TOU

Малий і Карлсон, що живе на даху

Астрід Ліндгрен

— Я невеличкий моторизований привид, дивний, але симпатичний,— сказав Карлсон.

Діти принишкли і боязко дивилися на нього, а собака не переставав гавкати.

— Я, власне, люблю, щоб мотор ревів, коли я літаю,— вів далі Карлсон,— проте як для привида, то краще, мабуть, увімкнути глушник. Ось так!

Він покружляв кілька разів майже нечутно і став ще більше скидатися на привида.

Тепер треба було тільки знайти, кого налякати.

— Може, вийдемо на сходи, там хтось ітиме й налякається до смерті,— запропонував Карлсон.

Тієї миті задзвонив телефон, та Малий не захотів знімати трубки. Телефон дзвонив собі далі.

А Карлсон тим часом почав стогнати й охкати на всі лади.

— Привид, що не вміє як слід стогнати й охкати, нічого не вартий,— пояснив він.— Це перше, чого навчають маленьких привидів у їхній школі.

На всі ці приготування пішло багато часу. Коли вони вже стояли в сінях і лаштувалися вийти на сходи, щоб когось налякати, хтось легенько почав шкрябати зовні в двері. Спочатку Малий подумав, що то повернулися додому мама й тато.

Але зненацька він побачив, що крізь шпару для листів хтось просовує довгу крицеву дротину. І Малий згадав, як зовсім недавно тато читав мамі в газеті про те, що в місті з’явилось багато квартирних злодіїв. Вони спочатку телефонують, щоб дізнатися, чи є хто вдома.

Якщо їм не відповідають, вони вирушують до тієї квартири, виламують замок і забирають із хати все, що там є коштовного.

Малий страх як перелякався, коли збагнув, що до них добираються злодії. Гунілла й Крістер теж налякалися не менше. Крістер замкнув Йофу в кімнаті Малого, щоб той не заважав їм гратися в привида, і тепер дуже жалкував, що так зробив.

Лише Карлсон не боявся нічого.

— Спокійно, тільки спокійно! — прошепотів він.— У такому випадку привид — найкраще, що може бути. Переберімося до вітальні, бо, напевне, там твій тато тримає золоті зливки й діаманти.

Карлсон, Малий, Гунілла й Крістер якнайтихіше перебралися до вітальні й поховалися хто де міг. Карлсон заліз у гарну старовинну шаховку, де мама тримала об-руси та серветки, і сяк-так причинив за собою дверцята.

Добре зачинити він не встиг, бо саме тієї миті до вітальні навшпиньки зайшли злодії. Малий, що лежав за канапою біля коминка, обережно виглянув. Посеред кімнати стояло двоє чоловіків, дуже неприємних на вигляд, і уявіть собі: то були не хто інші, як Філле й Рулле!

— Треба знайти, де вони тримають гроші,— мовив Філле хрипким голосом.

— Певне, що там,— і Рулле показав на старовинний секретер з багатьма шухлядами.

Малий знав, що в одній шухляді лежать мамині гроші на господарство, а в іншій гарні дорогі брошки й каблучки — їх колись мамі подарувала’ бабуся. Татові золоті медалі, одержані за влучну стрільбу, теж були там.

“Який буде жах, коли все це заберуть злодії!” — подумав Малий і ледь не заплакав.

— Пошукай тут,— сказав Філле,— а я тим часом загляну до кухні, чи нема там срібних ложок і виделок. Філле зник, а Рулле почав висовувати шухляди секретера. Раптом він аж свиснув з утіхи.

“Певне, знайшов гроші”,— подумав Малий і ще дужче засмутився.

Рулле висунув іншу шухляду і знову свиснув. Тепер він, мабуть, натрапив на брошки й каблучки.

Однак більше Рулле вже не свистів, бо саме тієї миті дверцята шаховки відчинилися і звідти, жахливо стогнучи, вилетів привид. Коли Рулле обернувся й побачив привида, він квакнув з переляку і випустив на підлогу і гроші, і брошки, і каблучки, і все інше, що мав у руках. Привид літав навколо нього, стогнав і охкав; потім він раптом завернув до кухні. А за хвильку звідти вибіг блідий, як стіна, Філле.

— Прулле, ривид! — закричав він.

Він хотів сказати “Рулле, привид!”, але був такий наляканий, що в нього язик заплітався, і натомість вийшло: “Прулле, ривид”. Та й не диво, що він перелякався. Привид летів услід за ним і не переставав страшно охкати й стогнати.

Рулле й Філле кинулись до дверей, а привид за ними; вони вискочили в сіни, потім на сходи, а привид гнав їх сходами вниз і вигукував услід глухим голосом:

— Спокійно, тільки спокійно! Зараз я вас дожену, отоді ми потішимось!

Та врешті привид стомився й повернувсь до вітальні.

Малий позбирав гроші, брошки й каблучки і поклав їх назад до секретера, а Гунілла й Крістер познаходили всі ложки й виделки, що їх погубив Філле, коли метався між кухнею і вітальнею.

— Найкращий у світі привид — це Карлсон, що живе на даху,— сказав привид і зняв із себе простирадло.

Діти сміялись: вони були просто щасливі. А Карлсон додав:

— Ніщо не може зрівнятися з привидом, коли треба налякати злодіїв. Якби люди знали про це, то прив’язали б по невеличкому лихому привидові біля кожної каси в місті.

Малий стрибав з радощів: адже все скінчилося так добре!

— Просто смішно! Люди такі дурні, що вірять у привиди! — вигукнув він.— А тато сказав, що на світі немає нічого надприродного.

Малий кивнув головою, ніби стверджуючи власні слова.

— О, які дурні ті злодії,— додав він.— Подумали, що з шаховки вилетів привид, а насправді то тільки Карлсон, що живе на даху.

Карлсон виступає з ученим собакою Альбергом

Другого ранку заспаний патлатий хлопчик у смугастій блакитній піжамі приплентався босоніж до мами на кухню. Боссе і Бетан уже пішли до школи, а тато на роботу. В Малого уроки починалися дещо пізніше, і це було так добре, бо він хотів уранці лишитися бодай на трошки вдвох із мамою. Хоч він був уже великий хлопець і ходив до школи, проте любив посидіти в мами на колінах, коли ніхто не бачив.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Малий і Карлсон, що живе на даху”
Астрід Ліндгрен
Переклад з шведської- Ольги Сенюк
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: