TOU

Малий і Карлсон, що живе на даху

Астрід Ліндгрен

Посеред кімнати Крістер поставив в один ряд стільці — там мали сидіти глядачі. Куток кімнати завісили ковдрою. Звідти долинав шепіт і собачий гавкіт.

— Що нам показуватимуть? — спитав один хлопчик, на ім’я Кірре.— Коли якусь дурницю, то я заберу назад свій цукерок.

Ні Малий, ні Гунілла, ні Крістер не любили Кірре: йому завжди щось не подобалося.

Та ось нарешті з-за ковдри з’явився Малий. Він тримав на руках цуценя.

— Зараз ви побачите найкращого в світі штукаря і вчену собаку Альберга,— виголосив він.

— Як вам уже сказали… виступає найкращий у світі штукар,— почувся з-за ковдри голос, і перед глядачами з’явився Карлсон. Голову йому прикрашав циліндр, що належав татові Малого, а на плечі Карлсон накинув мамин картатий фартух, зав’язавши його поворозки спереду в розкішний бант. Фартух правив Карлcонові за чорний плащ, такий, як звичайно носять штукарі. Всі заплескали в долоні. Всі, крім Кірре.

Карлсон самовдоволено вклонився. Потім скинув з голови циліндра й показав усім, що циліндр порожній,— так само, як роблять штукарі.

— Прошу, шановні панове, переконайтеся, що в циліндрі нічого нема, анічогісінько!

“Зараз він витягне звідти кролика,— подумав Малий, бо таке він бачив колись у цирку.— Ото буде дивина, як Карлсон справді витягне з циліндра кролика!”

— Як я вже сказав, тут нічого немає,— похмуро вів далі Карлсон.— І не буде, коли ви сюди самі нічого не покладете,— додав він.— Я бачу, що тут сидять малі ненажери і їдять цукерки. Зараз ми пустимо циліндр по колу, і кожен із вас покладе в нього по цукерку. Все це піде теж на благодійну справу.

Малий обійшов із циліндром дітей і назбирав трохи цукерків. Тоді віддав циліндра Карлсонові.

— Чогось у ньому дуже торохтить,— сказав той, піднімаючи циліндра.— Якби він був повний, то так не торохтіло б.

Карлсон узяв один цукерок і засунув до рота.

— Оце-то правдива благодійність! — сказав він і почав задоволено жувати.

Кірре не поклав у циліндр цукерка, хоч мав їх цілий пакуночок.

— Отже, мої любі друзі… і ти, Кірре,— сказав Карлсон,— перед вами вчений собака Альберг. Собака, що вміє робити все: телефонувати, літати, пекти булочки, піднімати лапу… одне слово — все!

Тієї миті пудель справді підняв лапу — якраз біля стільця, де сидів Кірре, і зробив на підлозі калюжку.

— Ось бачите, я не перебільшую,— сказав Карлсон.— Цей пес вміє геть усе.

— Пхе! — мовив Кірре й відсунув стільця від калюжки.— Таку штуку зробить кожний звичайний собака! От хай, цей Альберг трохи поговорить. Оце вже буде важче, ха-ха-ха!

Карлсон звернувся до цуценяти:

— Хіба тобі важко говорити, Альбергу?

— Ні,— відповів Альберг.— Мені важко говорити лише тоді, коли я курю цигарку.

Малий, Гунілла й Крістер аж підскочили з подиву, бо й справді здавалося, що говорить Альберг. Проте Малий усе-таки подумав, що то просто Карлсонові витівки. Та й добре, бо він хотів мати звичайного пса, а не такого, що вміє говорити.

— Любий Альбергу,— вів далі Карлсон,— може, ти розповіси своїм друзям… і Кірре теж, щось із свого собачого життя?

— Залюбки,— погодився Альберг.

І він почав оповідати, грайливо вистрибуючи навколо Карлсона.

— Якось увечері я був у кіно.

— Еге ж, ти був у кіно,— сказав і собі Карлсон.

— Так, і побіч мене на тій самій лаві сиділо дві блохи,— вів далі Альберг.

— Невже? — здивувався Карлсон.

— Так. І як ми після кіно вийшли на вулицю, одна блоха сказала другій: “Що ми будемо робити: підемо додому пішки чи поїдемо на собаці?”

Всі діти вважали, що вистава була гарна, хоч, щоправда, ніяких штук їм не показували.

Лише Кірре був невдоволений.

— Скажи йому, нехай він спече булочку,— поглузував він.

— Ти спечеш булочку, Альбергу? — спитав Карлсон. Альберг позіхнув і ліг на підлогу.

— Ні, не спечу,— відповів він.

— Ага, він таки не вміє пекти булочки! — зрадів Кірре.

— Не спечу, бо не взяв із собою дріжджів,— пояснив Альберг.

Усім Альберг сподобався, та Кірре не здавався.

— Тоді нехай він політає. На це не треба дріжджів.

— Ти політаєш, Альбергу? — спитав Карлсон собаку. Здавалося, що Альберг спить, проте він усе-таки відповів Карлсонові:

— Що ж, можу трошки політати, але якщо й ти будеш зі мною, бо я обіцяв мамі ніколи не літати самому.

— Тоді ходи сюди, любий Альбергу,— сказав Карлсон і взяв цуценя на руки.

А за мить Карлсон з Альбергом уже летіли. Спочатку вони піднялися під стелю і трохи покружляли навколо лампи, а потім вилетіли крізь вікно. Кірре аж зблід з подиву.

Всі діти кинулись до вікна подивитись, як Карлсон і Альберг ширяють над дахом.

Проте Малий злякано крикнув:

— Карлсоне, Карлсоне, вертайся назад із моїм собакою! І Карлсон послухався. Він зразу вернувся до кімнати і випустив Альберга на підлогу.

Альберг стріпнувся. Він мав дуже розгублений вигляд: можна було подумати, що то його перший політ у житті.

— Ну, на сьогодні вже годі. Більше нема чого показувати,— мовив Карлсон.— А це тобі,— додав він і легенько штовхнув Кірре.

Кірре не зрозумів, чого Карлсон хоче.

— Давай цукерок! — сказав той.

Кірре вийняв свій пакуночок і віддав його Карлсонові— але спершу таки встиг узяти з нього ще один цукерок.

— Я ще не бачив такого ненажерливого хлопця! — сказав Карлсон. Потім він занепокоєно оглянувся навколо.— А де коробка зі збором на благодійну справу? — спитав він.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Малий і Карлсон, що живе на даху”
Астрід Ліндгрен
Переклад з шведської- Ольги Сенюк
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: