TOU

Малий і Карлсон, що живе на даху

Астрід Ліндгрен

Гунілла пішла по коробку. Вона гадала, що тепер, коли Карлсон має стільки цукерків, він хоч почастує всіх. Та він схопив коробку й заходився рахувати цукерки.

— П’ятнадцять,— сказав він.— Якраз стане на вечерю! Гей-гоп, діти, я поспішаю додому вечеряти!

І Карлсон зник за вікном.

Діти почали розходитись. Гуніллі й Крістерові теж час було додому. Малий залишався з Альбергом, а йому саме цього й хотілося. Він взяв цуценя на руки, сів на стілець і почав нашіптувати йому ніжні слова. Песик лизав його в обличчя, а потім заснув. Уві сні він солодко сопів.

Та коли повернулася з пральні мама, все жахливо змінилось. Мама ніяк не вірила, що в Альберга немає господаря. Вона зателефонувала по номеру, що був на нашийнику в собаки, і розповіла, що її син знайшов маленького чорного пуделя.

Тим часом Малий стояв поруч неї з песиком на руках і водно шепотів:

— Любий, добрий боже, зроби так, що це був не їхній собака!

Та ба — виявилося, що песик таки їхній!

— Знаєш, синку, хто господар Бобі? — спитала мама, поклавши трубку.— Хлопчик, що зветься Стафан Альберг.

— Бобі? — здивувався Малий.

— Авжеж, так звуть собаку. Стафан півдня проплакав за ним. О сьомій він прийде забрати Бобі.

Малий нічого не сказав, тільки трохи зблід, і в очах йому потемніло.

Він пригорнув цуценя і зашепотів йому на вухо так, щоб не чула мама:

— Любий Альбергу, як би я хотів, щоб ти був мій песик!

Проте о сьомій годині прийшов Стафан Альберг і забрав цуценя.

А Малий лежав на своєму ліжку й гірко плакав.

Карлсон приходить на іменини

Настало літо. Навчання в школі скінчилося, і Малий лаштувався їхати до бабусі. Але перед цим мала відбутись одна дуже важлива подія — Малому сповнялося вісім років. О, як довго він чекав на свої іменини! Чи не від самого того дня, коли йому минуло сім років.

Дивно, як багато часу минає між днями народження. Майже стільки, як між різдвяними святами!

Увечері напередодні іменин Малий мав розмову з Карлсоном.

— Завтра в мене день народження,— сказав Малий.— Прийдуть Гунілла й Крістер, і в моїй кімнаті для вас накриють стіл…— Малий замовк і спохмурнів.— Я б залюбки запросив і тебе,— додав він,— але ж…

Мама так сердилась на Карлсона, що дарма було й просити в неї дозволу. Карлсон насупився, як ніколи, й заявив:

— Я не граюсь, як ти не запросиш мене. Я теж хоч повеселитися.

— Гаразд, гаразд, приходь,— квапливо сказав Малий.

Ні, хай буде, що буде, а він таки поговорить із мамою. Він не буде святкувати іменин без Карлсона.

— А чим нас пригощатимуть? — спитав Карлсон. Він уже перестав супитися.

— Звісно, тортом,— відповів Малий.— Мені спечуть іменинний торт з вісьмома свічечками.

— Оце добре! — втішився Карлсон.— Слухай, знаєш, що мені спало на думку?

— А що? — спитав Малий.

— Попроси маму, нехай вона краще спече тобі замість одного торта з вісьмома свічечками вісім тортів з однією свічечкою.

Малий не думав, що мама на таке згодиться.

— А подарунки ти якісь дістанеш? — спитав Карлсон.

— Не знаю,— відповів Малий і зітхнув.

Він був певен, що однаково не одержить того, чого найбільше в світі бажає.

— Собаки мені, мабуть, довіку не подарують,— сказав він.— Але, звичайно, я матиму багато інших подарунків.

Тому я вирішив бути веселий цілий день і зовсім не думати про пса.

— Крім того, ти маєш мене,— сказав Карлсон.— А я ж, сподіваюсь, трохи кращий за собаку!

Він схилив набік голову і глянув на Малого.

— Цікаво було б мені знати, які ти одержиш подарунки. Чи в тебе будуть цукерки? Якщо будуть, то, я гадаю, їх треба зразу віддати на благодійну справу.

— Добре, коли я дістану цукерки, то віддам їх тобі. Малий залюбки зробив би для Карлсона все, особливо тепер, коли вони мали розлучитися.

— Карлсоне, післязавтра я на ціле літо їду до своєї бабусі,— сказав Малий.

Спочатку Карлсон посумнів, але потім поважно заявив:

— Я теж поїду до своєї бабусі. Вона набагато бабусіша за твою.

— А де твоя бабуся живе? — спитав Малий.

— У будинку, де ж іще? Чи ти, може, гадаєш, що в неї немає хати і вона цілу ніч бігає?

Більше вони не говорили ні про Карлсонову бабусю, ні про день народження Малого, бо було вже пізно і Малий мусив якнайшвидше лягати в ліжко, щоб не проспати своїх іменин.

Настав ранок. Малий, прокинувшись, лежав і чекав, що ось-ось відчиняться двері і всі зайдуть вітати його — з іменинним тортом і подарунками. Хвилини спливали страшенно довго. Малий уже не міг дочекатися. Йому аж млосно стало з нетерпіння.

Та ось у передпокої почулася хода і з-за дверей долинув спів: “На многі літа”. Двері відчинились, і на порозі з’явилися всі — мама, тато, Боссе й Бетан.

Малий підвівся на ліжку, і очі в нього заблищали,

— Вітаємо тебе, любий синку! — мовила мама.

— Вітаємо! — проказали всі.

І перед Малим поставили тацю. На ній був торт з вісьмома свічечками та інші подарунки.

Подарунків було багато — хоч, здається, менше, ніж він звичайно отримував на іменини. Тільки чотири пакуночки. Малий швидко порахував їх.

Але тато сказав:

— Може, ти вдень одержиш ще щось — не конче ж усі подарунки діставати вранці.

Малий дуже радів своїм чотирьом пакуночкам. У них виявились: коробка кольорових олівців, іграшковий пістолет, книжечка й нові сині штанці. Все йому страшенно сподобалось. Які вони гарні — і мама, і тато, і Боссе, і Бетан! Ніхто не має таких гарних батьків і таких уважних сестри та брата!

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Малий і Карлсон, що живе на даху”
Астрід Ліндгрен
Переклад з шведської- Ольги Сенюк
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: