TOU

Малий і Карлсон, що живе на даху

Астрід Ліндгрен

Коли цуценя заскавчало ще раз, Малий аж підскочив на ліжку.

— То пес? — спитав він.— Справжній живий пес?

Тоді Боссе кинувся до сіней і за мить повернувся, несучи на руках — о, мабуть, це все тільки сон! — маленьку таксу.

— Це мій живий песик? — прошепотів Малий.

В очах йому ще й досі блищали сльози. Він простяг руки до Бімбо. Здавалося, Малий боїться, що цуценя може кожної миті зникнути, як марево.

Але цуценя не зникало. Воно сиділо в Малого на руках, лизало йому обличчя, скавчало й гавкало, обнюхувало йому вуха. Бімбо був зовсім-зовсім живий!

— Тепер ти радий, Малий? — запитав тато.

Малий тільки зітхнув. Як можна таке питати! Він був такий щасливий, що йому аж защеміло десь усередині — чи то в душі, чи в животі. А може, так завжди буває, .коли ти по-справжньому щасливий?

— А той оксамитовий песик буде іграшкою для Бімбо. Добре, Малий? — спитала Бетан.— Ми й гадки не мали тебе дратувати… так жорстоко,— додала вона.

Малий усе забув. Крім того, він не дуже дослухався до її слів, бо саме розмовляв з Бімбо.

— Бімбо, любий Бімбо, ти — мій собака! Потім він сказав мамі:

— Мені здається, що Бімбо куди кращий за Альбер-га. Адже такси — найкращі в світі собаки.

Та ось Малий згадав, що скоро мають прийти Гу-нілла й Крістер.

О, він навіть не уявляв собі, скільки радощів дасть йому цей день. Подумати тільки, адже Гунілла й Крістер зараз побачать, що він має собаку, цього разу справді свого власного собаку, та ще й такого гарного, найкращого в світі!

Але раптом він занепокоївся:

— Мамо, а я зможу взяти Бімбо, коли їхатиму до бабусі?

— Авжеж. Ти повезеш його ось у цьому кошику,— відповіла мама й показала на маленького кошика, що його Боссе приніс із сіней разом з цуценям.

— Добре,— зрадів Малий.

Пролунав дзвінок. Це прийшли Гунілла й Крістер. Малий кинувся їм назустріч і закричав:

— Мені подарували собаку! Я тепер маю власного собаку!

— Гляньте, який чудовий! — вигукнула Гунілла, але потім похопилась і сказала: — Вітаємо тебе! Ось подарунок від Крістера й від мене.

І вона дала Малому пакуночок із цукерками. Потім знов кинулася до Бімбо й закричала:

— О, який же він гарненький!

Малому було приємно слухати такі слова.

— Майже такий гарний, як Йофа,— мовив Крістер.

— Навіть кращий,— сказала Гунілла.— І куди кращий за Альберга.

— Еге ж, за Альберга кращий,— погодився Крістер.

Малий подумав, що і Гунілла й Крістер чудові приятелі. І він запросив їх до іменинного столу.

Мама саме наставила там повно-повнісінько смачних бутербродів з шинкою та сиром і цілу купу тістечок. А посеред столу поставила іменинний торт з вісьмома свічечками.

Потім вона принесла з кухні великий глечик гарячого шоколаду й почала наливати його в чашки.

— Ми не чекатимемо на Карлсона? — обережно спитав її Малий.

Мама похитала головою.

— Ні, я гадаю, що не варто на нього чекати. Бо знаєш, Малий, я майже певна, що він сьогодні не прийде. І взагалі, махни ти на нього рукою. Адже тепер у тебе є Бімбо.

Звісно, тепер у Малого був Бімбо, але все одно він хотів, щоб Карлсон прийшов на його свято.

Гунілла й Крістер сіли до столу, і мама почала пригощати їх бутербродами. Малий поклав Бімбо в кошик і також сів до столу.

Потім мама вийшла, залишивши дітей самих.

Боссе просунув носа в двері й гукнув:

— Не з’їжте весь торт, залиште й нам з Бетан покуштувати!

— Добре, залишимо по шматочку,— пообіцяв Малий.— Хоч це й несправедливо: адже ви стільки з’їли іменинних тортів, поки мене ще не було на світі.

— Тільки гляди, щоб мені залишив великий шматок! — додав Боссе й зачинив двері.

Тієї ж миті за вікном почулося гудіння, і до кімнати влетів Карлсон.

— Ви вже сіли до столу? — закричав він.— Мабуть, уже все поїли?

Малий заспокоїв його; мовляв, є ще всього доволі.

— От і добре,— мовив Карлсон.

— А хіба ти не привітаєш Малого з днем народження? — здивувалася Гунілла.

— Ага, вітаю,— сказав Карлсон.— Де мені сісти? Мама так і не поставила для Карлсона чашки. Коли він помітив це, то відкопилив спідню губу й насупився.

— Я не граюся, це несправедливо. Чому мені не поставили чашки?

Малий квапливо віддав йому свою чашку, а сам тихенько пробрався до кухні й приніс собі іншу.

— Мені подарували собаку, Карлсоне,— сказав він, повернувшись до кімнати.— Ось він лежить. Його звуть Бімбо.

І Малий показав на Бімбо, що спав у кошику.

— Що ж, дуже приємно,— сказав Карлсон.— Подай мені той бутерброд… і отой… і ще отой! О, я й забув! — раптом вигукнув він.— Я також приніс тобі подарунок, найкращий у світі подарунок.

Він витяг з кишені штанів свищика й подав Малому.

— Тепер ти зможеш свистіти своєму Бімбо,— сказав він.— Я завжди свищу своїм собакам, хоч мої собаки звуться Альбергами і вміють літати.

— Усі собаки звуться Альбергами? — спитав Крістер.

— Еге ж, уся тисяча,— відповів Карлсон.— А може, час уже братися до торта?

— Дякую, любий, дорогий Карлсоне, за свищик,— сказав Малий.— Мені буде дуже приємно свистіти Бімбо!

— Пам’ятай, що часом я позичатиму в тебе свищика, може, навіть дуже часто,— сказав Карлсон і раптом занепокоєно спитав: — До речі, ти не одержав у подарунок ніяких цукерків?

— Звичайно, одержав. Від Гунілли й Крістера.

— Їх відразу треба віддати на благодійну справу,— сказав Карлсон і засунув пакуночок собі до кишені. Потім знову узявся до бутербродів.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Малий і Карлсон, що живе на даху”
Астрід Ліндгрен
Переклад з шведської- Ольги Сенюк
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: