Мама Му на рибалці

Був пізній вечір в середині літа. Спека, повітря не рухається. У воді відбивався місяць. Тихо. Тільки чулося тихе порипування весел. Це Мама Му і Ворон пливли господарським човном.

— Подумати тільки, — сказала Мама Му найніжнішим голосом. — Ми пливемо човном. Ти і я. Раніше ми з тобою ніколи не плавали.

— Так-так, — коротко відповів Ворон. – Не продовжуй.

— Ну, як же зараз добре, Вороне, — сказала Мама Му. — Так тихо й жодних хвиль.

— Мама Му, звичайно, — сказав Ворон. — Інакше я нізащо не сів би в човен. Уяви собі, що з’явиться хвиля. Я ж змокну.

— У такий тихий вечір не буває хвиль, — сказала Мама Му. — На всьому озері немає жодної хвилі.

— Он там, — закричав Ворон. – Хвиля! Я бачив хвилю!

Мама Му почала дивитися на всі боки.

– Де? — спитала вона.

– Там! Біля весла.

— Але ж це зовсім не хвиля, Ворон. Це звичайнісінький сплеск води від весла.

Ворон здригнувся.

– Там! – Закричав він. — Яку велику хвилю я бачив! Вона йде сюди! Я змокну!

– Ти про що? – Запитала Мама Му. — Це кола від рибки, що визирнула з води.

Ворон продовжував підстрибувати у човні.

— А он там! – кричав він. – Яка хвиля!

– Яка така хвиля?

— Он та велика! – кричав він. — Човен перевернеться. Я змокну!

— А та маленька, — м’яко сказала Мама Му. — То це чайка крилом зачепила воду.

– Велика хвиля! – голосно крикнув Ворон.

— Маленька хвиля, — тихо сказала Мама Му.

Ворон сидів, заплющивши очі крилом.

— Можеш розплющити очі, — сказала Мама Му.

— Але ж я бачив хвилю, — сказав Ворон. — Тільки вона не дійшла.

– І не дійде, – спокійно сказала Мама Му. – Вона взагалі не рухається.

Ворон почав дивитись. Крутив головою на всі боки. Він був стривожений.

– Що таке? – сказав він. – Де хвиля? Хвиля зникла.

Він ще раз уважно оглянув озеро. Потім сердито глянув на Маму Му.

– Ну ось що, – сказав Ворон. — Поговорили та вистачить. Адже ми зібралися ловити рибу. Для цього сидимо тут. Не для того ж, щоб балакати про хвилі. Греби, Мама Му. Треба ж колись доплисти!

Мама Му ще трохи попрацювала веслами.

– Прибули! – закричав Ворон. Пролунав шерех і тріск. Це Ворон відкрив свою величезну сумку з рибальськими снастями.

— Як багато в тебе вудок! – сказала Мама Му. — І поплавки… Ціла сумка.

– А як ти думала! – Сказав Ворон і почав ритися в сумці. — Треба ж закидати. Потрібно, щоб був вибір… Зараз подивимося… Сьогодні немає вітру, отже, потрібна довга вудка. І великий поплавець. Для безвітряної погоди.

Він довго щось зв’язував, скручував. І нарешті, все було готове.

– Ось так, – сказав він.

Він мав дуже задоволений вигляд. Але закидати вудку Ворон не став.

— Повіяв вітер! – Закричав він. – Я так і знав! Ех! Ще раз повіяв вітер. Заміна! Коротка вудка! Коли дме вітер, потрібна коротка вудка. І маленький поплавець. Для вітряної погоди.

Ворон довго зв’язував і скручував. Лунав шерех і тріск. І ось все було готове. Тепер він сидів спокійний та задоволений.

Але й цього разу він не став закидати вудку.

– Туман! – Закричав він. — Я бачу туман, он там далеко.

— Як гарно, — тихо сказала Мама Му. – Бачиш чайок. Вороне? Вони сплять.

– Білий туман! – закричав Ворон. — Потрібно підсвітити!

Він порився у себе в сумці. Шум був такий сильний, що чайки прокинулись і злетіли з каменю.

— Настав час поплавців, що світяться! – кричав Ворон. — У туман можна рибалити лише з такими. Треба міняти!

— Але ж ти не ловиш риби, Вороне, — сказала Мама Му.

— Тиша на кораблі. – закричав Ворон.

Але його вудки і поплавці так шуміли, що не було чути жодного слова.

— Не крутись, Вороне, — сказала Мама Му. – Човен так і ходить ходуном.

– Я закінчив! – крикнув Ворон.

Він почав вдивлятися в озеро. Крутив головою на всі боки.

– Де туман? — спитав він.

– Його немає, – сказала Мама Му. – Сідай, Вороне.

– Як немає? Не може бути. У мене вудки для туману!

Ворон дуже розлютився. Він глянув на Маму Му.

— Ти вже зловила? — спитав він.

— Що зловила?

— Який у тебе гачок? — запитав він.

– Гачок?

— Витягни, я подивлюся, — сказав Ворон.

Мама Му показала.

– Що? – закричав Ворон. — Хіба це гачок?

– Гачок? – сказала Мама Му. — Це зовсім не гачок.

Ворон заморгав очима. І сів.

— Та це ж цвях! – сказав він.

– Звісно. Гачок не годиться, – сказала Мама Му. — Надто небезпечно. За нього можна зачепитися. Гачок може потрапити в горло рибки. Це для неї дуже небезпечно.

Ворон застиг на місці. Він мовчки тупо дивився у простір.

– А наживка… – сказав він.

— Ти наказав принести булочки для риб, — сказала Мама Му. — Булочки зручніше чіпляти на цвяха… Ось так. І опускати у воду. Ось так…. Обережно. Рибки підпливуть і поїдять.

Ворон ліг на дно човна спиною до своєї сумки і заплющив очі.

– По-ї-ї-дя-ть? – сказав він. — Але, Мамо Му…

– Так, – сказала Мама Му і помахала хвостом. — До чого приємно сидіти з тобою в човні та ловити рибу, Вороне.

— Але ж ти годуєш рибу, — сказав він. — А не ловиш її.

Він завагався. І обережно глянув на Маму Му.

— А може… — сказав він.

– Ну звичайно. Вороне, – сказала Мама Му. Вона була дуже задоволена і говорила впевнено. —  Ти не розумієш, що таке рибалка, Вороне. На рибалку ходять, щоб годувати рибу. Риба також хоче жити. Риба як ворон. Тільки без крил і живе під водою. Якби вона могла пригостити тебе булочками, вона б обов’язково це зробила.

Ворон дивився в простір.

– Риба як ворон? – тихо сказав він.

– Так, майже, – м’яко сказала Мама Му.

Ворон нерухомо лежав на дні човна, витягнувши ноги.

— Знаєш, Мамо Му, — тихо сказав Ворон. — Я більше не хочу ловити рибу з тобою… Я хочу додому.

— Дуже шкода, Вороне, — сказала Мама Му і схилила голову. — Ти ніколи не пригощав риб булочками. Ну, поїдемо додому. Але спочатку я кину булочки в озеро.

Буль-буль-буль.

– Це вам три! – крикнула вона рибам. – А це ще дев’ять. От буде радість!

— Я не хочу пливти додому. Я краще полечу, – сказав Ворон і злетів.

Хоп-хоп-хоп. Він летів плавно і неквапливо. Мама Му дивилася йому вслід.

— Бувай, Вороне, — сказала вона.

Мама Му почала гребти. Вона побачила, що Ворон забув рибальські снасті в човні.

Чайки повернулися на камінь і почали влаштовуватися на нічліг.

– Ворон зовсім не розуміє, навіщо ходять на рибалку, – сказала Мама Му.