Мама Му у темряві

Напередодні Різдва дружина господаря запалила свічку для корів. Корівник заграв яскравими барвами. Мама Му стояла біля вікна і дивилася в темряву.

— На небі горять усі зірки, — сказала вона. — Яка прекрасна ніч! Але що то за дивна зірка? Стрибає! Скаче! Летить сюди! Вона все ближче. Вона каже «кар-р-р». Це Ворон.

Вона відчинила вікно. Ворон влетів.

— Привіт, Вороне, — сказала Мама Му. – Рада тебе бачити!

– Привіт, Мамо Му, – сказав Ворон. — Я сьогодні прихопив із собою чудовий кишеньковий ліхтарик.

Ворон посвітив прямо у очі Мамі Му. Вона примружилася. Він поклав ліхтарик на підвіконня.

— Ліхтарик буде тут, наче свічка, — сказав він.

— Як дивно, що твій ліхтарик як вічко, Вороне, — сказала Мама Му.

— Мій ліхтарик, як що?.. — сказав Ворон.

– Як вічко, – сказала Мама Му.

– Свічка – так це називається! – сказав Ворон.

– Саме так! – сказала Мама Му. – Вічко – так воно називається. Як дивно, вічко у темряві.

— Ущипніть мене за пір’я! – сказав Ворон. — Вона називається свічкою.

Мама Му подивилася за вікно.

– Подивися! – сказала вона. – На хазяйський будинок. За вікном у них вічка. А у дворі ялинка. Така гарна. Там теж вічка.

– Які такі вічка? – сказав Ворон. — Негайно приберіть їх із ялинки.

— Я кажу не вічко, Вороне, — сказала Мама Му. — Я говорю вічка!

Ліхтарик Ворона раптом згаснув.

– Що це? – сказала Мама Му. — Ти вимкнув кишеньковий ліхтарик. Вороне?

— Ні,— крикнув Ворон,— не вимикав.

– Тоді він вимкнув себе сам, – сказала Мама Му.

— Ну, що ви розумієте, корови? – сказав Ворон. — Все діло в батарейці, яка, ясна річ, розрядилася.

— Вата… му-у? – сказала Мама Му.

— Батарейка, Мамо Му, — сказав Ворон. — У ліхтарику обов’язково має бути батарейка. Інакше лампочка не світитиме. Буде темно. Хоч око виколи.

– Темно?

— Темно, темно, темно, дуже темно, — сказав Ворон своїм найсердитішим голосом.

Тут він щось згадав.

– Кар-р-р! Я знаю! У мене є батарейка!

– Є? Як добре! Встав її.

– Не можу, – сказав Ворон. – Вона лежить під каменем.

– Під каменем?

— Я знайшов одну батарейку, — сказав Ворон. — І заховав її під каменем у лісі.

– Під каменем у лісі?

— Краще не вигадаєш! – сказав Ворон. – Ніхто не знайде її там. А я знаю точно це місце.

– І де воно?

– Я забув, – сказав Ворон. – Ні, я згадав!

— Який ти розумний, Ворон.

Ворон випростався.

– Так, – відповів він. – Я дуже розумний. З цим не посперечаєшся.

Але він тут же знітився.

– Як дістатися до каменю? – сказав він. – У лісі темно.

— Маєш батарейку, — сказала Мама Му.

— Так, але ж вона під каменем у лісі! – сказав Ворон. — А там темно, темно, темно, дуже темно. Як знайти камінь?

Мама Му почала думати.

– Знаю! – сказала вона. — Хазяїн має ліхтарик на молочному складі. Ми можемо…

Ворон підстрибнув, не давши їй договорити.

– Ліхтарик! І ти мовчала? До молока! — крикнув він і одразу помчав.

Мама Му стояла і дивилася йому услід.

— До молока, так до молока, — спокійно сказала вона і пішла за Вороном.

Коли вона увійшла на молочний склад, Ворон уже знайшов господарський ліхтарик.

– Ось він! – кричав він. – І зараз! Зараз я його увімкну, долечу до каменя, підніму його, візьму батарейку, вставлю у ліхтарик, і знову буде світло.

– Запалюй, – сказала Мама Му.

Ворон натиснув кнопку. Нічого.

Мама Му подивилася на ліхтарик.

– Не світить! – сказала вона.

– Не працює! — вигукнув Ворон.

Він натискав і натискав кнопку, але нічого не відбувалося. Ворон стрибав і розмахував крилами.

— Хазяйський ліхтарик не працює! – кричав він.

Мама Му стояла, не рухаючись.

— Як дивно, — сказала вона.

– Дивно? – кричав Ворон. — Батарейка розрядилася, можеш ти це зрозуміти! Господар, звісно, ​​забував вимкнути ліхтарик. Той безперервно працював.

Ну як ці селяни не можуть зрозуміти, що ліхтарики слід вимикати. Інакше батареї швидко розряджаються!

– І лампочка не світить, – сказала Мама Му.

— Без тебе знаю! – закричав Ворон.

Мама Му ще подумала.

— Я знаю, що робити, Вороне! – сказала вона.

Ворон сидів на сіні, заплющивши очі.

– Що робити? – сказав він. – Все навколо чорне. Я нічого не бачу. Я ніколи більше нічого не побачу.

– А мій велосипед! – сказала Мама Му. — На ньому також є ліхтарик! Ми можемо взяти мій…

Ворон підстрибнув, не давши їй договорити.

– Твій велосипед! На ньому є ліхтарик! Чому ти про це мовчиш? До велосипеда! — кричав він.

Мама Му стояла і дивилася йому услід.

– До велосипеда, так до велосипеда! – сказала вона спокійно. І пішла за ним. — Ми з Вороном поїдемо на велосипеді серед ночі. Ото буде класно!

Скрип-скрип, дзинь-дзинь.

Ніч чорна, непроглядна. Серед темряви світив маленький велосипедний ліхтарик. Ворон сидів на кермі і дзвонив блискучим велосипедним дзвінком.

—Я сиджу на кермі і дзвоню велосипедним дзвінком, — сказав він.

— Подумай тільки, ми з тобою взимку їдемо на велосипеді, — сказала Мама Му і перевела погляд на зірки.

Бум! Велосипед наїхав на камінь. Ворон ледь втримався на кермі.

— Не треба дивитись на зірки, Мамо Му! – сказав він. – Дивись на дорогу! Дивись, куди їдеш.

Мама Му подивилася вгору. Серед гілок, покритих памороззю, мерехтіли зірки. Вона подумала: “Як це красиво!”

— До чого приємно бачити світло серед темряви, — сказала вона.

– Ось там! — голосно крикнув Ворон і показав уперед. — Це той камінь!

Він стрімко зіскочив із велосипеда. Коли Мама Му, загальмувавши, зупинилася, він уже стояв біля каменя.

— Зараз я підніму камінь, — сказав він, — витягну мою батарейку, вставлю її у ліхтарик і освітлю весь світ.

— Як добре, Вороне, — сказала Мама Му.

– Ой-йой-йой, камінь – геть! — крикнув Ворон і посунув важкий камінь.

Бабах! Камінь зрушив із місця. Під ним щось лежало. Але зовсім не батарейка, а засохша риба. У Мами Му перехопило подих.

— Яка дивна батарейка, — сказала вона.

– Риба! — вигукнув Ворон. — Стара суха риба.

Мама Му похитала головою.

— Це не той камінь, — сказала вона.

А Ворон уже їв рибу.

Тепер я можу відлетіти додому, — сказав Ворон. – Бувай!

Хоп-хоп-хоп. Він полетів разом зі своїм ліхтариком.

— Бувай, Вороне, — сказала Мама Му. Але він її не чув. Він був уже далеко у своєму Воронячому лісі.

Вона постояла в темряві, дивлячись йому вслід.

— Він схожий на зірку, що літає серед дерев у лісі, — сказала вона. — А тепер її більше немає.

І вона сіла на велосипед.

Скрип-скрип, дзинь-дзинь.

Мама Му повільно їхала зимовою нічною дорогою через темний ліс до себе в корівник. І милувалася зірками.