Мамонт

Сьогодні ми з татом утечемо з садочка.

— Я тебе викраду у виховательки! — підморгує він. Але я знаю, що тато жартує. Він підійде перед сном і тихенько запитає: «Можна?» І вихователька дозволить.

Коли виходжу з групи, кидаюся таткові на шию: ю-ху! Я так скучив!

— Спочатку морозиво! — каже тато й дістає з-за спини два величезні ріжки. Я обираю бананове — яке ж воно смачне!

Язик від морозива перетворюється на бурульку, але я нізащо не зізнаюся.

— Готовий? — підморгує тато, коли з морозивом покінчено.

Тролейбус (після трамвая) мені подобається найбільше. У нього смішні «вуса».

Я люблю стояти посередині — на пружині. Коли тролейбус їде, вона колихається, а тато мене тримає.

Метро «Сирець» улітку сіро – зелене. Ми проходимо, тісно притулившись.

Ескалатор дуже довгий. Я встигаю розповісти про Настю, яка побилася з Артемом.

Про те, що Юрко приніс красивого жука. Вихователька сказала, що то рогач.

А в Романа був день народження. Стільки всього цікавого сталося, відколи ми з татом бачилися востаннє.

— Нам сюди! — веде тато.

Ми виходимо на «Театральній». Там – музей. Ми з татом часто приходимо сюди дивитися на різні малюнки, скелети й камінці.

Найцікавіші – скелети.

Але є в музеї дехто особливий. Я б знайшов до нього дорогу із заплющеними очима!

– Мамонт – це великий волохатий слон, – починає тато.

– Мамонти вимерли дуже давно, – продовжую я.

– А слони живуть в Індії та в Африці, – додає тато.

– Далеко! – зітхаю я раптом.

У залі з мамонтом завжди багато людей. Але сьогодні, крім нас, тут нікого. І ми відразу здогадуємося чому.

– Мамонт зник! – вигукуємо ми з татом.

Ми шукали скрізь.

У залі з малюнками його не було.

У залі зі скелетами – не було.

Був лось. І кит. Ще ми бачили намет із кісток мамонта. Гігантський.

Але самого мамонта НЕ БУЛО!

І він точно не міг би сховатися в залі з метеликами!

Лишилася зала з камінцями. Їх там, певне, ціла тисяча! Або мільйон. Або ТИСЯЧА МІЛЬЙОНІВ! І всі різні. Десь тут може бути й мамонт.

Але його немає.

– Роздивляйся тут, я зараз, – тато рішуче прямує до виходу.

Я сідаю в кутку й колупаю нігтем підлогу. Самі жуки… Вони мені вже набридли! І чому тата так довго немає.

Хтось кладе мені руки на плече. Тато!

– Ходімо! Час збиратися!

Ми спускаємося на перший поверх. Я ледве волочу ноги. Тато спиняється. Підвожу голову, а там….. при вході…

ВОЛОХАТИЙ МАМОНТ!

Із величезними бивнями! Тато хитро всміхається й підморгує працівниці музею.

– Але ж ми все обшукали! – я геть розгубився.

– А він нікуди й не зникав. Увесь час був тут, при виході, – сміється адміністраторка.

Я міцніше стискаю татову руку: він завжди був тут!

Мені дозволяють сфотографуватися з мамонтом і дарують значок. Ото всі будуть заздрити.

На вулиці тато купує нам ще по морозиву. Мені – малинове, собі – шоколадне. Ми довго їмо його, не розмовляючи. Мабуть у тата теж мерзне язик.

Шкода, що ми з татком бачимося так нечасто.

Але коли я виросту, то обов’язково викраду його теж. Хоча б на день. І ми разом підемо дивитися на мамонта.

Татко обіцяв, що наступного разу принесе мені щось гарне. Може магніт. А може навіть квадрокоптер.