Мандрівники

Якось вранці сіре кошеня Котя й жовте курча Ціпа зустрілися у дворі на стежині.

— Добрий ранок, — чемно привітався Котя і гордівливо сповістив:—Мені сьогодні виповнилося тридцять днів, поздоровляй мене!

А мені сьогодні теж виповнилося … аж двадцять три дні, — почав Ціпа.

— Ох, ох, ох! Двадцять три!—-передражнив його Котя. —От коли буде тридцять —тоді всі поздоровлятимуть, і я також, а зараз поздоровляй мене, кажи: рости здоровий, бажаю щастя!

Ціпа повторив.

Котя від задоволення навіть підняв догори свого пух­настенького хвостика. А Ціпа розчепірив свої крихітні крильця й почав пританцьовувати навколо нього. Це ж таки день народження!

Дивлячись на товариша, Котя дуже здивувався. Та й було від чого: у Ціпи аж два крила, тоді як у нього, у Коті, хвостик хоча й пухнастенький, і трубочкою, але ж один! І все ж він вирішив, що заздрити товаришеві не слід, і запропонував:

—Послухай, Ціпо, а давай мандру … мандрувати?

—А що воно таке?— дивується Ціпа.

— О, мандрувати— ходити, дивитись! Це так цікаво! — А куди дивитись? — знову питає Ціпа.

— Куди? …За-раз при-ду-маємо .. при-дума-ємо …каже Котя й задумливо ходить по стежині туди-сюди, сюди-туди.— Слухай, Ціпо, а навіщо нам думати? Ось стежина, куди вона побіжить, туди і ми з тобою! Гайда!

—Ага-а-а,—каже Ціпа,—вона біжить до лісу, а там, бачиш, які високі дерева? Я боюся!

— Ха!—посміхається Котя. — Дерева й повинні бути високими, вони ж небо підтримують, щоб воно не впало нам на голову!

— А-а-а, якщо так,—погоджується Ціпа; — тоді ходімо.

А стежина — така хитрюща!—підслухала розмову Коті з Ціпою та й собі пустилася у мандри. Першою добігла до тину, шмигонула у шпаринку між дошками і зникла десь у кущах. Котя легко пролізав поміж гілок, а Ціпі такі мандрівка була не до вподоби.

— Ой, ой, ой!—пищав він.— Допоможи, я крильми зачепився. — І навіщо тобі аж два крила,—дивується Котя.

— Ось у мене хвостик один і ні за що не чіпляється.

А якби було два … я, мабуть, десь так і стирчав у кущах.

Нарешті, з труднощами та ойканням, Ціпа проліз. А де ж стежина? Загубили.

Зате знайшли черв’яка. Першим його побачив Ціпа. — Ей, Котю, дивись, черв’як!—зрадів він. — Давай  покуштуємо його?!

Котя підійшов, понюхав. Ні, черв’як йому не подобався, то навіщо куштувати? І смачним від нього не пахло.

Та Ціпа про те не знав і злякався.

— Ей зажди! —  закричав він. — Черв’як же один, а нас двоє!

— Ну то й що?-— дивується Котя

— А то, що його треба поділити навпіл. Давай зробимо так: ти тримай зубами за один кінець, а я вхоплюся за другий…

Вхопили, потягли. Черв’як розтягується, розтягується… раптом в носі у Коті залоскотало, і він як чхне! Черв’як вислизнув з рота, а Ціпа шкереберть полетів у траву. Довго ойкав, стогнав, нарешті підвівся й сердито закричав:

— Неумійко ти! Навіщо було чхати, навіщо?

А Котя й каже:

— Пробач, але … то не я чхав, то мій ніс…

Аж тут і Сорока-білобока нагодилась. Як же в лісі без Сороки! Вгледіла вона черв’яка, а поруч Котю з Ціпою, і все зрозуміла.

—Чер… черв’як дуже смачний!— затріщала вона

—Слухай, Ціпо, — каже Котя,—  а давай краще подаруємо нашого черв’яка Сороці, бо в мене в носі щось знову залоскотало…

Ціпа погодився й закричав:

— Гей, Сороко! Якщо ми подаруємо тобі свого черв’яка, ти візьмеш?

— Візьму, візьму! Чер…черв’як дуже смачний! — закричала вона й одразу ж злетіла на землю, а потім знову на гілку, і там, де лежав черв’як, не залишилось А навіть сліду.

— Бачив!— каже Ціпа. — Сорока умійко, а тобі тільки б чхати.

Та Котя на товариша не образився, навпаки, весело розсміявся.

Отак, сміючись та штовхаючись, вони бігали наввипередки по галявині й не помітили, як знайома стежина привела їх додому.

У воріт Котю зустріла мама-кішка, а Ціпу — мама-квочка. Невдовзі вони вже міцно спали у своїх ліжечках.

НА ДОБРАНІЧ, МАНДРІВНИКИ!

А завтра вранці вони прокинуться, і хто знає, чи не закортить їм знову кудись помандрувати?

Я гадаю, що закортить, бо мандрувати  так цікаво!