Мандрівці та чинара
Езоп
Стояв жаркий літній день. Сонце пекло
нещадно. Ні вітерця, ні хмаринки.
Двоє мандрівців ішли сірим курним шляхом.
Навколо, скільки око сягало, слався
безрадісний випалений степ, голий-голісінький,
анінайменшого кущика не видко було, не те
що дерев. Земля пашіла жаром, піт заливав
очі; потомлені чоловіки ледве совали ногами.
[156]
– І не згадаю такої спеки на своєму віку,-
каже один.
– Таж у липні завжди так, чого ти хочеш? –
заперечив другий. – Ще й сонце над
самісінькою головою.
– Ай справді, вже обід. Хоч би який затінок
знайти, перепочити трохи. Я вже геть
знебувся.
– Я теж, тільки не віриться мені, що в цій
пустелі є затінок.
Задихаючись, вибралися вони на високий
пагорб, коли бачать – попереду розлога,
глибока балка, а на дні її росте висока
чинара. Ледве добрели мандрівці до чинари й
попадали в холодку.
Довго лежали вони, сховані від сонця
густим листям, і холодок поволі розвіяв
утому. Чоловіки збадьорилися, пожвавішали.
– Як тут гарно! – промовив один.- Нікуди не
хочеться йти звідси!..
– Твоя правда, друже мій. Перебудемо тут,
поки сонце поверне на вечірній пруг, бо
хтозна, чи трапиться ще затінок по дорозі.
Довгенько пролежали вони мовчки,
втішаючись свіжістю. Аж ось один і каже:
– Знаєш, що я думаю? [157]
– А що?
– Чинара – нікчемне дерево. Таке здорове, а
плодів не дає!
– Справді! Височенний стовбур і могутнє
гілля пропадають марно. Скільки ж то
чудових солодких плодів могли б вони
вигодувати!
– Авжеж! І живе чинара довго, а користі з
неї – ніякої!
– Нікчемне дерево!
– Авжеж, нікчемне!
Почула те чинара й мовила до них:
– О безсоромні люди! Ніжитесь у моєму
затінку, в холодку, й кажете, що я нікчемна.
Як-то можна приймати все добре, що я вам даю,
і ганити мене? Багато чого зазнала я на
своєму віку, але такої невдячності ще не
бачила.