Мандри усмішки

Загубилася усмішка. От, уявляєте, взяла й загубилася! Лежить вона на стежинці, дивиться на блакитне небо з білими хмаринками й чекає, допоки її хтось знайде. «Ні, не сонечко загубило свою усмішку, – гадає собі. – Он воно як щиро усміхається! І хмарки також мають власну усмішку, отже я їм ні до чого». Час минав, а усмішка лежала й чекала, поки не відчула, що потрохи зменшується й тьмяніє. І тут вона врешті зрозуміла: «Годі чекати! Варто діяти!». Піднялася й швидко пішла стежиною. Настрій її покращився, і вона знову засяяла. «Ось їжачок. Може, це він мене шукає? – замислилася усмішка. – Ні, то він шукає грибочок. Знайшов, і вже радісно усміхається!». Вона пішла далі, і раптом зустріла лисичку. «Може, я її усмішка? – запитала сама в себе. – Та ні, он як вона гарно усміхається до своїх дитинчат!». Підійшла усмішка до озера, де голосно кумкала жабка.
«Нарешті я знайшлася!» – зраділа усмішка та, коли глянула на озеро, то, немов у дзеркалі, побачила поруч із собою широку усмішку жабеняти. Зітхнула вона стомлено й вирішила перепочити.
Щойно вмостилася усмішка на пеньочок, як почула, що хтось голосно схлипує. Вона швидко підхопилася, щоб втішити того, хто так гірко плаче. І побачила дівчинку, яка сиділа на пагорбі й рюмсала. Її не тішили ні ромашки, ні метелики, ні спів цвіркунів. Усмішка пильно поглянула на дівчинку і раптом впізнала свою господарку! Вона мерщій залізла на ромашку і, перескакуючи з квітки на квітку, похапцем дісталася до дівчатки й розквітла на її обличчі. Дівча радо усміхнулося. Ромашки, метелики і цвіркуни тішилися усмішкою малечі. «А усмішка? Що ж усмішка?» – запитаєте ви. А усмішка сяяла та гадала: «Як добре, що я пішла на пошуки, а то лежала б собі нікому не потрібна. Дівчинка й досі плакала би. А так і я на місці, і дівча радіє!».