TOU

Марійка і Костик

Степан Процюк

Перша історія Марійки і Костика

1

Костик хвилювався. За кілька днів перше вересня — і він побачить Марійку. А може, батьки перевели її до іншої школи? Може, вона виїхала зі Старомихайлівки? Щоправда, в їхньому райцентрі всього кілька шкіл: три українських і одна російська. Він багато разів хотів зателефонувати до неї під час літніх канікул. Мобільного вона не мала. Ба більше! — він навіть одного разу — це було 18 липня — задзвонив на її домашній:

— Алло! Скажіть, а Марійка є?

— Хто питає? — з того боку слухавки непривітливо пробубнів утомлений чоловічий голос. Батько…

— Хто? Її… її однокласник, — чомусь одразу сказав неправду, адже Марійка була на рік молодшою.

— Марія поїхала у пластунський табір. А що переказати?

— Перекажіть… що я… я ще подзвоню!

— Хто я? — настирливо допитував батько.

— Її однокласник! — не розколовся Костик.

Слухавка запищала довгими гудками. Що тепер робити? Адже хотів сказати їй, що треба обов’язково зустрітися.

…Вони б зустрілися біля місцевого кінотеатру. Костик одразу запропонував би велику порцію морозива. Потім вони всілися б на лавочку, і він одразу сказав би, що думав про неї кожен день. Вона навіть кілька разів уже снилася йому! Одного разу снилося, що вони йдуть на великий бенкет, де майже всі дорослі.

Костик одягнений у темно-синій смокінг, чорні, з двома рівними лініями штани, і метелик (ось лише не пам’ятає: чорний чи темно-синій). А Марійка у такій коштовній сукні з вирізом, мовби їй двадцять п’ять! На бенкеті всі танцюють, а лакеї (прислуга? офіціанти?) з відпрасованими усмішками розносять морозиво із фруктами у таких дивних крихких скляночках і… шампанське, багато шампанського! Вони двоє теж мають вигляд на всі двадцять, бо інакше їх би не пропустив швейцар — у штанах із лампасами, подібними до генеральських — на цю учту для багатих і щасливих. На цей віденський вікенд, де збуваються всі мрії.

На це поле битви за любов, приправлене морозивом із фруктами і шампанським без ананасів. Костик іде через усю залу, запрошуючи Марію танцювати. Вона граційно киває — і починається казка поліського пралісу… Раптом він починає страшенно хвилюватися. Руки пітніють, мовби щойно подолав п’яти кілометровий крос із бар’єрами. Костик хоче признатися, що він любить Марійку. І… сон закінчується…

Але невідомо, як би йому вдалося розпочати цю розмову. їхня Старомихайлівка є невеликим містечком. Напевне, треба йти у кіно і тримати Марійку за руку? Або блукати алеями парку — адже кажуть, що це най романтичніше місце. Колись один багатий і закоханий поміщик облаштував цей парк на честь своєї коханої…

Він добре не знає, де краще про це говорити: у кінотеатрі чи у парку? У школі чи на вулиці? Зрештою, зараз нема чого гадати, бо відтоді він не насмілився більше телефонувати до Марійки додому. О, вона вже давно приїхала зі свого пластунського табору, — Костик це добре знає! Бо йому випадково сказав Микола, найкращий друг і найкращий футболіст серед їхніх однокласників.,

Але футбол зараз Костика цікавить якнайменше. Коли він почув, що Микола бачив Марійку з батьками, і вона поїхала до бабусі (“Так і сказала — на місяці?”), то не хотілося говорити ні про Мілевського, ні про Шеву, навіть стали одразу байдужими осінні єврокубки. Але Костик — чоловік, а не віхоть! Він навіть не подав вигляду.

Бо коли Микола перепитав, чому це, мовляв, так його хвилює, — Костик лише знизав плечима і знічев’я процідив, що це може хвилювати хіба що Миколу, який оце стоїть і, не маючи роботи, бовкає нісенітниці. Потім вони ще трохи позгадували вчорашню гру київського “Динамо” і гол Мілевського, домовилися, що завтра підуть на півдня купатися — тільки, щоб небо не завередувало дощем! — і розійшлися.

2

Купатися вони пішли. На півдня. Але потім Кость наступних півдня думав.

Його мама працює вчителькою молодших класів. Батько — шофер таксі. Він також вчився разом із мамою, але на фізкультурному факультеті. Тато був атлетом — метальником молота. Але колись не виграв престижне змагання, і ще дотепер згадує про несправедливість суддів. Мовляв, треба було так, щоб виграв інший. Кость не розумів цього: хто далі кине, той і виграв.

Але на цей залізний аргумент тато лише скрушно махав рукою. Потім, коли народився Кость, а відтак молодша на два роки сестричка Діана (яке чудернацьке ім’я вибрали їй батьки, хіба ні? Та і його ім’я не найліпше, але нічого, вже звик, а колись діти дражнилися: “Костик-хвостик”), тато покинув роботу вчителя фізкультури, їздив кудись за кордон, але не на екскурсії, а працювати.

Потім вони побудували хату і купили меблі. Костик пам’ятає навіть, як допомагав носити воду для різних розчинів, якими скріплюється цегла, а сестричка бігала у магазин за хлібом, бо дядьки мали величезний апетит. Кожен дядько, що будував хату, їв стільки, як його однокласники, разом узяті.

Але він тоді подумав: “А чого з тих країн, куди їхав тато заробити грошей, ніхто не їде працювати до нас, в Україну, у Старомихайлівку? Хіба тут нема роботи для дорослих?” Коли питав про це тата або маму, вони лише усміхалися, але якось сумно і болісно. Відтоді Кость зрозумів, що усмішка може бути і сумною. Але він так ніколи не буде сміятися, бо сміються лише щасливі — і нема чого прикидатися, коли тобі сумно. Сум — для плачу, радість — для сміху. Отак!

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Марійка і Костик”
Степан Процюк
Видавництво: “Грані – Т”
2008 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: