ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Марійка і Костик

Степан Процюк

Перша історія Марійки і Костика

1

Костик хвилювався. За кілька днів перше вересня — і він побачить Марійку. А може, батьки перевели її до іншої школи? Може, вона виїхала зі Старомихайлівки? Щоправда, в їхньому райцентрі всього кілька шкіл: три українських і одна російська. Він багато разів хотів зателефонувати до неї під час літніх канікул. Мобільного вона не мала. Ба більше! — він навіть одного разу — це було 18 липня — задзвонив на її домашній:

— Алло! Скажіть, а Марійка є?

— Хто питає? — з того боку слухавки непривітливо пробубнів утомлений чоловічий голос. Батько…

— Хто? Її… її однокласник, — чомусь одразу сказав неправду, адже Марійка була на рік молодшою.

— Марія поїхала у пластунський табір. А що переказати?

— Перекажіть… що я… я ще подзвоню!

— Хто я? — настирливо допитував батько.

— Її однокласник! — не розколовся Костик.

Слухавка запищала довгими гудками. Що тепер робити? Адже хотів сказати їй, що треба обов’язково зустрітися.

…Вони б зустрілися біля місцевого кінотеатру. Костик одразу запропонував би велику порцію морозива. Потім вони всілися б на лавочку, і він одразу сказав би, що думав про неї кожен день. Вона навіть кілька разів уже снилася йому! Одного разу снилося, що вони йдуть на великий бенкет, де майже всі дорослі.

Костик одягнений у темно-синій смокінг, чорні, з двома рівними лініями штани, і метелик (ось лише не пам’ятає: чорний чи темно-синій). А Марійка у такій коштовній сукні з вирізом, мовби їй двадцять п’ять! На бенкеті всі танцюють, а лакеї (прислуга? офіціанти?) з відпрасованими усмішками розносять морозиво із фруктами у таких дивних крихких скляночках і… шампанське, багато шампанського! Вони двоє теж мають вигляд на всі двадцять, бо інакше їх би не пропустив швейцар — у штанах із лампасами, подібними до генеральських — на цю учту для багатих і щасливих. На цей віденський вікенд, де збуваються всі мрії.

На це поле битви за любов, приправлене морозивом із фруктами і шампанським без ананасів. Костик іде через усю залу, запрошуючи Марію танцювати. Вона граційно киває — і починається казка поліського пралісу… Раптом він починає страшенно хвилюватися. Руки пітніють, мовби щойно подолав п’яти кілометровий крос із бар’єрами. Костик хоче признатися, що він любить Марійку. І… сон закінчується…

Але невідомо, як би йому вдалося розпочати цю розмову. їхня Старомихайлівка є невеликим містечком. Напевне, треба йти у кіно і тримати Марійку за руку? Або блукати алеями парку — адже кажуть, що це най романтичніше місце. Колись один багатий і закоханий поміщик облаштував цей парк на честь своєї коханої…

Він добре не знає, де краще про це говорити: у кінотеатрі чи у парку? У школі чи на вулиці? Зрештою, зараз нема чого гадати, бо відтоді він не насмілився більше телефонувати до Марійки додому. О, вона вже давно приїхала зі свого пластунського табору, — Костик це добре знає! Бо йому випадково сказав Микола, найкращий друг і найкращий футболіст серед їхніх однокласників.,

Але футбол зараз Костика цікавить якнайменше. Коли він почув, що Микола бачив Марійку з батьками, і вона поїхала до бабусі (“Так і сказала — на місяці?”), то не хотілося говорити ні про Мілевського, ні про Шеву, навіть стали одразу байдужими осінні єврокубки. Але Костик — чоловік, а не віхоть! Він навіть не подав вигляду.

Бо коли Микола перепитав, чому це, мовляв, так його хвилює, — Костик лише знизав плечима і знічев’я процідив, що це може хвилювати хіба що Миколу, який оце стоїть і, не маючи роботи, бовкає нісенітниці. Потім вони ще трохи позгадували вчорашню гру київського “Динамо” і гол Мілевського, домовилися, що завтра підуть на півдня купатися — тільки, щоб небо не завередувало дощем! — і розійшлися.

2

Купатися вони пішли. На півдня. Але потім Кость наступних півдня думав.

Його мама працює вчителькою молодших класів. Батько — шофер таксі. Він також вчився разом із мамою, але на фізкультурному факультеті. Тато був атлетом — метальником молота. Але колись не виграв престижне змагання, і ще дотепер згадує про несправедливість суддів. Мовляв, треба було так, щоб виграв інший. Кость не розумів цього: хто далі кине, той і виграв.

Але на цей залізний аргумент тато лише скрушно махав рукою. Потім, коли народився Кость, а відтак молодша на два роки сестричка Діана (яке чудернацьке ім’я вибрали їй батьки, хіба ні? Та і його ім’я не найліпше, але нічого, вже звик, а колись діти дражнилися: “Костик-хвостик”), тато покинув роботу вчителя фізкультури, їздив кудись за кордон, але не на екскурсії, а працювати.

Потім вони побудували хату і купили меблі. Костик пам’ятає навіть, як допомагав носити воду для різних розчинів, якими скріплюється цегла, а сестричка бігала у магазин за хлібом, бо дядьки мали величезний апетит. Кожен дядько, що будував хату, їв стільки, як його однокласники, разом узяті.

Але він тоді подумав: “А чого з тих країн, куди їхав тато заробити грошей, ніхто не їде працювати до нас, в Україну, у Старомихайлівку? Хіба тут нема роботи для дорослих?” Коли питав про це тата або маму, вони лише усміхалися, але якось сумно і болісно. Відтоді Кость зрозумів, що усмішка може бути і сумною. Але він так ніколи не буде сміятися, бо сміються лише щасливі — і нема чого прикидатися, коли тобі сумно. Сум — для плачу, радість — для сміху. Отак!

А сьогодні, коли вони купалися, Едик, батько якого працює якимось директором, сказав, що Костеві родичі бідні, бо він не має навіть мобільного. Кость дав Едикові щигля. І вони почали битися, доки їх не розвели хлопці.

Його щоки палали від ляпасів упереміш із ударами кулаком.

Але й Едикові дісталося, хоча він ходить на секцію джіу-джитсу. “Батьки оплачують, батьки оплачують!” — перекривляв “секційника” хлопець. Хай там як, а купання було зіпсоване…

Але потім Кость, як ми вже сказали, наступних півдня думав. А увечері, коли тато прийшов із роботи, попросив, щоб той записав його з вересня на секцію джіу-джитсу.

— Це, тату, як карате!

— А для чого тобі воно?

— Хочу бути спортсменом, як ти колись! — Костик обдумав, що сказати.

— Ох, сину, спорт не прогодує…

— Тату, мене прогодує! Бо я хочу жити інакше, ніж ти! — раптом випалив щось несподіване і неочікуване навіть для себе.

— Добре. Але за рік у тебе мають бути серйозні успіхи. Обіцяєш?

— Обіцяю.

Засинаючи, Кость мріяв про те, як виграє великі обласні змагання. Повернеться і надає щиглів зарозумілому Едику, від якого сьогодні йому дісталося більше. Але він нікому цього не скаже. Що б тоді про нього подумала Марійка? Що він слабак і фуфло? Кость би не витримав такого приниження. Бо насправді він сильний. А хто має силу — той непереможний…

3

Він побачив Марійку на великій шкільній “лінійці” (яка смішна назва, хіба ні? Так само можна це скупчення шкільного люду назвати “конусом” або “перпендикуляром”).

Директор у новенькому костюмі й краватці вітав школярів із початком нового навчального… вони повинні добре вчитися, щоб бути гідними громадянами нашої держави… вони мають уміти (довгий перелік)… вони мусять знати і розуміти, що (знову довгий перелік)… Марійка уважно слухає…

Вона ще не знає, як багато він думав про неї на канікулах… Це розпочалося наприкінці травня, коли вони проходили практику… Марійчин клас і його пололи разом якісь бур’яни… Ніхто, чесно кажучи, не хотів працювати. Але вчитель трудового навчання пообіцяв:

— Виконаєте швидко норму — будете грати у футбол!

Обіцянку зустріли криками: “Ура!” Після виконаної роботи й справді розпочався футбол. Дівчата грати не хотіли. Але дивилися. Костика більше цікавили ті, що на рік молодші — своїх він знав краще. Особливо уважною була чорнява, з витонченими рисами обличчя, мовби над її красою попрацювало кілька десятків скульпторів.

Хлопець ще, вдаючи байдужість, перепитав свого. друга Миколу, як, мовляв, її звати. Микола відповів, — щоправда, докинувши репліку, чому Кость так зацікавився дівочими іменами. Кость злегка почервонів, але відмахнувся. Не було часу на балачки — треба перемогти, забити кілька голів, треба бути зараз багатоногим Мілевським!

Гра розпочалася. Костеві щастило, бо вдалося забити аж два голи. Причому один із них головою. Це був шик! А найважливіше те, що Марійка, на відміну від інших дівчат, уважно спостерігала.

Її подружки розмовляли, дехто із них лузав насіння. А вона знай дивиться на поле з імпровізованими воротами — і не змигне. “Це вона на мене дивиться”, — приходили до хлопцевої голови нові, ще незнані й хвилюючі думки. Матч закінчився перемогою Костикової команди — 5:3. І не забудьте, що якби не його два голи, перший та четвертий, то була би нічия.

Але йому тоді не вдалося поговорити з Марією. Ба більше! — він так і не познайомився з нею.

…Може, коли б він підійшов і сказав, що хоче познайомитися, то вона б, так холодно і напівпрезирливо, повернула свою голову богині Афродіти — і знищила би його мовчанням. Він би балакав і балакав, щось про футбол і свої два голи, про неї і школу, але Марія б мовчала.

Нарешті він не знав би, що робити далі, пробував би розповісти анекдот. Але дівчина сказала б голосом, близьким до шепоту: “Я не люблю анекдотів”. І він, наче герой-камікадзе, що хоче пожертвувати собою заради поневоленої Вітчизни, спитав би: “А мене любиш?” Марія глянула б на нього, уже без напівпрезирства, але так само холодно, і прошепотіла б: “Не знаю”. І це “не знаю” було б початком їхньої ще напів’юної, напівдитячої любові…

…Він підійшов би, вдавано недбало процідивши, що хоче познайомитися. Але Марія, теж недбало, відповіла би, що знайомляться тоді, коли є якась потреба, а для чого, мовляв, їм знайомитися. Він щось говорив би про спільні прохідки весняним парком, про те, що надарував би їй дуже багато найкрасивіших літніх листочків, про спільні прогулянки печальними осінніми полями і спільну різдвяну зимову радість…

У нього ці слова виходили б не такими прикрашеними, як на папері, і нарешті Марія відповіла б йому, що побачимо, а зараз вона не має часу, бо її чекає один друг, старший від неї на чотири роки. Це була б відмова — і Костик пішов би, вперше зігнувшись під тягарем нерозділеної любові…

…Отже, він побачив Марійку на шкільній “лінійці”. Коли святкова частина закінчилася, всі пішли до класів. Щось важливе мусив сказати кожен класний керівник. “Не буду ж я стовбичити, курям на сміх, під її 7-Б. Треба йти на річку… все обдумати… А завтра… або післязавтра — протягом наступного тижня… зустрітися і поговорити… але як?., це не так просто… може, краще фантазії… вона все одно часто зі мною в думках… Ні!..

Я зустрінуся і запрошу її на прогулянку… скажу, треба щось обговорити, типу, організувати якийсь гурток, а це робити мають хлопець і дівчина… мені порадили тебе, Марійко… Я буду сміливим… українські герої розривали себе гранатами, щоб не здатися у полон, перед тим знищивши багато радянських солдатів… А ще краще, знищивши багатьох, вирватися із кільця і залишитися живим… Вони, трохи старші від мене, були здатні на подвиг, а я хіба злякаюся з нею зустрітися? З мене би кури сміялися і їхні півні!..”

4

Розпочався навчальний рік. Одразу стільки нової роботи, стільки клопотів! Та нічого. Костик упорається з усім. Недарма він так любить читати про подвиги золотошукачів Джека Лондона і козаків Андрія Чайківського. Сьогодні він знайде дівчину під час великої перерви. Часу буде достатньо. Якщо не вдасться довго поговорити, принаймні, домовиться про зустріч.

Дзвінок! Велика перерва. Костикове серце несподівано закалатало так, мовби він відбігав два футбольні тайми без перепочинку. Ось її клас. Уперед, козаче! Або зараз, або ніколи!

Виходять його знайомі хлопці. Щось запитують. Костик відмахується: “Потім, потім…” Долоні його рук несподівано спітніли, ніби він щойно облив їх водою або вискочив із річки. Виходять кілька дівчат… Марійки немає. Може, вона у класі? Нарешті хлопець зважується і заглядає у двері 7-Б. Її немає!

…Напевне, вона захворіла. Батьки пішли на роботу, а вона лежить удома сама і не може встати, щоб напитися води. У неї висока температура. Може, їй страшно бути самій удома, бо висока температура — майже сорок! — народила у кімнатних кутках недобрих потерчат, які приходять до хворих. Потерчата чують, кому погано — і з’являються одразу ж, щоб скористатися людською слабкістю і забрати рештки енергії…

Нарешті він, між іншим, питає одного знайомого хлопця з Марійчиного класу, де можна побачити її, бо просили щось передати. Хлопець каже, що Марійку мама відпросила якраз на цей урок, а потім вона прийде. Ось тобі, Костику, і недобрі потерчата, скручені кімнатними кутами! Ото би потішилися всі, якби знали про твої страхи! Але, звісно, ти нікому і нічого не розкажеш…

Ще один урок тривав вічність. Однорідні члени речення (“а чому не члениці або однорідні членкині?”)… між ними обов’язково ставиться кома (“а чого не тире чи знак оклику?”)… так, записуємо приклади… Нарешті дзвінок. Ура!

Хоча… ще невідомо, Костику, чи варто “уракати”…

Знову добродій із 8-А опиняється біля дверей 7-Б.

У голову лізуть якісь російськомовні нісенітниці: “А і Б сідєліно трубє, А — упало, Б — пропало, кто остался на трубє?” Швидко буде дзвінок до наступного уроку. Може, пацанчик збрехав? Іде!!!

Якби Костик був головою журі конкурсу “Міс Старомихайлівка”, а ще ліпше “Міс Україна”, він без роздумів віддав би Марійці перше місце. Точена голова і шия, якесь особливе, якесь його лице, ніби він бачив цей лик Мадонни-Марії у глибоких снах, ніби Марійка не з їхньої, Старомихайлівської середньої школи № 2, а звідкись іздалеку, з якого-небудь Львова, Києва чи Харкова…

— Марійко, привіт!

— Привіт! — захекавшись, скосила дівчина погляд на Костя.

— Я хотів з тобою поговорити… Але не тут, — хлопець не чув сам себе.

— А про що?

— Про любов! — раптом випалив Кость.

Марійка уважно глянула на нього, неначе все на світі стало моє:лани, гаї, сади[1] — і, нічого не відповівши, швидко зачинила за собою масивні двері 7-Б. Розпочинався наступний урок.

5

Слід сказати, що вона теж запам’ятала Костя після тієї практики. Але не через те, що він тоді забив два голи, якими так пишався. Дівчина звернула увагу на його обличчя. Воно світилося. Вона ще тоді подумала: дивно, мовляв, звідки в окремих людей береться ізсередини ця підсвітка, наче у них в животі або в голові високовольтна лампочка? Може, треба фізику краще вчити?

Фізики Марійка не любила, вважаючи її чоловічим предметом. Після того вона згадувала Костя декілька разів. Може, навіть і декілька десятків, хтозна? Адже ми насправді не можемо, як обліковці, підрахувати, настільки часто думаємо про тих чи он тих людей. Ми лише знаємо, що про одйих думаємо більше, про інших — менше, а про багатьох не думаємо зовсім…

Приміром, у пластунському таборі, коли хлопці грали футбол, перед Марійкою кілька разів стояло Костеве обличчя: так виразно, мовби він був десь поруч. “Ось він зараз би краще зіграв, ніж Ігор”. Одного разу Кость навіть снився їй.

…Вона пішла на якісь танці. Це місто велике — і вона тут уперше. Її ніхто не запрошував, просто шалено захотілося танцювати. Великий зал із незнайомими обличчями. З ким же вона танцюватиме? Ані однокласників, ані знайомих пластунів чи пластунок… І ще — це ж треба такої халепи! — вона десь загубила свою ліву туфельку.

Тепер доведеться повертатися туди, де вона зараз тимчасово мешкає. Музика грає, пари кружляють у вальсі. Ніхто не звертає уваги на бідолашну дівчину. їй хочеться плакати. І тут… до неї підходить Кость, гарний такий, у темно-синьому костюмі з метеликом — і вручає їй загублену туфельку. Сміється, запрошує до танцю і…

Далі сон закінчився. Або Марійка не пам’ятала його. Або запам’ятала лише те, що хотілося. Хай там як, а цей сон належав до незабутніх. Вона нікому не розповіла про нього. Напевне, тому що такий сон був уперше.

Марійка була доброю спортсменкою. Приміром, у висоту стрибала один метр із солідним хвостиком, що коливався залежно від погоди, її настрою і фізичного стану. Загалом вона полюбляла стрибати, бігати, навіть грати у футбол. І це було найпершою причиною того, чому вона так уважно спостерігала за матчем тоді ще 7-А і 6-Б.

Через те побут у пластунському таборі їй сподобався. Певна жорсткість дисципліни, вечірні вогнища, патріотичні пісні з ліричним присмаком: “Наплічники готові, прощай, моє дівча”, а не різні солов’їно-калинові сентименти. Хоч і проти них вона нічого не мала, але все ж уважала, що такі пісні більше пасують її батькам і дідусям із бабусями…

Марійчин батько часто їздив у Росію, але не на екскурсії, а на заробітки. У Марійки ще була на три роки молодша сестричка — і тато казав, що треба дочок поставити на ноги. Дівчина знала, що ці слова слід розуміти не буквально. Адже вона міцно стоїть на ногах, її ноги треновані і сильні.

І взагалі, вона би хотіла стати спортсменкою. Кілька разів казала про це батькам, але вони чомусь без захоплення сприймали такий вибір. Тато лише віджартовувався: побачимо, мовляв, після твого заміжжя (Марійка постійно червоніла, коли чула це загадкове слово), чи не перехочеться тобі. А мама взагалі два рази навіть накричала на неї: “Звідки ми тобі наберемо грошей на спортивні секції? Звідки наберемо грошей?”

Дивні ті дорослі. Чому вони так часто думають про гроші? Сказав же Господь: “Будьте, як птахи небесні, що не сіють і не жнуть”. Хіба людина не може себе прогодувати? Чому тато не працює на своїй землі? Хіба у нас тут мало роботи? Цілі заводи і фабрики стоять запустілими і покриваються товстою і лінивою травою. Ні, вона ніколи не зможе збагнути цього дивного світу дорослих…

6

Але Костик не пам’ятав, що робилося на тому уроці. Він навіть забув, чи це була англійська мова, чи, приміром, алгебра.

Чому вона нічого не відповіла? Це добре чи погано? Чи наполовину добре, а наполовину зле? Кого спитати? Хлопців? Може, тата чи маму?

Після коротких роздумів він вирішив нікого про це не питати і нікому не розповідати. Судіть самі: хлопці почнуть сміятися і “підколювати”, а тато чи мама… Може бути вибух зараз непотрібного для нього моралізаторства; “Уроки краще б учив, ти ще малий, щоб про таке думати”. Ні-ні, це, попри всю любов до батьків, йому вислуховувати буде нецікаво. Може, вона злякалася? Або це було надто несподівано?

Цікаво, як би ти зреагував, Костику, якби до тебе під час однієї прекрасної перерви підбігла якась однокласниця чи трохи молодша школярка (бо старша, будемо реалістами, навряд чи таке зробить, старшокласниці люблять тих хлопців, які вже позакінчували школу, а може, і стали солдатами чи єфрейторами) і сказала, що хоче поговорити про любов.

Напевне ж, у перші секунди ти б не знав, що відповісти, чи не так? Марійка також не знала… Але що мав би означати той її погляд? Це всі жінки, навіть такт маленькі, як вона, так пронизливо дивляться, коли з ними починають розмову про кохання? Але той її погляд, як мимолітний позирк князівни, був надто прихильним до тебе, хлопче… Утім, як це можна знати запевне?

…Може, то був погляд безмежного здивування. Так дивилася колись селянська дочка Настя Нагрівна, коли дізналася, що її коханий Ярослав не є головним конюхом князівських стаєнь, за якого спочатку видавав себе, а князем Ярославом Осьмомислом — і в тому погляді було навіть більше, ніж здивування чи передчуття своєї трагічної долі, бо вона любила хлопця Ярослава і водномить зрозуміла, що любити одруженого князя їй не дозволять, незважаючи на його кохання до неї. Бо вона замахнулася на олюднення ролі богоподібного ідола, яким князя хотіли бачити посполиті…

Сторінки: 1 2 3 4

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Марійка і Костик”
Степан Процюк
Видавництво: “Грані – Т”
2008 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: