TOU

Маттео і Маріучча

Італійські народні казки

Але життя текло. Забувалося горе, і смуток на обличчях мешканців Віджанелло все частіше змінювався усмішкою.
І ось знову готується весілля Маріуччі та Маттео. Хороброго юнака назвали сином Віджанелло, бо він урятував місто. А якщо у юнака такий батько, якого ні в кого не має, – ціле місто. То й весілля треба відсвяткувати так, щоб теперішні діти, ставши старими, розповідали про нього своїм онукам.
День для весілля теж обирали всім містом та призначили у річницю перемоги над сарацинами.
Маттео був такий щасливий, що навіть не згадував про слово, яке дав володарю царства мертвих. Все, що сталося тієї ночі, здавалося йому далеким сном.
І ось настав призначений день.
Зранку вулиці заповнилися народом. Мешканці одяглися в найкращий одяг. Дзвони сповістили, що весільний обряд розпочався.
Маттео надів обручку на палець нареченій і сам простяг руку, щоб вона одягла обручку йому. Раптом налетів страшний вихор, чорний смерч промайнув над Віджанелло, підхопив Маттео і забрав з собою геть.
Ніхто з тих, що стояли навколо, не побачив того, що бачила Маріучча: не смерч, а сам володар Царства мертвих викрав Маттео.
– Маттео, як ти міг лишити мене ні дружиною, ні нареченою! – Вигукнула дівчина. – Адже обряд вінчання не закінчено. Але я не віддам тебе нікому. Навіть у Царстві мертвих знайду тебе.

Дівчата Корсики так само відважні та рішучі, як і чоловіки. Маріучча пішла шукати свого Маттео.
Ось скінчилися останні будинки Виджанелло. Маріучча зупинилася. Куди ж іти? В якому боці лежить Царство мертвих?
Тут до Маріуччі – стриб-скок боком – підійшла ворона.
– Кр-ра-сивий перстеник. Подаруй мені перстеник, дівчино.
– Не можу, – сказала Маріучча. – Цю обручку надів мені на палець мій наречений, Маттео.
Але ворона не відставала.
– Дай тоді другий перстеник, адже у тебе два.
– Сестричко, другу обручку я маю надіти на палець моєму нареченому Маттео в Царстві мертвих. Я краще подарую тобі кульчик.
Маріучча витягла з смаглявого вушка кульчик і простягла його вороні.

Ворона схопила кульчик і полетіла. На льоту вона обернулася і крикнула:
– Царство мертвих у тому боці, де заходить сонце. Іди прямо на захід сонця, дівчино. Нікуди не звертай.
Маріучча повернулася спиною на схід, лицем на захід і пішла.
Перші дні на її шляху траплялися села. Потім почались дикі місця. Маріучча йшла по спаленій сонцем порожній рівнині. Гострі камені порізали їй ноги, гарячий пісок палив їх вогнем.
День змінювався ніччю, ніч – днем, день – знову ніччю. А дівчина все йде та йде.
Попереду видно гори. За них сідає сонце, з-за них сходить місяць.
Незабаром Маріучча підійшла до першої гори, що поросла лісом. Від дерева до дерева вона й сама не помітила, як опинилася на вершині. Тут, у невеликій улоговині, лежало озеро, кругле і блискуче, як дзеркало.
Маріучча нахилилася над водою, щоб вмитися, і одразу ж відсахнулася. З води на неї дивилася зморшкувата стара з сивим волоссям.
– Та це ж моє відображення! – скрикнула Маріучча. – Невже минули не дні, а роки, як я покинула рідний дім? А може, горе зістарило мене завчасно. Як я, така, покажуся Маттео?
Дівчина опустилася на камінь і заплакала.
Вона не знала, та й звідки їй було знати, що це чарівне озеро. Воно все відбивало навпаки. Подивиться в нього стара – побачить себе молодою та прекрасною. Гляне дівчина – і злякається, як злякалася Маріучча. Ніби їй і справді час няньчити онуків, а не танцювати на околиці села з хлопцями.
Поплакала Маріучча, потім вирішила:
– Хай розлюбить мене Маттео, але я все-таки розшукаю його в царстві мертвих.
Вона втерла сльози і почала спускатися з гори.
У долинці біля коріння дерева пробивалося звичайне джерело. Маріучча не втрималася, подивилася в нього і дзвінко засміялася.
– Ні, Маттео не відвернеться від мене. Я, як і раніше, гарна і молода!
Радість надала Маріуччі сили, і вона знову кинулася вперед.

А сил треба було багато, бо перед нею виросла друга гора, вища за першу. Гора була кам’яниста та крута. Проте недарма Маріучча народилася на Корсиці. Де пройде гірська коза, там пройде корсиканська дівчина. Ось вже близька вершина, ще два – три уступи, і Маріучча здолає гору. Раптом почувся грім і з-під землі піднялося стовпом полум’я. Маріучча марно кидалася в пошуках проходу. Ніде його не знаходила.
Маріучча була хоробра дівчина, але все-таки дівчина. Тож вона знову гірко заплакала. Одна її сльозинка капнула у вогонь. Вогонь зашипів, пригорнувся до землі і згас.
Маріучча досягла вершини і побачила, що за цією, другою горою, піднімається третя гора. Стоїть вона, як похмурий велетень, і голова її сховалась у хмарах. Ні, нікому не пройти такою крутістю. Перелетіти б, та крила за плечима у Маріучі не виросли.
Тут Маріучча почула жалібний крик. Подивилася – це білий голуб б’ється у траві, заплутався лапкою у довгій травинці, ніяк йому не розплутатися. А над голубом кружляє голубка, то припаде до землі, то знову здійметься і так жалібно кричить, ніби плаче.
– Бідолаха,- сказала Маріучча голубці,- у нас з тобою одне горе. Ти хочеш визволити свого голуба, а я свого Маттео. Я допоможу тобі, а мені, мабуть, ніхто не допоможе.
Дівчина нахилилася і обережно розірвала травинку. Голуб злетів, зробив велике коло з голубкою і повернувся до Маріуччі.
– Чим тобі допомогти, дівчино? – спитав він.
— Ви не можете мені допомогти, — сумно відповіла Маріучча. – Мені треба за ту високу гору.
Голуб злетів угору і зник. Не минуло й хвилини, як повітря затремтіло від помахів швидких крил. Прилетіла тисяча голубів. Вони вхопили Маріуччу червоними лапками за пояс і перенесли її через гору. Там вони опустили дівчину на землю біля входу в ущелину.
– Щасливої ​​дороги! Щасливої ​​дороги! – Закричали вони, відлітаючи.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.8 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: