TOU

Мати

Ганс Крістіан Андерсен

Сиділа собі мати біля колиски над своєю недужою дитиною; сама смутна та зажурена, — так-то вже боялась, щоб дитя не вмерло… А дитя лежало таке бліде; очиці йому позаплющувались, і дихало воно так важко та інший раз так глибоко, неначе зітхало, і мати усе знай смутніше й смутніше дивилася на своє мале немовлятко.

Коли це хтось стукнув, — і увіходить у хату убогий, старезний дід, одягнений наче у кінську попону; бо в ній було таки тепло, а дідові того тільки й треба: стояла, бач, уже зима люта. Надворі геть усе було повкриване снігом та кригою і вітер віяв такий пронизуватий, що аж вид різало.

Дід увесь дрижав од холоду; дитинка на часиночку заснула. Мати тим часом налила у горщик пива й поставила до печі, щоб нагрілося. Дід колихав дитину, а мати сиділа на стільчику проти нього і дивилася на своє хворе дитя, що важко дихало. Потім бере за рученьку дитину та й питає:

— Адже, правда, воно зостанеться живе? Адже Бог не одбере його в мене?

А дід, — бо то була сама Смерть, — так якось чудно покивав головою: воно мов значило — і правда, і ні. Мати потупила очі — і по щоках у неї покотилися сльози… Голова її обважніла; почало й на сон клонити, — бо вона уже три дні — три ночі, як і очі стуляла. От задрімала вона, та й то тільки на одну хвилину; незабаром схопилася і затремтіла од холоду.

— Що це? — питає вона, озираючись на всі боки. Та діда не було вже більше — і її дитини не стало: дід заніс її з собою.

А в куточку на той час старі дзиґарі теленькали і важка гиря аж додолу опустилася, — бум! — от і дзиґарі стали.

Сердешна мати вибігла з хати — і давай кликати свою дитину.

Надворі, у снігу, сиділа якась жінка у довгому чорному вбранні. І каже:

— У тебе в хаті Смерть була: я бачила, як вона вибігла звідти з твоєю дитиною; вона йде прудше вітру і ніколи вже не вертає того, що взяла!

— Скажи тільки мені: якою вона йшла дорогою? — питає мати. — Мені тільки скажи, якою дорогою, — я вже сама найду її!

— Дорогу я знаю, — каже жінка в чорному вбранні. — Та перш чим скажу тобі, ти повинна заспівати мені усіх тих пісень, що співала своїй дитині. Я дуже люблю оті пісні; я їх давніше колись чула. Я, — каже, — ніч. Я бачила, як ти й плакала, співаючи пісні тії.

— Усіх, усіх заспіваю, — каже мати. — Тільки не загаюй мене, щоб мені догнати її, щоб мені найти свою дитину!

От сидить ніч мовчки й не поворухнеться. Тоді мати, ламаючи руки, заплакала та й почала співати.

Багато там було пісень тих, а сліз — іще більше!

Ніч тоді й каже:

— Іди по праву руч у темний сосновий бір: я бачила, що Смерть туди пішла з твоєю дитиною.

Посеред бору лежали дороги навхрест. Вийшла тая мати на перехрестя та й сама вже не знає, якою іти їй дорогою. А там ріс терновий кущ, а на ньому не було ні листу, ні цвіту, бо стояла вже холоднеча люта, аж бурульки з льоду пообвисали на вітах тернових.

— Чи тут не проходила Смерть з моєю дитиною?

— Проходила, — каже терновий кущ, — тільки я не скажу тобі, якою вона пішла дорогою, аж поки ти не нагрієш мене на своїх грудях. Я тут мерзну на смерть, — швидко стану справжньою кригою.

Нічого робити — пригорнула мати кущ той до своїх грудей, та так міцно пригорнула, що він почав аж одтавати. Спичаки з терну повстромлялися їй у груди, і кров закапотіла чималими краплями. А кущ розпустив свіже, зелене листя і зацвів серед холодної зимньої ночі: то, бач, при недолі так тепло на серці у матері! І кущ розказав, якою іти їй дорогою.

От і приходить вона до великого озера; а на тому озері нема ні корабля, ні човна. І озеро те ще негаразд замерзло, щоб по льоду перейти через нього; а убрід перейти — і не кажи: воно було глибоке. А перейти треба: вона хотіла знайти свою дитину. От лягла вона на землю, щоб те озеро випити; та випити озеро — несила чоловікові. Але сердешна мати у тяжкому горі усе думала — може, станеться яке диво.

— Ні, цього не буде! — сказало озеро. — Давай краще поміркуємо з тобою, що нам чинити. Я дуже люблю збирати перли, а в тебе очі — то ж дві найкращі перлини, які мені доводилось коли бачити. Хочеш, виплач їх у мене, — тоді я повезу тебе у ту велику теплицю, де живе Смерть та ходить за квітками й деревами; а там кожне дерево чи кожна квітка — то все душі людські.

— Ой, чого б не дала я, тільки б мені знайти свою дитину! — каже зі сльозами мати. Та ще дужче заплакала, і очі її упали на дно в озеро, і стали з них дві найдорожчі перлини.

Тоді озеро підхопило її і в одну мить хвилею перенесло на той бік, де стояв чудовний будинок на кілька миль у довжину. Певно не можна було сказати, що то таке — чи то гора з лісом та печерами, чи то палаци. Та бідна мати нічого того не бачила, бо вона виплакала свої очі.

— Де мені ту Смерть найти, що занесла мою малую дитину? — питає.

— Вона ще сюди не приходила, — каже сива, як лунь, бабуся, що стерегла теплицю у Смерті. — А як ти сюди добилася, хто поміг тобі? — питає.

— Бог мені поміг! — одмовила мати. — Він — милосердний, певно, що й ти милосердна будеш! Та де ж мені шукати мою дитину малую?

— Не знаю! — каже бабуся. — Та ти, бачу, нічого й не бачиш! Багато квіток та дерев пов’яло сю ніч; от швидко Смерть повернеться й пересадить їх. Адже ти знаєш, що у кожного чоловіка є свій цвіток або дерево життя; воно зроблене так само, як і той чоловік. Хоча зверху вони все одно, що й другі рослини, а всередині у них серце б’ється. Дитяче серце теж може битись! Ось дивись — може, пізнаєш свою дитину по тім, як б’ється серце у неї. А що ти даси мені, як я скажу, що ще тобі треба робити?

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: