Матильда (закінчення)

Дал Роальд

Тренування
Матильду, як завжди, зустрічав порожній будинок. Батько ще не повернувся з роботи, мати ще не повернулася з бінґо, а брат міг бути де завгодно. Дівчинка подалася прямісінько до вітальні й висунула шухляду шафки, у якій, як вона знала, батько тримав коробку з сигарами. Витягла одну сигару, віднесла в свою кімнату й там зачинилася.

«А тепер берімося за тренування, — подумала вона. — Буде нелегко, але я свого досягну».

У її голові почав вимальовуватися чудовий план допомоги міс Гані. Він уже прокреслювався в найменших деталях, але врешті-решт усе залежало від її здатності зробити дещо за допомогою своєї нової навички. Дівчина розуміла, що відразу не зуміє цього зробити, але не сумнівалася, що завдяки наполегливому тренуванню й зусиллям вона рано чи пізно досягне успіху. Сигара була для цього просто необхідна. Можливо, вона була трохи більша, ніж би Матильді хотілося, але вагою якраз підходила для тренувань.

У Матильдиній кімнаті був маленький туалетний столик, де лежали щітка для волосся, гребінець і дві бібліотечні книжки. Дівчина все це відсунула й поклала сигару прямо посеред столика. Тоді відійшла й сіла на краєчку ліжка. Була тепер метрів за три від сигари.

Зручніше вмостилася й зосередилась, до того ж цього разу дуже швидко відчула, як у голові вирують електричні імпульси, як вони збираються в глибині очей, як очі стають гарячі, й мільйони крихітних невидимих долоньок вистрибують, неначе іскорки, в напрямку сигари.

— Рухайся! — прошепотіла вона, і на її превеликий подив, сигара з маленькою золотисточервоною стрічкою посередині відразу покотилася по столу й упала на килим.

Матильді це дуже сподобалося. Було приємно таке робити. Здавалося, ніби іскорки кружляють у голові, а тоді вистрибують з очей. Це давало їй відчуття якоїсь неземної сили. І як це швидко сталося! Як легко!

Вона перетнула кімнату, підняла сигару й поклала назад на столик.

«А тепер перейдімо до складнішого, — подумала. — Але якщо я маю здатність штовхати, то, безумовно, повинна мати здатність піднімати?

Для мене це важливо — навчитися її піднімати. Я мушу навчитися піднімати її в повітря й там затримувати. Сигара важить небагато».

Вона сіла на ліжку й почала все знову. Тепер було легко нагромаджувати енергію в глибині очей. Так, ніби натискаєш на якусь кнопку в мозку.

— Піднімися! — зашепотіла вона. — Піднімися! Піднімися!

Спочатку сигара покотилася. Але потім, коли Матильда зосередилася з лютою силою, один кінець сигари поволі піднявся майже на два сантиметри над столиком. З колосальними зусиллями вона спромоглася так її втримати секунд з десять. Після цього сигара знову впала.

— Ого! — зраділа дівчинка. — Мені все вдається! Я починаю вчитися!

Цілу наступну годину Матильда невпинно тренувалася, й незабаром уже могла за допомогою самих очей піднімати всю сигару сантиметрів на п’ятнадцять над столиком і утримувати в повітрі майже хвилину. Після цього зненацька відчула таке виснаження, що впала на ліжко й заснула.
Так її і знайшла увечері мати.

— Що з тобою? — запитала, будячи. — Захворіла?

— Оце так! — Матильда сіла на ліжку й роззирнулася. — Та ні. Зі мною все гаразд. Трохи втомилася, та й годі.

Відтепер щодня після школи Матильда зачинялася в своїй кімнаті й тренувалася з сигарою. І невдовзі все в неї почало виходити просто чудово. Наступної середи, через шість днів, вона вміла не тільки піднімати сигару в повітря, а й рухати нею так, як забажає. Це було класнючо!
Тепер залишалося тільки здійснити її грандіозний план.

Третє чудо
Потім настав четвер, а це, як добре знали учні міс Гані, був той день, коли перший урок після обіду проводила директорка.
Міс Гані сказала їм уранці:

— Дехто з вас не виявив особливого захвату минулого разу, коли урок вела пані директорка, тож сьогодні будьте вдвоє уважніші й мудріші. Як твої вуха, Еріку, після минулої зустрічі з пані Транчбул?

— Вона їх розтягла, — відповів Ерік. — Мама сказала, що вуха стали більші, ніж були.

— О, Руперте, — сказала міс Гані, — я рада бачити, що ти після минулого четверга не полисів.

— Мені тоді страшенно боліла голова, — пожалівся Руперт.

— А ти, Найджеле, — звернулася міс Гані, — не будь сьогодні, прошу тебе, дуже велемудрий з пані директоркою. На тому тижні ти з нею поводився доволі зухвало.

— Ненавиджу її, — буркнув Найджел.

— Постарайся не виявляти цього так відверто, — порадила міс Гані. — Ти цим нічого не досягнеш. Вона дуже сильна жінка. М’язи в неї, наче сталеві канати.

— Хотів би я скоріше стати дорослим, — зізнався Найджел. — Я б її відправив у нокаут.

— Сумніваюся, — мовила міс Гані. — Досі ще ніхто її не подолав.

— А що вона сьогодні в нас перевірятиме? — поцікавилася одна дівчинка.

— Думаю, що таблицю множення на «три», — припустила міс Гані. — Саме це ви мали вивчити за минулий тиждень. Добре її повторіть.

Настала й минула обідня пора.
Після обіду учні знову зібралися в класі. Міс Гані залишилася стояти під стіною. Усі сиділи мовчки, боязко чекаючи. І ось величезна, мов злий велетень, пані Транчбул вломилася в клас у своїх зелених бриджах та бавовняному балахоні. Вона відразу рушила до глечика з водою, підняла його за ручку й зазирнула всередину.

— Рада бачити, — гаркнула, — що сьогодні у воді нема ніякої гидоти. Бо інакше у всіх учнів цього класу були б великі неприємності. І у вас теж, міс Гані.

Учні сиділи мовчки, страшенно напружені. Вони вже бачили, на що здатна ця потвора й ніхто не хотів випробовувати долю.

— Чудово, — гримнула Транчбул. — Побачимо, чи добре ви знаєте таблицю множення на три. Або, інакше кажучи, побачимо, як погано вас навчила міс Гані.

Пані Транчбул височіла перед учнями, розставивши ноги й підпираючи руками стегна, і люто зиркала на міс Гані, котра тихесенько стояла збоку.
Матильда незворушно сиділа за партою в другому ряду й уважно за всім спостерігала.

— Ти! — крикнула Транчбул, тицяючи пальцем завбільшки з качалку на Вільфреда — хлопця, що сидів у першому ряду з самого краєчку праворуч. — Ану встань! — гаркнула вона.

Вільфред підвівся.

— Кажи таблицю на три задом наперед! — прогавкала директорка.

— Задом наперед? — розгубився Вільфред. — Я ж не вчив її задом наперед.

— Оце тобі на! — переможно заволала Транчбул. — Вона вас нічого не навчила! Міс Гані, чому ви нічогісінько їх не навчили за увесь минулий тиждень?

— Це не так, пані директорко, — заперечила міс Гані. — Усі учні вивчили таблицю на три. Але я не бачу сенсу в тому, щоб зазубрювати її задом наперед. Який сенс узагалі вивчати щось задом наперед? Усе в житті рухається вперед. Відважуся припустити, що й ви самі, наприклад, не вимовите відразу по буквах задом наперед навіть таке просте слово, як «кепсько». Я дуже в цьому сумніваюся.

— Не смій бути зі мною такою зухвалою! — огризнулася Транчбул, а тоді обернулася до бідолашного Вільфреда.

— Що ж, хлопче, — буркнула вона. — Дай мені відповідь на таке. Я маю сім яблук, сім апельсинів і сім бананів. Скільки всього я маю фруктів? Швидко! Не тягни! Відповідай!

— Це ж додавання! — вигукнув Вільфред. — Це не таблиця множення!

— Ти круглий ідіот! — гарикнула Транчбул. — Гнійний флюс! Покусаний блохами грибок! Це і є таблиця множення на три! Маєш три окремі купки фруктів, і кожна купка складається з семи плодів. Тричі по сім буде двадцять один. Ти що, цього не бачиш, смердюча урно?! Даю тобі ще один шанс. Я маю вісім кокосових горіхів, вісім земляних горіхів і вісім таких, як ти, тупих опудал горіхових. Скільки всього в мене горіхів? Відповідай швидко.

Бідолашного Вільфреда це геть спантеличило.

— Стривайте! — вигукнув він. — Зачекайте! Я маю додати вісім кокосових горіхів до восьми земляних… — Він почав рахувати на пальцях.

— Ти набряклий пухир! — зарепетувала Транчбулка. — Поточена міллю личинка! Це ніяке не додавання! Це множення! Треба відповідати — три на вісім! Чи, може, вісім разів по три? Яка різниця між три на вісім і вісім разів по три? Говори, малий розчавлений буряк! Швидко!

Вільфред був уже такий переляканий і приголомшений, що не міг і говорити.
Двома величезними кроками Транчбул наблизилась до хлопця, а тоді якимось дивовижним спортивним прийомом, запозиченим, можливо, з дзюдо чи карате, підчепила Вільфредові п’яти своєю стопою так, що хлопець підлетів угору, зробивши сальто-мортале. Та він устиг виконати тільки половину сальто, бо директорка вловила його за кісточку ноги, і він повис догори дриґом, наче обскубана курка у вітрині крамниці.

— Вісім разів по три, — верещала Транчбул, тримаючи Вільфреда за ногу й гойдаючи ним з боку в бік, — вісім разів по три — це те саме, що й три на вісім, а три на вісім буде двадцять чотири! Повтори!

Саме в цю мить на другому кінці класу зірвався на ноги Найджел, який схвильовано почав показувати на дошку й кричати:

— Крейда! Крейда! Дивіться на крейду! Рухається сама собою!

Найджел верещав так істерично й пронизливо, що всі присутні — і пані Транчбул теж — подивилися на дошку. І справді — над її чорносірою поверхнею завис у повітрі новесенький шматочок крейди.

— Вона щось пише! — репетував Найджел. — Крейда щось пише!

Так воно й було.

Агато!

Що за чортівня? — залементувала пані Транчбул. Вона приголомшено дивилась, як чиясь невидима рука виводить на дошці її власне ім’я, і випустила Вільфреда з рук. А тоді заволала, ні до кого конкретно не звертаючись:

— Хто це робить? Хто це пише?

Крейда й далі писала.

Агато, це Магнус. Це Магнус

Усі в класі почули зойк, що вирвався у пані Транчбул з горла.

— Ні! — верескнула вона, — не може бути! Це не може бути Маґнус!

Це Магнус. Можеш мені повірити.

Міс Гані швидко зиркнула на Матильду. Дівчинка сиділа за партою, випроставшись і тримаючи високо голову, вуста стиснуті, а очі світилися, наче дві зорі.

Агато, віддай моїй Дженні її будинок.

Тепер усі чомусь подивилися на пані Транчбул. Лице її стало біле як сніг, вона хапала ротом повітря, наче камбала, витягнена з води, раз по раз здавлено ойкаючи.

Віддай моїй Дженні її зарплатню.

Віддай моїй Дженні будинок.

А тоді вимітайся звідси геть.

Бо інакше я прийду

й покінчу з тобою.

Я прийду  й покінчу з тобою –

так як ти покінчила зі мною.

Від мене не сховаєшся , Агато.

Крейда перестала писати. Якусь мить ще висіла в повітрі, а тоді впала, хряснувши, на підлогу й розломилася навпіл.
Вільфред, що вже зумів знову сісти за свою парту в першому ряду, заволав:

— Пані Транчбул упала! Пані Транчбул на підлозі!

Це була чи не найголовніша сенсація, тому всі учні позривалися з місць, щоб добре роздивитися. І справді, велетенська постать директорки розпласталася навзнак на підлозі в глибокому нокауті.

Міс Гані підбігла до повергнутої велетки й опустилася поруч з нею навколішки.

— Зомліла! — вигукнула. — Знепритомніла! Негайно хтось побіжіть по медсестру.

Троє учнів вибігло з класу.

Найджел, завжди готовий діяти, зірвався на ноги й кинувся до великого глечика з водою.

— Тато каже, що того, хто зомлів, найкраще приводити до тями холодною водою, — повідомив він і з цими словами вилив увесь глечик просто директорці на голову.

Ніхто не був проти, навіть міс Гані.
Тим часом Матильда й далі сиділа нерухомо за партою. Відчувала дивне піднесення. Так, ніби торкнулася чогось потойбічного, найвищої точки небес, найдальшої зорі. Так приємно було відчувати енергію, що накопичувалася в глибині очей, фонтануючи теплим потоком у голові, і очі її стали враз нестерпно гарячі, пекучі, як ніколи, і з них щось шугонуло, а шматочок крейди здійнявся в повітря й почав писати. Здавалося, ніби вона майже нічого й не робила, це все виявилося так просто.

До класу вбігла шкільна медсестра у супроводі п’яти вчителів — трьох жінок і двох чоловіків.

— Господи, нарешті її хтось збив з ніг! — вишкірився один чоловік. — Вітаю вас, міс Гані!

— Хто на неї вилив воду? — запитала медсестра.

— Я, — гордо визнав Найджел.

— Молодець, — похвалив його інший учитель. — Може, принести ще?

— Перестаньте, — звеліла медсестра. — Треба занести її в ізолятор.

П’ятеро вчителів і медсестра ледве спромоглися підняти цю гігантську жінку і, хитаючись, винесли її з класу.

Міс Гані сказала учням:

— Ідіть усі надвір і розвійтеся перед наступним уроком.

А тоді підійшла до дошки й старанно витерла все, написане там крейдою.
Діти почали виходити з класу. Матильда подалась було за ними, та коли проминала міс Гані, зупинилася на мить і її мерехтливі очі зустрілися з очима вчительки. Міс Гані підбігла до неї, міцно пригорнула й поцілувала.

Новий дім
Невдовзі, ще того самого дня, розповзлися чутки про те, що директорка очуняла й пішла додому зі стисненими губами й бліда.
Наступного ранку вона в школі так і не з’явилася. На обідній перерві її заступник, пан Трілбі, зателефонував до неї додому, щоб довідатися, чи вона, бува, не занедужала. Ніхто йому не відповів.

Після уроків пан Трілбі вирішив детальніше все з’ясувати й пішов на край села, де мешкала пані Транчбул. Її симпатичний особнячок з червоної цегли, відомий під назвою «Червоний дім», зачаївся в лісі за горбами. Учитель подзвонив у двері. Жодної відповіді. Голосно постукав. Жодної відповіді.
Гукнув:

— Чи є хтось вдома? Жодної відповіді.

Він штовхнув двері й виявив, на превеликий свій подив, що вони незамкнені. Зайшов у дім.

У будинку стояла тиша й нікого не було, хоч усі меблі залишалися на місці. Пан Трілбі піднявся по сходах до головної спальні. Там теж усе було начебто нормально — поки він не почав висувати шухляди й зазирати в шафи. Ніде не було ніякого одягу, білизни чи взуття. Усе щезло.

«Вона накивала п’ятами», — подумав пан Трілбі й подався назад, щоб повідомити шкільних управителів про зникнення директорки.

Минув ще один день, і міс Гані зранку отримала рекомендованого листа з місцевої адвокатської контори, в якому йшлося про те, що несподівано й загадково знайшовся заповіт її покійного батька, доктора Гані. За цим документом міс Гані після смерті її батька була законною власницею нерухомості на краю села, відомої під назвою «Червоний дім», де досі мешкала пані Агата Транчбул. У заповіті також зазначалося, що всі батькові заощадження, які, на щастя, й досі надійно зберігалися в банку, теж належать дочці. Лист завершувався проханням до міс Гані якомога скоріше відвідати їхню контору, щоб переписати цю
власність та гроші на її ім’я.

Міс Гані так і зробила, а ще тижнів за два вселилася в «Червоний дім», у якому колись виростала і де, на щастя, й досі залишилися всі родинні меблі та фотографії. Відтоді Матильда була бажаною гостею в «Червоному домі» кожнісінького вечора після школи, і між цією крихітною дитиною та її вчителькою зав’язалася справжня дружба.

У самій школі теж відбулися великі зміни. Тільки-но стало зрозуміло, що пані Транчбул остаточно зійшла зі сцени, чудового пана Трілбі затвердили замість неї директором школи.
А після того Матильду дуже швидко перевели в старший клас, де пані Плімсол одразу виявила, що ця дивовижна дитина й справді така розумна, як розповідала міс Гані. Минуло кілька тижнів, і ось якось увечері, коли Матильда, як завжди після школи, чаювала з міс Гані на кухні «Червоного дому», вона раптом сказала:

— Зі мною сталося щось чудернацьке, міс Гані.

— Розкажи мені, що саме, — попросила міс Гані.

— Сьогодні зранку, — пояснила Матильда, — я просто так, для цікавості, спробувала пересунути щось очима — і не змогла. Ніщо не рухалося. Очі навіть не стали гарячі. Ця енергія мене покинула. Здається, я її назавжди втратила.

Міс Гані старанно намастила скибку хліба маслом і поклала зверху полуничного варення.

— Я сподівалася, що так воно й станеться, — сказала вона.

— Справді? Чому? — здивувалася Матильда.

— Це тільки моє припущення, — завагалася міс Гані, — але ось що я думаю. Коли ти була в моєму класі, то просто не мала чим зайнятися, не мала жодних серйозних перешкод, які треба було долати. Твій чудовий мозок просто дурів без достатньої для нього напруги. Він аж кипів і шаленів у твоїй голові. Там зібрався величезний згусток енергії, яка не мала виходу, і тобі якимось чином вдавалося викидати цю енергію крізь очі, примушуючи рухатися різні предмети. А тепер усе змінилося. Ти зараз у найстаршому класі, де борешся за першість з дітьми, більше ніж удвоє за тебе старшими, і вся твоя розумова енергія знаходить собі застосування на уроках. Твій мозок уперше працює з повною віддачею — і це чудово. Ще раз попереджаю, що це лише припущення, до того ж, можливо, безглузде, хоч, мабуть, не таке вже й далеке від істини.

— Добре, що так сталося, — сказала Матильда. — Я б не хотіла все життя бути якоюсь чудодійницею.

— Ти й так багато зробила, — мовила міс Гані. — Мені й досі важко повірити, що ти все це зробила заради мене.

Матильда, що сиділа на високому ослінчику за кухонним столом, поволі жувала хліб з варенням. Їй так подобалися ці вечори з міс Гані! З нею було так затишно, і розмовляли вони майже як рівні.

— А ви знали, — раптом запитала Матильда, — що мишаче серце б’ється зі швидкістю шістсот п’ятдесят ударів на секунду?

— Не знала, — всміхнулася міс Гані. — Це просто дивовижно. А де ти це вичитала?

— В одній бібліотечній книжці, — відповіла Матильда. — І це означає, що воно калатає так швидко, що просто неможливо розрізнити окремі удари. Чути, мабуть, тільки дзижчання.

— Мабуть, — погодилася міс Гані.

— А з якою швидкістю, на вашу думку, б’ється серце їжака? — не вгавала Матильда.

— Скажи мені, — знову всміхнулася міс Гані.

— Не так швидко, як мишаче, — повідомила Матильда. — Триста ударів на хвилину. І все одно, хіба б ви могли подумати, міс Гані, що воно може так швидко калатати в тварини, яка так повільно пересувається?

— Ніколи б не подумала, — зізналася міс Гані. — А в інших тварин?

— Візьмімо коня, — сказала Матильда. — У нього серце б’ється помаленьку. Всього сорок ударів за хвилину.

Ця дитина, подумала міс Гані, усім цікавиться. З нею ніколи не нудно. Мені це подобається.

Так вони сиділи й розмовляли на кухні ще цілу годину чи й довше, аж урешті, біля шостої вечора, Матильда попрощалася й пішла до батьківського дому, відстань до якого можна було подолати пішки хвилин за вісім. Коли підійшла до воріт, то побачила біля них великий чорний «мерседес». Вона не надала цьому значення. Біля батькового будинку незрідка стояли якісь дивні машини. Та коли зайшла в коридор, то побачила там цілковитий хаос. Мати й батько панічно запихали у валізи одяг та різні речі.

— Що це тут діється?! — вигукнула дівчинка. — Що сталося, татку?!

— Їдемо звідси, — буркнув містер Вормвуд, навіть не глянувши на неї. — За півгодини вирушаємо в аеропорт, тож не гай часу й збирайся. Твій брат уже все нагорі позбирав. Ворушися, дівчино! Не стовбич!

— Їдемо? — перепитала Матильда. — А куди?

— В Іспанію, — відповів батько. — Там кращий клімат, ніж у цій паскудній країні.

— Іспанію?! — крикнула Матильда. — Я не хочу в Іспанію! Мені подобається тут, і я люблю свою школу!

— Роби, що тобі звеліли й не сперечайся, — огризнувся батько. — Мені й без тебе вистачає мороки!

— Але ж татку… — не вгавала Матильда.

— Цить! — гарикнув батько. — За тридцять хвилин виїжджаємо! Я не хочу спізнитися на літак!

— А це надовго, тату? — вигукнула Матильда. — Коли ми повернемось?

— Ніколи, — буркнув батько. — Все, годі вже, йди звідси! Мені ніколи!

Матильда розвернулася й вийшла з дому. Одразу за ворітьми кинулася бігти. Помчалапрямісінько до міс Гані й добігла до її дому менше ніж за чотири хвилини. Вбігла на подвір’я і враз побачила міс Гані, що стояла біля будинку серед трояндових кущів і підстригала їх садовими ножицями. Вона почула шурхіт Матильдиних кроків на гравії, випросталася й вийшла з трояндових кущів назустріч дівчинці, що бігла до неї.

— Моє дитятко, що трапилось?! — вигукнула вона.

Захекана, розпашіла Матильда зупинилася.

— Вони виїжджають! — закричала. — Вони подуріли й пакують валізи, і через тридцять хвилин летять до Іспанії!

— Хто саме? — спокійно перепитала міс Гані.

— Мама й тато, і брат Майкл, і вони кажуть, що я повинна їхати з ними!

— Тобто на канікули? — уточнила міс Гані.

— Назавжди! — залементувала Матильда. — Тато сказав, що ми ніколи не повернемося!

На мить запала тиша, а тоді міс Гані промовила:

— Чесно кажучи, мене це не дуже дивує.

— Тобто ви знали, що вони їдуть? — не повірила своїм вухам Матильда. — Чому ж ви мені не сказали?

— Ні, дорогенька, — заперечила міс Гані. — Я не знала, що вони їдуть. Але все одно ця новина мене не дивує.

— Чому? — вигукнула Матильда. — Будь ласка, скажіть, чому. — Вона й досі ще важко дихала після стрімкого бігу, шокована всім, що сталося.

— Бо твій батько, — пояснила міс Гані, — пов’язаний з шахраями. Про це знає все село. Я припускаю, що він перепродував крадені автомобілі, які йому звозять з усієї країни. Він серйозно в цьому замішаний.

Матильда дивилася на неї з роззявленим ротом.

Міс Гані вела далі:
— Різні люди звозили крадені машини в майстерню твого батька, а він міняв номери, перефарбовував їх у інші кольори і все таке інше. А тепер, мабуть, хтось попередив, що за ним стежить поліція, тому він і тікає в Іспанію, де його ніхто не дістане. Він роками переводив туди гроші, й там уже все готове до його
приїзду.

Вони стояли на газоні перед симпатичним будинком з червоної цегли, з потемнілою від дощів та снігів старенькою червоною черепицею, з височенними димарями на даху. Міс Гані усе ще тримала в руці садові ножиці. Стояв теплий золотавий вечір, і десь неподалік
виспівував чорний дрізд.

— Я не хочу з ними їхати! — вигукнула раптом Матильда. — Я не поїду з ними.

— Але ж ти мусиш, — заперечила міс Гані.

— Я хочу жити тут, з вами, — крикнула Матильда. — Будь ласка, дозвольте мені жити з вами!

— Та я б з великою радістю, — відповіла міс Гані. — Але боюся, що це неможливо. Ти не можеш покинути батьків тільки тому, що так захотіла. Їхнє право й обов’язок — узяти тебе з собою.

— А якби вони погодилися? — схвильовано вигукнула Матильда. — Якби вони сказали «так», то чи могла б я залишитися з вами? Чи ви б тоді дозволили мені тут залишитися?

Міс Гані ледь чутно промовила:

— Це було б чудово.

— То я думаю, що вони погодяться! — зраділа Матильда. — Я впевнена! Бо їм на мене просто начхати!

— Не поспішай з висновками, — застерегла її міс Гані.

— Але ми повинні поспішати! — не погодилась Матильда. — Вони ж ось-ось поїдуть! Ходімо! — гукнула вона, хапаючи міс Гані за руку. — Прошу вас піти зі мною і їх запитати! Але треба швидко! Треба бігом!

Наступної миті вони вже вибігли за ворота, а потім на дорогу, причому Матильда мчала перша, тягнучи за руку міс Гані. Коли ж Матильда й міс Гані нарешті примчали до будинку Матильдиних батьків, то великий чорний «мерседес» так само стояв біля воріт, тільки тепер усі його дверцята й багажник були відчинені, а містер і місіс Вормвуди разом з братом метушилися, наче мурахи, запихаючи валізи.

— Тату й мамо! — вигукнула засапана Матильда. — Я не хочу з вами їхати! Я хочу залишитися тут і жити в міс Гані, а вона каже, що ви спочатку повинні дати мені дозвіл! Дозвольте мені, будь ласка! Тату, дозволь! Дозволь, мамо!

Батько озирнувся і втупився в міс Гані.

— Це ти та вчителька, що колись до мене приходила? — запитав. І знову почав завантажувати в машину валізи.

Його дружина підказувала:

— Цю треба запхати на заднє сидіння. В багажнику вже немає місця.

— Я з радістю взяла б до себе Матильду, — сказала міс Гані. — Я доглядатиму її з любов’ю й турботою, містере Вормвуд, і платитиму за все сама. Це вам не коштуватиме ні пенні. Хоч це й не я придумала. Це Матильда. І я не погоджуся дати їй притулок без вашої на те добровільної згоди.

— Справді, Гаррі, — пробурмотіла мати, заштовхуючи валізу на заднє сидіння. — Може, відпустимо її, якщо вона сама так хоче. Менше нам буде клопоту.

— Я поспішаю, — буркнув батько. — Не можна спізнитися на літак. Якщо хоче, то хай лишається. Я не проти.

Матильда стрибнула до міс Гані на руки, притулилася до неї, а міс Гані її приголубила.
Тим часом мати, батько й брат сіли в машину, й машина рушила, вискнувши колесами. Брат помахав рукою в заднє віконце, а батьки навіть не озирнулися.

Міс Гані міцно обіймала дівчинку й вони обидві не промовили ні слова, дивлячись, як велика чорна машина доїхала до кінця вулички й назавжди зникла за поворотом.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Матильда”
Роальд Дал
Переклад – В. Морозова
Видавництво: “А-ба-ба-га-ла-ма-га”

2006 р.

2 коментарі
  • Надія
    23.01.2023 21:11

    Цю книгу не можна не прочитати! Вона чудова!

    1
    1
  • Анонім
    11.03.2023 23:41

    Ця книга була просто чудова

    0
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: