TOU

Мавпяче царство

Японські народні казки

Давно-давно це було. Жив в одному гірському селі старий з трьома синами. Землі у них не було. Чаю і вина не пили вони навіть на великі свята.

Настав неврожайний рік. Довелося двом старшим синам йти в місто на заробітки. Молодшому тільки десять років було. Залишився він вдома з батьком.

Якось раз прислали старші сини батькові з міста триста мідяків.

– Послухай, Сабуро, ти у мене тямущий, – каже батько хлопчикові. – Навчився би ти торгувати в роздріб, нам би легше стало. Ось тобі сто мідяків, купи на них якого-небудь товару і продай хоч з малим прибутком. Все буде якась підмога в господарстві.

Йде Сабуро по дорозі, а що купити, як продавати – не знає. Продавати горщики? Ще поб’ються. Продавати каштани? Ще розсиплються. Продавати редьку? Ще ніхто її не купить.

Раптом бачить Сабуро, назустріч йому стара баба шкандибає. Несе вона мішок, а в мішку кіт нявкає, та так жалібно.

– Бабуся, куди ти кота несеш? – запитує Сабуро.

– Несу я його, синку, в річці топити. Він мишей не ловив, у сусідів курчат крав … Нехай тепер ловить риб на дні.

Ще жалібніше кіт занявкав.

– Бабусю, бабусю, не топи кота. Краще продай його мені, я тобі сто мідяків дам.

– Як, ти й справді хочеш купити цього негідника? Бери, бери, милий. Така радість! Немов в розкритий рот солодкий пиріжок сам собою залетів …

Взяла баба сто мідяків і пішла додому, не пам’ятаючи себе від радості.

– Ось бачиш, котик, в яку халепу ти трохи не потрапив. Вперед тобі наука. Не тягни чужого. Візьму я тебе додому, і давай будемо жити дружно.Приніс Сабуро кота додому. Нічого не сказав батько, тільки зітхнув. Ось і ще зайвий рот в будинку додався. Наступного ранку знову дав батько хлопчикові сто мідяків.

Йде Сабуро по дорозі, а назустріч йому старий дід суне, зігнутий, немов стебло очерету під зимовим снігом. Несе старий мішок, а в мішку собака виє.

– Дідусю, дідусю, куди ти собаку несеш?

– Несу в річці топити. Вона будинок не вартувала так – мало того! – крала чужих поросят. Прив’яжу камінь до мішка -і в воду.

При цих словах собака ще жалібніше завила.

– Дідусю, не топи собаку, краще продай мені. Я тобі сто мідяків дам.

– Сто мідяків за цього кепського пса! Так я б його і даром віддав.

Взяв старий гроші і пішов додому задоволений.

– Ось бачиш, песик, не минути б тобі лиха, якщо б я твоєму господареві на дорозі не попався. Другим разом не роби нічого поганого.

Привів Сабуро пса додому. Нічого не сказав батько, а про себе подумав: самим їсти нічого, а тут ще годуй кота з собакою.

На третій ранок вийняв батько зі скрині сто мідяків, віддав хлопцеві і каже:

– Ну, синку, це наші останні гроші. Дивись, на цей раз витрати їх з розумом.

Цілий день ходив Сабуро з села в село. Не вміє він ані купити, ані продати. Стало сонце за гори сідати. Раптом бачить Сабуро, сільські хлопчаки тягнуть на мотузці маленьку мавпочку. Дратують вони її, щипають, мучать. Мавпочка вже ледве-ледве дихає, з очей сльози котяться.

Закричав Сабуро:

– Ви навіщо мавпочку ображаєте?

Відповів йому головний серед них:

– А ти звідки взявся, щоб нам вказувати? Ця дурна мавпа ніяких кумедних штук робити не вміє. Тільки верещить.

– Віддайте мені мавпочку, я вам за неї сто мідяків дам.

– Сто мідяків? Та ну, давай швидше!

Схопили хлопчаки гроші і втекли з шумом і гамором.

– Ти ще зовсім маленька. – каже Сабуро мавпочці.- Нічого не розумієш. Другим разом не підходь близько до села, щоб хлопчаки знову тебе не зловили. Ну, біжи, біжи в гори.

Відпустив Сабуро мавпочку. А вона кілька разів нахилила голову, немов на знак подяки, і навтьоки.

Сонце зовсім вже сховалося за горами. Стало темно. Згадалися тут хлопчикові слова батька: «Це наші останні гроші». Соромно повертатися додому з порожніми руками. Сів Сабуро під деревом і задумався.

Раптом почувся крик: «Кья-Кья!»

Бачить Сабуро, з’явилася перед ним мавпочка. Е, та це знову та сама!

– Ти чого тут? Біжи геть, рятуйся, дурна.

Раптом мавпочка заговорила людським голосом:

– Сабуро-сан, я розповів моєму дідусеві, як ти мене врятував. Він велів привести тебе. Мій дідусь – мавпячий цар. Підемо, я відведу тебе в наше царство.

Захотілося Сабуро побувати в мавпячому царстві.

Пішов він через гори і долини. Ніч була світла, місячна. Мавпочка попереду – дорогу показує. Завела вона хлопчика далеко в глиб пустельних гір.

Раптом побачив Сабуро перед собою білий кам’яний замок. Біля залізних воріт стоять на сторожі зі списами в руках великі волохаті мавпи. За знаком маленької мавпочки відімкнули вони ворота.

Ввели Сабуро в просторий зал. Сидить там на високому помості мавпячий цар, старий-престарий. На щоках глибокі зморшки, з вух біла шерсть росте. Одяг на ньому золотом виблискує.

– Спасибі, що до нас завітав, – каже мавпячий цар. – Це нерозумне дитинча – мій єдиний онук. Як би він загинув прийшов би кінець моєму роду. Не знаю вже, як і дякувати тобі.

Ляснув цар в долоні. Вбігли тут слуги. Несуть золочені підноси. На підносах чого тільки немає. І риба, і дичина, і солодощі різні. Влаштували мавпи веселу забаву. Насмішили свого гостя до сліз.

На прощання сказав мавпячий цар:

– Ось тобі в подарунок безцінний скарб за те, що ти мого онука врятував.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Обезьянье царство”

Японская сказка

Видавництво: “Детская литература”, 1973 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: