Мавпяче царство

Давно-давно це було. Жив в одному гірському селі старий з трьома синами. Землі у них не було. Чаю і вина не пили вони навіть на великі свята.

Настав неврожайний рік. Довелося двом старшим синам йти в місто на заробітки. Молодшому тільки десять років було. Залишився він вдома з батьком.

Якось раз прислали старші сини батькові з міста триста мідяків.

– Послухай, Сабуро, ти у мене тямущий, – каже батько хлопчикові. – Навчився би ти торгувати в роздріб, нам би легше стало. Ось тобі сто мідяків, купи на них якого-небудь товару і продай хоч з малим прибутком. Все буде якась підмога в господарстві.

Йде Сабуро по дорозі, а що купити, як продавати – не знає. Продавати горщики? Ще поб’ються. Продавати каштани? Ще розсиплються. Продавати редьку? Ще ніхто її не купить.

Раптом бачить Сабуро, назустріч йому стара баба шкандибає. Несе вона мішок, а в мішку кіт нявкає, та так жалібно.

– Бабуся, куди ти кота несеш? – запитує Сабуро.

– Несу я його, синку, в річці топити. Він мишей не ловив, у сусідів курчат крав … Нехай тепер ловить риб на дні.

Ще жалібніше кіт занявкав.

– Бабусю, бабусю, не топи кота. Краще продай його мені, я тобі сто мідяків дам.

– Як, ти й справді хочеш купити цього негідника? Бери, бери, милий. Така радість! Немов в розкритий рот солодкий пиріжок сам собою залетів …

Взяла баба сто мідяків і пішла додому, не пам’ятаючи себе від радості.

– Ось бачиш, котик, в яку халепу ти трохи не потрапив. Вперед тобі наука. Не тягни чужого. Візьму я тебе додому, і давай будемо жити дружно.Приніс Сабуро кота додому. Нічого не сказав батько, тільки зітхнув. Ось і ще зайвий рот в будинку додався. Наступного ранку знову дав батько хлопчикові сто мідяків.

Йде Сабуро по дорозі, а назустріч йому старий дід суне, зігнутий, немов стебло очерету під зимовим снігом. Несе старий мішок, а в мішку собака виє.

– Дідусю, дідусю, куди ти собаку несеш?

– Несу в річці топити. Вона будинок не вартувала так – мало того! – крала чужих поросят. Прив’яжу камінь до мішка -і в воду.

При цих словах собака ще жалібніше завила.

– Дідусю, не топи собаку, краще продай мені. Я тобі сто мідяків дам.

– Сто мідяків за цього кепського пса! Так я б його і даром віддав.

Взяв старий гроші і пішов додому задоволений.

– Ось бачиш, песик, не минути б тобі лиха, якщо б я твоєму господареві на дорозі не попався. Другим разом не роби нічого поганого.

Привів Сабуро пса додому. Нічого не сказав батько, а про себе подумав: самим їсти нічого, а тут ще годуй кота з собакою.

На третій ранок вийняв батько зі скрині сто мідяків, віддав хлопцеві і каже:

– Ну, синку, це наші останні гроші. Дивись, на цей раз витрати їх з розумом.

Цілий день ходив Сабуро з села в село. Не вміє він ані купити, ані продати. Стало сонце за гори сідати. Раптом бачить Сабуро, сільські хлопчаки тягнуть на мотузці маленьку мавпочку. Дратують вони її, щипають, мучать. Мавпочка вже ледве-ледве дихає, з очей сльози котяться.

Закричав Сабуро:

– Ви навіщо мавпочку ображаєте?

Відповів йому головний серед них:

– А ти звідки взявся, щоб нам вказувати? Ця дурна мавпа ніяких кумедних штук робити не вміє. Тільки верещить.

– Віддайте мені мавпочку, я вам за неї сто мідяків дам.

– Сто мідяків? Та ну, давай швидше!

Схопили хлопчаки гроші і втекли з шумом і гамором.

– Ти ще зовсім маленька. – каже Сабуро мавпочці.- Нічого не розумієш. Другим разом не підходь близько до села, щоб хлопчаки знову тебе не зловили. Ну, біжи, біжи в гори.

Відпустив Сабуро мавпочку. А вона кілька разів нахилила голову, немов на знак подяки, і навтьоки.

Сонце зовсім вже сховалося за горами. Стало темно. Згадалися тут хлопчикові слова батька: «Це наші останні гроші». Соромно повертатися додому з порожніми руками. Сів Сабуро під деревом і задумався.

Раптом почувся крик: «Кья-Кья!»

Бачить Сабуро, з’явилася перед ним мавпочка. Е, та це знову та сама!

– Ти чого тут? Біжи геть, рятуйся, дурна.

Раптом мавпочка заговорила людським голосом:

– Сабуро-сан, я розповів моєму дідусеві, як ти мене врятував. Він велів привести тебе. Мій дідусь – мавпячий цар. Підемо, я відведу тебе в наше царство.

Захотілося Сабуро побувати в мавпячому царстві.

Пішов він через гори і долини. Ніч була світла, місячна. Мавпочка попереду – дорогу показує. Завела вона хлопчика далеко в глиб пустельних гір.

Раптом побачив Сабуро перед собою білий кам’яний замок. Біля залізних воріт стоять на сторожі зі списами в руках великі волохаті мавпи. За знаком маленької мавпочки відімкнули вони ворота.

Ввели Сабуро в просторий зал. Сидить там на високому помості мавпячий цар, старий-престарий. На щоках глибокі зморшки, з вух біла шерсть росте. Одяг на ньому золотом виблискує.

– Спасибі, що до нас завітав, – каже мавпячий цар. – Це нерозумне дитинча – мій єдиний онук. Як би він загинув прийшов би кінець моєму роду. Не знаю вже, як і дякувати тобі.

Ляснув цар в долоні. Вбігли тут слуги. Несуть золочені підноси. На підносах чого тільки немає. І риба, і дичина, і солодощі різні. Влаштували мавпи веселу забаву. Насмішили свого гостя до сліз.

На прощання сказав мавпячий цар:

– Ось тобі в подарунок безцінний скарб за те, що ти мого онука врятував.

Дав він Сабуро мішечок з червоної парчі.

– Лежить в цьому мішечку золота монета. Підкинь її в повітря і побажай що хочеш. Все здійсниться. Прощай! Доброї  тобі дороги.

Було вже ранок, коли маленький онучок мавпячого царя вивів Сабуро на проїжджу дорогу до самого підніжжя гори. Тут вони і попрощалися.

Повернувся Сабуро додому, бачить, батько сам не свій.

– Всю ніч я не спав – думав, що ти вже не повернешся.

– Пробач, батьку, але не дарма ходив я вночі по горах. Вистарчить нам голодувати.

Дістав Сабуро з-за пазухи червоний мішечок, розкрив його і витрусив золоту монету.

– Для початку, батьку, побажаємо собі хороший будинок. Наша халупа зовсім розвалилася. Ллє в ній дощ, як на вулиці.

Підкинув Сабуро монету вгору. Покотилася вона, задзвеніла.

– Монета, монета, подаруй нам хороший будинок.

Чекають старий батько і Сабуро: що буде.

Раптом почувся тріск і гуркіт. Не встигли вони й оком моргнути, як все навколо змінилося. Сидять вони в хорошому будинку, на нових циновках. Вийшли вони на подвір’я, дивляться: замість гнилої соломи дах червоною черепицею вкритий. Комори рисом і ячменем набиті.

– Чи не уві сні я це бачу ?! – радіє батько.

Все село збіглося дивитися на небачене диво. Скликав старий всіх на бенкет, нікого не забув.

Сусід їхній товстий Гомбей прийшов як гусак. Шию вперед витягнув. А пішов як черепаха. Весь зігнувся, і на спині мішок подарунків.

Повернувся сусід додому, не спиться йому. Жадібним він був, таким жадібним, що в селі про нього говорили: «У Гомбея з горла рука тягнеться. Так і норовить чуже схопити ».

Рано-рано вранці, тільки розвиднілося, прийшов Гомбей до старого батька і попросив у борг чудову монету:

– Нехай покарають мене боги, якщо не поверну вашу монету через три дні в цілості.

Ніколи старий нікому в проханні не відмовляв. Дав він Гомбею чудову монету.

Але ось минуло й три дні, і чотири, і п’ять. Став Сабуро тривожитися. Не несе сусід монету. А тут як раз повернулися додому старші брати. Бачить Сабуро, обносилися вони, обтріпалися. Захотілося йому одягнути своїх братів в новий одяг.

Прийшов він до Гомбея, просить повернути чудову монету. Повернув монету Гомбей. Лежить вона, як була, в мішечку з червоної парчі.

– Ну, – каже Сабуро братам, – побачите, що зараз буде. Самі себе не впізнаєте.

– Одягни моїх братів в новий одяг, та  покрасивіше.

Покотилася монета, задзвеніла. А брати як були, так і залишилися обірваними, в лахмітті.

– Що це? Не слухається монета, – здивувався Сабуро. – Напевно, погано я її підкинув.

Багато разів кидав він монету в повітря – і все без толку.

– Ага ось воно що! Мою чарівну монету підмінили. Підсунув мені натомість шахрай Гомбей цю . Яке нещастя! Піду вимагатиму у нього, щоб віддав мені мою чарівну монету.

Побіг Сабуро до Гомбея, а той у відповідь: не знаю, мовляв, нічого. Що отримав, то і повернув. Хоч на ваги поклади монету, – така ж сама.

Повернувся Сабуро додому ні з чим і заплакав гіркими сльозами. Засмутилися, дивлячись на нього, кіт з собакою. Тлумачать між собою, раду тримають, як господареві в нещасті допомогти.

– Він наш рятівник. Хоч голови складемо, а визволимо його з біди.

Побігли кіт з собакою до дому Гомбея. Дивляться, у того не будинок, а князівський палац. Стоять навколо сім білих стін, кільце в кільці.

Бігає собака навколо огорожі, не може в будинок пробратися. А коту стіни не страшні. Заліз він до сусіда на горище і причаївся в кутку. Пробігла повз мишка. Кіт її цап-царап. Запищала мишка в його пазурах.

Вийшла тут з норки стара миша з сивими вусами, схилила голову і стала просити:

– Пане кіт, шановний пане кіт! Насмілюсь доповісти, у нас, мишачого народу, сьогодні велике торжество. Ми святкуємо весілля. Та ось біда, ти наречену зловив. Шкода нам нареченого, він зараз так страждає! Будь милостивий, пожалій наречену.

– Що ж, я згоден. Але дарма, я її не відпущу, а тільки за викуп. Тут десь в будинку захований червоний мішечок із золотою монетою. Принесіть мені його, а я, так і бути, розтисну свої кігті.

Тут з усіх кутків почали вибігати різні миші. Розсипалися вони в різні боки, немов листя на вітрі, і пустилися на пошуки.

Багато часу не минуло, біжить стара миша, в зубах червоний мішечок тримає.

– Погляньте, пан кіт, чи то цей мішечок, що тобі потрібен?

– Він самий. Де ж ви його розшукали?

– У спальні нашого господаря Гомбея.

– Молодці! За це відпускаю на волю вашу наречену. Веселіться, святкуйте весілля.

Схопив кіт мішечок в зуби і скоріше втікати. Миттю перескочив через сім стін. Біля воріт собака чекає.

– Бідний, як ти втомився! Дай я мішечок понесу.

– Ні, не дам я тобі мішечка. Мій подвиг – моя і слава.

– Це що ж виходить? Йшли ми з тобою удвох на ворога, як вірні товариші, а військова слава тобі одному дістанеться? А я, значить, невдячний, не допоміг нашому господареві! Як же я тепер людям на очі покажусь.

І так прикро стало собаці, що не витерпіла вона, вирвала у кота мішечок – і бігом додому. Швидше кота добігти поспішає. А на шляху треба було через річку переплисти. Кинулася собака в воду і пливе. Кіт ззаду женеться.

– Мяу, мяу, пес-розбійник, злодій, віддай мою здобич!

– Гав, не віддам! – гаркнула собака і впустила червоний мішечок в воду.

Пішов мішечок на дно – адже в ньому важка монета була.

От біда яка! Виліз пес на берег, обтрусився і, підібгавши хвіст, поплентався додому як побитий. Лає себе, та вже пізно.

Підбіг кіт до річки. Раптом біля самого берега махнула хвостом велика риба. Зловив її кіт, поніс в зубах до свого господаря. Хоче хоч чим-небудь його в горі втішити.

Взяв рибу Сабуро і став чистити, щоб пригостити батька з братами. Раптом з черева риби випав мішечок з червоної парчі. Відкрив його Сабуро, а в ньому золота монета лежить.

Очам своїм Сабуро не вірить. «Невже це  моя монета?» – подумав він.

Тут розповів йому кіт все, як було. Підкинув Сабуро монету в повітря.

– Монета, монета, одягни моїх братів в новий одяг.

Дивляться старші брати один на одного і не впізнають. Замість лахміття на них новий гарний одяг.

Тут пішли такі веселощі в домі, що й не описати. А Сабуро сказав коту з псом:

– Ви обидва хотіли допомогти мені, не шкодуючи свого життя. За це дякую! Але пес схитрував, відняв чужу здобич. І тому ось як я вирішив. Ти, кіт, будеш жити у мене в будинку і спати біля теплого вогнища. А ти, пес, будеш у дворі будинок вартувати.

Так з тих пір і повелося. Живе кіт в будинку, а пес у дворі, і немає між ними колишньої дружби.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Обезьянье царство”

Японская сказка

Видавництво: “Детская литература”, 1973 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: