Мавпячі хвости

Колись у мавп не було хвостів. Ну, не можна сказати, щоб зовсім не було. Тільки замість хвостів росли у них парасольки. Строкаті, блискучі. До того ж вони розкривалися й закривалися.

Коли йшов дощ, усі звірі мокли, а мавпи розкривали свої парасольки та й сиділи під ними. А в спеку мавпи дрімали собі в тіні під тими ж самими парасольками.

І це було б зовсім непогано. Можна сказати, чудово. Але вся біда в тому, що мавпи живуть у лісі.

А в лісі багато дерев.

А на деревах багато гілок.

А багато з цих гілок, особливо сухі, надзвичайно гострі. Як шило чи спиця.

А всі мавпи люблять стрибати по деревах.

А гострі гілки вже в ті часи любили чіплятися за мавпячі хвости, тобто, перепрошую, парасольки.

А парасольки зазвичай від цього рвуться.

І мавпячі парасольки теж рвалися. І нічого з ними не поробиш.

Рвалися вони, рвалися, поки не роздерлися на шматки. У жодної мавпи не залишилося цілої парасольки.

Все скінчилося тим, що замість парасольок стирчали тільки ручки. Довгі й тонкі. Із загнутим кінчиком.

Мавпи, звичайно, засмутилися. Шкода було парасольок. А ще ж спочатку ніхто з них не знав, що робити з цими довгими і тонкими ручками.

Але згодом придумали. Стали мавпи чіплятися ними за гілки та висіти догори дриґом. Це їм так сподобалося, що вони страшенно розвеселилися.

Так досі й веселяться.