Мед для мами

Малкович Іван Антонович

Зайчик стояв біля дверей і не знав, що робити. Його мама застудилася, і він хотів купити їй меду, адже найкращі ліки від застуди — чай з медом.
Хоч зайчик був ще зовсім маленький, але він знав, що відходити від свого дому не можна, бо ще, не дай Боже, заблукаєш або й загубишся. Так йому казала мама.

Але сьогодні в неї боліло горло і зайчик дуже хотів їй помогти. А ти ж знаєш, як сильно люблять маленькі зайчики своїх мам. Тому він сміливо перейшов вулицю і опинився у великому місті.

– Скажіть, будь ласка, де тут плодають мед? — запитав Зайчик.

– М-мед? — перепитав чийсь муркотливий голос. — Іди прямо, а біля крамнички з квітами звернеш направо. Там буде фонтан, за фонтаном — парк. Дійдеш до парку, а там — спитаєш…

– Дякую, — сказав Зайчик і пішов, стиха повторюючи:

– Плямо… наплаво… фонтан… палк…

Довгенько він блукав, доки дійшов до парку.
Там продавали морозиво. Він спитав:

– Вибачте, а де тут плодають мед?

– Та он же, навпроти. Перейдеш через пішохідний перехід — і ти на місці.

Але замість переходу Зайчик побачив величезний екскаватор, багато робітників з лопатами, велику гору піску і якусь табличку з написом. Зайчик уже вмів трохи читати і прочитав по складах :

Дорожні роботи!
Перехід за 100 метрів.

– Ого! – зітхнув Зайчик. – Сто метлів. Так далеко….

– Ні, це близенько, — озвався хтось поруч.

Зайчик озирнувся й побачив їхню сусідку пані Кенгуру, у якої на животі була величезна кишеня.

-Тобі куди — до морквяної крамнички? — спитала вона.

-Ні, до медової, — відповів Зайчик.

-Тоді залазь у мою кишеню! — засміялася пані Кенгуру.

Зайчик так і зробив.

– А тепер — міцно тримайся! — вигукнула пані Кенгуру, високо підстрибнула — і вони злетіли над дорогою!

Внизу зачудовано махали лапами робітники, сигналили машини, а міліціонер свистів у свистульку й кричав:

– Так не годиться! Так не годиться! Дорогу не можна перестрибувати! Мадам, верніться!..

Але пані Кенгуру не могла вернутися, бо вона вже приземлилася біля самісінького входу в медову крамничку.

– Оце політ!.. — захоплено сказав Зайчик.

Він виліз із кишені, подякував і відчинив двері крамнички.

«Дзень-дзелень!» — задзвонив дзвіночок на дверях.

-Доблий день! — привітався Зайчик.

– Добрий день, Зайчику! — усміхнулася з-за при¬лавка пані Ведмедиця у рожевій сукні. — Нам зранку привезли свіже морквяне варення. Хочеш?

– Ні, дякую. Я плийшов купити меду, — сказав Зайчик. — Це для моєї мами, вона застудилася.

– О, звичайно, мед для мами! Який турботливий зайчик! — похвалила його Ведмедиця і налила повну баночку духмяного липового меду.

Зайчик вийшов на вулицю і намірився йти додому. Він навіть замугикав пісеньку з улюбленої книжечки: ‘

Заї-зайчики

й ведмеді

люблять мед

і все на меді.

Жи, жи,

чому це так,

скажи?

— Ой!.. — пісенька обірвалася, бо Зайчик раптом зрозумів, що зовсім не знає дороги назад!

Він бачив перед собою чужу вулицю і незнайомі будинки.

Він побіг в один бік… у другий… Усе довкола закружляло — вітрини, двері, лапи, крила… Зайчик з кимось зіткнувся, упав, а коли отямився — побачив, що сидить на пішохідній вулиці серед розсипаних яблук.

Поруч сидів Ведмедик і потирав лапою лоб:

– Куди женеш? — бурчав він. — Збив мене з лап!

– Вибач, я… загубився! — сказав Зайчик.

– Як загубився? Ти що — не знаєш своєї адреси?

– Н-не знаю…

– А як називається ваша вулиця? — втрутився в розмову перехожий пан Фламінго.

– Як називається?.. — розгубився Зайчик. — Ой, тато ж мені казав… На нашій вулиці є велика вежа з годинником… навплоти мого вікна…

– Я придумав! — раптом вигукнув Ведмедик. — Ось мій будинок, бачиш? Він тут — найвищий. Лізьмо на дах, звідти побачимо вежу з годинником і зрозуміємо, як іти до твого будинку.

Так вони й зробили, і сріблястий ліфт підняв їх на останній поверх. Звідти вони вилізли на дах, а тоді ще й на димар.

– Ого… Як тут гално!.. — вигукнув Зайчик.

Перед їхніми очима було ціле місто: червоні дахи, безкі¬нечна річка з човенцями й кораблями, а над усім цим заходило велике золотаве сонце.

– Вежа! Моя вежа з годинником! — вигукнув Зайчик. — Он вона — бачиш?! Тепел я знаю, як мені йти!..

Коли вони спускалися ліфтом донизу, Зайчик сказав:

– Слухай, Ведмедику, плиходь завтла до мене. На велику покатаємось.

– Добре, — сказав Ведмедик. — Це я люблю… А ще я дуже люблю те, що в твоїй баночці!.. Завтра прийду. Тільки подзвони мені і скажи номер свого будинку й назву вулиці. Мій номер телефону 1-2-3-4-5! — засміявся Ведмедик і помахав на прощання лапкою.

Зайчик помахав йому у відповідь і весело пострибав додому.

Він пробіг одну вулицю, другу, звернув праворуч, але вулиці так часто перепліталися, що дуже швидко Зайчик знову збився з дороги.

Надворі повечоріло й похолоднішало. Тіні оживали, а шурхоти — лякали.

Зайчик відчув, як йому під шубку заповзає страх. Він знову спробував затягти улюблену пісеньку, але вона геть не співалася. Замість пісеньки виходило то «жи-жи», то «зи-зи», то «ой-ой»…

Щоб не було так страшно, Зайчик узяв у лапку прутик і пішов далі.

Він зійшов до річки, вибіг на міст і побачив рибальський човен. У човні сидів Пелікан.

Зайчик вирішив спитати в нього дорогу і обперся на перила.

І тут раптом — невідомо як! — баночка з медом вислизнула йому з лапок і повільно, як у сні, почала падати в воду.

Почулося «бульк!» — і Зайчикові на мить здалося, що разом з баночкою у воду булькнуло і його серденько…

Його очі наповнилися слізьми, і він міцно замружився, щоб не розплакатись.

А коли знову глянув на воду — побачив перед собою… Пелікана з розкритим дзьобом, у якому виблискувала баночка з медом!

– Ой!.. — тільки й спромігся сказати Зайчик. — Як?.. Як ви це злобили?..

– Е, це ще нічого! — радісно мовив Пелікан. — Недавно у Дніпрі я спіймав ОТАКЕННУ щукен- цію!!! — усміхнувся він і широко розвів крила.

Тим часом вечір, наче темна вода, наливався у кожну вуличку, в кожну щілинку.

По позолочених місяцем трамвайних рейках брела крихітна постать з баночкою меду.

Невпевнено ляпали бруківкою маленькі лапки, і раз у раз чулося тихеньке:

Ж-жи… ж-жи,

зи-зи-зи,

ой-ой-ой

Раптом Зайчик побачив трамвайну зупинку. Там стояв трамвай номер 5.

«О, це ж наш трамвай! Він зупиняється біля мого дому!» — зрадів Зайчик, скікнув у відчинені двері і сів на заднє сидіння. Він лише тепер відчув, як стомилися його маленькі лапки…

Двері зачинилися — і трамвайчик весело задзе¬ленчав вечірнім містом.

– Зупинка «Вулиця Морквяна!» — оголосив трамвайчик.

– МОРКВЯНА?! — не повірив своєму щастю Зайчик. — Та це ж МОЯ ВУЛИЦЯ і моя зупинка! Я згадав!.. — вигукнув він і вистрибнув у відчи¬нені трамвайні двері.

А тим часом Зайчикова мама збилася з ніг, шукаючи своє дитятко.

-Зайчику! Синочку! — раз у раз вигукувала вона, але ніхто до неї не озивався.

А Зайчик, коли вистрибнув з трамвайчика, зразу її побачив. Він закричав:

— МАМО! МАМО! — і кинувся до неї.

Мама підхопила його на руки і міцно-міцно- міцно обняла.

– Де ж ти був, де блукав, мій маленький, мій найдорожчий заїньку? — усе повторювала вона.

– Мамо, я… я ось… це тобі… для горла…
І Зайчик простяг мамі баночку з медом.
Велике місто спало. Але на одній вулиці, в одному будинку, світилося віконце.

І якщо добре придивитися, можна було побачити маленького Зайчика та його маму. Вони сиділи на кухні, радісно про щось розмовляли і попивали чай з духмяним липовим медом.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 60

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Мед для мами”
Iван Малкович
Видавництво: “ А-ба-ба-га-ла-ма-га ”
м. Київ. 2011 р.

4 коментарі
  • Ніна
    24.02.2023 23:30

    Дуже сподобалося казочка!

    11
    1
  • Лілія
    03.03.2023 07:06

    Прекрасна казочка

    7
    0
  • Анонім
    22.05.2023 12:11

    Ця казка я її читала всю

    5
    0
  • Наталія
    06.02.2024 11:37

    Чудова і зворушлива казочка! Читала першому і третьому класу у читальному залі бібліотеки. Діти слухали затамувавши подих, ще й намалювали малюночки.

    0
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: