Мідної гори хазяйка

Казки Павла Бажова

Пішли якось двоє наших заводських траву дивитися. А покоси в них далеко були. За Сіверушкою десь.
День святковий був, і спека — страх яка. Парня чиста. А обидва в горі робили, на Гумешках тобто. Малахіт-руду добували, лазурівку також. Ну, коли й на корольок з витком [1] натрапляли та інше, що підійде.
Один з них молодий парубок був, нежонатий, а вже в очах зеленню відливати стало. Другий — старший. Цей уже й зовсім спрацьований. В очах зелено, і щоки Ніби зеленню затягло. І кашляв завше той чоловік.

У лісі добре. Пташки співають-радіють, від землі пара йде, повітря легке. Їх, бач, і розморило. Дійшли до Красногорського рудника. Там тоді залізну руду добували. Полягали, значить, наші на травиці під горобиною та одразу й поснули. Коли це молодий,— наче його хтось під бік штовхнув,— прокинувся. Дивиться, а перед ним на грудці руди коло великого каменя жінка якась сидить. Спиною до парубка, а по косі видно — дівка. Коса сизувато-чорна і не так, як у наших дівок, теліпається, а немов прилипла до спини. На кінці стрічки чи то червоні, чи то зелені. Наскрізь просвічують і тоненько так подзвонюють, ніби листова мідь. Дивиться парубок на косу, а сам далі примічає. Дівка невеличка ростом, собою гожа і вже така дзига — на місці не всидить. Уперед нахилиться, немов у себе під ногами шукає, то знову назад відкинеться, на один бік вигнеться, на другий. На ноги схопиться, руками замахає, потім знову нахилиться. Одне словом живе срібло, а не дівка. Чути — лопоче щось, а по-якому — невідомо, і з ким розмовляє — не видно. Тільки смішком усе. Весело, видно, їй.
Парубок хотів був слово мовити, раптом його наче по потилиці стукнуло.
— Матінко моя, та це ж сама Хазяйка! І одежа її. Як я одразу не помітив? Одвела очі косою своєю.

А одежа й справді така, що другої в світі не знайдеш. З шовкового, бач, малахіту плаття. Сорт такий буває. Камінь, а на око, як шовк, хоч рукою погладити.
«От,— думає парубок,— біда! Тільки б ноги винести, поки не примітила». Від старих він, бач, чув, що Хазяйка ця — малахітниця — любить над людиною мудрувати.
Тільки подумав отак, вона й обернулась. Весело на парубка дивиться, зуби блищать і говорить жартом:
— Чого ж це ти, Степане Петровичу, на дівочу красу задарма очі витріщаєш? Адже за погляд гроші беруть. Іди ближче. Поговоримо трошки.

Парубок сполошився, звичайно, а не виявляє цього. Кріпиться. Хоча вона й таємна сила, а все ж таки дівка. Ну, а він парубок — йому, значить, і соромно перед дівкою сторопіти.
— Ніколи,— каже,— мені розмовляти. Без того проспали, а ми траву дивитися йдемо.
Вона посміюється, а потім і каже:
— Годі тобі придурюватись. — Підійди, кажу, діло є.
Ну, парубок бачить — нічого не зробиш. Пішов до неї, а вона рукою показує, обійди, мовляв, руду з другого боку. Він обійшов і бачить — ящірок тут і не злічити. І всі, бач, різні. Одні, приміром, зелені, інші голубі, деякі в синяву впадають, а то як глина або пісок з золотими цяточками. Одні, як скло або слюда, виблискують, а інші, як трава поблякла, а деякі знову візерунками прикрашені.

Дівка сміється.
— Не розтопчи,— каже,— мого війська, Степане Петровичу. Ти он який великий та важкий, а вони в мене маленькі.— А сама долоньками сплеснула, ящірки й розбіглися, дорогу дали.
От підійшов парубок ближче, зупинився, а вона знову в долоньки сплеснула та й каже, і все жартом:
— Тепер тобі ступити нема куди. Роздавиш мою слугу — біда буде.
Він поглянув під ноги, а там і землі не знати. Всі ящірки збилися докупи — мов підлога візерункова під ногами стала. Дивиться Степан — матінко, та це ж руда мідна! Всіляких сортів і добре відшліфована. І слюдка тут-таки, і обманка, і блиски всякі, що на малахіт схожі.
— Ну, тепер упізнав мене, Степаночку? — питає малахітниця, а сама регоче-заливається. Потім, трохи згодом, і каже:
— Ти не лякайся. Поганого тобі не зроблю.

Парубкові прикро стало, що дівчина з нього глузує та ще й слова такі говорить. Дуже він розсердився, закричав навіть:
— Кого мені боятися, коли я в горі роблю!
— От і гаразд,— відповідає малахітниця.— Мені саме такого й треба, який нікого не боїться. Завтра, перед тим як у гору спускатися, буде тут ваш заводський прикажчик, ти йому й скажи, та, дивись, не забудь слів:
«Хазяйка, мовляв, Мідної гори наказувала тобі, смердючому цапові, щоб ти з Красногорського рудника забирався. Якщо будеш цю мою залізну шапку ламати, то я тобі всю мідь в Гумешках туди спущу, звідки ніяк її не дістанеш».
Сказала це й примружилась:
— Чи зрозумів, Степаночку? У горі, кажеш, робиш, нікого не боїшся? От і скажи прикажчикові, як я звеліла, а тепер іди та тому, хто з тобою, нічого, гляди, не кажи. Спрацьована він людина, нащо його тривожити та в цю справу вплутувати. І так он лазурівці сказала, щоб вона йому трохи підсобила.

І знову поплескала в долоні, і всі ящірки розбіглися. Сама теж на ноги скочила, схопилася рукою за камінь, підстрибнула і теж, як ящірка, побігла по каменю. Замість рук-ніг — лапи в неї зелені стали, хвіст виткнувся, по хребтині до половини чорна смужка, а голова людська. Збігла на вершечок, оглянулась та й каже:
— Не забудь, Степаночку, як я говорила. Веліла, мовляв, тобі, смердючому цапові з Красногорки забиратися. Зробиш по-моєму, заміж за тебе піду!
Парубок аж сплюнув зопалу:
— Тьху ти, погань яка! Щоб я з ящіркою одружився.
А вона бачить, як він плюється, і регоче.
— Гаразд,— кричить,— потім поговоримо. Може, й надумаєш?
І зразу ж за гірку, тільки хвіст зелений майнув.

Парубок лишився сам. На руднику тихо. Чути тільки, як за грудкою руди той, другий, похропує. Розбуркав його. Пішли на свої покоси, подивилися траву, на вечір додому повернулись, а в Степана одно на думці: як йому бути? Сказати прикажчикові такі слова — діло не мале, а він іще,— й справді,— смердючий був — гнилизна якась усередині в нього, кажуть, була. Не сказати — теж боязно. Адже вона Хазяйка. Яку хоч руду може в обманку перекинути. Виконуй тоді завдання. А ще гірше, соромно перед дівкою хвальком себе показати.
Думав-думав, насмілився:
— Що буде, те й буде, зроблю, як вона веліла.

Другого дня вранці, як біля спускового барабана народ зібрався, прикажчик заводський підійшов. Усі, звичайно, шапки скинули, мовчать, а Степан підходить та й каже:
— Бачив я вчора ввечері Хазяйку Мідної гори, і веліла вона тобі сказати: наказує вона тобі, смердючому цапові, з Красногорки забиратися. Якщо ти їй цю залізну шапку зіпсуєш, то вона всю мідь на Гумешках туди спустить, звідки ніхто й не добуде.

У прикажчика аж вуса затрусилися.
— Що це ти? П’яний чи з глузду з’їхав? Яка хазяйка? Кому такі слова говориш? Та я тебе в горі згною!
— Воля твоя,— каже Степан,— а тільки мені так велено.
— Відшмагати його,— кричить прикажчик,— та спустити в гору і в забої прикувати. А щоб не здох, давати йому собачої вівсянки і норму вимагати не потураючи, як тільки щось — бити нещадно!

Ну, звичайно, відшмагали парубка і — в гору. Наглядач рудниковий,— теж собака не останній,— відвів йому забій — гірше нікуди. І вогко тут, і руди доброї нема, давно б кинути треба. Тут і прикували Степана довгим ланцюгом, щоб, значить, працювати можна було. Відомо, який час був,— кріпацтво. Всіляко знущалися з людини. Наглядач ще й каже:
— Прохолонь тут трохи. А завдання тобі буде чистим малахітом ось стільки,— і призначив зовсім невідповідно.

Нічого не зробиш. Як відійшов наглядач, почав Степан кайлом помахувати, а парубок усе-таки моторний був. Дивиться,— добре йде. Так малахіт і сиплеться, немов його руками хто підкидає. І вода кудись пішла із забою. Сухо стало.
«От,— думає,— добре. Згадала, видно, про мене Хазяйка».
Тільки подумав, раптом як засяє. Дивиться, а Хазяйка тут, перед ним.
— Молодець,— каже,— Степане Петровичу. Можна похвалити. Не злякався смердючого цапа. Добре йому сказав. Ходімо, мабуть, моє придане дивитися. Я теж свого слова не зрікаюсь.
А сама трохи насупилася, немов це їй недобре. Сплеснула в долоньки, ящірки набігли, із Степана ланцюг зняли, а Хазяйка їм розпорядок дала:
— Норму тут наламайте вдвічі більшу. І щоб на добір малахіт був, шовкового сорту.— Потім Степанові каже:— Ну, женишку, ходімо дивитися моє придане.

От і пішли. Вона попереду. Степан за нею. Куди вона йде — все їй відкрито. Ніби кімнати великі під землею зробилися, а стіни у них різні. То все зелені, то жовті з золотими цяточками. На Деяких знову квіти мідні. Сині теж є, лазурові. Одне слово, прикрашено, що й сказати не можна. І плаття на ній — на Хазяйці — міниться. То воно виблискує, наче скло, то раптом злиняє, а то алмазним осипом засяє чи червонясто-мідним стане, потім знову шовком зеленим міниться. Ідуть-ідуть, зупинилася вона.
— Далі,— каже,— на багато верст жовтяки та сіряки з цяточками підуть. Чого їх дивитися? А це ось під самою Красногоркою ми. Тут у мене після Гумешок найдорожче місце.
І бачить Степан величезну кімнату, а в ній ліжко, столи, ослінчики — все з королькової міді. Стіни малахітові з алмазом, а стеля темно-червона під чернь, а на ній квітки мідні.
— Посидимо,— каже,— тут, поговоримо.
Сіли ото вони на ослінчики, малахітниця й питає:
— Бачив моє придане?
— Бачив,— каже Степан.
— Ну, як тепер з одруженням?

А Степан і не знає, як відповідати. У нього, бач, наречена була. Хороша дівчина, сирітка одна. Ну, звичайно, проти малахітниці де ж їй красою рівнятися! Проста людина, звичайна. Пом’явся-пом’явся Степан та й каже:
— Придане в тебе — хоч і царям, а я людина робоча, проста.
— Ти,— каже,— друже милий, не крути. Прямо кажи, береш мене заміж чи ні? — І сама зовсім насупилася.
Ну, Степан і відповів напрямки:
— Не можу, бо іншій обіцяв.

Мовив так і думає: розгнівається тепер. А вона ніби зраділа.
— Молодець,— каже,— Степаночку. За прикажчика тебе похвалила, а за це вдвічі похвалю. Не поласився ти на моє багатство, не проміняв своєї Настусі на кам’яну дівку.— А в парубка й справді наречену Настею звали.— От,— каже,— тобі подаруночок для твоєї нареченої,— і подає велику малахітову шкатулку. А там, бач, усякі жіночі оздоби. Сережки, персні та інше, що навіть не в кожної багатої нареченої буває.
— Як же, — питає парубок,— я з оцим добром нагору підіймуся?
— Про це не журися. Все тобі буде влаштовано, і від прикажчика тебе визволю, і житимеш у достатку з своєю дружиною, тільки ось тобі мій наказ — про мене, цур, потім не згадуй. Це тобі третє моє випробування буде. А тепер ступай поїж трохи.
Сплеснула знову в долоньки, набігли ящірки — повен стіл наставили. Нагодувала вона його борщем добрим, пирогом з рибою, бараниною, кашею та іншим, що за російським звичаєм належить. Потім і каже:
— Ну, прощай, Степане Петровичу, гляди, не згадуй про мене.— А в самої сльози. Вона руку підставила, а сльози кап-кап і на руці зернятками застигають. Повнісінька жменя.— На ось, візьми на розживу. Великі гроші за ці камінці люди дають. Багатий будеш,— і подає йому.
Камінці холодні, а рука, бач, гаряча, зовсім як є жива, і тремтить трохи.
Степан узяв камінці, вклонився низенько й питає:
— Куди мені йти? — А сам теж невеселий став. Вона показала перстом, перед ним і відкрився хід, як штольня, і видно в ній, як удень. Пішов Степан тією штольнею,— знов усяких земельних багатств надивився і прийшов саме до свого забою. Прийшов, штольня і закрилася, і все в ній стало, як було. Ящірка прибігла, ланцюг йому на ногу приладнала, а шкатулка з подарунками раптом маленькою стала, Степан і сховав її за пазуху. Незабаром рудниковий наглядач підійшов. Поглузувати збирався, коли бачить — у Степана понад завдання нагорнуто, і малахіт добірний, сорт сортом. «Що,— думає,— за штука? Звідки це?» Поліз у забій, оглянув усе та й каже:
— У цьому забої кожен скільки хоч наламає.— І повів Степана до іншого забою, а в цей свого небожа поставив.

Другого дня почав Степан працювати, а малахіт так і відлітає, та ще корольок з витком траплятися став, а в того — небожа,— скажи на милість, нічого доброго нема, все обальчик [2] та обманка йде. Тут наглядач і збагнув, у чому річ. Побіг до прикажчика. Так і так.
— Не інакше,— каже,— Степан душу нечистій силі продав.

Прикажчик на це й каже:
— Це його діло, кому він душу продав, а нам свою користь мати треба. Пообіцяй йому, що на волю відпустимо, нехай тільки малахітову брилу на сто пудів знайде.
Звелів усе ж таки прикажчик розкувати Степана й наказ такий дав — на Красногорці роботи припинити.
— Хто,— каже,— його зна? Може, цей дурень з розуму тоді казав. Та й руда там з міддю пішла, тільки чавун псуватиме.

Наглядач об’явив Степанові, що від нього вимагають, а той відповів:
— Хто від волі відмовиться? Старатимуся, а чи зна йду — це вже як мені поталанить.
Незабаром знайшов їм Степан брилу таку. Витяг її нагору. Пишаються — ось, мовляв, ми які, а Степанові волі не дали. Про брилу написали панові, той і приїхав з самого, бач, Сам-Петербурха. Дізнався, як справа була, і кличе до себе Степана.
— От що,— каже,— даю тобі своє дворянське слово відпустити тебе на волю, якщо ти мені знайдеш такі малахітові камені, щоб, значить, з них вирубати стовпи не менш як п’ять сажнів завдовжки.
Степан відповідає:
— Мене вже раз оплели. Вчений я нині. Спочатку вольну пиши, потім старатися буду, а що вийде — побачимо.

Пан, звичайно, закричав, ногами затупотів, а Степан своєї:
— Трохи не забув — нареченій моїй теж вольну пропиши, а то що це за порядок — сам буду вольний, а жінка — кріпачка.
Пан бачить — парубок не м’який. Написав йому актовий папір.
— На,— каже,— тільки старайся, дивись.
А Степан своєї.
— Це вже як пощастить.
Знайшов, звичайно, Степан. Що йому, коли він усе нутро гори вже знав і сама Хазяйка йому пособляла. Вирубали з цієї малахітини стовпи, які їм потрібні, витягли нагору, і пан їх на подарунок у найголовнішу церкву до Сам-Петербурха послав. А брила та, яку Степан спочатку знайшов, і досі в нашому місті, кажуть. Як рідкість її зберігають.

З тої пори Степан на волю вийшов, а в Гумешках після того все багатство немов зникло. Добре, коли лазурівка йде, а більше обманка. Про королька з витком і не чувати, і малахіт зник, вода долати стала. Так з того часу Гумешки занепадати почали, а потім їх і зовсім затопило. Казали, що це Хазяйка розгнівалася за стовпи, що їх у церкву поставили. А їй це зовсім ні до чого.
Степан теж щастя в житті не зазнав. Одружився він, сім’ю завів, дім поставив, усе як слід. Жити б спокійно та радіти, а він невеселий став і здоров’ям хирів. Так на очах і танув.

Хворий, а надумав дробовичок завести і на полювання внадився. І все, бач, до Красногорського рудника ходить, а здобичі додому не носить. Восени пішов отак, та й кінець. Нема його та й нема… Де подівся? Зібрали, звичайно, Людей, давай шукати. А він, бач, на руднику коло високого каменя мертвий лежить, немов усміхається, і рушничка в нього тут-таки осторонь валяється, не стріляно з неї. Котрі люди перші прибігли, казали, що коло покійника ящірку зелену бачили, та таку велику, яких і зовсім у наших місцях не траплялося. Сидить ніби над покійником, голівку підвела, а сльози в неї так і капають. Як люди ближче підбігли — вона на камінь, тільки її й бачили. А як покійника додому привезли та обмивати стали,— бачать: у нього одна рука міцно стиснута, і трохи видно з неї зернятка зелененькі. Повнісінька жменя. Тут один знавець трапився, подивився збоку на зернятка та й каже:
— Та це ж мідний ізумруд! Рідкісний камінь, дорогий. Ціле багатство тобі, Насте, лишилося. Звідки в нього ці камінці?

Настя — жінка його — пояснює, що ніколи покійник ні про які камінці їй не казав. Шкатулку ось подарував їй, коли ще нареченим був. Велику шкатулку, малахітову. Багато в ній гарненького, а таких камінців нема. Не бачила.
Почали ті камінці з мертвої Степанової руки виймати, а вони й розсипались на порох. Так і не дізналися тоді, звідки вони в Степана взялися. Копали потім на Красногорці. Ну, руда й руда, бура, з мідним полиском. Згодом уже хтось дізнався, що це в Степана сльози Хазяйки Мідної гори були. Не продав їх, бач, нікому, таємно від своїх зберігав, з ними й смерть прийняв. Ач?
От вона, значить, яка, Мідної гори Хазяйка!
Недоброму з нею стрітися — горе, та й доброму — радості мало.

 

1 – Виток — самородна мідь

2 – Обальчик — пуста порода

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Малахітова шкатулка”
Павєл Бажов
Переклад з рос. – Ольга Якутович
Видавництво: “Дніпро”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: