TOU

Мідної гори хазяйка

Казки Павла Бажова

Пішли якось двоє наших заводських траву дивитися. А покоси в них далеко були. За Сіверушкою десь.
День святковий був, і спека — страх яка. Парня чиста. А обидва в горі робили, на Гумешках тобто. Малахіт-руду добували, лазурівку також. Ну, коли й на корольок з витком [1] натрапляли та інше, що підійде.
Один з них молодий парубок був, нежонатий, а вже в очах зеленню відливати стало. Другий — старший. Цей уже й зовсім спрацьований. В очах зелено, і щоки Ніби зеленню затягло. І кашляв завше той чоловік.

У лісі добре. Пташки співають-радіють, від землі пара йде, повітря легке. Їх, бач, і розморило. Дійшли до Красногорського рудника. Там тоді залізну руду добували. Полягали, значить, наші на травиці під горобиною та одразу й поснули. Коли це молодий,— наче його хтось під бік штовхнув,— прокинувся. Дивиться, а перед ним на грудці руди коло великого каменя жінка якась сидить. Спиною до парубка, а по косі видно — дівка. Коса сизувато-чорна і не так, як у наших дівок, теліпається, а немов прилипла до спини. На кінці стрічки чи то червоні, чи то зелені. Наскрізь просвічують і тоненько так подзвонюють, ніби листова мідь. Дивиться парубок на косу, а сам далі примічає. Дівка невеличка ростом, собою гожа і вже така дзига — на місці не всидить. Уперед нахилиться, немов у себе під ногами шукає, то знову назад відкинеться, на один бік вигнеться, на другий. На ноги схопиться, руками замахає, потім знову нахилиться. Одне словом живе срібло, а не дівка. Чути — лопоче щось, а по-якому — невідомо, і з ким розмовляє — не видно. Тільки смішком усе. Весело, видно, їй.
Парубок хотів був слово мовити, раптом його наче по потилиці стукнуло.
— Матінко моя, та це ж сама Хазяйка! І одежа її. Як я одразу не помітив? Одвела очі косою своєю.

А одежа й справді така, що другої в світі не знайдеш. З шовкового, бач, малахіту плаття. Сорт такий буває. Камінь, а на око, як шовк, хоч рукою погладити.
«От,— думає парубок,— біда! Тільки б ноги винести, поки не примітила». Від старих він, бач, чув, що Хазяйка ця — малахітниця — любить над людиною мудрувати.
Тільки подумав отак, вона й обернулась. Весело на парубка дивиться, зуби блищать і говорить жартом:
— Чого ж це ти, Степане Петровичу, на дівочу красу задарма очі витріщаєш? Адже за погляд гроші беруть. Іди ближче. Поговоримо трошки.

Парубок сполошився, звичайно, а не виявляє цього. Кріпиться. Хоча вона й таємна сила, а все ж таки дівка. Ну, а він парубок — йому, значить, і соромно перед дівкою сторопіти.
— Ніколи,— каже,— мені розмовляти. Без того проспали, а ми траву дивитися йдемо.
Вона посміюється, а потім і каже:
— Годі тобі придурюватись. — Підійди, кажу, діло є.
Ну, парубок бачить — нічого не зробиш. Пішов до неї, а вона рукою показує, обійди, мовляв, руду з другого боку. Він обійшов і бачить — ящірок тут і не злічити. І всі, бач, різні. Одні, приміром, зелені, інші голубі, деякі в синяву впадають, а то як глина або пісок з золотими цяточками. Одні, як скло або слюда, виблискують, а інші, як трава поблякла, а деякі знову візерунками прикрашені.

Дівка сміється.
— Не розтопчи,— каже,— мого війська, Степане Петровичу. Ти он який великий та важкий, а вони в мене маленькі.— А сама долоньками сплеснула, ящірки й розбіглися, дорогу дали.
От підійшов парубок ближче, зупинився, а вона знову в долоньки сплеснула та й каже, і все жартом:
— Тепер тобі ступити нема куди. Роздавиш мою слугу — біда буде.
Він поглянув під ноги, а там і землі не знати. Всі ящірки збилися докупи — мов підлога візерункова під ногами стала. Дивиться Степан — матінко, та це ж руда мідна! Всіляких сортів і добре відшліфована. І слюдка тут-таки, і обманка, і блиски всякі, що на малахіт схожі.
— Ну, тепер упізнав мене, Степаночку? — питає малахітниця, а сама регоче-заливається. Потім, трохи згодом, і каже:
— Ти не лякайся. Поганого тобі не зроблю.

Парубкові прикро стало, що дівчина з нього глузує та ще й слова такі говорить. Дуже він розсердився, закричав навіть:
— Кого мені боятися, коли я в горі роблю!
— От і гаразд,— відповідає малахітниця.— Мені саме такого й треба, який нікого не боїться. Завтра, перед тим як у гору спускатися, буде тут ваш заводський прикажчик, ти йому й скажи, та, дивись, не забудь слів:
«Хазяйка, мовляв, Мідної гори наказувала тобі, смердючому цапові, щоб ти з Красногорського рудника забирався. Якщо будеш цю мою залізну шапку ламати, то я тобі всю мідь в Гумешках туди спущу, звідки ніяк її не дістанеш».
Сказала це й примружилась:
— Чи зрозумів, Степаночку? У горі, кажеш, робиш, нікого не боїшся? От і скажи прикажчикові, як я звеліла, а тепер іди та тому, хто з тобою, нічого, гляди, не кажи. Спрацьована він людина, нащо його тривожити та в цю справу вплутувати. І так он лазурівці сказала, щоб вона йому трохи підсобила.

І знову поплескала в долоні, і всі ящірки розбіглися. Сама теж на ноги скочила, схопилася рукою за камінь, підстрибнула і теж, як ящірка, побігла по каменю. Замість рук-ніг — лапи в неї зелені стали, хвіст виткнувся, по хребтині до половини чорна смужка, а голова людська. Збігла на вершечок, оглянулась та й каже:
— Не забудь, Степаночку, як я говорила. Веліла, мовляв, тобі, смердючому цапові з Красногорки забиратися. Зробиш по-моєму, заміж за тебе піду!
Парубок аж сплюнув зопалу:
— Тьху ти, погань яка! Щоб я з ящіркою одружився.
А вона бачить, як він плюється, і регоче.
— Гаразд,— кричить,— потім поговоримо. Може, й надумаєш?
І зразу ж за гірку, тільки хвіст зелений майнув.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Малахітова шкатулка”
Павєл Бажов
Переклад з рос. – Ольга Якутович
Видавництво: “Дніпро”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: