Мiй прадiдусь, герої i я (закінчення)

Джеймс Крюс

ЧЕТВЕР,

у який менi оперують п’яту. Цього дня мовиться про тиранiв та їхнiх пiдданих, а також про круто i м’яко зваренi яйця; одного героя показано тут двiчi, але в рiзному освiтленнi; крiм того, зображене так зване собаче життя й показано, як мурахи перемогли ведмедя; закiнчується день величальною горiшнiй бабусi.

Коли я вранцi прокинувся, в будинку смачно пахло печивом. Напевне, горiшня бабуся цього року вирiшила завчасу понапiкати всячини до рiздва. Запах свiжих анiсових коржикiв лоскотав нiздрi. Отож я миттю пiдхопився, сподiваючись, що покуштую цих ласощiв уже на снiдання.

I сподiванка моя була не марна: на додачу до какао з бутербродами нам поставили ще й анiсових коржикiв, що їх ми смачно заходилися хрумкати.

Та, на жаль, нам не дали спокiйно доснiдати раннi вiдвiдини: прийшов лiкар. Коли я його побачив, серце моє знов закалатало вiд страху. Проте цього разу вiн поцiкавився прадiдусевим здоров’ям лише побiжно, бо з’явився до нас головним чином заради моєї п’яти. Отож вiн оглянув її й сказав бабусi принести гарячої води з милом.

Коли це було зроблено, я покупав свою п’яту, й вона трохи вiдм’якла. Тодi лiкар зробив у кухнi невеличку операцiю: розрiзав болюче мiсце у виглядi “зiрочки” й вичавив гнiй. Потiм добре змастив рану якоюсь чорною мастю й забинтував.

— Отак, — бадьоро сказав вiн наостанку. — Тепер усяка погань звiдти вийшла, й треба тiльки, щоб загоїлася рана. Ти з годинку полеж, Хлопчачок.

Прадiдусь, що спостерiгав цю процедуру, сидячи на ослiнчику в кутку кухнi, порадив менi погортати задля розваги альбоми, що їх привезли нашi моряки.

— А я тим часом полiзу нагору, Хлопчачок, — додав вiн. — Як переболить у тебе, то приходь i ти туди. А тепер спочинь.

Я покiрно послухався його ради, бо в п’ятi менi так бухкало, стукало, тягло й сiпало, неначе я вже був не я, а сама лише п’ята. Навiть усi мої думки мовби переселилися в п’яту. Я був щасливий, коли нарештi простягся на канапi, поклавши забинтовану ногу аж на чотири подушки.

На щастя, бiль не вiчний. За яких пiвгодини мої думки вже визволилися з-пiд гнiту п’яти й полетiли далеко-далеко — в царство гранiтних королiв, полководцiв, винахiдникiв та iнших славетних людей — я саме розглядав альбом, який привезли нашi моряки зi свого останнього рейсу. Альбом цей звався “Monumenta mundi”, або “Найвизначнiшi пам’ятники свiту” i мiстив понад двiстi фотознiмкiв з докладним поясненням пiд кожним: кому споруджено пам’ятник i чому саме цю особу увiчнено в гранiтi чи бронзi. —— Пам’ятники свiту (лат.). ——

З-помiж усiх тих славетних людей менi найдужче сподобалась одна маленька дiвчинка, якiй поставили пам’ятник на площi невеликого мiста Гартештольта. Прочитавши те, що було написано пiд фотознiмком пам’ятника, я вирiшив скласти про цю дiвчинку баладу й незабаром уже записав її на сторiнках альбома — мiсця довкола фотознiмкiв вистачало.

Скiнчивши баладу, я так повеселiшав, що пiдвiвся з канапки й з альбомом пiд пахвою помаленьку, нога за ногою, схiдець за схiдцем, пошкутильгав на горище.

На моє щастя, горiшня бабуся почула мою ходу, аж як я був майже там. Вона тiльки гукнула менi навздогiн:

— Тобi неодмiнно хочеться, щоб знов нарвало? Не можеш послухатись доброго слова старших! Лiкар звелiв тобi лежати! Вiд-по-чи-ва-ти! А не лазити попiд дахами!

— Я там одразу ляжу, горiшня бабусю! — гукнув я їй у вiдповiдь. — Прадiдусь за мною нагляне.

— Вiн i за собою не годен наглянути! — почулося знизу. — А ти собi не слухайся, не бережися — то й побачиш, чим воно скiнчиться!

I внизу захряснулися дверi. А тут, на горищi, дверi вiдчинилися. Прадiдусь iз цiкавiстю вистромив iз-за них голову й спитав:

— Чого це вона знов там розкричалася?

— Каже, щоб я лежав i не лазив попiд дахами, прадiдусю.

— Правду вона каже, Хлопчачок! Зараз же менi лягай отут, а я тобi для розваги дещо прочитаю.

Цього дня знову було натоплено в пiвнiчнiй кiмнатцi. Горiшня бабуся, як людина принципова, топила для нас, поетiв, по черзi то пiвнiчну, а то пiвденну кiмнатку.

Тут, у пiвнiчнiй кiмнатцi, на щастя, було доволi подушок, щоб покласти на них хвору ногу. Незабаром я вже знов лежав, як звелiв лiкар, i розповiдав прадiдусевi, що написав баладу про дiвчинку, якiй поставили пам’ятник у мiстi Гартештольтi. Я показав йому альбом iз пам’ятниками й сказав, що в ньому повно ненаписаних балад.

— Адже тут, напевне, є хтозна-скiльки героїв! — додав я.

— А чого ж, Хлопчачок, — сказав старий. — То, може, завтра ми й писатимемо цiлий день балади та оповiдки про пам’ятники? Це, безперечно, буде й весело, й повчально. Але вiршi й оповiдки не посиплються нам просто так, самi, з альбому. Взагалi, менi треба спочатку трохи його погортати. Прибережи-но ти свою баладу на завтра, а спочатку послухай мою нову баладу про Геракла. Чи, може, в тебе ще дуже болить нога?

— Нi, прадiдусю. Тiльки стукає. Як ото старий годинник з маятником.

— Це вiд лiкаревої мастi, Хлопчачок, Добрий знак. А втiм, я сподiваюся, що Геракл змусить тебе забути про стукання в п’ятi.

Кажучи це, вiн уже гортав свого зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi.

— Ага, ось ця пригода, — сказав вiн, нарештi знайшовши потрiбне.

Тодi поправив окуляри й прочитав:

Балада про Геракла

та вогнедишних коней

Геракл у днi старовини

(Як з мiфiв нам вiдомо)

Геройськi подвиги чинив

На чужинi i вдома.

Тодi до Фракiї не йшли

Нiяк чужостороннi:

Усiм їм пострахом були

Шаленi царськi конi.

Чи хто пiдносив щедрий дар,

Чи лестив словом пишним, –

Однаково всiх кидав цар

Тим коням вогнедишним.

Мiльйон зубiв у вороних,

Вогонь шугає з пащi, –

Уже як хто попав до них,

То знав, що вiн пропащий.

Отож герой про це почув

I з превеликим гнiвом

Сам на побачення майнув

З тим вогнедишним дивом.

Як увiйшов вiн до царя

Й зiрвав корону з маху,

Загвалтувала вся двiрня

Та й утекла зi страху.

— То он який вiн, нелюд цей!

А схожий на людину!

То он яку ти для гостей

Придумав тут гостину!

Хто гостя зневажав свого,

Глумився дико з нього,

Той заслужив, щоб i його

Зневажили самого.

Зву в свiдки небо голубе,

Клянусь на цiй коронi,

Що покараю я тебе,

Негiдника на тронi!

Цар Дiомед пiд трон залiз,

Зробився геть непишним!

Герой дiстав його й понiс

Потворам вогнедишним.

I просто в ясла кинув їм

Прелютого їх пана.

I дверi гримнули, мов грiм, –

Покинув там тирана.

Коли ж на кiлька голосiв

У стайнi заiржало,

Герой над яслами присiв –

Кружало де лежало!

А вогнедишнi воронi,

Що схрумали тирана,

Стоять сумирнi та ручнi,

Хоч прикладай до рани!

Зате ж якi вони були –

Летiли, наче птицi! –

Коли, запряженi, везли

Героя в колiсницi.

Минуло стiльки сотень лiт,

А слава нездоланна:

Геракл був перший на весь свiт,

Хто покарав тирана!

Прадiдусь згорнув зошита, кинув його на комод i сказав:

— По сутi, дивно, що я схвалюю цей Гераклiв подвиг: це ж убивство.

— Але стiлькох урятувало це вбивство вiд смертi! — вигукнув я. — Убивство тирана — це майже завжди добрий вчинок. I завжди подвиг.

— Пiд цим я пiдпишуся не беззастережно, Хлопчачок! Тут можна мiркувати й так i сяк. Адже навiть тирани не всi однаковi.

— I чим же вони не однаковi, цi людськi кати, прадiдусю?

— Наприклад, тим, що живуть не в однаковий час. Скажiмо, за часiв Геракла тиран був просто жорстокий. Вiн змушував убивати всiх, хто йому не подобався, i коли одного чудового дня вбили його самого, увесь свiт вважав це справедливим. Тирановi корилися, бо в його руках була влада, але всяк знав, що вiн не любить правди й справедливостi. Нинi тирани поводяться хитрiше, витонченiше. Вони забезпечують собi офiцiйний дозвiл на кожне вбивство.

— Цього я не розумiю, прадiдусю, — сказав я.

— Уяви собi, примiром, такого тирана, Хлопчачок, який не зносить веснянкуватих. Вiн уже не може просто собi наказати, щоб їх знищили, як наказували тирани колись. Скорiш вiн за великi грошi пiдкупить якогось професора, аби той науково довiв, що в усiх веснянкуватих людей погана вдача. Потiм з цього створюють учення — про чисту й нечисту шкiру. А на пiдставi цього вчення приймають закон про захист людей з чистою шкiрою. I цим законом виправдовують кривавi вироки, що вiддають усiх веснянкуватих громадян країни до рук катовi.

— Та це ж мерзота, прадiдусю! По-моєму, це куди гiрше, нiж тиранiя часiв Геракла.

— I таки справдi гiрше, Хлопчачок, бо несправедливiсть виступає тут у шатах права, а сваволя — в шатах закону. Вони отруюють дух народу. Менi оце спала на думку одна iсторiя, в якiй тиран мiсцевого масштабу — один мiський голова — отруював дух громадян. Слухай лишень.

Великий Хлопчак злiг на спинку свого крiсла, а я зручнiше вмостився на кучугурi подушок i почав слухати.

ОПОВIДКА ПРО КРУТО ЗВАРЕНI ЯЙЦЯ

Яйцям нелегко жити: їхня шкаралупа така немiцна, як щастя. Лише круто зварене яйце ще якось може витримувати удари долi. Родина Жоффток-Камiнських, — недарма вони мали таке прiзвище, — вся була така тверда на вдачу, як лише може бути найкрутiше зварене яйце. Вони безтурботно вирушали на прогулянки до найдальших околиць, по найтвердiшiй брукiвцi — пiшки чи в колясцi, навiть не вимощенiй пiр’ям, — її звичайно вiз пiвень.

Жоффток-Камiнськi продавали капелюхи з яєчної шкаралупки -рiзноманiтних форм, кольорiв i розмiрiв, — капелюхи для курячих, качиних, чаїних i навiть страусових яєць. Торгiвля йшла жваво. Iнколи до крамницi навiдувались навiть помiдор чи цибулина, щоб придбати капелюх наймоднiшого крою.

А мешкали Жоффток-Камiнськi в мiстi Старий Яйцеград, де круто зварених яєчних родин жило дуже мало. Це було мiсто сирих i м’яко зварених яєць, що мусили просуватися в життi обережненько та обачненько, як тiльки й має просуватися кожне сире чи м’яко зварене яйце. I це дуже їх псувало.

Отож, коли Альфред Жовтянiцлер, таке собi сире яйце, став у Старому Яйцеградi мiським головою, в усiх розмовах про крутi яйця забринiли якiсь дивнi в’їдливi нотки. Рiч у тiм, що мiський голова, яйце вельми куцого розуму, був непохитно певний, що все лихо в свiтi — вiд поганої вдачi крутих. Коли хто, скажiмо, нарiкав, що в мiстi високi цiни, вiн казав:

— Це крутi змовилися мiж собою, щоб нагнати такi цiни!

Коли хто скаржився на безробiття, вiн гарикав:

— Зате крутим добре: всi грошi пливуть до їхнiх рук!

Писар мiського голови, дiряве зозуляче яйце без роду й племенi, що далi то дужче пiдбурював свого начальника проти круто зварених (у писаря й розум, звiсно, був дiрявий).

Отож цей сердега якось спитав свого начальника мiського голову:

— Що є серце яйця, ваша вельможнiсть?

— Жовток, — вiдповiв Жовтянiцлер.

— Щира правда, ваша вельможносте! Але якщо в кого жовток твердий, то хiба ж це не серце в нього зачерствiло? I хiба ж не вiд твердосердих усе лихо в свiтi?

— Глибока думка й чудово висловлена, дорогий писарю! — похвалив мiський голова. — Ви це запишiть, мiй любий, а я накажу надрукувати й розповсюдити: нехай увесь свiт знає, що таке нашi крутi.

I справдi, цю суцiльну нiсенiтницю, цю вигадку яйця з дiрявим розумом незабаром надрукували i широко розповсюдили.

Тепер, якщо кому треба було взяти в магiстратi бланк чи довiдку з печаткою, йому неодмiнно тицяли до рук листiвку, де розтлумачувалося, чому крутi є винуватцями всiх лих, якi спiткали мiсто.

Розумнiшi смiялися й казали:

— Наш голова без клепки в головi. Чи з крутим, чи з рiдким жовтком, а яйце однаково яйце!

Зате на дурнiших папiрець справив велике враження. Вони зашепотiлися помiж собою:

— Щось воно та є! Ви ж погляньте на цих крутих! Вони всi багатi! Роз’їлися нашим коштом!

Родини крутих були здебiльшого таки заможнi, бо приїхали до Старого Яйцеграда з чужини й мусили, щоб досягти добробуту, працювати стараннiше, анiж корiннi мешканцi, що завжди могли мати допомогу вiд своїх.

Та про це старояйцеградцi не думали. Вони бачили тiльки багатство крутих i через те не довiряли їм, заздрили й навiть лютилися на них.

Ненависть до крутих назбирувалася, як теплота в трухлiй деревинi. Розумнiшi почали боятись: тепер досить малої iскри, щоб спалахнула пожежа.

Приїжджi з iнших мiст — там помiдори, айва, цибуля чи картопля -дивувалися, що на крутих така напасть: на свiже око це здавалось безпiдставним. Загальномiська “Томатна газета” навiть вирядила до Старого Яйцеграда свого спецiального кореспондента з метою глибшого вивчення становища в цьому мiстi.

Цей кореспондент повiдомляв: “Громадська думка в мiстi отруєна, внутрiшнiй лад порушено щонайглибше. Як гадають iноземнi спостерiгачi, дальший розвиток ситуацiї в цьому ж напрямку, розпалювання найбiльш ницих iнстинктiв мешканцiв може призвести до заворушень”.

Родина Жоффток-Камiнських, що спочатку просто не зважала на всiлякi балачки, не могла тепер не помiтити, до чого йдеться. Майже нiхто вже не купував у них капелюхiв, хiба що нечисленнi друзi та приїжджi. Торгiвля занепадала, й багато сусiдiв з ними не вiталися.

Отодi вони почали думати про самозахист i запросили всiх крутих до себе на пораду. Тож якось уночi в господi Жоффток-Камiнських зiбралися всi крутi з родинами, — декотрi доти не були навiть знайомi одне з одним. Вiкна в будинку щiльно позавiшували.

Штарралупкенберги — тi, що виготовляли старовиннi годинники у формi яйця, — радили виїхати зi Старого Яйцеграда. Люстермаєри, оптовi торгiвцi келишками для яйця, наполягали на тому, щоб подати до парламенту скаргу на Жовтянiцлера. Сковзiтцлiхи, великi торговцi сiллю, пропонували поговорити з одним мiським радником, з яким були в дружнiх стосунках.

Але Жоффток-Камiнськi мали певнi заперечення проти кожної з цих пропозицiй.

— Виїхати з мiста означало б визнати, що всi цi злiснi вигадки -правда, — казали вони. — Скарга до парламенту лише роздмухає дрiбнi жарини недовiри до нас у справжнє полум’я вiдвертого цькування. I якщо ми й залучимо на свiй бiк одного мiського радника, то це далеко не весь магiстрат.

— То що ж нам робити? — зiтхали Штарралупкенберги. — За яких чверть року ми вщент розоримося… А якщо цей Жовтянiцлер не покине свого, то одного чудового дня достойнi спiвгромадяни пiдпалять нашi будинки й переб’ють нас усiх нашими ж таки чайними ложками.

Аж опiвночi щось надумали хоч бiльш-менш розумне.

— Хiба кожному яйцю заборонено зваритися накруто? — спитав добродiй Жоффток-Камiнський. — Зробiмо величезну яйцеварню й умовмо всiх мешканцiв мiста поваритися накруто. Хто сам зварений круто, той не збиватиме бучi проти iнших крутих.

— Ви забуваєте, — нагадав добродiй, Штарралупкенберг, — що бути звареним накруто нинi вважається ганебним. Хто ж це вам добровiльно накликатиме на себе ганьбу?

Усi знов безпорадно замовкли.

Нарештi панi Люстермаєр сказала:

— Це добра думка — умовити всiх поваритися накруто. Тiльки зробити це треба цiлком таємно. Кожен iз нас ще має в мiстi бодай кiлькох приятелiв. Пояснiмо їм, наскiльки простiше жити, якщо ти зварений накруто. Переконаймо їх поваритися круто i будемо сподiватись, що й iншi вчинять за їхнiм прикладом.

Цю пропозицiю схвалили, i другого ж таки дня всi крутi поїхали з вiзитами до тих своїх небагатьох друзiв, якi зосталися в них серед сирих i м’яко зварених яєць.

Добрячий то був шмат роботи — пiд лихий час цькування всiх крутих умовляти iнших зваритись накруто. Але оскiльки Жоффток-Камiнськi, Штарралупкенберги та всi iншi крутi урочисто пообiцяли мовчати, як мертвi, про таємне варiння накруто, за два тижнi справдi чималенько яєць потайки стали крутими, а тодi вже, радi власнiй щойно здобутiй твердостi, пiдмовили своїх приятелiв, щоб тi й собi потайки поварилися накруто. Невдовзi гурт громадян, якi стали крутими, щоб краще протистояти ударам чайної ложки долi, помiтно зрiс.

Отак мешканцi Старого Яйцеграда один за одним вислизали з тенет Жовтянiцлера. Вiн i сам це помiтив, та тiльки став ще гострiший на язик. Коли його повiдомили про таємнi збори крутих, вiн наказав скрiзь поширити чутку, що покидьки яєчного свiту — крутi — ночами поїдають своїх власних дiтей. На засiданнi магiстрату (половина членiв якого вже були крутi) вiн верещав:

— Панове радники! Вiд iменi всiх чистокровних яєць я вимагаю усунути всiх нечистокровних — круто зварених — з усiх державних посад, громадських органiзацiй i з торгiвлi! Я вимагаю прийняти закон про чистоту жовтка! Геть круто зварених!

Пiсля цiєї промови радники вперше виразно розiйшлися в поглядах. На жах собi, Жовтянiцлер переконався, що на його боцi — менш як половина радникiв, i тодi вiн надумав вийти на площу.

Мiський голова мав у мiстi ще цiлу купу послiдовникiв, а це не дрiбничка. Все то були зiпсутi яйця, що з дурного розуму шукали причини своїх власних лiнощiв i недотепностi не в собi, а в комусь iншому. Оцих-то молодцiв i зiбрав Жовтянiцлер якось у недiлю на ратушнiй площi. Вони на всю горлянку вигукували заклики, що їх пiдсунув їм Жовтянiцлер:

Всiм крутим зробiмо край –

Заженiмо їх у рай!

Бешкетники так розходилися на площi, аж страшно ставало, що вони кожної митi можуть удертися в перший-лiпший з найближчих будинкiв крутих яєць i стовкти всiх його мешканцiв на порошок.

I тодi в подiї на площi втрутився начальник полiцiї — вельми розважливе сире яйце, надiлене почуттям справедливостi.

Вiн узяв i просто легенько пхнув мiського голову, що стояв, зiпершись на поруччя ратушного балкона, вниз. I Альфред Жовтянiцлер, нiкчемне сире яйце, не встиг навiть зойкнути вiд несподiванки -ляпнувся на камiнь брукiвки, просто перед очима зiпсованих, якi з жахом розскочились на всi боки. I тодi кожен побачив, яка це була темна душа: жовток, що розплився на камiннi, був чорний.

Цю мить загального переляку, коли всi довкола неначе заклякли, використав начальник полiцiї. Вiн гримнув як грiм:

— Оголошую манiфестацiю розпущеною! Пропоную розiйтися! Кожного, хто негайно не покине площу, буде заарештовано! Мої пiдлеглi пристрелять кожного, хто вчинить опiр!

Останнє було чистiсiнькою вигадкою. Його пiдлеглi були так само розгубленi, як i решта городян. Одначе погроза досягла мети. Зiпсованi, вiдомi страхополохи, зоставшися без свого призвiдцi, повтiкали хто куди.

Подальшi подiї в мiстi Старий Яйцеград розвивалися щасливо. Якийсь час обов’язки мiського голови виконував начальник полiцiї, а згодом було обрано новий склад магiстрату, i очолював його не хто iнший, як добродiй Жоффток-Камiнський, обраний бiльшiстю голосiв. А ще за тиждень з того самого балкона, з якого беркицьнувся додолу Альфред Жовтянiцлер, новий мiський голова оголосив:

— Усi яйця — сирi, м’яко чи круто зваренi — мають рiвнi права й обов’язки. Кожного, хто намагатиметься нацькувати одних на iнших, буде покарано сiмома ударами великої мiської ложки i вислано з мiста. Цей закон одноголосне прийнято всiм яйцеградським магiстратом.

Добродiйка Жоффток-Камiнська, тепер панi головиха, увечерi цього дня сказала своєму чоловiковi:

— Кiнець кiнцем, завжди перемагають крутi!

— Нi, люба моя! — виправив її мiський голова. — Ти повторюєш Жовтянiцлерову помилку. Той вважав крутих найгiршими, а ти вважаєш їх найкращими. I те й те — хибне. Не забувай, що Жовтянiцлера зiпхнуло з балкона сире яйце. Не крутi перемогли, люба моя, а добрий розум i терпiння.

I це найкращi слова з усiх, якими можна закiнчити оповiдку.

Поки прадiдусь розповiдав, у кiмнатцi зробилося холоднувато, але я не зважувався встати й пiдкинути в грубку вугiлля, щоб не перебивати старого. Тепер я хотiв скористатися з паузи, та прадiдусь не дав.

— Лежи, Хлопчачок, — сказав вiн. — Я сам пiдкину в грубку, просто з крiсла. У мене вже є певний досвiд.

Вiн i справдi пiд’їхав до грубки й, пiдводячись iз крiсла, пiдсипав вугiлля. Тодi обтрусив руки, знову пiд’їхав до столу й запитав:

— То ти знайшов героя в цiй яєчнiй оповiдцi?

— Мабуть, начальник полiцiї? Бо вiн скинув Жовтянiцлера з балкона, еге ж, прадiдусю?

— Вiн таки зумiв скористатися зi слушної нагоди, Хлопчачок. Але, може, це тому, що вiн побачив, як багато прихильникiв стало в крутих? По сутi, всi крутi поводилися добре — не похилилися, не занепали духом. Непохитно трималися. А непохитнiсть — героїчна риса.

— А добре чи нi, що цього Жовтянiцлера вбили, прадiдусю? Хоч вiн нiбито просто яйце… Але ж насправдi це вбивство.

— Так, Хлопчачок, це вбивство. Проте як добре зважити, то це був просто вимушений самозахист. Коли бешкетники горлали: “Заженiмо їх у рай!”, то в них i на язицi й на думцi було вбивство. Якби Жовтянiцлера не вбили, то полягли б десятки крутих.

— А хiба не могло статися iнакше, прадiдусю? Хiба вбивство Жовтянiцлера не могло пiдбурити зiпсованих i собi вбивати?

— Правда, Хлопчачок, правда. I так могло статись. Насильство породжує насильство. Звичайно, можна повернути оповiдку й таким чином. Але ж автор — я. А я волiю показувати дурiсть, проте вкiнцi в мене перемагає здоровий глузд, бо менi хочеться випередити безглузду дiйснiсть.

— То ви ще нiколи не придумали такої оповiдки, щоб там перемогла дурiсть, прадiдусю?

— Не можу пригадати, Хлопчачок. Пам’ятаю тiльки один свiй вiрш, у якому покарано смертю ретельнiсть. Таку ретельнiсть, яку я назвав би дурiстю. Хочеш послухати?

— Авжеж!

Старий Хлопчак, як звичайно, трохи подумав, а тодi розказав напам’ять:

Пiсня про бравого солдата

Як був собi солдат –

Простацька голова.

Вiн мав рушницю i мундир

I крокував — раз-два!

З вiйною той солдат

Проходив хтозна й де:

В Угорщинi, Iталiї,

Голландiї й те де.

Майорових чобiт

Вiн доглядав як слiд

В Тiролi, Польщi, Данiї, –

Хiба маленький свiт?

У Францiї стояв

Солдатик наш, одначе

Вiн чистив, чистив чоботи,

Вiн Францiї не бачив.

Бувало, дiставав

Солдат, немов на смiх,

В обличчя тими чобiтьми,

Що то так чистив їх.

Тодi ставав солдат

У струнку й бубонiв:

— Так точно, ваша милосте!

Змiнiть на ласку гнiв!..

…А дiвчина одна,

Чорнява й чарiвна:

— Давай сховаю я тебе,

Поки гримить вiйна.

Але сказав солдат

Дiвчинi — макiв цвiт:

— Та я б раднiший, тiльки хто ж

Догляне тих чобiт?

I доглядав солдат,

I все була вiйна, –

Аж поки влучила його

Десь куля навiсна.

Упав, упав солдат,

Промовив: — Ось i край!

Iз волi божої тепер,

Солдате, помирай!

Умер, умер солдат,

А був би жив сто лiт, –

Якби так палко не любив

Майорових чобiт.

Коли прадiдусь замовк, я спитав:

— Хiба не почесно померти за батькiвщину?

— О господи, звiдки ти набрався такої мудростi? — спитав прадiдусь. — За яку це батькiвщину тобi хочеться померти? А чи знаєш ти, голубе, що цей острiв довгенько належав Данiї? А чи вiдомо тобi те, що згодом вiн рокiв понад сто належав Англiї i лише кiлька десяткiв рокiв як став нiмецьким? Ну то скажи, що вважати нашою вiтчизною? Га, Хлопчачок? Нинi я нiмецький пiдданий, але народився англiйським. Твої прапрапрадiдусь iз прапрапрабабусею були датчани. Моя прабабуся, твоя прапращурка, була полька. То за яку з цих батькiвщин ти хочеш почесно вмерти?

Я побачив, що мiй прадiдусь, завжди такий розважливий в усьому, тепер трохи втратив терпець. I я помiтив, хоч спочатку якось не замислився над цим, що губи в нього ледь-ледь посинiли.

— У нас у хрестоматiї є роздiл про вiйну, — сказав я. — I там на самому початку написано, що солодко й почесно померти за батькiвщину.

— Авжеж, це куди простiше, нiж жити для батькiвщини, -пробубонiв Старий Хлопчак. I, заспокоївшись, додав: — Звiсно, Хлопчачок, почесно врятувати свою батькiвщину вiд тирана або захистити вiд ворога, який хоче її поневолити. Хто вмирає за свободу батькiвщини, вмирає почесно. Але що смерть солодка, — хоч би там за що доводилося помирати, — то це я дозволю собi взяти пiд сумнiв. А якi ж оповiдання вмiщено у твоїй хрестоматiї пiд цим девiзом?

— Про вiйну, прадiдусю. Одне там називається “Ялинка на нейтральнiй територiї”.

— Що? — збуджено вигукнув прадiдусь. — То ця солоденька кваша ще й досi гуляє по учнiвських хрестоматiях? Ну-ну! Це ти мусиш менi прочитати, Хлопчачок! Де ця хрестоматiя?

— А там, у пiвденнiй кiмнатi. Принести?

— Нi-нi, ти лежи! Я зараз туди поїду. Постривай хвилинку.

Старий штовхнув дверi своїм крiслом i поїхав по горищi так, що все аж загримiло. Не минуло й пiвхвилини, як знизу гукнула горiшня бабуся:

— Та що ж це ви там виробляєте?

— Роздобуваємо лiтературу, Маргарето! — гукнув їй у вiдповiдь Старий Хлопчак.

На це звiдкiлясь iз глибини будинку пролунало зауваження, якого я не розчув. Наскiльки я знаю свою горiшню бабусю, це могла бути якась глибокодумна сентенцiя про зв’язок мiж гуркотом i лiтературою.

Прадiдусь невдовзi повернувся з роздобутою лiтературою, тобто моєю хрестоматiєю. Йому, певне, не терпiлося чимскорiше почути оповiдання про ту ялинку.

— Знайди-но його й прочитай, — сказав вiн, простягаючи менi книжку.

Я подивився в змiст i, розгорнувши хрестоматiю на вказанiй сторiнцi, став читати:

РIЗДВЯНА ЯЛИНКА НА НЕЙТРАЛЬНIЙ ТЕРИТОРIЇ,

АБО СПРАВЖНIЙ ГЕРОЙ

Двадцять четверте грудня 1917 року. Врочиста рiздвяна нiч опустилася на политi кров’ю рiвнини Францiї. Але там, де лежав у окопi обер-єфрейтор Манфред Корн, нiч була зовсiм не святкова. Там не вщухав ураганний вогонь французьких великокалiберних гармат.

Манфред Корн прикрасив невеличку ялинку. I тепер, поглянувши на неї, вiн нiби навiч побачив маленьку вбогу кiмнатку на пiвнiчнiй околицi великого мiста Берлiна, а в кiмнатцi — стареньку жiнку, що сидiла й думала про свого сина, який воює у Францiї. Манфред Корн згадував пiд ураганним вогнем свою матiр i всi тi щасливi рiздвянi вечори, в якi вона дарувала йому зi свого нужденного заробiтку швачки якiсь любi його серцю дрiбнички: пару вовняних шкарпеток, новеньку краватку чи бiлу сорочку.

— Манфреде! — повернув його до дiйсностi бойовий товариш, велетенського зросту вестфалець. — Манфреде, не розкисай! По той бiк фронту — алжiрцi. Вони погани й не знають нiякого рiздва. Мабуть, вони надумали завдати нам сьогоднi добрячого перцю. Отож не дрiмаймо!

— Авжеж, брате, — замислено сказав Манфред Корн. — Вони погани, цi сердешнi, убогi духом алжiрцi. їм нiчого невiдомо про зорю над Вiфлеємом. Але, може… може… — Очi Манфреда Корна раптом засяяли вiд глибокого зворушення. — Може, треба понести їм цю зорю, мiй друже?

— Що це ти таке балакаєш?! — витрiщився на нього велетень-вестфалець. — Понести вiфлеємську зорю… Кому?

Та Манфред Корн уже його не слухав. Неначе дослухаючись лише до вiщого голосу власного серця, вiн несподiвано пiдвiвся, вхопив обома руками прикрашену рiздвяну ялинку i, незважаючи на грiм вибухiв, вискочив з окопу. I ось уже, з ялинкою в руках, простує Манфред Корн до ворожої лiнiї оборони, не дбаючи про смертоноснi кулi, що так i свистять довкола. Якимось дивним дивом кулi в нього не влучають. Вiн нiби знає, що перебуває пiд захистом всевишнього. Вiн несе в руках зорю з-над Вiфлеєма. I тому не зважає на кулi, а йде вперед i вперед.

I диво сталося. Диво рiздвяної ночi воєнного тисяча дев’ятсот сiмнадцятого року. Ворожа артилерiя, що її обслуговували погани-алжiрцi, зненацька замовкла. Коли Манфред Корн обережно поставив рiздвяну ялинку на нейтральнiй смузi мiж позицiями противникiв i запалив на нiй свiчки, вона своїм осяйним блиском зворушила навiть поганськi серця.

А в нiмецьких окопах, з яких здивовано й захоплено спостерiгали героїчний вчинок обер-єфрейтора Манфреда Корна, залунала пiсня -символ рiздвяного свята в нашiй любiй вiтчизнi — Нiмеччинi:

Врочиста нiч, священна нiч…

Поки я читав, прадiдусь сидiв у своєму крiслi зiгнувшись, мовби в нього болiв живiт. Тепер вiн запитав:

— Тобi, може, сподобалося це оповiдання?

— Я й сам не знаю, прадiдусю. Це так, наче оповiдка про чудо з Бiблiї… Тiльки надто солодка.

Старий Хлопчак засмiявся й мовив:

— Це ти влучно сказав, Хлопчачок! Iсторiйка занадто пересолоджена. Через те й їхнiй Манфред Корн — не герой iз плотi й кровi, а картонна лялька, марiонетка на ниточках, за якi смиче автор так званих повчальних оповiдок. Мiж iншим, Хлопчачок, я цю оповiдку колись знав.

— А чого ж я вам її читав, га, прадiдусю?

— Щоб ти сам вiдчув, яка вона фальшива, Хлопчачок! А тепер я тобi розповiм, як усе було насправдi тiєї рiздвяної ночi тисяча дев’ятсот сiмнадцятого року. Я чув про це вiд капiтана одного буксира в Гамбурзi. Капiтан цей був свiдком того, що тодi сталося. Але згодом усе те стiльки разiв перебрiхували у стiлькох друкованих i усних повчальних оповiдках, що пора вже, мабуть, переповiсти все так, як воно було.

Я згорнув хрестоматiю, а прадiдусь, злiгши на спинку крiсла, почав розповiдати:

РIЗДВЯНА ЯЛИНКА НА НЕЙТРАЛЬНIЙ ТЕРИТОРIЇ,

АБО ОДЕРЖИМИЙ КОНДИТЕР

Було це в першу свiтову вiйну у Францiї. В окопах один навпроти одного залягли два ворожi полки: нiмецький, що складався переважно з берлiнцiв, i французький, у якому були здебiльшого алжiрцi.

Двадцять четвертого грудня тисяча дев’ятсот сiмнадцятого року, на святвечiр, на фронтi панувала тиша, що запала без якихсь особливих переговорiв. Нiмцi й французи вшанували свято.

Алжiрцi ж, навпроти яких залiг полк берлiнцiв, були магометани, й для них християнський святий вечiр, нiчого не важив. Вони про нього й не знали. А французьке командування забуло їх попередити, щоб цього дня, за мовчазною згодою сторiн, до зброї не бралися. Тому алжiрськi гармашi просто з невiдання гатили по нiмецьких окопах, як i будь-якого дня.

Нiмецькi солдати, обуренi такою зневагою неписаного закону, й собi загримали з гармат у вiдповiдь.

Отож старанно налагоджене вбивство людей за допомогою пороху, вогню, металу й математики, зване вiйною, не припинило свого страшного перебiгу навiть на святий вечiр.

Саме тодi в одному з нiмецьких передових окопiв берлiнський кондитер на iм’я Альфред Корнiцке був заклопотаний тим, що пiк марципани для своєї роти. Окоп, у якому вiн самозабутньо дрiбнив мигдаль, був досить добрим захистком вiд ворожих снарядiв. Та земля двигтiла вiд вибухiв, i це дуже заважало кондитеровi в роботi. Млинка для мигдалю в Корнiцке не було, й доводилося його сiкти дуже гострим багнетом. Коли враз ударив вибух, багнет сприснув, поранивши кондитеровi лiву долоню, й далi йому довелося поратися з перебинтованою рукою. Трохи згодом вiд вибуху трiснула карафка, й чимало коштовної, з величезними труднощами роздобутої трояндової води пропало, а те, що вцiлiло, кондитер мусив перелити до бляшанки з-пiд консервiв.

А найгiрше, що вiн весь час потерпав за примус, — адже марципани слiд пекти на рiвномiрному вогнi.

Саме тiєї митi, як Корнiцке поставив каструлю на примус, щоб, злегка помiшуючи розiгрiту масу, перетворити її в благородний марципан, поблизу пролунав такий могутнiй вибух, що в кондитера вибило з рук дерев’яну ложку, примус жбухнув полум’ям i погас, а каструля з тiстом була б вивернулася додолу, якби сердега не пiдхопив її своєю перебинтованою рукою.

— Ну годi! — ревнув вiн, розлючений, що йому знову перебили його делiкатну працю. — Цi магометанськi трiскачники чхали на роботу порядного майстра!

— Постривай, Альфреде, — заходився його повчати сусiд. -Звiдкiля магометанам знати, що в нас надходить рiздво й робляться марципани? Та вони ж про це й не чули!

Аж тут знову гримнув вибух i знов трохи не перекинуло каструлi з усiм її коштовним припасом. Альфред Корнiцке знову пiдхопив її в останню мить — i тодi вiн просто нестямився з лютi.

— Не чули, кажеш? — гукнув вiн. — Якби ж то, голубе! Адже трояндова вода — зi сходу!

— Але про рiздво вони таки не знають, Альфреде, в тiм-то й лихо!

I знов страшний вибух, знов двигтить земля, знов творiння порядного майстра врятоване дивом.

Отепер уже маленькому кругленькому Корнiцке ввiрвався терпець.

— Ну, буде з мене, небожата! — несамовито гукнув вiн у бiк ворожих окопiв. — Рiздво — це рiздво, i марципан — то марципан! Не перебиватимете бiльше ви менi роботу! Зараз я покладу цьому край!

Його товаришi й збагнути нiчого не встигли, а вже одержимий кондитер, що навiть тут, на фронтi, працював у кухарському ковпаку, вхопив малу ялинку з приладнаними на нiй свiчками, прожогом вискочив з окопу й помчав через поле простiсiнько до ворожих позицiй. Усе це було дуже добре видно вороговi, що цiлком мiг вiдкрити вогонь по цiй живiй мiшенi.

На нiмецькому спостережному пунктi не повiрили власним очам, побачивши солдата в кухарському ковпаку, з ялинкою в руках, що бiг до ворожих окопiв.

Задзвонили польовi телефони, застукотiли польовi телеграфнi апарати, передаючи неймовiрне повiдомлення з одного командного пункту до iншого, i серед солдатiв, що почули уривки цих телефонних розмов, поширились найдивовижнiшi чутки. Єдино певним у всiй веремiї повiдомлень, чуток i щохвилинних суперечливих припущень був наказ командира полку про негайне припинення вогню. Цей небувалий на вiйнi випадок збив з пантелику як своїх, так i чужих. Алжiрськi стрiльцi й артилеристи розгубилися: щодо солдата у кухарському ковпаку на головi й зеленим, уквiтчаним свiчечками деревцем у руках не було нiяких вказiвок у жодному вiйськовому статутi чи iнструкцiї. Це була поява занадто химерна, щоб уздрiти в нiй загрозу. Отож в Альфреда Корнiцке нiхто не стрiляв. Алжiрцi просто стояли й безпорадно дивилися на нього, аж поки якусь хвилину згодом i по французьких окопах задзвонили телефони й застукотiли телеграфнi апарати. Отак вояки-алжiрцi несподiвано дiзналися, що бойовi дiї тимчасово припинено по всьому фронту з нагоди рiздвяних свят, i тепер не стрiляли вже згiдно з наказом.

Тим часом Альфред Корнiцке пробiг уже далеченько вперед. Аж ось вiн спинився, прикинув вiдстань мiж лiнiями окопiв, вирiшив, що стоїть десь так посерединi мiж ними, тодi розрiвняв передком черевика землю, хазяйновито поставив ялинку, спокiйнiсiнько витяг з кишенi солдатського мундира сiрники, призначенi для запалювання примуса, i, оскiльки холодна зимова нiч була зовсiм безвiтряна, одну за одною позасвiчував на деревцi свiчки.

Саме тiєї митi, коли вся ялинка святково засяяла вогнями, ворожа артилерiя припинила вогонь. Раптово зробилося дуже тихо, i в цiй тишi пролунав гучний голос Альфреда Корнiцке:

— Отак, сплюхи! Тепер ви знаєте, в чiм рiч! Щасливого рiздва!

Потiм кондитер рушив назад до своїх i знову скочив у окоп, де всi добру хвилину смiялися й трясли йому руку.

— Коли полковник дiзнався про твiй похiд, то спершу хотiв був посадити тебе пiд арешт, — розповiдали йому. — А тепер вiн розмiрковує, чи не слiд почепити тобi на груди орден.

— Нехай дасть менi зробити марципани, — промовив кондитер, повернувся до каструлi, розпалив примус i знов заходився коло своєї роботи. Солдатам, що, притихши, стояли довкола, вiн сказав, що як повернеться з вiйни, то навертатиме поган у християнство.

— Тепер я знаю, як це робиться, — додав вiн наостанку.

Ялинка на нейтральнiй територiї ще довго сяяла вогнями i стала вдячним матерiалом для рiздвяної проповiдi фронтових душпастирiв.

Ото так оповiдання про рiздвяну ялинку на нейтральнiй територiї перемандрувало в численнi збiрки повчальних оповiдок i з одержимого кондитера Альфреда Корнiцке зробили благочестивого Манфреда Корна, яким вiн нiколи насправдi не був.

Останнi слова оповiдки прадiдусь промовив усмiхаючись. Я й сам, мабуть, усмiхався, кажучи:

— Цей Альфред Корнiцке зi своїми марципанами куди симпатичнiший, нiж Манфред Корн iз його вiфлеємською зорею.

— По-перше, Хлопчачок, Альфред Корнiцке набагато правдоподiбнiший, — докинув прадiдусь. — У нього є поважна причина поставити ялинку на нейтральнiй територiї. Вiн хоче, щоб йому дали спокiйно спекти марципани. А обер-єфрейтор Корн — герой з реторти, мертва вигадка, мiраж, який знiмає, коли пiдiйдеш ближче.

Старий Хлопчак хотiв, здається, висловитися докладнiше про “героя з реторти”, аж тут ми обидва виразно почули, що хтось береться сходами нагору: звичайно, це йшла до нас горiшня бабуся.

За хвилинку вона справдi зайшла до кiмнати з тацею, на якiй стояли супниця та двi тарiлки.

— Коли дiти такi нерозумнi, що вiдразу пiсля операцiї вистрибують на однiй нозi, де бачать, то хай хоч дорослi будуть розумнiшi, -сказала вона. — Попоїжте тут, на горищi, нехай Хлопчачок не встає. Смачного вам!

I, не сказавши бiльше й слова, пiшла собi, а ми заходились коло супу з фрикадельками.

Пiсля вечерi бiль у п’ятi вщух, настрiй у мене був чудовий, тiльки вiршувати. Але прадiдусь здавався втомленим, губи в нього ще й досi були синi.

— Подибаю я, мабуть, наниз, Хлопчачок, та ляжу спати, — сказав вiн. — Чималенько, бач, у мене рокiв за плечима. А ти, як не хочеш марнувати часу, подумай лиш над тим, чи може, примiром, стати героєм якийсь бiдолашний собака. Скiльки ж їх, тих сердешних собак, живе на свiтi! Задля геройства їм простiсiнько бракує сили, бракує щоденного прожитку. Може тобi вдасться дослiдити, як таке вбоге створiння та стає героєм. Ну, бувай тим часом!

Старий Хлопчак виїхав з кiмнатки, i я почув, як вiн, проїхавши до сходiв, важко побрався наниз, на другий поверх.

Бiль у мене в п’ятi минувся зовсiм, тому я встав, принiс новий сувiй шпалери, розгорнув на столi й почав писати. Прадiдусевi слова я сприйняв буквально й надумав написати оповiдку про нужденного собаку — життєпис бездомного пса.

Десь близько четвертої години, — я щойно скiнчив своє писання, -хтось почав сходити на горище. Я мерщiй скрутив шпалеру й запхнув пiд канапу.

Але даремнiсiнько, — бо це був прадiдусь. Ось вiн уже в’їхав на своєму крiслi до кiмнатки.

— То як, написалося щось? — запитав вiн.

А я сказав:

— Наказ виконано! Оповiдка про нещасного собаку готова!

— То прочитай її, Хлопчачок! Я аж тремчу з цiкавостi.

Тодi я витяг шпалеру з-пiд канапи, розгорнув i прочитав:

СОБАЧЕ ЖИТТЯ

Коли хто робить у свiтi щось добре, то всi кажуть:

— Не можна, щоб така людина жила собачим життям!

А як же той нещасний собака, що його сама природа прирекла на собаче життя? Вiн по-собачому й живе. А що це означає — краще не питайте!

Вiзьмiмо задля прикладу життя так званого бездомного собаки. Убогого, безпорадного собачати, що вздрiло свiт де-небудь за дощаною огорожею якогось будiвельного майданчика. Сердешне цуценя перших шiсть тижнiв сяк-так годується скупим молоком матерi. Та припустiмо, що саме йому пощастить залишитися живим, — бо шестеро його братiв та сестер загинуть ще слiпими. Одного похмурого недiльного ранку ватага хлопчакiв зажене його на найдальшу околицю мiста, дороги назад, до матерi, вiн уже не знайде й приб’ється до якогось глухого сiльця, де й люди живуть не краще за собак.

Тут якийсь дядько кiсткою заманить його на своє подвiр’я, а там схопить, накине на шию мотуза й прив’яже бiля ганку.

— Стерегтимеш менi хату вiд злодiїв, — скаже вiн собацi. -Може, ти й не наїдатимешся в мене, проте з голоду не здохнеш. Чим багатi, тим i радi, щоб ти знав. Отак i ти.

На щастя, надворi лiто. Уперше взятий на прив’язь собака терпить голод, норови хазяїна й немилосерднiсть сiльських хлопчакiв бодай за теплої години.

Та якось уночi, коли вже ось-ось зима, собака западе, знемiгшися, в такий мiцний сон, що не почує злодiя, i той украде з хазяйського льоху єдиний шматок шинки. Не диво, що сердега дядько геть оскаженiє i зжене злiсть на собацi.

А наступної ночi вдарить перший добрячий мороз, i собака, що не має нiякого захистку, голодний i побитий, хапатиме дрижаки на холодi. Отодi замучена, ошаленiла з вiдчаю тварина вперше повстає проти такого iснування. Двома своїми, вже давненько не молочними, а новими, мiцними зубами собака перегризає мотуз, яким прив’язав його мучитель-дядько, й цiлiсiньку нiч бiжить полями, лiсом i навiть ледь-ледь пришерхлим ставом, що, може, тiльки й удержить на собi худющого охлялого собаку.

Ранок застає втiкача в мiстi. Вiн солодко спить, приткнувшись за якоюсь комiрчиною бiля великого критого ринку: тут вiн уперше досхочу наївся — тим, що викинули як непотрiб з цього величезного схову товарiв.

Собака прокидається надвечiр, позiхає, потягається й почуває себе здоровим, наїденим i дужим. I йому не здається дивним те, що прегарно пiдстрижена панянка з благородної родини пуделiв захоплено дивиться на нього, хоч вiн i не щойно з ванни, i весело з ним грається, аж поки гладка дама в хутрi з жахом гукає його нову подругу до себе й тягне її геть на червоному шкiряному повiдку з золотими гудзичками.

Це, звiсно, смутить бездомного собаку, та не знищує в ньому пробудженої самоповаги. На прощання вiн гучно гавкає навздогiн новiй подрузi й, гордо задерши голову, простує до мiста. Вiн такий захоплений собою, що вiдомому гицелевi Казимiровi Хляпавцi не штука блискавично накинути йому на шию ланцюга i вкинути у свою будку на колесах, до iнших собак-бранцiв. Несамовитого їхнього гавкоту майже не чути за гуркотiнням мотора старої машини.

Наступнi два днi собаку держать у тiсному довгому барацi на вiддаленому передмiстi. Але Казимiровi Хляпавцi не дуже-то легко його приборкати. Собака бiльш не хоче плазувати, пiдiбгавши хвоста. Вiн не боїться канчука й на третiй день, тiльки-но гицель вiдхиляє дверi -укинути бранцям їжу, — вихоплюється з барака й дає драла.

Це вже вдруге вiн рятується вiд своєї лихої долi, але, на жаль, вона знов ловить його в лабети.

Оскiльки вiн не вмiє читати (це лихо в нього принаймнi спiльне з iншими, щасливiшими собаками), то й не звертає уваги на табличку з написом: “Собак, що нищать дичину в цьому районi, стрiляти на мiсцi”.

Собака безтурботно бiгає собi в небезпечному для нього районi й раптом бачить попереду зайця. I тодi в ньому прокидається собачий мисливський iнстинкт. Собака чимдуж кидається навздогiн зайцевi, i собацi так добре, так чудово (дарма що заєць, плутаючи слiд, весь час водить його за носа), вiн на повнi груди вдихає повiтря волi.

“Оце життя!” — думає вiн собi, женучи зайця стернями. Але саме тiєї митi, коли життя на свiтi бiлому вперше здається йому прекрасним, лiсничий пiдносить рушницю, цiлиться, стрiляє i влучає в нього.

Так уривається собаче життя десь серед поля, коли дзигарi на ближнiй вежi вибивають сьому i щасливiшi собаки саме лаштуються смачно повечеряти.

Прадiдусь заплескав у долонi.

— Чудово, Хлопчачок! — вигукнув вiн. — Ти показав, що навiть нужденний собака iнодi знаходить у собi дещицю героїзму. Або тiльки вiн хоч раз дихнув повiтрям волi, тодi вiн напружить усю силу, щоб порвати свiй ланцюг… А ти помiтив, Хлопчачок, що ми сьогоднi тiльки й говоримо що про тиранiв та тих бiдолах, яким доводиться боронити своє життя?

— Помiтив, прадiдусю. Якось воно так само виходить. I тодi, чотири роки тому, коли ми говорили про мову, в нас теж була щодня певна тема. Й тепер так. Узавтра ми складатимемо вiршi та оповiдки про пам’ятники.

— Авжеж, — сказав Великий Хлопчак. — Справдi, ми й на завтра вже маємо тему. Певне…

Прадiдусь не доказав, бо до нас несподiвано завiтав гiсть. Вiн уже стояв у дверях кiмнатчини. Це був мiй долiшнiй дiдусь, той, що в нього кучерявий чорний чуб.

— Я не заважатиму?.. — спитав вiн.

— Такий рiдкiсний гiсть, як ти, Якобе, нiколи не може заважати, — всмiхаючись, вiдповiв прадiдусь.

— Та ви ж начебто вiршуєте, Хлопчаки… Я спокiйнiсiнько можу собi пiти наниз, а за годину знов прийду. Жiнки там балакають про рiздвянi подарунки. Може, i я щось їм пiдкажу.

— Ми вже досить добре обмiркували нашу тему й досхочу навiршувались, Якобе, — сказав прадiдусь.

Ми з прадiдусем в один голос запевнили, що вiн нiтрохи нам не заважатиме, нехай, мовляв, заходить. Усi його побоювання зовсiм безпiдставнi.

— Яку тему, Хлопче? — спитав долiшнiй дiдусь.

— Великi й малi цього свiту, хазяї i наймити, тирани й пiдданцi.

— Як шкода, що я не встиг послухати, — з жалем сказав долiшнiй дiдусь.

— Е-ге ж… — Старий Хлопчак замислено їздив туди-сюди у своєму крiслi. — Е-ге ж, Якобе, одна рiч на сьогоднiшню Тему в мене ще лишилася. Це байка. Я її придумав колись, кiлька рокiв тому. Можу тобi розказати.

— То розкажи, Хлопче, — сказав долiшнiй дiдусь, — ти ж знаєш, що я й сам подеколи вiршую, хоч поет iз мене невеликий.

Цей мудрий натяк на прадiдусiв поетичний хист пiдохотив Старого Хлопчака. Вiн трохи помовчав, пригадуючи байку, а тодi прочитав її нам:

Ведмiдь i мурашки

Старенький ведмiдь-горопаха

Надумав довести мурахам,

Яка-то вiн сила, ведмiдь!

Отак i набрався охоти

На хату тiєї дрiбноти

Залiзти i сiсти й сидiть.

А сiв — то хутенько схопився,

Зачухався i закрутився,

Ревiв i качавсь по землi.

Уперше побачив вiн: мужнi,

Невтомнi, вiдважнi i дружнi, –

То й сильнi мурахи малi.

Пролежав бурмило чимало –

Все тiло горiло-палало

(Така навiсна мурашня!).

Весь скусаний, зчуханий, здертий,

Утiк, мов од лютої смертi,

I всiм тепер каже щодня:

Малих зневажати не важко

(“Гей ти там, нiкчемна мурашко!”),

Але начувайся, тремти! –

Як рушить малеча до бою –

Вся разом — до бою з тобою, –

Свiт за очi бiгтимеш ти!

Коли байка скiнчилася, долiшнiй дiдусь сказав:

— Знаєш, Хлопче, усi ви, поети, завжди вигадуєте всiлякi розумнi й гарнi речi, в яких щоразу перемагає справедливiсть. А як воно буває насправдi, в життi, з тими ж таки маленькими людьми? Зi скривдженими i зневаженими? Чи завжди вони тримаються гурту? Чи не квапляться декотрi з них пiдлеститись до великих цього свiту, аби мати бiльше хлiба, грошей чи там пенсiї, нiж у сусiда? Чи дуже мiцна мiж ними єднiсть, Хлопче?

— Правду кажеш, Якобе, — зiтхнувши, мовив прадiдусь. — I таке бувало, що маленькi люди столiттями не боронилися проти сваволi великих. Але тим часом з’явилися герої нового типу: це високоосвiченi люди, що присвятили свiй хист i знання справi захисту маленьких людей.

Долiшнiй дiдусь засмiявся й сказав:

— Кепсько те, що ви, поети, шукаєте пiдтвердження своїх фантазiй у реальному життi.

— Поети, — засмiявся й прадiдусь, — умiють передчувати долю людства. Вони розпiзнають героїв завтрашнього дня!

На жаль, розмову довелося урвати, бо нас покликали наниз вечеряти. На наш подив, цього разу на вечерю зiбралася вся наша родина: мої мати, батько, брати й сестри, долiшня бабуся й долiшнiй дiдусь, горiшня бабуся, прадiдусь i я.

Причину таких дружних вiдвiдин ми, Хлопчаки, вiдкрили для себе аж тодi, коли побачили, що по всiй вiтальнi стоять квiти й лежать загорненi подарунки. I ми враз згадали, що в горiшньої ж бабусi перед самим рiздвом день народження! Нам нiхто нiчого не сказав, бо всi думали, що ми вже давно привiтали iменинницю. Тодi нам стало соромно, що ми, поети, такi неуважнi, ми подались пiд слушну мить до спальнi i вдвох написали вiрша на день народження горiшньої бабусi. Потiм знов пошкандибали до вiтальнi, прадiдусь постукав ложкою по склянцi, i, коли всi замовкли й з цiкавiстю подивилися на нього, вiн сказав, показуючи на мене:

— А зараз Хлопчачок зробить iменинний подарунок вiд поетiв. Тодi я пiдвiвся й прочитав:

Величальна горiшнiй бабусi

Хто лає i дбає?

Хто завжди при дiлi?

У кого поети

Живуть скалiчiлi?

Хто їх доглядає,

Мов рiдна матуся?

Це наша горiшня,

Горiшня бабуся!

Хто мужнiй такий,

Як годиться герою?

Хто завжди за правду

Устане горою,

Де iнший сховається,

Скаже: “Боюся!”? –

Це наша горiшня,

Горiшня бабуся!

Хто може нагримати

З самого рана?

Кого ми за любого

Маєм тирана?

Хто сниться нам часто?

За ким я журюся?

Це наша горiшня,

Горiшня бабуся!

Хто слово колюче

Нам часом дарує?

Хто в наших серцях

Над усiм владарює?

Прилюдно сказати

Я не побоюся:

Це наша горiшня,

Горiшня бабуся!

Усi заплескали в долонi, а горiшня бабуся, втираючи очi, промимрила:

— Спершу цi шибеники забувають твiй день народження, а потiм отак тебе присоромлять! I за що мене господь накарав аж двома поетами?

— За те, що ти такий колюченький їжак i не даси поетам знудитися! — засмiявся прадiдусь, чим спонукав горiшню бабусю сховати хустинку й знов заговорити звичайним своїм ущипливим тоном.

День минув чудово для всiх. Коли я, перед тим як лягати спати, сказав горiшнiй бабусi: “На добранiч!” — i навiть поцiлував її, всупереч своїй звичцi, то вона мовила:

— На добранiч, мiй малий поете! Та дивися не складай ти менi бiльше таких вiршiв, щоб я через них нiяковiла.

— Не буду, слово честi! — вiдповiв я. — На той рiк я вам на день народження нарву букет сухеньких будякiв!

П’ЯТНИЦЯ,

в яку прадiдусевi нездужається, а ми вдвох iз Джоннi-Свистуном перевiдуємо тiтоньку Юлiю.

Цього дня в нас мовиться про пам’ятники; мiж iншим, оспiвано герцога Оскара, що не потребував героїв,

надано слово каменевi i по праву заведено дику льоху в герб одного можновладця, а на прикладi одного рiзника показано, як можна вчинити подвиг усупереч власному гнiву.

Ця п’ятниця почалася невесело, бо лiкар був незадоволений станом прадiдусевого здоров’я. Вiн призначив старому серцевi краплi й звелiв день чи хоч пiвдня полежати в постелi.

Старий Хлопчак вибрав друге з двох лих — до обiду лежав у постелi й переглядав альбом пам’ятникiв. Мене вiн вирядив гуляти, сказавши, що й поет повинен час вiд часу завдавати роботу ногам.

Отож я зi своїм другом Джоннi-Свистуном пошкутильгав навпроти крижаного вiтру через увесь горiшнiй Гельголанд, роздивляючись дорогою святково прикрашенi вiтрини крамниць. Уже почалися рiздвянi канiкули, i я мiг тепер спокiйно виходити з дому, не боячись зажити слави прогульника.

Коли обличчя в нас добре розчервонiлися на морозi й вiтер став пробиратися навiть крiзь нашi товстi светри, ми втекли до теплої оселi тiтоньки Юлiї — веселої старенької жiнки, яку весь острiв звав тiтонькою, хоч насправдi в неї не було тут жодного племiнника.

На стiнi бiля дверей її господи висiла на шнурку дзвоника гiпсова рука, а пiд нею — картонна табличка з написом:

Пiщанко Овербек — дзвонити 1 раз

Юлiана Овербек — дзвонити 17 разiв

Кудлай Овербек — гавкати 1 раз

Пiщанко був хлопець нашого вiку. Тiтонька Юлiя взяла його за сина. Вiн був знайда. Його знайшли немовлям на пiщаному березi, закутаного в рибальську брезентову робу. Через те його так i прозвали.

А Кудлаєм звали песика тiтоньки Юлiї — маленьке довгошерсте собача з пишними китичками, що нависали на очi, — так що годi було добрати, де тут перед, а де зад.

Пiщанко, який чудово порядкував хатнiм господарством тiтоньки Юлiї, вiдчинив нам, бо ми подзвонили один раз. Та вiн лише провiв нас до тiтоньки Юлiї — в так звану Блакитну кiмнату, а сам знову подався до кухнi в супроводi Кудлая. Ми з Джоннi поскидали жаркi светри, i нам, як звичайно, перепало теплого питва зi смачними коржиками.

— Я чула, — сказала менi тiтонька Юлiя, — що ви, Хлопчаки, знову взялися вiршувати. Про героїв. Так?

— Так, — вiдповiв я, але здивувався, що про це знає весь острiв.

— Не весь острiв, — заперечила тiтонька Юлiя, — а тiльки тi люди, яких цiкавить поезiя. Закладаюся, що Джоннi про це нiчого не знає. Так?

Джоннi-Свистун кивнув головою, але вiдразу додав:

— Хлопчачок сьогоднi такий неуважний, наче старий дiд. Через те я й подумав собi, що вони знов вiршують.

— А хiба, коли вiршують, стають неуважними? — здивовано спитала тiтонька Юлiя.

— Ще й як! — вигукнув Джоннi. — Ми колись хотiли з Хлопчачком улаштувати краб’ячi перегони, аж вiн побачив каштана й зразу став нi риба нi м’ясо. Уже каштани в нього з язика не сходять, а скажи йому щось, вiн тебе й не чує!

— Ага! — скинулася тiтонька Юлiя. — Вже знаю, чого воно так. Коли поет щось придумує чи обмiрковує, тодi вiн нiчого довкола не бачить i не чує. Але ж це, по сутi, аж нiяк не неуважнiсть, Джоннi, а навпаки — висока зосередженiсть уваги на чомусь одному.

— Може, й так, — буркнув Джоннi-Свистун, якого, певно, не дуже цiкавили тi складнi процеси, що вiдбуваються в головах у поетiв. Вiн був хлопець практичний, тому й подав думку пограти в “Чоловiче, не сердься”.

Тiтонька Юлiя охоче пристала до гри, однак раз у раз питала мене, що ж ми з прадiдусем звiршували.

Дiзнавшися, що ми збираємося писати балади, а також оповiдки про пам’ятники, вона була в захватi.

— Але не забудьте ось чого, — сказала вона. — Адже пам’ятник -не лише те, що стоїть на постаментi, Хлопчачок! На свiтi є багато й iнших пам’ятникiв. Наприклад, монета. Чи надгробок. Чи навiть сузiр’я. Може бути пам’ятником i будинок. Або герб. Або й звичайний камiнь, що нагадує нам про якусь подiю. Зважте на це, як будете вiршувати чи складати оповiдки.

Ця думка тiтоньки Юлiї розворушила мою фантазiю. Я грав дедалi неуважнiше й раз у раз робив смiховиннi помилки. Джоннi-Свистун так розсердився, що зрештою кинув гральну кiсточку на стiл i вигукнув:

— Я бiльше не граю! Хлопчачок знов витає у хмарах!

Я не встиг ще нiчого пояснити, як тiтонька Юлiя сказала:

— Якщо не помиляюся, Хлопчачок думає про пам’ятники. Правду я кажу?

Я кивнув головою й пояснив: винне тут зауваження тiтоньки Юлiї про види пам’ятникiв.

— Менi це дуже приємно, — всмiхнулася тiтонька Юлiя. — Бо знаєш, Хлопчачок, кожнiй жiнцi кортить бути музою, яка надихає поета написати оповiдку або вiрш.

— Тiльки не моїй горiшнiй бабусi! — сказав я i зразу згадав, що обiцяв їй не спiзнитись на обiд.

Я поглянув на годинник, який стояв на виднотi, й побачив, що, коли покваплюся, то можу ще прийти вчасно. Отож я попросив пробачення, похапцем натяг светра й пошкандибав на Трафальгарську вулицю. У головi в мене аж роїлися задуми творiв про всiлякi пам’ятники.

Я прийшов саме вчасно, щоб попоїсти з горiшньою бабусею, — як звичайно в п’ятницю, — юшки з сушеної риби. Прадiдусь їв у постелi, але по обiдi встав i поволеньки побрався на горище, в кiмнатку з вiкном на пiвдень, щоб помiркувати удвох зi мною про пам’ятники.

Тiльки-но ми повмощувались якнайвигiднiше — Старий Хлопчак у крiслi на колесах, а я на канапi, — я мерщiй заходився пояснювати, що пам’ятники бувають усякi. Але вiн уже все це обмiркував, гортаючи в лiжку альбом.

— Навiть пасмо волосся може бути пам’ятником, — сказав вiн менi, — i деколи значнiшим, нiж бронзова кiнна статуя в натуральну величину. Менi трапилися в альбомi двi непоганi епiтафiї, i я їх переписав.

Вiн дiстав з кишенi газету, на берегах якої записав епiтафiї.

— Одна — з Берлiна, — мовив вiн, — там у Тiргартенi є безлiч пам’ятникiв з каменю чи бронзи бiльшим i меншим панам. I на надгробку одного з найнiкчемнiших берлiнцi написали таке:

Епiтафiя можновладцевi

Цей пам’ятник усiм звiстує:

Лежить тут можновладний пан,

Що звiкував свiй вiк не всує,

Бо добре пив, i їв, i спав.

Одначе вже не буде пить,

Бо бачте, вiчним сном вiн спить.

— Мабуть, цей можновладець не заробив, щоб йому ставили пам’ятник, — засмiявся я.

— Тим часом один муляр ще й як заробив, а пам’ятника йому нiхто не поставив, Хлопчачок. Ось послухай, який напис зроблено на дерев’яному хрестi над його могилою.

I вiн знову прочитав записане на берегах газети:

Епiтафiя муляревi

Лежить тут муляр Маєр

(Господь його прибрав),

Що сало дрiбно краяв

I пивом запивав.

Вiн пана Руккевбоке

У вирi пiдхопив,

I виплив пан, нiвроку,

Та муляра втопив.

Цi двi епiтафiї навели нас на довгу розмову про пам’ятники заслуженi й незаслуженi.

— Принаймнi, одне безперечне, — сказав наостанку прадiдусь, -не кожен, кому поставили пам’ятник, — уже й герой. I не кожному героєвi на свiтi споруджено пам’ятник. Сьогоднi вранцi в постелi я написав двi балади, з них це видно. Та спочатку менi б хотiлося послухати ту баладу, що ти написав учора. Вона записана в альбомi, так, але я її не читав. Хочу почути у твоєму виконаннi. Прочитай-но менi її!

Я поклав важкий альбом на колiна, розгорнув на потрiбнiй сторiнцi, закладенiй сiрником, i прочитав:

Балада про короля та дiвчинку

Колись в якiйсь країнi

Жив-був король один.

Дорослому й дитинi

Ненависний був вiн.

Звелiв одної днини

Король оголосить:

— Шмат золота й годинник,

Як хочете, знайдiть…

— Не кваптеся, одначе… –

Окличник тут примовк. –

Завинено добряче

Те й те в червоний шовк.

Як трапиш на годинник

I схочеш розвертiть –

Все мiсто ту ж хвилину

В повiтря полетить!

Зате як злото чисте

Зумiєш вiднайти –

Врятуєш рiдне мiсто

I герцог будеш ти!

Тодi в яруги й пущi

Сипнув iз мiста люд:

Життя любив вiн дужче

Вiд золота, мабуть.

Без хлiба й без одежi –

У нетрi й комишi…

Король як глянув з вежi –

А в мiстi нi душi!

Коли бiжить з пiдскоком

Вперед, усе вперед

Дiвчатко яснооке

Марi Елiзабет.

Король щосили стиснув

Бiнокля у руках

I якось ненавмисне,

Незчувшись, мовив: “Ах!”

Пробiгла з добрi гони

Крихiточка мала

I раптом щось червоне

Зi стежки пiдняла.

I стала з ним край шляху.

Тодi — о муко з мук! –

Король закляк iз жаху,

Бiнокль упав iз рук.

А серце калатає,

Немов на сполох дзвiн…

Та вибуху немає,

Його не чує вiн.

I знову у знемозi

Король бiнокля стис

I дивиться в тривозi

Туди, на мiсто, вниз.

Але яка ж картина

Постала перед ним:

Там бавиться дитина

Шматочком золотим!

Заплеще у долонi

I вигукне: — Кiть-кiть! –

I ось уже в розгонi

У воду вiн летить.

Король бiжить прожогом

I миттю на коня!

Вже скаче якомога

Й дiвчатко доганя.

Де та водиця плине,

З коня зiскочив вiн.

— Добридень, герцогине! –

I вiддає поклiн.

I, мов з цiєю роллю

Знайоме все життя:

— Добридень, мiй королю! –

Вiдказує дитя.

А по якiйсь хвилинi

Вже їдуть бiлим днем

Дiвчатко в ластовиннi

З могутнiм королем.

“Чого б i до загину

Не знав я до пуття, –

Навчило за хвилину

Мене мале дитя!”

Так, їдучи, гадає

Король в науку нам.

А що це означає –

Про те подумай сам.

— Славно, славно, Хлопчачок, — сказав прадiдусь, коли я скiнчив читати. — Король вигадав для себе жахливу розвагу. Та коли накликав цим смертельну небезпеку на безневинну дитину, сам злякався своєї вигадки. А дiвчинка ще ж урятувала й мiсто! Це чудово! Вона заслуговує на пам’ятник. А проте вона не героїня. Вона ж бо не знала про небезпеку. А герої завжди знають, на що зважилися.

— А у вашiй баладi герой знає, що робить, прадiдусю?

— О, знає, ще й добре, Хлопчачок! Вiн свiдомо не хоче бути героєм. Послухай лишень.

I вiн прочитав iз густо списаної паперової серветки:

Балада про герцога Оскара Великого

Була в давнину країна така,

Де пам’ятник патрiоти

Звели державцевi, котрий млинка

Винайшов — перець молоти.

Поем не дiйшло з глибини столiть

Про славного чоловiка.

Одначе пам’ятник досi стоїть

З написом: “Оскар Великий”.

Бо справдi-таки: господиням-жiнкам

Таку полегкiсть зробити!..

Вiн добрий був, i любили там

Його всi дорослi й дiти.

Без бою, вiйни i воєнних див,

Без жодного лютого герцю

Маленький свiй край вiн славним зробив,

Створивши млинок для перцю.

Нi, вiн не герой. Та скажу напрямки:

Балади його я вдостоїв, –

Для мене любiший державець такий,

З яким не потрiбно героїв.

Я заплескав у долонi, бо менi дуже сподобався й цей герцог Оскар, i прадiдусiв вiрш.

— Дивно тiльки, — сказав я, — що ми день у день говоримо про героїв, а самi радiємо, що хтось зробив геройство непотрiбним.

— Це легко пояснити, Хлопчачок. Геройство з’являється там, де є небезпека. У свiтi без небезпек герої були б непотрiбнi. Та, на превеликий жаль, наше життя сповнене небезпек, i через те герої будуть завжди. Обiйтися без героїзму можна, тiльки спритно обминувши небезпеки. Є люди, що вужами вислизають iз життєвих небезпек. Та чи надовго це допомагає?

Прадiдусiв погляд раптом упав на зошит у чорнiй цератовiй обкладинцi, i тодi вiн сказав:

— У життi не раз доводиться стояти перед вибором, зважуватися на щось, навiть коли це тяжко. Кожний герой перед своїм подвигом мусив вирiшити для себе, спроможний вiн на той подвиг чи нi. Це добре видно на прикладi Геракла. Подай-но менi зошита.

Я простяг прадiдусевi зошита, що лежав бiля мене, й старий, трохи погортавши його, знайшов те, що хотiв, i прочитав менi:

Балада про Геракла

та двох сестер

Геракл у днi старовини,

Як з мiфiв нам вiдомо,

Геройськi подвиги чинив

На чужинi i вдома.

Не одного перемагав

Лихого i страшного, –

Та знайте: сам собi обрав

Герой свою дорогу.

Як мав вiн рокiв двадцять три,

Був юний i вродливий,

Прийшли до нього двi сестри –

Красунi, просто диво!

Чи ту, чи ту з них, осяйну,

Повинен вiн обрати.

Звуть Насолодою одну,

Чеснота другу звати.

— Герою, обери мене,

То не звiкуєш марне,

Бо я — то все, що чарiвне,

Все, що приємне й гарне!

Це Насолода так тодi

Сказала ясно й дзвiнко.

Чеснота ж: — Я даю тобi

Лиш славу добрих вчинкiв.

Герой замислених очей

Довгенько з них не зводив.

Тодi, зирнувши в той бiк, в цей,

Сказав до Насолоди:

— Вас легко, панно, полюбить

I жити для забави.

Але в душi моїй горить

Жага добра i слави.

Тяжкi шляхи мого життя,

Я знаю це достоту.

Але беру без вороття

В супутницi Чесноту.

Я з нею небезпек усiх

Спроможний не боятись.

А якщо вам iз цього смiх,

То можете смiятись!

Прадiдусь згорнув зошита, i я сказав:

— Напевне, кожному одного чудового дня доводиться обирати свiй шлях у життi.

— Так, Хлопчачок, — вiдповiв прадiдусь. — Оце ж i прекрасно в Гераклi, що вiн такий, яким був би кожен iз нас, сягнувши рiвня напiвбога. Адже безлiч героїчних переказiв — то тiльки переiнакшенi подвиги Геракла. Я не випадково раз у раз до нього повертаюсь i недарма в багатьох своїх баладах пiдкреслюю, що вiн не в однiй справi був перший у свiтi. Тому й пам’ятник Геракл має цiлком справедливо.

— Який пам’ятник, прадiдусю?

— Сузiр’я в небi, Хлопчачок! Прекраснiшого пам’ятника годi й вигадати.

На жаль, наша розмова урвалася, бо щось загупало по сходах. А що цього разу нам не довелося ховати анi списаних шпалер, анi “Моряцького щорiчника”, то ми стали безстрашно чекати гостя; проте, на наш подив, до кiмнати, тримаючи в руцi грубенький червоний записник, увiйшла тiтонька Юлiя.

— Даруйте, панове, — вигукнула вона, — я знаю, що перебила вам роботу. Але я теж написала оповiдку про пам’ятник, i менi так кортить почути думку тямущих людей!

— Ми вас уважно й терпляче вислухаємо, тiтонько Юлiє, — сказав Старий Хлопчак. — Тiльки скиньте спочатку пальто.

Сердешна тiтонька так хвилювалася, що їй нiяк не щастило роздягтися. Довелося менi вставати й визволяти її руки з поперекручуваних рукавiв пальта. За мить вона вже сидiла поруч мене на канапцi i вся аж свiтилася — так їй не терпiлося прочитати свою оповiдку.

Оскiльки вона була премила бабуся, то ми, поети, прикинулися хтозна-якими зацiкавленими i стали терпляче її слухати.

IСТОРIЯ КАМЕНЯ СПОТИКАННЯ

Далеченько звiдси, метрiв за сотню вiд старого путiвця, виглядає з трави гладенький круглий горбик. Це видно латочку величезного каменя. Якби камiння вмiло говорити (а наша фантазiя спроможна змусити його заговорити), цей камiнь розповiв би нам свою iсторiю десь отак:

Я — уламок пiсковика, багато тисячолiть тому оця мiсцина була його батькiвщиною. Хоч я й лежу тут смирний i непорушний, та через мене завжди спотикається всяка звiрота.

Почалося з родини звiроящерiв, що з невiдомої менi причини бiгла через це поле. Одне звiроящеря в поспiху не побачило мене, спiткнулося i, заголосивши, беркицьнулося в траву.

Уся родина миттю спинилася, повернула назад до потерпiлого малого, дiзналася, що сталось, i заходилася лаяти мене, безневинний камiнь, найлютiшими словами: малий, бачте, розбив собi об мiй гострий рiжок два пальцi!

Минули столiття, а може, й тисячолiття, поки вiтер i дощ змили з мене цю ганьбу. За той час мої гострi рiжки поволi стерлися, i я глибше врiс у землю, що було менi дуже до речi, — бо я не люблю лежати в когось на дорозi.

Згодом я мав прикрощi через одного ведмедя: вiн доганяв зайця i в запалi полювання так торохнувся об мене, що проїхав метрiв кiлька по травi на черевi.

Ох, як уже цей бурмило взивав мене! Я б не наважився такого сказати найгрубiшому й найнеотесанiшому уламковi скелi. “Ти, доiсторична погань!” — це в нього був ще дуже делiкатний вираз.

Терпляче, як умiємо ми, каменi, я вислухав усе те, нiчого не сказавши у вiдповiдь, i навiть не змiнився на виду, але в душi я був ображений i не сказати як. Ще й столiття згодом я на якийсь час ставав червоним пiсковиком вiд сорому, коли згадував, як ганьбив мене цей неотеса-ведмiдь.

Та час гоїть рани навiть каменям. Ось уже понад сто рокiв, як я мирно лежу тут, на цiй мiсцинi, ледь помiтно виставивши своє кругленьке, плескате черевце, i на душi в мене спокiйно. Через мене перебiгають ящiрки, зайцi дивляться з мене, чи безпечно навкруги, й коти вигрiвають на менi спини.

Душевну рiвновагу вернув менi один кiнь.

А було це так. Понад сто рокiв тому неподалiк вiд мене точилася битва. Я чув крики, пострiли, кiнську тупотняву, — аж раптом коло мене спинилося кiлька вершникiв у розкiшних мундирах. Вони пильно стежили за тим, як посувається битва, й раз у раз iз величезною шанобою зверталися до низенького, повного верхiвця, на обличчя якого падала тiнь вiд великого капелюха. Його кiнь нетерпляче витанцьовував на своїх струнких ногах зовсiм близесенько бiля мене. I враз вiн ненароком ступнув на моє черевце i заточився так, що й вершник похитнувся i трохи не випав iз сiдла.

А саме тiєї митi над головою в нього просвистiла куля. Вона неминуче влучила б у верхiвця, якби вiн — через мене! — не вiдхитнувся вбiк.

Решта верхiвцiв злякано вигукнули:

— Величносте, вас не поранено?!

Але той засмiявся, показав на мене й мовив:

— Оцей камiнь, панове, змусив похитнутися мого коня, тому куля не влучила в мене. А вам iз цього та наука, що й камiнь спотикання iнколи може стати в пригодi.

Тодi решта верхiвцiв зiрвали з голiв капелюхи й вигукнули:

— Слава Наполеоновi, iмператору Францiї!

Отак я дiзнався, хто був той чоловiк, що сказав про мене добре слово. Про мене, безмовний камiнь, об який спiткнувся його кiнь.

Вiдтодi нiякий звiроящiр i нiякий ведмiдь не можуть менi дошкулити. Свiдомий своєї ваги, я спокiйно несу її назустрiч прийдешнiм столiттям.

Дослухавши цю прегарну оповiдку до кiнця, ми з прадiдусем у душi засоромилися, що прийняли пропозицiю тiтоньки Юлiї з прихованою нехiттю й зверхнiстю. Тепер ми мусили визнати, що “Iсторiя каменя спотикання” нам дуже сподобалася й що це взагалi неабияка оповiдка про пам’ятник.

Коли ми сказали про це старенькiй, вона вся аж засяяла й спитала:

— А може, цей камiнь навiть герой? Чи нi?

— Є герої терпiння, тiтонько Юлiє, — вiдповiв прадiдусь. -Iнодi героїчним подвигом є здатнiсть не зробити того, що найдужче хочеться зробити. Часом треба героїчного зусилля, щоб утриматись вiд подвигу, яким здобудеш тiльки славу, а бiльше нiчого. Потрiбна мужнiсть, щоб, не побоявшись слави боягуза, розумно уникнути марнолюбного геройства. Я мiг би розповiсти вам iсторiю одного чоловiка, який хоч i не був героєм, зате мудро ухилився вiд так званого геройства, не здобувши й слави боягуза. Крiм того, ця iсторiя стосується й нашої сьогоднiшньої теми, бо в нiй дика льоха здобула право на пам’ятник.

— Дика льоха? — майже водночас вигукнули ми з тiтонькою Юлiєю.

— Так, дика льоха, — всмiхнувся Старий Хлопчак i розказав нам оповiдку про те,

ЯК ДИКА ЛЬОХА ЗДОБУЛА ПРАВО НА ПАМ’ЯТНИК

Десь на Рейнi, над порталом зруйнованого замку, можна побачити викарбуване на каменi зображення вепра пiд квiткою лiлiї. Це герб нинi вимерлого роду Бiнгенбахiв.

Був то рицарський рiд, але на диво мирний. Тому й на рицарському гербi з давнiх-давен красувався мирний символ — квiтка лiлiї. Та, на жаль, Бiнгенбахи жили за часiв розбишак-рицарiв, коли нiхто не мав спокою, якщо вiн чомусь не припав до вподоби лихому сусiдовi. Так було й з Бiнгенбахами, що мали препоганих сусiдiв — рицарiв-зарiзяк Напастен фон Напастiв. У всiх Напастiв плечi були завширшки як шафа, долонi — як тарiлки, i всi вони радо пили та гуляли, але добра не надбали майже нiякого.

Мешканцi обох сусiднiх замкiв, зустрiчаючись, низько вклонялись один одному, але приятельських стосункiв помiж Бiнгенбахами й Напастен фон Напастами, звичайно, не було. Навiть на ловах у довколишнiх лiсах вони якось нiколи не зустрiчалися — аж до тiєї погiдної вересневої недiлi, в яку Бiнгенбахи вирiшили зобразити пiд лiлiєю на своєму рицарському гербi дику льоху.

Саме того дня старенький рицар Бруно фон Бiнгенбах, що понад усе любив пополювати, взявши тiльки трьох своїх людей, вирушив до лiсу на лови. Син його марно просився поїхати з ним.

— А що як зустрiнете в лiсi Напастiв? — казав юний Бiнгенбах старому. — А що як вам потрiбна буде допомога, оборона, тату? Адже ви вже не юнак…

Але рицар Бруно, усмiхнувшись, вiдповiв:

— Себе я ще здужаю оборонити, сину. — А тодi ще додав: -Марiхен буде зi мною.

I вiн поїхав до лiсу в супроводi трьох людей, ведучи поперед себе на довгому блискучому ланцюжку Марiхен — приручену дику льоху, яку вiн чотири роки тому знайшов у лiсi недужу, звелiв забрати до замку й доглядати, поки вона видужала. Тепер для Марiхен — так її назвали -було розвагою бувати з хазяїном на полюваннi. Але як вона може захистити старого вiд лютих фон Напастiв, не знав нiхто, крiм хiба що самого нього.

Коли рицар Бруно iз своїми людьми, як звичайно, приїхав на Лугiнсланд — вiдногу скелi, що виступала на узлiсся, вiн цiлком несподiвано побачив усiх чотирьох братiв Напастен фон Напастiв, що з великим почтом i зграєю мисливських собак їхали на Лугiнсланд.

— Недобрий знак, пане, — злякано сказав один його зброєносець. — Вони зумисне зачеплять нас i змусять з ними битися. Ви ж знаєте Напастiв! їм байдуже про закон i правила рицарської честi. Для них буде великою втiхою вкинути господаря замку Бiнгенбах до пiдземної темницi! Тiкаймо!

Але старий Бiнгенбах, не зводячи очей з фон Напастiв, що навскач летiли вперед, до Лугiнсланду, тихо сказав, що в тих кращi конi -втекти не поталанить. Проте й битися з Напастами теж було годi й думати — надто нерiвнi їхнi з сусiдськими сили.

“Уся надiя тепер на Марiхен”, — подумав старий Бруно.

Без дальших балачок вiн зiскочив з коня, спустив з ланцюга Марiхен, що досi ховалася вiд очей Напастiв у кущах ожини, й сказав до неї:

— Он бачиш, Марiхен? — i показав на фон Напастiв. — Тiкай вiд них, тiкай чимдуж!

I Марiхен миттю вискочила з кущiв i помчала через поле.

Серед Напастiв зчинився рух — вони побачили дику льоху. Засурмили мисливськi роги, загавкали собаки, остроги впилися в кiнськi боки -i все товариство, повернувши коней, кинулося в той бiк, куди побiгла Марiхен.

Старий Бiнгенбах знав, що для Напастенiв фон Напастiв не було нiчого понад вепрячi лови. Тому вся їхня зграя, забувши про ненависного сусiда, повернула коней i собак за ситою дикою льохою…

Старий Бруно мовчки поїхав назад до свою замку…

Три днi всi чекали, чи не вернеться Марiхен з лiсу. Але марно. Ще того ж таки дня, в який Марiхен врятувала життя старому Бiнгенбаховi, Напастени фон Напасти звелiли спекти бiдолашну тварину на рожнi для себе й своїх гостей.

I тодi рицар Бруно Бiнгенбах вирiшив на знак своєї вдячностi Марiхен увести її до свого рицарського герба. I той, хто схоче, зможе ще й сьогоднi знайти на порталi зруйнованого замку десь над Рейном викарбуваний на каменi герб — зображення вепра пiд квiткою лiлiї.

Тiтонька Юлiя слухала оповiдку, як мале дiвчатко, — широко розплющивши очi.

Тепер вона запитала:

— А хто ж таки був героєм цiєї iсторiї — рицар чи дика льоха?

— По-моєму, — сказав я, — героєм тут є рицар: вiн начхав на так звану рицарську честь i свiдомо уникнув колотнечi з розбишаками-рицарями.

— А по-моєму, Марiхен, бо вона наклала своїм життям заради старого рицаря, — сказала тiтонька Юлiя.

Прадiдусь не погодився нi з ким iз нас.

— Рицар показав себе розумною й розважною людиною, — промовив вiн, — але героєм не був. А дика льоха врятувала йому життя, сама не вiдаючи про це. Для неї це був нещасний випадок. А в нещасних випадках не буває героїв. То тiльки рятiвники тих, що зазнали нещасного випадку, бувають героями. От про них менi б хотiлося написати баладу. Що якби нам оце трохи повiршувати?

— Пiщанко сьогоднi готує паштет з печiнки! — вигукнула тiтонька Юлiя. — Як я не прийду вчасно на обiд, то вiн спересердя й будинок спалить.

Тiтонька Юлiя справдi давно вже перебувала пiд п’ятою в свого господарного й практичного сина-знайди. Але менi завжди здавалося, що їй самiй це подобається. А втiм, цього разу нам пощастило її заспокоїти: мовляв, у неї ж заведено обiдати пiзно, ми ще маємо доволi часу. Тому вона зрештою згодилася повiршувати з нами, i я принiс їй ще не списаний сувiй шпалери. Але тiтонька Юлiя наполягала на тому, що вона писатиме у своєму червоному записнику, — по-перше, тому, що вона так звикла, а по-друге, тому, що її манiсiнький висувний олiвчик навряд чи буде помiтно на грубiй шпалерi, — так вона пояснила нам причину. На це ми пристали. Зрештою, нам iз прадiдусем буде просторiше на шпалерах, якщо тiтонька Юлiя шкрябатиме вiрша в своєму записнику.

Що саме писати — кожен вирiшував сам, аби тiльки вiрш був про якийсь пам’ятник. Це була єдина умова.

На жаль, вiршувати в товариствi тiтоньки Юлiї було не так просто, її поетичний хист був, так би мовити, сценiчного гатунку. Вона раз у раз мимрила собi пiд нiс, поглядала на нас, мовби просила допомоги, вибивала олiвцем по записнику вiршовий розмiр, лiчила на пальцях склади, совалася туди-сюди по канапцi, нiби сидiла в салонi корабля в добрячу хитавицю. Коли я в якусь мить глянув на грубку, тiтонька Юлiя хотiла була зараз же почати зi мною розмову, але я, заглиблений у свiй вiрш, вiдповiв їй так уривчасто, що вона, зiтхнувши, знову прикипiла до червоного записника.

А коли ми з прадiдусем нарештi один за одним поклали свої теслярськi олiвцi, тiтоньцi Юлiї було ще далеченько до кiнця. Тому ми запропонували допомогти їй скiнчити останню строфу вiрша. Проте вона хотiла довести свiй вiрш до ладу самостiйно i справдi незабаром поклала й собi малесенького свого олiвчика в футляр.

— Звичайно, перша читатиме наша гостя, — сказав прадiдусь.

I тiтонька Юлiя прочитала нам iз червоного записника вiрш пiд назвою

Монета з головою Нерона

В добу космiчної ракети

В музеї трапиться, бува.

Зразок прадавньої монети,

На нiй — Нерона голова.

Пихата, лаврами вiнчана…

Хто увiнчать його звелiв,

Несамовитого тирана,

Що стiльки вигубив голiв?

Тому, кому прокльони слали,

Кого затаврував поет, –

Чи склав би люд данину слави,

Увiчнивши в однiй з монет?

Я вам скажу не по секрету,

Без лицемiрства i оман,

Що карбувати цю монету

Примусив сам-таки тиран.

Безсмертя, думав вiн, здобуде

Через монети найскорiш.

Оце ж його безсмертя, люди, –

Цiна йому — щербатий грiш!

— Чудово, тiтонько Юлiє, просто чудово! — сказав прадiдусь. -Та ви ж справжня поетеса!

— Е, я ж не вмiю так швидко, як ви, — засоромилася тiтонька Юлiя.

— О господи, тiтонько Юлiє! — вигукнув я. — Не той справжнiй поет, хто пише швидко! Чи вiрш написано за чверть години, а чи за чверть року — байдужiсiнько! Важливо тiльки, щоб вийшло щось путнє.

— А ваш вiрш, люба тiтонько Юлiє, — це таки щось путнє, — додав прадiдусь.

— Та про героїв у ньому немає нiчогiсiнького, шановнi!

— Овва, тiтонько Юлiє! Вiн же показує, що пам’ятник ще не робить героєм. Так-бо, прадiдусю?

— Авжеж, Хлопчачок, твоя правда. А тепер хотiлось би послухати ще й твого вiрша. Як вiн називається?

— “Дзвонар i генерал”.

— Прочитай нам його!

I я прочитав:

Дзвонар i генерал

При в’їздi в мiсто пам’ятник величний –

Цей генерал без бою мiсто взяв.

А спосiб був таки не зовсiм звичний,

В який звитяжець той героєм став.

Довгенько ад’ютантовi й не снилось,

Щоб вiн про все те правду розповiв.

Але не втерпiв, i тодi розкрилось

Все, як було, й дiйшло до наших днiв.

Вiн сповiстив, що мiсто це стовежне

Пан генерал здобути наказав,

Забувши геть всi “мудро” й “обережно”,

Хоч би там кожний другий наш упав.

I раптом воячок один похилий,

Що в мирному життi був дзвонарем,

Сказав: — На вежах цих дозорцiв сила –

Ми мiста просто так не заберем.

У них-бо кожна вежа — то дзвiниця,

Там нiч i день чатують дзвонарi.

А громадяни — так у них годиться –

Тут мають зброю в кожному дворi!

— Що?! — гримнув генерал. — Дозорцi висять

На проклятущих вежах день i нiч?

А ми хiба не можемо, до бiса,

Усiх їх звiдти виманити прiч?

— Тi дзвонарi свої покинуть чати

Усi як є в одну-єдину мить,

Коли подзвiння їм закалатати: –

“Помер король! На похорон дзвонiть!”

— А, он як! Ну то, може, почекати,

Аж доки королю набридне жить?

Розбити тут садок, грядки скопати

I на грядках капусту посадить?!

— Нi, ваша милосте, явiть терпiння.

Дозвольте йти у дзвона задзвонить:

На королiвське вдарю я подзвiння –

Всi дзвонарi дзвонитимуть за мить.

I коли ви почуєте тi дзвони,

На жоднiй вежi вже не буде чат.

Тодi ведiть на штурм свої загони –

Рушайте перемогу зустрiчать.

А генерал:

— Це спробувати можна.

Iди дзвони! –

I в мiстi зник дзвонар…

Ударив дзвiн. А далi вежа кожна

Подзвiнням озивалася до хмар…

I мiсто генерал узяв по тому,

Без бою взяв. Займалася зоря…

I рушив з перемогою додому.

А дзвонаря… Убито дзвонаря.

Тiтонька Юлiя гучно зiтхнула.

— Бiдолашний дзвонар! — примовляла вона. — Вiн був героєм, а пам’ятника поставили генераловi.

— Не знаю, — замислено мовив прадiдусь, — чи був цей дзвонар героєм. Допомiг якомусь можновладцевi здобути якесь мiсто i сам наклав головою — так, що, грубо кажучи, й собаки не загавкали. А тим часом яке було йому, маленькiй людинi, дiло до завоювань якогось генерала? Дзвонаря вони аж нiяк не обходили. За тих часiв сильнi свiту цього, багачi й можновладцi, безборонне топтали маленьких людей пiд ноги. Нерозумно було якомусь убогому бiдоласi їм допомагати. Той, хто полiг за неправедну справу, — не герой.

— То може… — Тiтонька Юлiя знову зiтхнула. — Може, хоч у вашому вiршi є герой?

— Послухайте цього вiрша, тiтонько Юлiє!

Старий Хлопчак перехилився з крiсла до шпалери на столi й прочитав:

Рiзник i три пари няньок

Няньок три пари з дитсадка

Напалися завзято

На Вальдемара-рiзника,

Що коле поросята.

— Ах-ах! Ви грубий чоловiк!

I груба ця робота! –

Вони кричали б цiлий вiк,

Лиш слухай, як охота.

Не мiг знайти вiд них рiзник

Спасенного куточка:

Вiн заперечувать не звик

Нянькам iз дитсадочка!

Але таки їм нагадав:

— Напевне, й зараз ласо,

Якби я тiльки вам подав,

Ви б їли добре м’ясо?

А що, коли я не продам

М’ясива нi шматочка

I всю вину складуть на дам

З одного дитсадочка?..

Так розлютив той гурт няньок

Сердегу Вальдемара,

Що вiдтодi про всiх жiнок

Казав вiн:

— Божа кара!

Одного разу сам-один

Iшов рiзник додому.

I враз будинок бачить вiн

У полум’ї страшному.

Вогонь пашить, i вiтер б’є,

Жене тривожнi хмари.

А ще в будинку люди є,

I хто ж? Няньок три пари!

— До лиха! — скрикнув Вальдемар. –

Це просто доля клята:

Не вiдчеплюсь вiд цих трьох пар –

Сльота, а не дiвчата!

Та, це промовивши, рiзник

У ту ж таки хвилинку,

Не довго думаючи, зник

В палаючiм будинку.

У ванно-мийно-душовiй, –

Вiд страху в п’ятах душi! –

Няньки вiд вогняних стихiй

Рятуються пiд душем!

Тут Вальдемар як закричить:

— Чи ви схибнулись, панi?! –

Тодi-то погляди умить

Звели на нього нянi.

— Скорiш надвiр! — гукав вiн їм. –

Негайно! Цю ж хвилинку! –

Отак вiн галасом своїм

Їх вивiв iз будинку.

I тiлько-но за ними й вiн

Надворi опинився, –

Почувся трiск, i луск, i дзвiн –

Будинок завалився.

I дим, i полум’я, i жар

Знялися в круговертi…

Отак няньок тих Вальдемар

Урятував од смертi.

Ми з тiтонькою Юлiєю нiтрiшки не сумнiвалися в тому, що цього рiзника Вальдемара з цiлковитим правом можна назвати героєм. Ще й героїзм його був героїзмом iз зцiпленими зубами, бо рiзник важив своїм життям заради нелюбих йому няньок.

Прадiдусь сказав, що тi герої, якi чинять подвиги, перемагаючи самих себе, йому найбiльше до душi.

— Вони виконують те, що їм доводиться робити, як прикру необхiднiсть, — пояснив вiн. — Як неминучу працю. Ось i Геракловi подвиги часом звуть трудами.

Тiтонька Юлiя погодилася з цим.

— Колись вiн навiть тримав замiсть Атласа земну кулю!– додала вона.

Їй, певне, кортiло ще погомонiти про Геракла, та, поглянувши на свiй годинник, вона передумала. Тепер їй уже неодмiнно треба йти додому, сказала тiтонька. Бо буде сварка з Пiщанком, а сварок вона не зносить.

— Дивовижно, — промурмотiв прадiдусь. — Щоразу як зайде розмова про Геракла, її щось перебиває.

Тiтонька Юлiя, що вже вдяглася в пальто, сказала:

— То дарма. Однаково подвиги Геракла — тема невичерпна.

— Оце-то правда, тiтонько Юлiє! — засмiявся Старенький Хлопчак.

Потiм я провiв тiтоньку Юлiю наниз — нога в мене вже не болiла.

Унизу ми замалим не зiткнулися з горiшньою бабусею, що саме вийшла з кухнi, несучи перед собою тацю з нашою вечерею.

— Що, вони читали вам вiршi? — спитала вона в тiтоньки Юлiї.

— Нi, — вiдповiла тiтонька, — я вiршувала вкупi з ними.

— Що-о? — Горiшня бабуся з дива трохи не впустила тацi. — Ви вкупi з ними вiршували?

— Авжеж, — засмiялась тiтонька Юлiя.

— Про героїв, еге ж?

— Так, панi Маргарето, про героїв i про пам’ятники.

Горiшня бабуся з тацею в руках i сама тiєї митi стояла мов пам’ятник. Коли я для бiльшої безпеки взяв у неї з рук тацю, бабуся сказала:

— То це вже цi поети пiдбивають вiршувати господинь i матерiв? Нечувано! Життя — не збiрка вiршикiв! Воно занадто поважна рiч!

— Але ж я чула, що ви й самi вiршували, — сказала тiтонька Юлiя.

— Авжеж, складала святочнi вiршики! — заявила горiшня бабуся. -Але свято святом, а будень буднем!

— Яке добро, що мiй син для мене куховарить! — вигукнула тiтонька Юлiя. — Я можу вважати будень святом i вiршувати з поетами. Бувайте здоровi, на добранiч!

I прудко шаснула у дверi, перше нiж обурена горiшня бабуся встигла їй щось вiдповiсти. Тому вона напалася на мене:

— Оце-то звичаї! — вигукувала вона. — Оце звичаї! Неси, як хочеш, сам вечерю на горище! — I зникла на кухнi.

А я, радiсiнький, понiс нашу вечерю нагору. Я боявся, що прадiдусь не зможе сам сховати шпалери. Проте коли я зайшов до кiмнатки, то шпалер було нiде не видно. Аж як я сiв i пiдi мною щось зашелестiло, менi сяйнуло, що старий заховав сувiй пiд подушку. Я винiс його в куток за дверi, щоб i горiшня бабуся потайки натiшилася, читаючи нашi вiршi.

За вечерею Старий Хлопчак сказав:

— Тiтонька Юлiя, безперечно, має хист до вiршування. Коли мене не стане, Хлопчачок, розробляй своє вмiння вiршувати з нею.

— Та що ви, прадiдусю, — сказав я. — З цим крiслом ви спокiйно проживете до ста рокiв, у нас iще багато часу.

— Нiхто нiколи не знає, скiльки в нього ще є часу, Хлопчачок. Оце ж, мiж нами сказавши, й робить життя таким цiкавим. Ну, ось я й наївся. Поберусь-но спати. Пiддерж мене трохи.

Я допомiг прадiдусевi спуститись на другий поверх, i вiн, уже на сходах, нiби ще раз пiдбив пiдсумки сьогоднiшнього дня.

— Про пам’ятники ми сьогоднi дiзналися дуже багато, — сказав вiн, — а про героїв мало. У каменi й бронзi, Хлопчачок, уславляють стiлькох фальшивих героїв! Справжнi подвиги не нацiленi на славу. За пам’ятники їм — глибока людська вдячнiсть.

Ми дiйшли вже до дверей прадiдусевої спальнi. Вiн побажав менi: “На добранiч!” I я побажав йому: “На добранiч!” А тодi й собi пiшов лягати спати.

Я почув iще, як хтось покрався на горище, I зрозумiв, що то -горiшня бабуся. Надумала поцiкавитись нашими вiршами. Але я, на жаль, був надто втомлений, щоб пiдвестися й застукати її.

“Я ще їй колись скажу, що ми знаємо про її шпигування”, — подумав я.

Потiм очi мої заплющились, i я заснув.

СУБОТА,

в яку я роблю, як менi здається, героїчний подвиг i в яку дома панує небувала метушня.

Цього дня розказують оповiдки горiшня бабуся й дядько Гаррi;

в суботу ж таки написано найжорстокiшу оповiдку в усiй оцiй книжцi; закiнчується день величезною втомою.

Дивно, але люди, якi багато говорять чи думають про героїв, переймаються й самi, так би мовити, геройським духом. Можливо, так буває тому, що героїчнi вчинки (як свiдчить саме вже це слово) — то живе дiло. Певна рiч, дуже важливо, що людина перед тим думала; та найважливiше за все — зважитися на героїчний вчинок i зумiти його виконати.

Отож i я, чотирнадцятирiчний дослiдник героїзму, прокинувшись у суботу дуже рано, надумав зробити щось героїчне, щоб потiм розповiсти про все прадiдусевi. Я вже мав i певний конкретний задум. Ще до снiданку я крадькома вислизнув iз дому, побiг на Вiтряну вулицю, де жив Джоннi-Свистун, i просвистiв у нього пiд вiкном наш iз ним давнiй умовний сигнал — початок пiсеньки “My Bonny is over the ocean” (ми цiнували цю пiсеньку, бо вона була куценька, як i нашi знання з англiйської мови). ——[4] Мiй Боннi поїхав за море (англ.). ——

З незбагненної причини, — може, через погану погоду, — i Джоннi тiєї суботи встав ранiше, нiж звичайно. Вiн навдивовижу швидко пiсля мого свисту штовхнув половинки вiкна й спитав:

— Що там скоїлося?

— Я хочу сьогоднi спуститися наниз тросом, Джоннi, — сказав я, i в горлянцi в мене, коли я казав це, щось забулькотiло.

Джоннi тiльки вигукнув:

— Що-о-о? В такий вiтер?

— Саме в такий вiтер, — хоробро вiдповiв я.

Пiсля цього вiкно захряснулось, i за якусь хвилину Джоннi, невмиваний i розкуйовджений, уже стояв бiля мене.

— Гайда, — сказав вiн. I бiльш нi слова.

Проте для мене це пролунало так, немовби кат сказав стратенцевi: “Дозвольте запросити вас на шибеницю”. Душа моя пiрнула в п’яти.

Помiж задумом i здiйсненням героїчного подвигу, як пересвiдчився я цього ранку, пролягає глибоченна прiрва, яку треба подолати. Те, що я собi надумав, тепер, коли я обiк Джоннi простував навпроти вiтру, здавалося менi чистим божевiллям.

А надумав я ось що. З пiвнiчного боку острова, який у цьому мiсцi височiв над морем десь так метрiв на шiстдесят, у скелю було вбито трос, i тим тросом можна було спуститися зi скелi вниз, на причал, якщо тобi стане на це вiдваги i якщо, крiм того, в тебе стане спритностi взагалi дiстатися до троса, бо вiн виходив iз червоного гранiту скелi метрiв на десять — дванадцять нижче вiд її верхiв’я. На додачу до всього, трос тепер узявся кригою. Всi хлопцi, мої однолiтки, мрiяли про те, щоб у найнебезпечнiшу пору, тобто в мороз, спуститися зi скелi тросом, проте досi жоден на це не зважився. Отож я надумав перший проробити цей шалений спуск. Та коли я, стоячи поряд iз Джоннi, поглянув зi скелi й побачив, як жахливо далеко внизу починається трос, мужнiсть покинула мене. Менi захотiлося сказати словами мого прадiдуся: “Просто так собi, знiчев’я ставити своє життя на карту -це ще не геройство”. Та я ж був чотирнадцятирiчним хлопцем, i мене тодi захоплювали навiть подвиги знiчев’я. А ще ж бiля мене стояв Джоннi, мов знак оклику в кiнцi невимовленої фрази: “Куди там тобi спуститись!”

Тому я й спустився. Не питайте одначе як, бо я й сам того тепер не знаю. Пам’ятаю тiльки, що жодного разу не наважився глянути вниз; що перше нiж поставити ногу на виступ скелi, якнайретельнiше обмацував його; що хапався лише за тi виступи, якi перед тим добре поторсав, i що раптом вiдчув у себе в руках верхнiй кiнець троса.

Спуск пiсля цього здавався вже не таким страшним. Було дуже холодно, i мої вовнянi рукавички прилипали до скрижанiлого троса, їх доводилося щоразу вiдривати. Але це нiби трохи й придержувало мене, не давало просто злетiти тросом униз. Отак я спускався, впираючись ногами в скелю й перебираючи по тросi руками, аж поки скочив на осип бiля пiднiжжя скелi, а з нього на причал. Так званий героїчний подвиг був позаду i я почув, як Джоннi-Свистун свистить: “Мiй Боннi поїхав на море”.

Я махнув йому, щоб i вiн спустився тросом. Та вiн постукав себе пальцем по лобi й показав на мигах, що ми зустрiнемося на пiвдорозi, тобто бiля сходiв, що вели з долiшнього на горiшнiй Гельголанд. I я, насвистуючи нашу пiсеньку, подався вздовж причалу, об який билися хвилi; я страшенно пишався, йдучи долiшнiм Гельголандом, — так, неначе я був сам Геракл, що тягне за собою Кербера, й спустився з хмар на землю аж тодi, як Джоннi-Свистун сказав:

— Таку дурiсть тiльки ти й мiг укоїти! Якби ти не був поетом, то, певнiсiнько, зiрвався б!

Вiд цього зауваження менi урвався терпець. Я ж гадав, що з дослiдника героїзму, який лише складає оповiдки й вiршi про героїв, я тепер сам став героєм, який чинить подвиги! А цей хлопчисько у вiчi менi каже, що тiльки той, кому “в голову заходить”, може чинити такi дурнi подвиги. Це вже нечуване зухвальство!

Я лише й сказав Джоннi:

— А ти й собi спустися!

I, перескакуючи по два схiдцi зразу, чимдуж подався на горiшнiй Гельголанд — на Трафальгарську вулицю — чимскорiше розповiсти все прадiдусевi. Вiд хвилювання я навiть не помiтив, що вперше вiдтодi, як менi рiзали п’яту, знов можу бiгти.

А вдома теж панувало таке хвилювання, — з двох причин водночас, — що моя вiдсутнiсть за снiданком якось забулася. На нижньому поверсi збуджено метушилася горiшня бабуся, бо нiбито повертався з Гамбурга наш катер. Ян Янсен твердив, що цятка завбiльшки з горошину на обрiї — то наш “Остров’янин”. Тому я, щоб не зустрiтися з забiганою горiшньою бабусею, взяв на кухнi бутерброд iз ковбасою й побрався на горище до прадiдуся.

Але й Великий Хлопчак був збуджений, — хоча й з iншої причини. Вiн розмахував сувоєм шпалер, фiолетовi троянди на яких нiколи ще так не рвали менi очей, як тепер, i гукав:

— Свiт iде шкереберть, Хлопчачок! Я вже взагалi нiчого не розумiю. Твоя горiшня бабуся пише оповiдки на шпалерах! Що ти на це скажеш?

Я спочатку не сказав анiчогiсiнько, бо прадiдусь так хвилювався, що й моя образа на Джоннi-Свистуна, й моє спускання тросом якось вiдразу потьмянiли. Потiм я спокiйно спитав:

— А чом би горiшнiй бабусi й не писати оповiдок на шпалерах, прадiдусю?

— Чом, Хлопчачок? — обурено вигукнув прадiдусь. — Бо тодi свiт розвалиться! Коли ми, поети, шкрябаємо вiршi на шпалерах, то ми, сказати б, iз самого початку свiдомо прирекли себе на це, коли хочеш, поетичне божевiлля. Але горiшнi бабусi, чий найперший обов’язок -дбати про лад i пристойнiсть, повиннi протестувати проти такого неподобства! Я вимагаю цього вiд них, Хлопчачок! Бо хто ж тодi дбатиме про лад? Чи не поети? Тодi свiт був би вже не свiт, а суцiльна плутанина.

Старому Хлопчаковi аж дух забило, так вiн розтривожився. Тому я сказав якомога лагiднiше:

— Адже горiшня бабуся давно знає, що ми пишемо на шпалерах, прадiдусю. I не протестує ж!

— Але я гадав, Хлопчачок, що вона терпить це з найглибшим осудом! Менi й на думку нiколи не спало, що вона стане нашою спiвучасницею. Це нiкуди не годиться! Бодай хтось у цiй господi та повинен поважати правила пристойностi! Куди це нас заведе, як господинi запозичать манери в поетiв?

— В безодню, прадiдусю!

— Саме так, Хлопчачок, саме так! Ця справа зi шпалерами потребує пояснення, або я бiльше нiчогiсiнько не розумiю!

Оскiльки несподiванка з горiшньою бабусею так вивела прадiдуся з рiвноваги, я спробував заспокоїти його, сказавши, що, може, шпалери на горищi якiсь негодящi й не призначенi для вiтальнi, як ми собi думали.

— А списувати негодящi шпалери, — додав я, — це зовсiм не порушення правил пристойностi.

Це нехитре зауваження несподiвано заспокоїло старого. Вiн сказав майже весело:

— Художник Зiнгер (мiж iншим, його дочка Кармен теж пише вiршi) вчора приносив альбом iз зразками шпалер. А навiщо потрiбен такий альбом?

— Щоб вибрати новi шпалери, прадiдусю.

— Саме так, Хлопчачок! Менi навiть здається, — Старий Хлопчак сказав це майже щасливим тоном, — менi навiть здається, що ти маєш слушнiсть — що шпалери на горищi справдi негодящi. — I переможно додав: — Лад i пристойнiсть на Трафальгарськiй вулицi вiдновлено. Дозволь тепер прочитати тобi ту оповiдку, яку твоя горiшня бабуся написала на негодящих шпалерах.

Вiн задоволене розстелив на столi сувiй, фiолетовими трояндами донизу, й почав читати:

КАЗКА ПРО ОБДУРЕНОГО ЛУСКУНА

Добра господиня наприкiнцi дня неодмiнно озирне пильним поглядом кожну кiмнату.

В однiй господi, коли дiти вже були в постелях, а батько пiшов погомонiти до сусiда, мати, оглянувши кiмнату, пiдняла з пiдлоги декiлька горiхiв i вкинула до просторої шухляди великого столу. Тодi поклала туди ж таки щипцi для горiхiв — цього Лускуна з гострющими залiзними зубами — й замкнула шухляду.

— Ще один день минув, — зiтхнувши, сказала вона й пiшла лягати спати.

У кiмнатi зробилося тихо. Тихо стало й у шухлядi. Лускун вiдпочивав пiсля цiлоденної тяжкої працi, горiхи куняли. В найдальшому кутку шухляди лежав великий Волох — звичайно ж, волоський горiх. А поруч нього — його брат Пiдволох. Обидва були з однiєї гiлки: звiсно, брати.

— Ох, який це був тривожний вечiр! — простогнав Волох. — Мене трохи-трохи не розлузали й не з’їли! В найостаннiшу мить пощастило -вiдкотився вбiк.

— А мене так зразу не розлузають, — пропищав малий Пiдволох. -Я такий маленький, що, мабуть, з’їдять насамкiнець.

Потiм обидва замовкли.

Аж раптом усi горiхи злякано завмерли.

— Що воно рипить? — запитав Мишачок, лiщиновий горiшок.

— Лускун скрегоче зубами, — вiдказав Крем’яшок, Мишачкiв двоюрiдний брат — iз сусiдньої гiлки.

Ось iзнов зарипiло. Тепер уже всi почули: Лускун гострив зуби. Вiн роззявляв пащу й мимрив собi в залiзну бороду:

— Опiвночi, як буду живий, порозлузую всi оцi горiхи, що в шухлядi, на порох i тирсу. Вже й тепер зуби сверблять!

Можна собi уявити, як затремтiли горiхи, почувши таке! За десять хвилин настане пiвнiч. I тодi цей огидний Лускун усiх їх потрощить!

З жахом дослухалися вони до цокання стоячого годинника. Мишачок i Крем’яшок захлипали.

Лише Волох був спокiйний, як завжди. Вiн зосереджено мiркував, як урятуватися вiд Лускуна. Й нарештi йому набiгла спасенна думка.

— Браття, родичi й сусiди — лiсовi горiхи, — промовив вiн стиха. — Я дещо надумав. Iдiть-но сюди ближче! Так, щоб нас не чув той залiзний дiд.

Усi горiхи якомога швидше покотилися до Волоха. Дванадцята була вже ось-ось. Отодi мудрий Волох виклав їм свiй план:

— Тiльки-но виб’є дванадцяту, ми всi гуртом ударимо з розгону в передню стiнку шухляди — так, щоб вона вiдчинилася.

— Блискуча iдея! — радiсно шепотiли горiхи.

Але Волох сказав:

— Втихомиртесь i спочатку вислухайте все, що я скажу! Коли шухляда вiдчиниться, ми всi вистрибнемо й поховаємося по всiх закутках i закамарках кiмнати, зрозумiли?

— Та-а-ак! — в один голос прошепотiли лiщиновi й волоськi горiхи, i всi покотилися до задньої стiнки, щоб якнайдужче розiгнатися.

Лускун нiчого того не помiтив, вiн був старий i недочував, як багато старих дiдiв. Вiн чекав, коли виб’є дванадцяту годину, й зажерливо скреготiв зубами.

Аж ось слушна мить надiйшла. П’ять секунд до дванадцятої, три… двi… одна — i тодi почав бити годинник.

— Так, — проскреготiв Лускун. — Тепер до роботи!

Вiн жадiбно роззявив пащеку з гострими зубами.

Зненацька все застрибало, заторохкотiло, покотилося — праворуч, лiворуч вiд нього й десь над ним! Вiн просто очманiв i нiяк не мiг уторопати, що сталося… Коли ж трохи отямився, то побачив, що нi праворуч, нi лiворуч вiд нього нiкого немає, а лежить вiн у шухлядi сам-самiсiнький.

Тим часом горiхи, що гуртом вiдчинили шухляду й повистрибували додолу, тепер аж пiдскакували — так бiгали, шукаючи, де сховатися, та ще й дражнили пiддуреного старого, виспiвуючи:

Лускунище!

Скачи нижче!

Упiймай нас! На!

Ось ми! Ось ми!

Боїмось ми!

Та не Лускуна!

Нарештi всi горiхи поховалися — пiд канапою, пiд шафою, в годиннику, у вазах, у горщику з квiтками й навiть у склянках, i стало знову тихо.

— Клята зграя! — проскреготiв Лускун. — Де ж вони всi подiлися? Та ще хоч би тобi виднiше! Але постривайте, не тепер, то в четвер я вас однаково спопаду! Я вам не дитя, я бував у бувальцях!

I вiн на своїх двох негнучких залiзних ногах стрибнув додолу й перевальцем почалапав пiд канапу.

У Мишачка й Крем’яшка, малих лiщинових горiшкiв, нiде правди дiти, аж на серцi похололо з остраху.

— Сюди йде! — писнув Мишачок.

— Я чую! — зойкнув Крем’яшок.

I обидва чимдуж покотились в iнший бiк.

Лускун, скрегочучи зубами з лютi, погримав за ними, та зловити не зловив, бо вони, маленькi й верткi, бiгали куди швидше за нього. Зате, чалапаючи повз годинник, старий несподiвано спiткнувся через Волоха -великого волоського горiха: той прудко стрибнув усередину годинника.

— Ага, тепер ти попався! — гарикнув Лускун i з розгону кинувся слiдом за Волохом. Брязнуло скло, бiдолашний годинник з переляку двiчi бамкнув басом. А Волох тим часом устиг викотитись. I тодi розлючений годинник надавав ляпасiв залiзному Лускуновi! Маятником — то по лiвiй щоцi, то по правiй, то по правiй, то по лiвiй…

Лускун аж ревiв iз лютi й болю, раз у раз то пiдводився, то падав, а ляпаси так i сипались, мов злива, аж у головi гуло. Нарештi йому на превелику силу пощастило вибратися з годинника. Вiн вивалився на пiдлогу й ледве здужав пересунутись на м’який килим, а там упав i, знемiгшись, завмер.

Отодi-то зрадiли горiхи! Вони загаласували, насмiхаючись над одороблом Лускуном, i знову заспiвали пiсеньку:

Лускунище!

Скачи ближче!

Упiймай нас! На!

Ось ми! Ось ми!

Боїмось ми!

Та не Лускуна!

I враз гострозубого старого взяла несамовита злiсть. Вiн почав наослiп кидатися туди-сюди, в один бiк, у другий — де тiльки щось покотиться або захихотить: пiд шафу, пiд стiл, пiд швацьку машину, на вiкно…

Та зненацька, погнавшись по пiдвiконнi вiдчиненого вiкна за Волохом, вiн спiткнувся, зашпортнувся i, сам незчувшись коли, сторчголов вилетiв у вiкно i впав додолу в садку.

— Ой, падаю! — пролунав наостанку його марний крик.

Отак Лускун зник навiки. Бiльше горiхи про нього нiколи нiчого не чули. Вони затанцювали танок миру i спокою. А тодi враз почав бити годинник. Час, коли оживають неживi предмети, проминув. З веселого, спiвучого й стрибучого товариства знов стали горiхи, що лежали розкиданi поодинцi на пiдлозi.

Саме тодi прийшов додому батько й чогось зазирнув до кiмнати.

— Овва! — здивувався вiн. — Шухляда вiдчинена, й горiхи долi.

Вiн позбирав горiхи й знову повкидав їх у шухляду, бо був чоловiком, що любив у всьому лад. Аж це побачив дiру в годиннику — в його скляних дверцятах — i. промурмотiвши щось про “непосид i шибеникiв”, яким “слiд нам’яти вуха”, позiхнув i вийшов з кiмнати.

Горiхи знову опинилися самi в темнiй шухлядi. Вони потомлено розкочувалися спати, позiхаючи й бажаючи один одному на добранiч, i незабаром усi поснули.

Один тiльки не спав тiєї ночi — старий Лускун. Вiн лежав на холоднiй землi в садку й нарiкав на долю.

— Тут так вогко, що, гляди, ще пiдкинеться ревматизм, це вже я знаю! — зiтхав вiн. — У лiвiй нозi вже крутить! Було б краще спокiйно лежати в шухлядi! Це менi за те, щоб на старостi лiт не був такий легковажний!

А незабаром зiрвалася буря, завив i засвистiв вiтер, заблискало й загримiло, затанцював i забив по землi дощ. За кiлька днiв Лускун геть поiржавiв i зуби в нього затупилися. Тим-то батько родини, знайшовши старого пiд вiкном у садку, мусив викинути його на смiтник, та й годi. Там вiн i досi лежить, з ранку до смерку нарiкаючи на лиху долю, бо ревматизм змагає його щодень дужче.

Прадiдусь згорнув квiтчастий сувiй шпалери, а я сказав:

— Оце такi в горiшньої бабусi герої: горiхи, що обдурили старого Лускуна. Ну, проти них я — герой над героями!

— Ти? — спитав Старий Хлопчак. — Тобто?.. Якi це ти вчинив подвиги?

Аж ось коли вiн зацiкавився, i я можу розповiсти про свiй геройський спуск по обмерзлому тросi! Розповiдав я не з тим натхненням, що заполонило мене там, над морем, на причалi, а по-дiловому, одначе так, що розповiдь, як менi здавалося, мала справити враження.

На жаль, я помилився. Вислухавши мене, прадiдусь сказав майже сердито:

— Можливо, Хлопчачок, ти, попометлявшись на тому тросi, чогось i навчився. Можливо, голубе, ти пересвiдчився на власнiй шкурi, яка глибока прiрва пролягає мiж геройським намiром i самим дiлом. Усе це цiлком можливо, Хлопчачок. Але… — I тепер вiн сказав саме те, що я сподiвався почути: — Але знiчев’я ставити своє життя на карту — це не геройство. Хоч вiр, хоч нi. Горiх Волох, що своєю кмiтливiстю й розважнiстю приточив короткого вiку багатьом горiхам, куди дужче схожий на героя, нiж ти, небоже!

Я зiтхнув i сказав, що й Джоннi-Свистун такої думки: мовляв, це нiяке не геройство, а просто собi поетичний вибрик.

З цим прадiдусь погодився беззастережно.

— Джоннi-Свистун хоч i не хапає зiрок з неба, — сказав вiн. -але там, де потрiбна буде справжня мужнiсть, з нього, гляди, може бути бiльше пуття, нiж з обох нас разом. Отак-то воно в цьому свiтi з героїзмом!

Вiд таких прадiдусевих слiв я зажурився, та це в мене зразу й минулося, бо, на мiй подив, до нас на горище несподiвано завiтав сам Джоннi-Свистун.

— Ваш катер пiдпливає, — сказав вiн. — Можна, я рознесу накладнi? Ви ж, мабуть, вiршуватимете?

Я великодушно дозволив йому, дарма що й сам на цьому трохи мiг би пiдробити.

Коли Джоннi вже зiбрався йти, прадiдусь раптом спитав його:

— Скажи лишень, Джоннi, чому ти отак собi простiсiнько пустив Хлопчачка злазити отим тросом? А що, якби вiн зiрвався й лежав оце на причалi мертвий або з потрощеними кiстками?

Джоннi поблiд i, заникуючись, промимрив:

— Я… я… я й сам не вiрив, що вiн справдi таке зробить. Я й сам тодi перетрусився, мабуть, ще дужче вiд нього. Коли вiн уже спустився, у мене мов камiнь з плеч iспав.

— З плечей, Джоннi! — виправив Старий Хлопчак.

— Га?

— Треба казати “з плечей”, а не “з плеч”, Джоннi.

— А-а! Пробачте! Ну, менi вже треба йти!

I Джоннi, видимо знiяковiлий, подався з кiмнати, а прадiдусь сказав, голосно смiючись:

— Кумеднi створiння люди, Хлопчачок! А проте в свiтi нема нiчого цiкавiшого за людей!

Та хутко ми, двоє дослiдникiв героїзму, знову споважнiли й вирiшили написати ще про те, як роблять людей героями їхня витривалiсть й терпiння.

— Дивися, Хлопчачок, — сказав прадiдусь, — ми з тобою пригадали вже чимало рис, притаманних героям, та лише на прикладi клоуна Пепе виразно побачили, скiльки терпiння й витривалостi iнколи вимагає те, що люди називають героїчним вчинком. Подумай, наприклад, як-то було маленьким горiшкам цiлiсiньку годину ухилятися вiд свого смертельного ворога — страшного Лускуна! Та, зрештою, подумаймо хоч i про той твiй навiжений трос: скiльки ж тобi довелося безупинно перебирати руками, поки ти спустився! Коли вже тут є геройство, то iм’я йому терпiння. Розумiєш?

— Звичайно, прадiдусю, — вiдповiв я не без гордостi. — Адже це я сам витерпiв.

— Ти глянь, тепер цей шибеник ще й носа дертиме, — зiтхнув старий, на мить замислився, а тодi сказав: — Я знаю одну жорстоку оповiдку про терпiння, Хлопчачок. Дiється все в давнiй Мексицi. Ти щось знаєш про завоювання Мексики?

— Знаю, що воно тривало з 1519 по 1523 рiк, прадiдусю, i що це була одна з найкривавiших вiйн у свiтовiй iсторiї.

— Так, Хлопчачок. I один з найкривавiших епiзодiв у цiй вiйнi -рiзанина пiд Чолулою. Iспанець Гаспар Ленцеро, переживши її, став пустельником. Вiн-таки й описав цю рiзанину, а я переловiм тобi написане ним так, нiби я сам — той пустельник i диктую свою розповiдь для запису. Тож слухай!

Повiльно й зосереджено, зважуючи кожне слово, прадiдусь почав:

РОЗПОВIДЬ ГАСПАРА ЛЕНЦЕРО

Звати мене Гаспар Ленцеро. Я живу самiтником у найглухiшому й найдальшому вiд людей закутку — кактусовiй пустелi Мексики. Єдина моя їжа — плоди опунцiї. За житло менi править печера. Так я хотiв би вiдпокутувати те. що заподiяли мої завойовники-земляки пiд проводом Кортеса мексiканцям. Тепер я хочу розповiсти, що сталося в мiстi Чолулi, аби про це дiзналися люди прийдешнього. ——- Кортес, Ернан (1485–1547) — iспанський конкiстадор, завойовник Мексики, вiдомий страшною жорстокiстю. ——-

Коли ми увiйшли до Чолули, мiська старшина на чолi з верховним жерцем зустрiла нас iз усiєю можливою шаною i розмiстила в храмi з прилеглими будiвлями, що оточували просторе подвiр’я. Багато чолуланцiв покинули мiсто. З гiркого досвiду ми знали, що це погана прикмета. Та нiяких певних вiдомостей про пiдступнi замiри чолуланцiв у нас не було. Я знаю це твердо, бо один з Кортесових воєначальникiв, що користувався його довiрою, був мiй приятель.

Вiн сказав менi, що чуток про несподiваний напад на нас, нiбито задуманий мексиканцями, не пiдтвердив жоден наш вивiдувач. Тому я здивувався, коли наступного дня ми дiстали наказ перебувати в повнiй бойовiй готовностi й налаштували до бою списи, мечi та аркебузи.

З волi милосердного випадку, менi не довелося стати учасником страхiтливої рiзанини, я був тiльки її очевидцем. Як ординарцевi генерала Кортеса, менi належало триматись поблизу нього. Генерал стояв на даху храму й дивився вниз, у двiр, де величезний натовп чолуланцiв дожидав його наказу. Як свiдчить сам Кортес, там їх було двi тисячi. Велебний Лас Касас наводить число п’ять-шiсть тисяч. Останнє бiльше скидається на правду, бо на подвiр’ї хвилювалось неозоре людське море. Люди з клунками за спиною, в яких, певне, був їхнiй убогий харч, сидiли, пiдiбгавши ноги, на землi й мирно гомонiли мiж собою. Може, вони гадали, що їх зiбрали тут, на подвiр’ї, задля роботи, скажiмо, переносити якiсь вантажi. Вони поприходили цiлком беззбройнi, а декотрi майже геть роздягнутi. Картина була мирна, а менi звiдси, з даху, вона здавалася просто iдилiчно мирною, бо, перевiвши з неї погляд догори, я бачив численнi вежi прекрасного мiста, а ген далi за ними — широкi лани кукурудзи й розлогi вишневi та яблуневi сади, осяянi ласкавим сонцем.

Я весь затремтiв iз жаху, коли зненацька серед цiєї iдилiї гримнув гарматний пострiл, а слiдом за цим нашi вояки почали з дахiв стрiляти в натовп мексиканцiв на подвiр’ї храму. Люди там, унизу, сотнями гинули в мене перед очима, розтуливши з дива рота, мовби не могли повiрити в те, що сталося. Потiм я почув крики, благання змилосердитись i з жахом уп’явся очима в Кортеса, що стояв над краєм даху, дивлячись униз, на подвiр’я, так, нiби споглядав гру в шахи.

Проте, велебний отче, найгiрше було попереду; коли замовкли аркебузи, нашi кинулися з дахiв на подвiр’я з ножами й мечами, — в багатьох навiть були усмiхненi обличчя, — й заходилися рубати й колоти беззбройних чолуланцiв, яких не влучили пострiли згори.

Видовище було таке страхiтливе, що я вiдвiв очi й знов утупився в Кортеса.

Вiн спiвав — щодо цього автори хронiк не помиляються, — спiвав куплети старовинної балади про занепад Риму. Його нiби опоїли мiцним iндiанським наркотиком. Широке його обличчя тепер наче звузилося, вiн розстебнув два горiшнi гудзики на своєму шкiряному жилетi, так нiби йому бракувало повiтря.

Там, унизу, з його наказу чинилося страховинне вбивство. Iспанцi без милосердя, без угаву робили там свою криваву роботу. Коли якийсь недобитий чолуланець робив спробу вибратися з-пiд купи трупiв, удар ножем миттю уривав йому життя. Подвiр’я сповнилось передсмертними криками. Генерал Кортес спiвав.

Зненацька порожнi Кортесовi очi стали зосередженими. Щось там, на подвiр’ї, привернуло, його увагу. Я мимохiть подивився туди й побачив, що один iз наших, молодий вояк-кастiлець, на iм’я Енрiко де Кастiльйо Бетанкор, вiдкинувши геть свого меча, обхопив обома руками молодого мексиканця, захищаючи його вiд своїх, iспанських, воякiв. Я почув, як вiн гукнув угору, до Кортеса:

— Вiн урятував менi життя! Помилуйте його!

Обидва юнаки невiдривне дивилися на дах, на Кортеса, i нашi вояки, — диво дивне! — обминали їх — чи то розгубившись перед такою силою опору, чи то гадаючи, що цього разу генерал явить милосердя.

Кортес — вiн стояв лiворуч вiд мене — навiть оком не змигнув, почувши крик Енрiко. Вiн спитав мене крiзь зуби:

— Як його звати?

Я квапливо назвав iм’я й додав, що мексиканець справдi врятував йому життя. Бо я досить добре знав обох юнакiв. Енрiко де Кастiльйо Бетанкор, ставний хлопець з кучерявим каштановим чубом, часто заводив зi мною розмови про релiгiю, не раз висловлюючи страховинну думку, що треба скасувати бога й геть усiх богiв, бо в iм’я господнє всю iсторiю людства обернули на криваву купiль. Я не раз намагався йому втлумачити, що бог не винен у тих неподобствах, що їх коять люди, прикриваючись його iм’ям. Проте менi жодного разу не пощастило його переконати. Я знав i те, що вiн часто провадив такi розмови з мексиканцем, якого оце прикривав вiд смертi власним тiлом. Менi навiть здавалося, нiби я бачу на обличчях обох юнакiв палку певнiсть своєї правди, — так, мовби те, що дiялося довкола них, засвiдчувало слушнiсть їхнiх блюзнiрських думок.

Пан генерал не сказав жодного слова у вiдповiдь на моє пояснення. Вiн тепер без слiв мугикав свою пiсню, дивився на рiзанину й не звертав нiякої уваги на молодого iспанця з мексиканцем, якого той боронив.

Зате я тепер на них тiльки й дивився. Я бачив, як декiлька чолуланцiв силкувалися пробитися до них, наче цi двоє юнакiв були для них рятiвним маяком у бурю. Я бачив, як усi тi бiдолахи полягли пiд ударами меча або ножа, i кожну мить боявся, що й кучерява голова кастiльця ось-ось упаде з плечей, а разом iз ним неминуче поляже, навiки заплющивши свої мигдалини-очi, його мексиканський побратим. Проте обидва стояли, як i перше, а смерть знай махала довкiл них косою, стинаючи все, що траплялося їй на шляху. Невеличкий клунок за плечима в мексиканця раз у раз то пiдiймався, то знов опадав — так тяжко юнак дихав.

Одного разу, — менi перехопило подих, коли я це побачив, -котрийсь iз наших офiцерiв спробував одiрвати Енрiко вiд мексиканця, щоб прохромити того кинджалом. Тодi молодий кастiлець гукнув:

— Кортесе!

Це пролунало майже як наказ.

Почувши вигук, генерал насупив чоло й на мить зупинив погляд на Енрiко. Офiцер, крадькома зиркнувши на дах, вiдступив вiд своєї жертви.

Мене вкинуло в пiт, i не вiд сонця, нi! Тiєї митi я дав собi обiцянку стати пустельником i вiдпокутувати страшну провину своїх землякiв, якщо господь урятує цих двох. Я затремтiв, побачивши, що скоро на подвiр’ї не залишиться жодного живого чолуланця. Я благав бога, щоб вiн помилував саме цих двох юнакiв, на яких вiн, може, мав пiдстави гнiватися. Я здригнувся, побачивши, як до них, де не взявшись, попростував озброєний iспанець, i зiтхнув з полегкiстю, коли вiн несподiвано скрутнув у iнший бiк. Я не мiг збагнути, як юний кастiлець усе це витримує.

Аж ось, коли вже всi чолуланцi, крiм одного, лягли трупом на подвiр’ї храму, кiлька наших загукали до Енрiко, щоб той вiдступивсь вiд мексиканця, коли сам не хоче бути вбитим.

Вiдступивши вiд чолуланця бодай на один крок, Енрiко врятував би своє життя, — проти молодого кастiльця тепер обурювалося чимраз бiльше iспанцiв, — але вiн не вiдступав. Щоразу, як хтось пiдносив на iндiанця ножа, Енрiко встигав затулити його своїм тiлом. На подив рештi iспанцiв, вiн стояв сам проти них усiх, i його рiшуче обличчя без слiв промовляло, що вiн ладен померти вiд руки своїх, але не вiдступитись.

Зненацька генерал утомлено подав iз даху знак привести обох до нього.

Я багато пережив i перебачив за часiв завоювання Мексики, i менi не так просто забути, що здатнi вчинити люди людям. Менi доводилося бачити, як iспанцiв приносили в жертву поганським богам. Я знаю, що творилося в iм’я християнського бога. I я, коли вже казати правду, здатен зрозумiти, як хтось може проклясти богiв, чиїм iм’ям освячуються рiки пролитої кровi. Та поки мого й вiку, не забуду того, що сталося тодi, такого мирного лiтнього дня на даху храму мексиканського мiста Чолули. Нiколи не забуду, як тi двоє чудом уцiлiлих людей опинилися перед Кортесом i як вiн учинив їм допит.

Обидва були забризканi кров’ю забитих i важко дихали. Вони стояли поряд, майже однаковi на зрiст, один кучерявий, другий — з високо пiдв’язаним чорним волоссям. Молодий кастiлець говорив за них обох, бо мексиканець погано розумiв iспанську, — докладно вiдповiдав Кортесовi на всi його запитання: про походження, iм’я й життєвий шлях, iнодi перемовлявся з своїм побратимом кiлькома словами його мовою. Жодного гiркого слова не злетiло з його вуст. Спокiйно вiн стояв, спокiйно вiдповiдав на запитання, i я помiтив, що навiть серед оточення Кортеса мимоволi прокидається повага до цього юнака.

Але, на диво, — що спокiйнiше кастiлець вiдповiдав, то бiльше роздратування чулося в голосi Кортеса.

— Що спонукало вас, iспанця й християнина, врятувати цього чоловiка? — гостро спитав вiн.

— Вдячнiсть, пане генерал. Коли мене хотiли вбити за те, що я християнин, коли в мене живцем хотiли вирвати з грудей серце, цей хлопець гукнув, що я зрiкся християнського бога й визнав богiв Мексики. Вiн сказав неправду, пане генерал, але тодi йшлося про життя й смерть. Я кивнув головою й був урятований.

— А! — вигукнув Кортес, так нiби спiймав юнака на смертному грiху. — Виходить, ви зреклися бога, щоб урятувати своє нiкчемне життя, Енрiко де Кастiльйо Бетанкоре?

— Що ж це за бог, коли вiн попускає отаке? — спитав кастiлець, вказуючи на подвiр’я, де кiлька iспанських воякiв стояли, наче рiзники, мiж трупами й з цiкавiстю позирали догори, на дах.

Серед оточення Кортеса зчинився легкий рух. Усi добре знали, який нетерпимий генерал до будь-якого слова навсупереч. А спокiйно вимовлене юнаком запитання було нечуваним звинуваченням проти самого Кортеса. Мертвi, на яких показував Енрiко, були мовчазними свiдками проти генерала.

Проте вiн удав, що не зрозумiв цього. Тихо й швидко вiн мовив крiзь зуби:

— Спитайте мексиканця, чому вiн дозволив вам, християниновi, рятувати себе.

Кастiлець переклав запитання, а тодi мексиканцеву вiдповiдь. Вона була простою:

— Бо менi дороге життя.

— Хто ставить своє життя вище вiд свого бога, чим такому жити? У що вiрити? В якого бога? В який свiт?

— У свiт без богiв, людський свiт, пане генерал!

— Чи й ваш поганський рятiвник подiляє такi божевiльнi думки, кастiльцю?

— Так, пане генерал! — I молодий iспанець мимоволi вхопив мексиканця за руку.

— Що ж, — промовив Кортес i раптом засмiявся, — ви спiймалися у власнi тенета, боговiдступнику! Iдiть звiдси, i я вам вiднинi не оборонець. Iдiть i живiть без бога, вiльним птахом. Вас не захистить жоден iспанець i жоден мексиканець. З цiєї хвилини обидва ви — поза законом. Спробуйте вижити, коли зможете.

Тодi iспанець сказав щось до мексиканця його мовою, i обидва пiд Кортесiв регiт рушили з даху. Нiхто не зачепив їх, оголошених поза законом. Вiдомо, що вони покинули Чолулу. Вiдтодi про них не чули нiчого.

А я, пам’ятаючи свою обiцянку, попросив у генерала Кортеса вiдставки, яку вiн менi й дав, нi про що не спитавши.

Прадiдусева оповiдка захопила мене й збентежила мою душу. Я, мов живих, бачив перед собою обох юнакiв — iспанця й мексиканця, бачив, як вони, минаючи лани кукурудзи, простують далi й далi негостинним краєм, де нема для них притулку, i я боявся, щоб прадiдусь не казав менi про їхню дальшу долю.

Але старий, нiби зрозумiвши мене, бiльше не сказав нiчого. Аж згодом, коли ми зiйшли наниз, бо приїхали нашi моряки, — аж як дядько Яспер розповiв про шторм, а горiшня бабуся то з жахом, то з захватом вислухала, як вони героїчно з усiм тим упоралися, — прадiдусь прошепотiв до мене:

— Нехай собi величаються своїми подвигами. А ми знаємо ще й iнших героїв, їх зневажили. Проте вони були великi.

Аж дивно, але нi розкiшний бабусин обiд, анi бадьорi розповiдi дядька Гаррi й дядька Яспера не витiснили в мене з голови мексикан-ської оповiдки. Аж як Джоннi-Свистун знов прийшов до нас по накладнi, я на якийсь час забув про неї й навiть згодився пройтись iз Джоннi на Долiшнiй Гельголанд — до причалу, — адже прадiдусь хотiв годин зо двi полежати.

Джоннi дорiкнув менi, що я розповiв прадiдусевi за трос.

— Про таке дорослим не слiд знати, Хлопчачок, — сказав вiн. -Вони все розумiють навпаки.

— Та прадiдусь так само, як i ти, каже, що це дурне! Вiн з тобою однiєї думки!

— Ну, то ж твiй прадiдусь… — Джоннi повiв плечима: мовляв, прадiдусь зовсiм не те, що всi дорослi! — чим умить привернув мене на свiй бiк. I коли ми спускалися сходами на Долiшнiй Гельголанд, я переказав йому мексиканську оповiдку, i, на мiй подив, вона йому дуже сподобалась. Вiн навiть додав, що сам нiколи б не зважився на таке, як цей iспанець.

— Знаєш, — сказав вiн, — хоробростi менi, мабуть би, вистачило. Але, бувши iспанським вояком, самому стати проти всiх своїх, за чужого, за цього мексиканця, таке менi було б якось дуже чудно. Треба ж не забувати, з ким ти!

Цi слова Джоннi мовби освiтили передi мною подвиг Енрiко де Кастiльйо Бетанкора новим свiтлом: я раптом зрозумiв, що, рятуючи мексиканця, молодий iспанець розлучався з усiм своїм колишнiм свiтом, богом i людьми. Мене всього заполонили думки про тих героїв, що повстали проти всiх, стали вигнанцями, — i на причалi Джоннi знов поскаржився, що я його зовсiм не слухаю.

Та саме тодi ми зустрiли моїх долiшнiх дiдуся з бабусею, що, як звичайно в суботу по обiдi, вийшли погуляти на причал; вони спитали мене, як там прадiдусь, i я сказав, що непогано, а потiм вони запросили нас iз Джоннi до себе на каву з пирогами.

Тепер я iнколи думаю: як це я за тих часiв на островi з’їдав такого їжi, випивав стiльки всiлякого питва, досхочу розкошував усякими ласощами — й не зробився круглий, мов кавун? Мабуть, вiд цього вберегло гостре морське повiтря й те, що влiтку я разiв по десять– дванадцять на день пiрнав у море. Бо тодi, чотирнадцятирiчним, я був чиста тобi тичка.

Вiчна проблема — як спекатися Джоннi, щоб повiршувати, — цим разом розв’язалася щасливо: Джоннi хтось запросив на iменини. (Певне, його там знов пригощали пирогом.) Отож я, подякувавши долiшнiм дiдусевi з бабусею, знов подався на Трафальгарську вулицю й мерщiй побрався на горище до прадiдуся. Вiн тим часом устиг вiдпочити й тепер сидiв у своєму крiслi на колесах i писав щось на зворотi шпалери.

— Що ви пишете? — запитав я.

— А що ж як не баладу, Хлопчачок? Я щойно почав. Може, й ти до мого товариства?

— То яка в нас сьогоднi тема, прадiдусю?

— Не зламатися, Хлопчачок, витримати бiду, зцiпивши зуби. Я перевiршовую один подвиг Геракла. Його ще нема в чорному зошитi. Напиши-но й ти якусь баладу про витримку.

— Спробую, прадiдусю.

Я скинув светра, бо тут, на горищi, в добре натопленiй кiмнатчинi, було в ньому жарко, взяв теслярського олiвця, що лежав напохватi, й написав на розгорнутому сувої шпалери, посерединi: “Вiллi-Тримайсь. Балада”.

Я ще не мав анiякiсiнького уявлення, хто, власне, цей Вiллi-Тримайсь, але, придумавши йому iм’я, бачив його перед собою все виразнiше, — аж поки справдi почав писати баладу й скiнчив її навiть ранiше вiд прадiдуся.

Коли й старий поклав свого олiвця, то спитав:

— Ти спершу придумав назву, а тодi вже написав баладу, еге ж?

Я кивнув головою.

— Багато хто з поетiв так робить, Хлопчачок. Ану ж чи впорався ти з своїм завданням? Прочитай менi.

I я прочитав:

Вiллi-Тримайсь. Балада

Зiбрався десяток

Невтолених хлоп’яток –

Зробили тунель у пiску

I, радi-веселi,

В своєму тунелi

Пролазили аж до смерку.

Всi й гарнi, i смiлi,

Хiба тiльки Вiллi

Не дуже-то вродою взяв…

I лiз вiн останнiй,

Коли на смерканнi

На спину пiсок йому впав.

Важкою вагою

Налiг i дугою

Хлопчину, мов скiпку, прогнув.

Та вдержався Вiллi,

I в тiй-таки хвилi:

— Тунель завалився! — гукнув.

Вони реготали,

Вони не вертали

(“Яке, ще й лякає, диви!”).

А вiн через силу:

— Мене привалило,

Пiд низом пролiзете ви.

Вони, помертвiлi,

Повзли попiд Вiллi

(“Ой спино моя, не зламайсь!”).

Ось третiй… ось п’ятий –

Вилазять хлоп’ята, –

А четверо:

— Вiллi, тримайсь!

Як вилiз i п’ятий,

Пiсок став сповзати…

— Скорiше, скорiше, не гайсь! –

У темнiй задусi

Луною у вусi

Нажахане:

— Вiллi, тримайсь!

Тримався щосили,

Та не пощастило –

Бубухнув пiсок, i вп’ятьох

З великого страху

Вони, бiдолахи,

У темрявi скрикнули:

— Ох!

Та зверху завзято

Метнулись копати,

Немовби почули те “Ох!”.

Не сiли, не стали –

Копали й копали –

З пiску визволяли п’ятьох.

Однi лопатками,

А решта — дрючками

Копали, аж берег дрижав…

I — ось вони! Цiлi!

Ото тiльки Вiллi

Два мiсяцi в гiпсi лежав.

А хлопцi носили

Гостинцi й просили:

— Цукерками, Вiллi, займайсь!

I Вiллi займався,

I Вiллi всмiхався, –

Тепер вiн був Вiллi-Тримайсь!

Прадiдусь трохи помовчав, а тодi сказав:

— Iз своїм завданням ти впорався, Хлопчачок! Маємо нового героя. I подвиг цього юного героя куди значнiший, нiж твоє спускання тросом. Вiллi й не думав учинити якесь геройство, але багато витримав i врятував життя своїм товаришам. Гарна твоя балада, Хлопчачок!

— Дякую, прадiдусю! А тепер прочитайте менi свою баладу про Геракла.

— Залюбки, Хлопчачок!

Вiн, як звичайно, поправив окуляри, як звичайно, прокашлявся й почав читати:

Балада про Геракла й лань

Геракл у днi старовини, –

Як з мiфiв нам вiдомо, –

Геройськi подвиги чинив

На чужинi i вдома.

Одного разу (ти поглянь,

Як бавляться тирани!)

Цар загадав зловити лань

Премудрої Дiани.

Смiялись люди:

— Чули ви?

Ото несамовитi!

Ну спробуй те звiря злови,

Що найпрудкiше в свiтi!

Та не зважав герой на смiх

Чи погляди похмурi, –

Як стiй побiг, побiг, побiг

Крiзь вiтер, дощ i бурi.

Ладен був бiгти цiлий вiк

(Оце герой, нiвроку!), –

Незчувся й сам, як перебiг

Пiвсвiта за пiвроку.

Минав лани, дзвiнкi ключi,

Яснi долини й пущi,

Удень, увечерi, вночi –

Все бiг, дедалi дужче.

Не спочивав, не їв, не спав,

Бiг без кiнця i краю.

— Чи хоч-не-хоч, — герой гукав, –

А я тебе спiймаю!

I все бiжи, бiжи, не стань!..

Та врештi пiд горою

Вiн захопив заснулу лань

Вечiрньою порою.

Здобув без пострiлу звiря

I вмить, забувши втому,

Повiв до нелюда-царя,

У Грецiю, додому.

Довiв герой, як бачиш ти:

Всi злигоднi, все горе,

Несхибно йдучи до мети,

Завзятий переборе!

Вислухавши цю вiршовану Гераклову пригоду, я сказав:

— Мабуть, немає такого геройства, прадiдусю, якого б не вчинив Геракл? Але й iншi нашi герої, по-моєму, не менш славнi: Одержимий кондитер, або клоун Пепе, або Енрiко в Мексицi. Вони менi навiть якiсь ближчi.

— Менi також, Хлопчачок, — усмiхнувся прадiдусь. — Навiть твiй Вiллi-Тримайсь для мене ближчий, нiж Геракл, але ж так воно й має бути, голубе! Герой, якому пам’ятником є сузiр’я, мабуть, i сам повинен бути такий простий, величний i далекий, як зiрки. Вiн — це взiрець. А решта — просто люди.

— А великi взiрцi — не для маленьких кiмнаток, — засмiявся я, бо й цього разу, тiльки-но ми почали розмову про Геракла, нам її перебили: дядько Яспер прийшов кликати нас до вечерi.

Коли багато їси (а як припливав наш катер, у горiшньої бабусi завжди їли годинами), то скоро починає хилити на сон. Тому цього суботнього вечора ми заранi порозходилися по кiмнатах, — хто в яку, — лягати спати. Навiть дядько Гаррi, наш опiвнiчник, i той пiшов разом зi мною до нашої з ним спальнi. Щоправда, менi довелося там докладно розповiсти йому, про що ми сьогоднi мiркували й вiршували з прадiдусем. Усе те його так розворушило, що вiн, вислухавши мою розповiдь, спитав, чи я вже втомився й хочу спати, чи, може, ще послухаю одну iсторiю. Iсторiю про витривалiсть i терпiння, в якiй вiн сам брав участь.

— Хочеш послухати, Хлопчачок?

Звичайно, я хотiв, бо вiн нiколи ще не розповiдав менi жодної iсторiї, та я й не так щоб дуже хотiв спати.

Отож, умостившись якнайзатишнiше в постелi, я став слухати.

ОПОВIДКА ДЯДЬКА ГАРРI

Той, хто за часiв моєї молодостi, року десь так 1910, пробував стати моряком, мав добру мороку, бо на цю роботу знаходилося бiльше охочих, нiж було потрiбно. Крiм того, на корабель, як правило, наймали не поодинцi, а невеличкими гуртками. Скажiмо, трьох морякiв, що добре притерлися один до одного, могли взяти скорiше, нiж одного.

Через те я тодi умовив Карстена Гайкенса та Варта Ольсена найматися разом зi мною. Ми знайшли пароплавство, що погодилося нас узяти. Другого дня, о восьмiй ранку, ми мали з’явитись до його контори.

Але за день перед тим Варт, узагалi не бозна-який здоров’яга, нi сiло нi впало захворiв на грип, та ще з такою високою температурою, що ми вже боялися найгiршого. Лiкар, якого ми до нього запросили, заявив: Вартовi доведеться щонайменше тижнiв два лежати в постелi, перше нiж вiн зможе знов зiп’ястися на ноги.

Це перекреслювало всi нашi плани, бо пароплавство поставило виразну вимогу: троє морякiв, що добре притерлися один до одного… Без Варта Ольсена нам туди й не потикайся. I ми вирiшили пiдвести свого товариша на ноги бодай на час нашого вiзиту до контори, застосовуючи задля цього всi можливi лiки, що їх бiдоласi довелося споживати конячими дозами. Проте другого дня о сьомiй ранку, коли ми мали вирушати, температура в Варта була така самiсiнька, як перед тим, i почував вiн себе навiть гiрше, нiж учора.

— Що ж, доведеться розпрощатися з цiєю надiєю на роботу, -сказав Карстен Гайкенс. — Дарма, може, згодом пощастить натрапити на ще кращий корабель.

Я притакнув, хоч зовсiм не уявляв собi, чим нам до того часу сплачувати за готель, бо грошi в нас уже всi вийшли. А треба ж було ще щось i їсти, щоб якось ходити по свiтi.

Мабуть, хворий Варт думав те саме, бо несподiвано пiдвiвся з постелi, вмиваючись потом i заточуючись, i сказав:

— Треба йти! Розiтрiть мене гарненько рушником. Якось я вже та вiдбуду там, у конторi, комедiю. А вирушає корабель у море аж пiслязавтра. До того часу я, може, пiдведуся.

Становище наше було таке скрутне, що ми, двоє здорових, не заперечили йому, попри всi гризоти сумлiння. Ми добре розтерли Варта, напоїли мiцним чаєм з ромом, а тодi всi троє подалися в гавань, до контори пароплавства.

На лихо, Варт уже дорогою ледве переставляв ноги. Кiнець кiнцем нам довелося взяти його з обох бокiв попiдруки й так вести. Перед дверима контори вiн — укотре вже! — вмився потом i так поблiд i знесилився, що ми завагались — вести нам його такого до контори чи краще не треба.

Тодi Вартовi спало на думку, щоб ми сказали там, у конторi, нiби вiн трохи перебрав. Бо ми знали, в пароплавствi п’яного матроса привiтають усе ж таки краще, нiж хворого.

Отож Карстен Гайкенс утер Вартовi обличчя хустинкою й трохи потер, щоб воно здавалося не таким блiдим, i ми, всi троє, з Бартом посерединi, увiйшли до контори. Там, власною персоною, сидiв сам старий скнара Раймерс, власник пароплавства.

Перше його питання було:

— Що не з ним? Хворих менi не потрiбно

— Я-а-а… к-крихту п-перебрав. — Барт дуже добре вдавав п’яного.

— I часто це з ним буває? — запитав нас старий Раймерс.

— Та, власне, нiколи, — вiдповiв я чистiсiньку правду, бо ж Барт Ольсен був непитущий. — Через те йому й недобре зробилося, хоч i випив зовсiм мало. Учора в його сестри було весiлля, пане Раймерсе.

— А-т-тож, у Гер-рди, — насилу повернув язиком Барт, що взагалi не мав нiякої сестри.

Згадка про весiлля начебто трохи власкавила судновласника. Вiн дiстав iз шухляди письмового столу анкети й заходився ретельно їх заповняти, ставлячи звичнi запитання. Сiсти вiн нас не запросив.

Так ми й простояли майже годину перед його письмовим столом, а тим часом Вартовi робилося дедалi гiрше. Помiтивши, що вiн ось-ось зомлiє, ми поторсали його й почали якомога голоснiше й безтурботнiше пiдсмiюватись над його “сп’янiнням”. Барт щось вiдповiдав кволим голосом, i далi вдаючи п’яного. Ми весь час боялися, що вiн упаде, а цього не можна було допустити, бо за тих часiв дiяло тверде, хоч i неписане правило: пiдпилий моряк мусив будь-що бадьоритись, а нi, то його враз би витурили.

Не пам’ятаю, як уже ми вийшли з тiєї контори, бо менi й самому там аж млосно стало: адже весь той час треба було не лише пiдтримувати Барта, а й пильнувати, щоб не сталось несподiванки. Знаю тiльки, що старий Раймерс за всiма належними приписами увiв нас до складу корабельної команди i що Барт, тiльки-но ми зачинили за собою дверi, так i осiв додолу, мов хисткий човник пiд воду.

Наш знайомий лiкар iз клiнiки тропiчних хвороб лаяв нас на чiм свiт, дiзнавшись, що ми встругнули з Бартом Ольсеном. Одначе той же таки лiкар, чоловiк наполегливий i працьовитий, сяк-так пiдлiкував нашого товариша. Два днi згодом вiн змiг разом iз нами зiйти на корабель.

У морi ми намагалися робити за Барта всю роботу й вiдстоювали за нього вахту. Коли ж прибули до Мальме в Швецiї, вiн на той час уже так пiддужчав, що ввечерi пiшов з нами на берег i навiть випив грогу.

Ми нiколи не забували, як вiн тримався тодi, в Раймерса, щоб ми всi не сiли, як кажуть, на мiлину. Для Барта Ольсена я й тепер, коли треба буде, вкраду всi вiтрила з корабля, як мовиться мiж моряками.

Дядько Гаррi скiнчив свою розповiдь, i я, вкотре вже, подивувався тому, як нiбито зовсiм не героїчнi люди за певних обставин немовби переростають самих себе i поводяться героїчно. Iз Барта Ольсена став тепер мирний домовласник, вiн має дружину, кругленьке черевце, трьох дочок i силу-силенну часу, щоб правити теревенi.

Коли дядько Гаррi спитав, чи сподобалася менi його оповiдка, я твердо вiдповiв “так” i додав, що вiн дуже гарно й цiкаво розказує.

— У цьому будинку оповiдачi ростуть, наче гриби пiсля дощу, -промовив я.

Та дядько Гаррi сказав, що тут не в тiм рiч.

— На невеличкому островi, коли здебiльшого, так би мовити, стоїш у гаванi, треба ж якось та збавляти час. Отак i розказуються оповiдки. Ну, а тепер будемо гасити свiтло. Спи, Хлопчачок! На добранiч!

— На добранiч, дядьку Гаррi!

Свiтло погасло, i я заснув так хутко, що навiть не встиг подумати про те, як утомився за весь цей сповнений пригод день.

НЕДIЛЯ,

в яку ми добре снiдаємо

й розмовляємо про Зiгфрiда.

Цього дня перевiршовано

останню пригоду Геракла

й розказано iсторiю прадiдуся-омара.

Потiм ми знайомимося з особливо

любим прадiдусевi героєм.

Закiнчився цей день незвично.

Другого дня вранцi стiл просто вгинався вiд наїдкiв: по-перше, була недiля, а по-друге, вернулися ж нашi моряки. Тут було й квасне, й солоне — на моряцький смак, були смаженi й маринованi оселедцi, й шинка, й гострий сир розмаїтих гатункiв; були, як i кожної недiлi, й солодощi кекс Iз родзинками, всяке повидло, зiрочки з корицею i вчинянi коржики.

Надворi стояла холоднеча. Вiяв пронизливий вiтер, зривався навiть рiденький снiг. А в нашiй оселi панували тепло й затишок.

Це була остання недiля перед рiздвом. Весь острiв пропах духом анiсових коржикiв i зiрочок з корицею.

У всiх у нас був пречудовий настрiй, i горiшня бабуся з нагоди недiлi не обурювалася, що за снiданком усi розмовляли, та ще й про поетiв i героїв, про оповiдки й балади. Вона навiть сама докинула кiлька влучних реплiк про героїв. Тiльки в одному й не можна було переконати вона, як i долiшня бабуся, вважала принца Зiгфрiда, з його шапкою-невидимкою i чарiвним мечем, за найбiльшого героя в свiтовiй iсторiї.

— А який iз нього був красень! Просто диво! — казала вона. Горiшня бабуся, звичайно, вважала, що герої неодмiнно мають бути красенями.

На це прадiдусь добродушно зауважив, що вiн, мовляє, аж нiяк не проти героїв-красенiв, але, на жаль, краса й героїзм зовсiм не пов’язанi мiж собою.

— Коли мiж мужнiм серцем i вродою є якийсь зв’язок, — додав старий, — то вiн занадто таємничий, i його так собi просто не поясниш. А щодо Зiгфрiда, люба Маргарето, то вiн, безперечно, був дуже вродливий юнак i вмiв добре фехтувати й гарцювати на конi. Але героєм, здається менi, Зiгфрiд не був.

— Що? — вигукнула горiшня бабуся. — Зiгфрiд не був героєм? Чи ви часом не хочете бути розумнiшим за наших славетних давнiших поетiв? Хiба ж ви не знаєте отого чудового вiрша про Зiгфрiда?

— Та щось таке пригадую, — хитрувато сказав прадiдусь. — А може, ти його пам’ятаєш?

— Звiсно, пам’ятаю.

Коли йшлося про її iдеали, горiшня бабуся ладна була на все, навiть на декламування вiршiв.

Отож ми й почули в її виконаннi всiм нам добре вiдомий вiрш Людвiга Уланда

Меч Зiгфрiда

Був Зiгфрiд гордим юнаком,

В дорогу вирушив смерком.

Сидiти в замку не схотiв –

У бiлий свiт орлом летiв.

У стрiчних рицарiв, як слiд, –

Крицевий меч, надiйний щит.

А в юнака — ох, жаль який! –

Замiсть меча дубовий кий.

У темнiм лiсi ще здаля

Вчув Зiгфрiд молот коваля.

Аж ось i кузня. Добру сталь

В огнi яснiм кує коваль.

— О мiй ковалю, брате мiй,

Хай буду я пiдмайстер твiй.

Ладен не спати уночi –

Навчи кувати яснi мечi!

Пiдмайстер молот тiльки взяв –

Ковадло в землю увiгнав.

Залiзо на ковадло клав –

Геть розбивав, аж лiс стогнав.

— Стривай, ковалю, не переч! –

Скував юнак довженний меч.

I став з мечем в усiй красi.

— Тепер я рицар, як i всi!

Драконiв, велетнiв-нечем

Усiх поб’ю з отаким мечем!

Остання строфа в горiшньої бабусi пролунала просто-таки мов удар грому. Тепер вона переможно, з викликом дивилася на прадiдуся.

А Старий Хлопчак усмiхнувся й мовив:

— Цей вiрш, люба Маргарето, доводить саме те, що я хочу сказати: Зiгфрiд — не герой, а просто дуже добре натренований хлопець.

— Натренований? — проказала бабуся, насупившись.

— Атож, натренований у мистецтвi двобою, й годi. Як хочете, я вам проiлюструю це вiршем.

— Чиїм вiршем? — ущипливо спитала горiшня бабуся. — Славетного поета чи вашим власним?

— Моїм, — скромно сказав прадiдусь. — Може б, ти все ж таки його послухала, Маргарето?

— А де ж я дiнуся? — зiтхнула вона.

I прадiдусь — куди тихiше, нiж горiшня бабуся, аж нiяк не театрально, — прочитав нам свого вiрша:

Юний Зiгфрiд

Про Зiгфрiда гадає всяк:

“Ото герой! Ото смiльчак!”

I, певне, дивним здасться той,

Хто скаже: Зiгфрiд не герой.

Але подумать прошу я:

Був Зiгфрiд сином короля,

Мав королiвський родовiд

I меч найкращий на весь свiт.

Коли летiв до бою вiн,

То був пiд ним найкращий кiнь.

Його розвiдник i гонець

Був перший-лiпший горобець.

Бо знав вiн мову горобцiв,

Косуль, i ланей, i зайцiв.

Пiд шапку-невидимку вмить

Сховатись мiг, коли скортить.

А ще дрiбничка отака:

Не брала зброя юнака:

Скупавшися в настої трав,

Вiн миттю невразливий став.

Було йому — i в цьому суть –

За iграшки героєм буть.

Вiн тренував геройський хист,

Немов шахiст чи тенiсист.

Але ж геройства там нема,

Де натренованiсть сама.

Виходить, славний Зiгфрiд той

Був майстер спорту, не герой.

Горiшнiй дiдусь, дядько Яспер i дядько Гаррi старанно вминали снiдання, i я помiтив, що вони не хочуть нiчого казати, поки не вислухають думки горiшньої бабусi. I вона не забарилась її висловити — цього разу незвичайно мирно й лагiдно:

— Вiдомий поет, — сказала вона, — називає Зiгфрiда героєм i доводить це вiршем на тринадцять строф. А вам, тату, щоб довести, що Зiгфрiд не герой, треба було аж чотирнадцять строф. Чи не здається вам, що це кумедно?

— Нi, Маргарето, — й собi лагiдно вiдповiв прадiдусь. — Менi здається, що це цiлком природно. Хто висловлює твердження, скажiмо, про те, що Зiгфрiд — герой, той може викласти його стисло, без особливих пояснень, як, наприклад, пан професор Уланд у своєму вiршi. А хто хоче його спростувати, той мусить за допомогою низки логiчних доказiв грунтовно доводити хибнiсть цього твердження. Я й так дивуюся, що мiй вiрш вийшов довший вiд Уландового тiльки на одну строфу.

Прадiдусь зiперся на стiл, з натугою пiдвiвся й, поволi походжаючи вiд столу до дверей i навпаки, додав:

— Твердити щось зумiє кожен йолоп, — хоч я цим зовсiм не хочу сказати, нiби пан професор Уланд був йолоп, — а спростувати твердження — на це вже треба кебети. Нам iз Хлопчачком доводиться добряче ворушити мiзками, щоб одне по одному спростовувати всi бездумнi давнi твердження щодо героїв.

Зненацька прадiдусь спинився, здивовано подивився на нас i запитав:

— Що сталося? Чого це ви в мене втупилися?

— Того, що ви ходите, прадiдусю, — сказав я.

— А господи! — Старий Хлопчак ляснув себе долонею по лобi. — Я так забалакався, що й забув: я ж хотiв приховати це вiд вас. Я тiльки-но добрав смаку в крiслi на колесах: така краса, нiхто тебе не турбує.

— А iнших можна турбувати й лякати, скiльки тобi заманеться, -ущипливо докинула горiшня бабуся.

Старий Хлопчак, важко опустившись на стiлець бiля столу, мовив:

— Ось не перебiльшуй, Маргарето. Лякати я тебе нiколи не лякав. Просто радiв, що в крiслi на колесах можу спокiйно сидiти наодинцi зi своїми думками. Так-бо, Хлопчачок?

Я кивнув головою, але не втерпiв i спитав, вiдколи вiн почав ходити.

— Власне, лише вiдпозавчора, — признався старий, — але вправлявся я щодня потроху ще й перед тим. У моєму вiцi не можна просто день у день сидiти в крiслi на колесах. Так i заiржавiти не довго.

— Той не заiржавiє, хто дбає про своє здоров’я, — напалася на нього горiшня бабуся. –. Коли ж ви у вашому вiцi, тату, хочете вибрикувати, наче молодий жеребчик, то щоб, зрештою, не вийшло як ото з богатирем у баладi.

— А що з ним сталося, Маргарето?

Тодi горiшня бабуся продекламувала:

Пiдвiвся ще раз, волею мiцною

Востаннє запалив усi серця.

I впав навiки. З бiлого покою

У мертвiй тишi винесли мерця.

Прадiдусь гучно зареготався.

— Ти все зображуєш у чорному свiтлi, Маргарето, — сказав вiн дочцi. — Та це тому, що ти за нас турбуєшся. Я розумiю.

Попри всi бурхливi суперечки, то був мирний, приємний снiданок зимової передсвяткової недiлi. Горiшнiй дiдусь, попоївши оселедця i взявши собi шинки, з видимим задоволенням слухав словесне змагання, та й дядькам Гаррi та Ясперовi воно нiбито нiтрохи не псувало апетиту. Я й сам залюбки стежив за ним.

А проте кiнець балади про старого богатиря, який востаннє пiдводиться перед смертю, знову збудив у менi невиразний страх за прадiдуся. Так немовби десь ударили на сполох.

I коли пiсля снiданку ми сходили на горище, — Старий Хлопчак ступав схiдцями з натугою, але твердо, — я нiяк не мiг прогнати думки, що прадiдусь заради мене на недовгий час перед своїм кiнцем востаннє напружив сили, щоб пройти зi мною цiлу галерею iстинних i фальшивих героїв. Менi здавалося, що вiн приносить себе в жертву заради мене.

Ця думка так запанувала надi мною, що, коли ми, нарештi зайшовши до пiвденної кiмнатки, сiли до писання, з неї народилась оповiдка.

Прадiдусь сказав, що, мабуть, тепер, коли ми обидва знову можемо ходити, мене вiдiшлють додому, до батькiв. Тому треба нам, так би мовити, завершувати своє дослiдження героїзму.

— Я пропоную, — сказав вiн, — щоб кожен з нас змалював свого улюбленого героя. В оповiдцi.

Я погодився. I, поглядаючи на сiре море за вiкном пiвденної кiмнатки, написав на зворотi шпалери оповiдку про старенького омара. А тим часом прадiдусь, поклавши прасувальну дошку на бильце свого крiсла, писав оповiдку про свого улюбленого героя.

Писали ми довгенько. Навiть пiсля обiду ще списували свiй сувiй шпалери. Зате скiнчили кожен свою оповiдку ще перед тим, як треба було свiтити свiтло.

Нетерплячий почути прадiдусеву думку, я хотiв був, як звичайно, зразу й прочитати йому свiй твiр. Але Старий Хлопчак сказав:

— Завершiмо своє дослiдження героїзму, як годиться, Хлопчачок. Я щодня читав тобi по баладi про Геракла, який є взiрцем героя античної давнини. Сьогоднi менi б хотiлося розповiсти у вiршах про його останнiй уславлений подвиг, а тодi вже познайомимо один одного зi своїми улюбленими героями. Згода?

— Згода, — сказав я.

Тодi знову розгорнуто зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi, i я вислухав баладу про останнiй подвиг Геракла.

Балада про Геракла

та райськi яблука

Геракл у днi старовини, –

Як з мiфiв нам вiдомо, –

Геройськi подвиги чинив

На чужинi i вдома.

Чимало вiн пригод вiдбув

Виснажливих до краю,

Поки, на диво всiм, здобув

Тi троє яблук з раю.

То Єврисфей, неситий цар,

Таку мав забаганку:

Щоб райських яблучок у дар

Принiс той наостанку.

Хто в царство тiней поспiшив

(Як ми вже добре знаєм),

Того б ти тiльки насмiшив,

Злякать хотiвши раєм.

У раї ж день, а не пiтьма,

Тепло усюди й свiтло.

Нiяких тiней там нема,

I скрiзь усе розквiтло.

В Сьогоднi вiчнiм там живуть,

Не знаючи про бiди,

В садах ведуть життєву путь

Три юнi Гесперiди.

Чудовi в Гесперiд сади, –

Та от нема нiкого,

Хто пiдказав би шлях туди,

Окрiм царя морського.

А цар морський, дiдусь Нерей,

Геракловi без краю

(Коли прийшов до нього цей)

Товкмачив:

— Я не знаю!

I довелося вiч-на-вiч

У герцi з ним зiтнутись, –

Та от бiда: в усяку рiч

Нерей мiг обернутись.

Прогуготiв огнем палким –

I вже бiжить водою!..

Звичайно, дуже не з руки

Було те все герою.

Бо тiльки-но, скажiм, герой

Водицю випить хоче, –

Йому вогнем пекучим той

Уже стрибає в очi…

Аж ось таки примудрувавсь

Геракл у пiвхвилини:

Як дмухоне — так i розпавсь

Нерей на двi частини!

Вогнем спахнула i вгорi

Засяла половина.

А половина — ох, старi! –

Злякалась, мов дитина.

Як закричить:

— Я розповiм! –

Вогонь умить спустився

Донизу — й знов царем морським

Старенький наш з’явився…

А вже як розказав Нерей

Геракловi дорогу,

То попрощався чемно цей,

Немов нiде нiчого!

А ще ж дорога — мов до зiр –

Така важка й далека.

Ще буде Велетень i Вир –

Страшенна небезпека!

Герой i Велетня здолав,

I Вир зборов одразу…

А як вiн довго мандрував

В Єгипет iз Кавказу!

Кiнець кiнцем надибав вiн

Атласа десь пiд вечiр:

Титан стояв i сам-один

Весь свiт тримав на плечах.

— Я принесу тобi, авжеж,

Жаданих яблук троє,

А ти тим часом свiт подерж, –

Сказав Атлас герою.

На це приставши залюбки,

Геракл у ту ж хвилину

Заходить, щоб було з руки,

I свiт бере на спину…

Але титан Атлас явив

Пiдступнiсть превелику,

Бо вiн, вернувшись, заявив:

— Держи його довiку!

Держи цей безголовий свiт

Йому й собi на втiху.

Як поподержиш сотнi лiт,

То буде не до смiху!

— Та, мабуть, так, — сказав Геракл, –

Вiн добре давить спину.

Посунь менi його, однак,

Зручнiш на середину.

Атлас, цей велет-чоловiк,

Мастак своєї справи,

Вiдклавши яблука набiк,

Плече пiд свiт пiдставив.

Та пересунути не встиг

Його ще й на цятину, –

А вже Геракл вiд нього бiг

Щодуху, без упину.

Вiн озирнувся тiльки раз,

Щоб гнiвно загукати:

— Коли вже звешся ти Атлас, –

Тобi цей свiт тримати!

А яблука? Та в першу мить,

Ледь визволивши спину,

Устиг вiн яблука вхопить,

Ту трiєчку єдину!

А дома цар:

— Кiнець журбi!

Добув ти яблук з раю,

Тож я дарую їх тобi

Й на волю вiдпускаю!

Герой подумав: “Цю красу

Де дiти, сам не знаю.

Мабуть, вiзьму та й вiднесу

Я їх назад до раю!”

I знов пiшов туди, де був,

Куди iти не близько…

Так райськi яблука здобув

Силач-герой колись-то.

Востаннє згорнуто чорного зошита в цератовiй обкладинцi, в якому вмiстилось чи не все життя, всi подвиги й страждання Геракла.

Прадiдусь поклав зошита на “Моряцькi щорiчники” на комодi й спитав:

— То як тобi ця пригода?

— Цiкава, тiльки дуже довга, прадiдусю.

— О! — засмiявся Старий Хлопчак. — На це я тобi скажу, що вона в мене ще й добре скорочена. Про боротьбу Геракла з велетнем Антеєм i про переправу через бурхливу гiрську рiчку я в цiй баладi лише натякнув. А про орла, що карав Прометея, про лихого чаклуна Бузiрiда, про Ематiона, богиню Афiну, що повернула Гесперiдам райськi яблука, я навiть не згадав.

— А чого, прадiдусю?

— Того, що довкола цiєї Гераклової пригоди обплелися, мов лiани, численнi iншi мiфи, казки та перекази. Я їх вiдтяв. I залишилася пригода з райськими яблуками.

— Вона й у Бiблiї є, еге ж, прадiдусю?

— Атож, Хлопчачок, такий переказ є i в Бiблiї. Але там Адамовi за те, що зiрвав райське яблуко, довелося разом з Євою назавжди покинути рай. А Геракл, син бога Зевса, нiс на своїх плечах земний тягар лише якусь часинку. Потiм вiн скинув його з себе, став знову вiльним i навiть безсмертним: вiн-бо вiднiс райськi яблука назад.

— То навiщо ж тодi все це, прадiдусю? Нащо було стiльки докладати сил, здобути райськi яблука, а тодi взяти й вiднести їх знов назад?

— Та бач, Хлопчачок, для Геракла тi яблука нiчого не важили. Вiн принiс їх з наказу Єврисфея.

— Та вони ж i Єврисфеєвi були непотрiбнi!

— У тiм-то й штука, Хлопчачок. По сутi, цi яблука нiкому не потрiбнi. Подвиг було вчинено заради самого подвигу, заради захоплення ним. Без глибшої життєвої потреби й певної мети. Вiн захоплював як щось прекрасне. Ось як ваза, як картина чи як статуя.

— Але ж геройський подвиг без мети й потреби — дурiсть, прадiдусю!

— Я й сам такої думки, Хлопчачок! Та стародавнi греки, для яких краса важила дуже багато, гадали iнакше. I все ж таки й вони, мабуть, помiтили, що з цим iдеалом героя не все гаразд.

— Як-то?

— Бо пiзнiшi Геракловi подвиги, — їх у чорному зошитi немає, -вже цiлком iнакшi, Хлопчачок. Вiн нiбито служив лiдiйськiй царицi Омфалi й пряв їй вовну, а вона собi тим часом прогулювалася в його левинiй шкурi. Потiм начебто вiн у нападi божевiлля погубив своїх дiтей. I зрештою нiбито помер у муках — вiд мастi, якою натерла його ревнива дружина, i в зблисках блискавиць i гуках грому цей напiвбог буцiмто злетiв у небо.

— То був Геракл героєм чи, може, нi, прадiдусю?

— На це запитання є аж три вiдповiдi. Як людина вiн був тим, хто зумисне шукав небезпек, тим, хто зробив з геройства своє ремесло, -на зразок Зiгфрiда. Для стародавнiх грекiв, якi мали його за приклад для наслiдування, Геракл, — той, хто спустився навiть у понуре царство тiней, — частенько бував героєм. А як мiф вiн не є нi iстинним, нi фальшивим героєм, а є просто символом — знаком краси й жахiття сонця.

Пiсля такої складної прадiдусевої вiдповiдi я якусь хвилину замислено сидiв на канапцi. Тодi вголос полiчив на пальцях:

— Геракл — людина, Геракл — приклад для наслiдування, Геракл -мiф, символ сонця. А ви б не розтлумачили менi все це ще раз, прадiдусю?

— Нi, Хлопчачок, не хочу. Або й не можу. Я просто хотiв показати тобi образ героя давнини таким, як вiн дiйшов до нас, — з усiма виямками й трiщинами. А втiм, ми з тобою мали намiр говорити про людей, а люди не народжуються героями, й серед них немає героїв за фахом. Вони не з власної волi опиняються в таких обставинах, що вимагають героїзму. Й чи стане людина в цих обставинах героєм, залежить вiд неї. По-моєму, це видно з тiєї оповiдки, яку я оце написав.

— Iз моєї, здається, також видно, прадiдусю.

— Тодi читай спершу ти свою, Хлопчачок. Тiльки пiдкинь у грубку вугiлля. Та засвiти свiтло.

Я зробив те, що вiн просив, а тодi розгорнув на столi сувiй шпалери й став читати.

ОПОВIДКА ПРО СТАРЕНЬКОГО ОМАРА

Поблизу невеличкого острiвця, на пiдводному каменi, жив старий-старий омар, на iм’я Крапп. За його поважний вiк i мудрiсть усi омари дуже шанували старенького й шанобливо називали паном Краппом. Тому й ми його так зватимемо.

На жаль, камiнь, де жив пан Крапп, зовсiм не був безпечною мiсциною для життя омарiв. Рибалки з сусiднього острiвця щолiта спускали близенько вiд того каменя в море вершi — ловити омарiв, поклавши туди щонайлiпшого омарячого корму. I той корм принаджував до верш цiлi табуни омарiв. Не одному довелося розлучитися з життям, бо їм геть туманiло в головi вiд смачного духу ласощiв у вершах.

А коли вже який омар понадився на тi ласощi й попався у вершу, то нiзащо не мiг вибратись на волю. Другого ж ранку його вкупi з iншими омарами витягали на поверхню, а там твердi руки рибалок хапали омара за вкриту панцером спину, вкидали в якусь чудну посудину з водою, -а далi його продавали, варили i врештi, коли синявий омарiв панцер робився вiд окропу геть червоний, з’їдали пiд майонезом.

Тiльки старий i мудрий пан Крапп знав, що робиться з тими омарами, яких заманюють у вершу. Вiн, добираючи найяскравiших слiв, невсипуще застерiгав омарiв вiд пiдступних людських пасток.

Та всi тi застереження були даремнi. Голод i недосвiдченiсть щолiта знаджували не одну сотню омарiв у страшнi вершi, а там i в каструлi.

Не раз i не два водив пан Крапп старих i молодих омарiв близько до верш i показував крiзь дiрочки на бранцiв, якi, наївшись досхочу, тужили й плакали, марно благаючи, щоб їх порятували з вершi. Бо хто там опинився, той пропав навiки.

На жаль, застереження пана Краппа нiкого не рятували нi вiд голоду, нi вiд невiдання. Вони йшли за вiтром, чи, краще сказати, за водою: смачна пожива, як i доти, хмарами заманювала омарiв у вершi.

— Що там той пан Крапп знає про життя нагорi! — втiшали вони себе. — А може, нам буде й непогано?

А був у пана Краппа правнук — розумненьке омареня на iм’я Клiппi. Ото вiн однiсiнький i слухався порад свого прадiдуся — десятою дорогою обминав вершi.

Проте одного лiта, коли з кормом було дуже вже сутужно, навiть Клiппi не змiг опертися могутнiй силi пахощiв, якi пливли вiд вершi, дратували його нюх.

— Гляньте, прадiдусю, — сказав вiн до пана Краппа. — Омари у вершi їдять досхочу, i нiхто їх не кривдить. А може, ви помиляєтесь, i з ними не станеться нiчого поганого?

— Дитино ти, дитино, — зiтхнув пан Крапп, — постривай, нехай-но вони наїдяться та кинуться шукати шляху на волю! Як побачиш, то, може, порозумнiшаєш!

Але малому Клiппi того дня так допiкав голод, що в нього нiби розум затьмарився. “А може, прадiдусь i помиляється?” — вперше подумав вiн i твердо вирiшив залiзти у вершу, щоб хоч раз угамувати голод смачною їжею.

Коли пан Крапп помiтив, що малий уже не слухається його застережень, вiн тяжко зажурився i сказав:

— Нiж лiзти у вершу тобi й згинути безславною смертю, то краще я перший полiзу в ту смертельну пастку, — хай тебе остереже мiй приклад.

Старий пан Крапп тайкома сподiвався, що Клiппi злякається й стане обачнiшим.

Але голодному не до обачностi. Тому Клiппi сказав:

— То лiзьте, прадiдусю, там-бо стiльки їжi! Побачите, що нема чого боятися. Скоро ви й мене за собою покличете.

I старий добряга з сумом у серцi важко побрався у вершу, впав, як i призначили людськi хитрощi, на дно й опинився в пастцi.

— Ну, прадiдусю, — гукнув йому Клiппi в дiрочку, — правда ж, нiчого страшного? Чого ж ви не беретесь до корму?

— Менi вже корму не треба, — зiтхнув старий. — Незабаром, може, навiть завтра вранцi, мене вже не буде на свiтi. А той, хто йде на смерть, не вiдчуває голоду.

Аж тепер малий Клiппi побачив, що пан Крапп остерiгав його не марно. Аж тепер йому раптом зробилося дуже страшно за прадiдуся, i вiн гукнув:

— Не кажiть такого! Вилазьте, прадiдусю! Я вам допоможу!

— Запiзно! — сказав пан Крапп iз вершi. — Звiдси я вже нiколи не виберуся, Клiппi, навiть iз твоєю допомогою. Та не журися, я старий i однаково довго не прожив би. Прощай i вiднинi остерiгай омарiв перед людською пiдступнiстю!

Довгi клешнi Клiппi тремтiли вiд великого зворушення… Вiн хотiв був щось сказати, але в ту мить вершу пiдняли догори, i прадiдусь навiки зник з його очей i з його життя.

Вiдтодi остерiгати своїх омарiв перед небезпекою став Клiппi. Вiн опиняється в них на дорозi, коли вони з голоду квапляться залiзти у вершу. I декотрих щастить урятувати. Та бiльшiсть ловиться, їх варять i з’їдають. А все ж таки це добре, що серед омарiв знов є той, хто їх остерiгає. Той, кого старий пан Крапп навернув на розум, заплативши за це своїм життям.

Коли я дочитав, прадiдусь поглянув на мене, перехиливши голову набiк, i сказав:

— Старий омар, що жертвує собою ради iнших, — герой, Хлопчачок. Це безперечно так. Але якщо це якимсь чином стосується нас iз тобою, якщо ти гадаєш, що я в будь-який спосiб жертвую собою задля тебе, то ти помиляєшся. Я не герой. На щастя, життя нiколи не вимагало вiд мене героїчного подвигу.

Я квапливо запевнив Старого Хлопчака, що, пишучи свою оповiдку, бiльше думав про саме писання, а не про нас iз ним. Я й сам тепер добре бачив, що в оповiдцi вилився мiй страх за прадiдуся, отож вона таки стосується нас iз ним.

Та старий повiрив у мої заперечення i, як сумлiнний дослiдник героїзму, оголосив, що мiй пан Крапп — справжнiй, бездоганний герой.

— Вiн став героєм мимоволi чи, краще сказати, проти власної волi. Але, зважившись, вiн пiшов на подвиг спокiйно, вiддав своє життя заради iстини й витримав усе, що мусив витримати той, кого живцем кидають в окрiп. А мiй герой, Хлопчачок…

Саме в ту мить знизу почулося:

— Йдiть пити каву!

I прадiдусь не встиг нiчого сказати про свого героя. Довелось нам знову спускатися з високостi в дiл, де владарюють хатнi господинi. Але ми зробили це не без приємностi. Адже й поетам та дослiдникам потрiбно пiдживлятись, i хрумкеньке, свiже печиво смакує їм нiяк не менше, анiж морякам.

Як i передбачав прадiдусь, горiшня бабуся почала закидати про те, що мене вже треба виряджати додому. Вона не казала цього навпростець, але раз у раз натякала, що ми, мовляв, обидва вже на ногах, i що опалення горища дуже дорого обходиться, i що життя, кiнець кiнцем, -то не сама лишень поезiя.

Нашi моряки скоса зиркали на нас i посмiювалися на всi цi мiркування, якi горiшня бабуся висловлювала, — не зразу, а через певнi промiжки часу, — поки ми й скiнчили пити каву. Прадiдуся, видимо, також бавили цi хитрощi горiшньої бабусi. Зате мене лякала ця її вiра в прадiдусеве одужання. Я був певен, що вiн лише вдає здорового, а насправдi почуває себе гiрше, нiж будь-коли досi. Я бачив, як тремтiла його рука, коли вiн брав зi столу чашку з кавою, i менi здавалося, що губи в нього нiколи ще не були такi синi, як сьогоднi. Нехай би вiн краще не читав менi своєї оповiдки, думав я, а негайно лiг у постiль, i нехай викличуть лiкаря.

Та нiхто, крiм мене, начебто й не помiчав нiчого. Випивши каву, Старий Хлопчак веселенько побрався на горище i, кваплячись познайомити мене з своїм героєм, задоволене бухнувся в крiсло на колесах, мовби хтозна-який здоровань.

— Те, про що я хочу тобi прочитати, Хлопчачок, дiється в Чорногорiї, — почав вiн. — Колись я й сам там побував. Жили там войовничi люди, якi дуже цiнували героїзм, траплялися й фальшивi герої. I саме там зустрiв я справжнього героя… Може, пiдкинемо вугiлля?

— Та нi, прадiдусю! Нехай те перегорить. Читайте.

— Ну гаразд. Слухай.

I вiн став читати, не знявши сувою шпалери з прасувальної дошки.

ОПОВIДКА ПРО ХЛОПЧИКА

У Чорногорiї, країнi суворих гiр, жив колись хлопчик з великими, майже зовсiм чорними очима, що звався Блаже Брайович. Так сталося, що серед багатьох таких, як сам, тiльки вiн умiв читати й писати, -Блаже, на його ж таки прохання, навчив цього сiльський священик.

Усi однолiтки Блаже мрiяли чимскорiше викохати вуса i взяти до рук рушницю, а вiн хотiв для себе одного — набратися розуму, щоб не поступатися навiть перед самим архiєпископом.

Хлопчикiв батько, Раде, суворий велетень, що любив свiй пiстоль i рушницю, як хто iнший свою люльку, називав сина ягням i часто з тривогою питав сам себе: “Що ж iз ним буде, як прийдуть вовки?”

Цей жилавий i дужий чоловiк називав вовками не туркiв, проти яких чорногорцi столiттями вели партизанську вiйну, а своїх-таки одноплемiнцiв — чоловiкiв з того роду, що здавна ворогував iз його власним.

Бо за тих часiв у Чорногорiї ще панувала кровна помста, — мов невигойна хвороба, переходила вона з поколiння до поколiння. I героїчна пiсня невеличкого народу, що чинив у горах мужнiй опiр турецькому засиллю, була водночас жалобним голосiнням народу, що сам себе знекровлював мiжусобицями й чварами. Чоловiки одного роду вбивали чоловiкiв iншого, бо тi колись звели зi свiту їхнiх кревних. I здавалось, що цьому не буде кiнця-краю.

Помщатися жiнкам i дiтям вважалося ганебним, вигублювали самих чоловiкiв. Мати й двi сестри Блаже злякано уривали розмову чи роботу, коли в горах раптово лунав пострiл, бо ним могли вбити не ведмедя або зайця, а Раде, чоловiка й батька.

Блаже й сам спершу здригався, почувши луну пострiлу, що вiдбивалася вiд стiн гiрських ущелин. Та коли вiн побiльшав i добре навчився читати й писати, страх за батька вже не так його мордував. Хлопець зрозумiв, що батько, хоч i бував несамовитий у гнiвi, мiг при потребi бути обачний i хитрий, мов лис. Тому Блаже тепер трохи не так потерпав за батькове життя. Та його щораз дужче облягали думки про те, що чоловiки, озброївшись пiстолями й рушницями, блукають у горах, охопленi жадобою помсти, а хату, дiтей i поле скинули на жiночi плечi. Частенько вiн, бувало, лежав у своїй бiлiй з чорним облямуванням гунi на травi пiд гранатовим деревом, поклавши бiля себе Бiблiю — єдину книжку, що була в господi.

У цiй книжцi вiн прочитав такi слова, яких нiколи не чув вiд чорногорцiв, навiть вiд самого архiєпископа. Тому вiн вважав їх таємницею, якої не можна вимовляти вголос. Вони вчили прощати, ба навiть любити своїх ворогiв. Вони казали про сумирних духом, про блаженних, що злинуть на небеса невинними, як дiти.

А коли вiн зводив очi й дивився вгору, на зелений лист гранатового дерева, помiж яким рум’янiли ще не зовсiм достиглi плоди, у пам’ятi його вставав веселий дядько Петар, материн брат. Того ясного сонячного ранку пiд оцим деревом вiн кричав i заточувався, мов п’яний, а з-пiд притиснутої до грудей руки сочилася кров… Тут, пiд оцим деревом, вiн упав обличчям у траву й вигукнув свої останнi слова:

— Помстiться за мене! Це були…

Дядько Петар так i не встиг назвати своїх убивць. Вiн помер ще перед тим, як надвiр повибiгали жiнки.

Отодi Блаже охопив священний гнiв. Вiн знав, хто вбив дядька Петара, хоч той i не назвав iмен убивць. Це могли зробити тiльки Джурановичi, кревнi вороги їхнього роду.

I над тiлом свого мертвого дядька Блаже заприсягся, що, коли стане дорослим чоловiком i вiзьме до рук рушницю, убивця кров’ю заплатить за кров родича.

Та кара спiткала вбивцю ранiше — за дядька Петара вiдплатили. Батько Блаже прохромив винуватця кинджалом, зустрiвши серед гiр у лiсi. Тодi Джурановичi забили найменшого батькового брата Леку, красеня з тендiтними руками.

Тепер треба було помщатися вже не за дядька Петара, а за дядька Леку. Страшна ворожнеча не минала, й не було надiї, що вона колись таки минеться.

I Блаже став iз жахом думати, що, може, йому доведеться — ножем чи кулею — вкоротити вiку малому Iво, тому самому, з котрим вони удвох так часто ловили форель, поки ще Блаже не знав, що Iво — з роду Джурановичiв, їхнiх смертельних ворогiв.

Блаже не бачив бiльше нiякого сенсу в цiй безнастаннiй кривавiй грi. Вiн згадував таємничi слова з Бiблiї, мрiяв про царство миру. Вiн не хотiв бiльше брати участi в цiй кривавiй веремiї.

Тому в нього трохи серце не вискочило з грудей, коли одного дня батько сказав, що на ту п’ятницю обидва ворожi роди — Джурановичi й Брайовичi — мають зiбратися на розмову й покласти край чварам.

— А що сталося, тату? — спитав Блаже, завмираючи з подиву.

— Один iз Джурановичiв застрелив твого дiда Крсо. Я мiг помститися того ж таки дня…

— I не зробили цього? — вихопилося у Блаже.

— Нi, не зробив. Не зробив, бо брат мерзенного вбивцi, отой потурнак Хаджi, цiлував мої черевики й благав дарувати їм цю страшну провину й укласти мiж нашими родами мир.

— I ви уклали з ними мир?! — радiсно вигукнув Блаже.

— Та нi, сину, нi. Як же я мав сам-один вирiшити за всiх, за цiлий рiд? Я лише взяв та полiчив, скiльки чоловiкiв зосталося в нашому роду i в роду Джурановичiв. I побачив, що коли ворожнечi не спинити, то обидва роди незабаром зникнуть. Ось чому нам треба вiдмовитися вiд помсти й замиритись будь-що-будь. У п’ятницю збираємося на лузi — домовлятись. Ти поведеш мого коня.

— Авжеж, тату, — сказав Блаже. I знов почервонiв з радощiв.

Розмова мiж двома родами провадилася на лузi пiд крутою скелею. Був полудень. Сонце стояло високо. Повiтря було сухе й гаряче. Як звичайно, на велику раду зiйшлися всi: жiнки в чорному, дiти в ясному, чоловiки, вбранi яскраво, усi в гаптованих безрукавках, декотрi з пiстолями за поясом.

Кожна родина йшла до мiсця зборiв так, як велiв звичай: господар їхав верхи, старший син вiв його коня, а позаду йшла решта родини.

З нехiттю в серцi, трохи не останнiй їхав на луг велетень Раде. Похмуро височiв вiн на чорному огирi, якого вiв за поводи Блаже. Пiд’їхавши до Брайовичiв, що розташувалися на лузi лiворуч, Раде, тепер старший у їхньому роду, зупинився. Моторно, дарма що мав понад п’ятдесят рокiв, вiн скочив з коня й сiв на великий камiнь, з якого мовчки пiдвiвся на його появу хтось молодший. Навiть сидячи, Раде вивищувався над усiма Брайовичами.

Коротко привiтавшись iз своїми, вiн кинув погляд на Джурановичiв, що сидiли по той бiк лугу, й пробубонiв:

— А, бодай би ви в пекло запалися!

— Тодi й ми западемося вкупi з ними, Раде, — спокiйно сказав старий пастух, що не мав нi дружини, нi дитини, через те не мав i права голосу на радi.

— Атож, i ми вкупi з ними западемося в пекло, як не покладемо краю нашим чварам. На те ми й тут, господи помилуй!

Коли ж почалася розмова, в якiй брали участь лише голови родин, Раде обiзвався перший, а невдовзi вiн уже стояв посеред лугу й промовляв вiд iменi всiх Брайовичiв.

Саме як батько виходив на середину, Блаже несподiвано побачив по другий бiк лугу серед Джурановичiв свого колишнього товариша Iво й кивнув йому головою. Той аж очi витрiщив з дива — чи не зразу впiзнав Блаже, чи його так приголомшило, що з ним вiтається хтось iз ворожого роду. Так хлопцi уклали мiж собою мир, коли дорослi були ще дуже далеко вiд замирення.

Переговори почалися в не дуже сприятливий час: обидва роди ще оплакували вбитих, бо вбивству Крсо передувало вбивство одного з Джурановичiв. Надто свiжi були бiль i туга. А тим часом розмова вимагала помiркованостi й тверезого розуму. Ледве притамована ненависть до вбивцi могла щохвилини затопити все, як вода, що прорвала греблю.

Та Раде, батько Блаже, приборкавши свiй власний гнiв, поки що не давав волi й гнiвовi iнших. Коли плач за батьками, чоловiками й братами залунав на повний голос, коли обидва роди почали перелiчувати кожен своїх убитих, вiн пiдняв руки догори i, дiждавшись, поки скарги по обидва боки лугу вщухли, гукнув:

— Ми прийшли сюди не на те, щоб перелiчувати мертвих i розтроюджувати наш гнiв. Ми зiбралися, щоб нашi роди не занепали, не звелися нанiвець. Озирнiться кругом себе! Скiльки тут дружин без чоловiкiв? Скiльки дiтей без батькiв? Нi вам, нi нам не забракне нi зброї, нi несхибних рук, щоб зробити й решту жiнок удовами, а дiтей сиротами. Не зi страху чи кволостi хочемо ми досягти замирення, а з доброго намислу й розважностi. Якщо кривди минулого вiзьмуть тепер над нами гору, якщо ми замiсть слiв заговоримо одне з одним зброєю, то прощавай наше майбутнє! I Джурановичiв, i Брайовичiв! Обидва нашi роди вигинуть, зостануться лише безпораднi вдови, що прокленуть i пам’ять своїх чоловiкiв — батькiв своїх дiтей!

Увесь час, поки батько промовляв, Блаже сидiв, прикипiвши очима до його обличчя. Ще нiколи хлопець нiкого не слухав з такою увагою. Навiть проповiдi архiєпископа у днi найбiльших свят. Нiколи ще не чув Блаже вiд батька таких слiв: Раде вперше закликав чоловiкiв обох родiв до тверезого розуму й розважностi у вчинках. Хлопцевi здавалося, що батько своїм кожним словом розбиває страхiтливий ланцюг кривавої помсти, яким усi вони скутi. Його поривало схопитися з мiсця, обняти батька. Але в цих твердих i гордих чоловiкiв таке могло викликати хiба що смiх.

А втiм, чимало тих, що тут зiбралися, були вдячнi Раде за його слова. I коли вiн, широко розвiвши руками на обидва боки, гукнув: “Хто за мир, пiдведiться!”, вони вiдразу зiрвалися на рiвнi, а далi один за одним почали пiдводитися й iншi, аж поки на всьому лузi, до самої скелi, вже не сидiв жоден чоловiк.

— Хай буде мир! — вигукнув Раде, звiвши руки догори.

Але не встиг вiн ще їх опустити, як стара Анджа Джурановичка, мати останнього вбитого, закричала:

— Нi! Не буде миру, поки не вiдплачено за мого сина!

— За нього вже вiдплачено, мамо, — сказав її найменший син, що стояв поруч матерi, яка так i не пiдвелася разом з усiма.

— По-твоєму, це й є вiдплачено, коли його вбивця ще живий? -вереснула стара. — Я знаю вбивцю! Осьде вiн!

Аж тепер вона звелася на ноги й показала на одного юнака з роду Брайовичiв. Потiм знов сiла i з глумливим усмiхом на зморшкуватому старечому обличчi крикнула до сина:

— Боягуз, хто не годен вiдплатити за рiдного брата! Лайдак, хто боїться смертi дужче, нiж ганьби!

Всi ще стояли остовпiлi вiд цього раптового спалаху ненавистi, коли син Анджi блискавично вихопив з-за пояса пiстоль i, майже не цiлячись, натиснув на спусковий гачок.

Гучною луною вiдбився звук пострiлу вiд скелi. Та луну заглушив лемент натовпу. Руки чоловiкiв мимохiть сягнули до пiстолiв, жiнки перехоплювали той зловiсний порух, а дiти зчинили галас.

Ще хвилина — i щойно досягнутий мир перетворився б на криваву усобицю, якби Раде, скинувши руки догори, не ревнув до своїх:

— Кого поранило?

Це питання миттю заглушило лемент — усi зрозумiли Раде. На хвильку запала тиша — кожен чекав вiдповiдi. Але нiхто не озвався. Зробилося так тихо, що можна було почути, як десь бекнуло ягня.

Тодi Раде обернувся до Джурановичiв i сказав:

— Якби вцiлило когось iз наших, то вже б не було на свiтi й твого найменшого сина, Анджо. Тобi хочеться, щоб так тривало й далi? Ти не хочеш спiвати, колискової над своїм онуком? Хочеш померти безпотомно, як трухлявий пеньок, що нiколи вже не пустить зеленого пагона? Твiй син не боягуз. Ми всi це знаємо. Ти наказала йому вiдновити вiйну, i вiн вистрiлив. То накажи ж йому укласти мир. Вставай!

Стара жiнка поволеньки пiдвелася з землi. Обличчя її було безвиразне. Малi очицi недовiрливо обнишпорювали мовчазний натовп. Мiцно стиснутi вуста не вимовили й слова. А все ж таки вона пiдвелася. Найостаннiша.

I тодi Раде, знов простягти руки на обидва боки, сказав:

— Хай буде мир! — I повiльно перехрестився.

Мир було укладено. Декотрi люди знову посiдали. Декотрi розмовляли стоячи. Не один походжав лугом туди й сюди, а дехто попростував навiть до iншого табору.

Стара Анджа перша подалася додому, не мовивши синовi жодного слова. За нею незабаром пiшли й iншi, тi, котрим хотiлося дома, за пляшчиною, ще раз обмiркувати всi подiї сьогоднiшнього дня. Тi родини, в яких ще були батьки, рушили додому так, як велiв звичай: батько верхи на конi, якого веде за поводи старший син, а решта родини -пiшки, позаду.

Не хотiв ламати звичаю й Раде. Вiн гукнув до Блаже, щоб той узяв за поводи коня. Але хлопець вiдповiв:

— Я не можу, тату. Доведеться вам посадити мене в сiдло.

— Що? — Раде рвучко обернувся й аж тепер глянув на сина: той сидiв на травi дуже блiдий i якось дивно скоцюрблений.

— Та що скоїлось? Ти хворий? — нетерпляче спитав вiн.

Цей велетень ненавидiв хворiти сам i не любив, коли хворiли iншi. Проте хлопець мав таки недужий вигляд. Вiн був як бiль бiлий, очi в нього блищали.

— То що скоїлося? — знову сказав Раде, тепер уже не так гостро. Вiн навiть нахилився й приклав синовi до чола руку. Воно горiло. Хлопця лихоманило.

Раде стурбувався.

— Що скоїлося? — втретє спитав вiн.

Тодi його син трохи пiдняв полу своєї гунi, i Раде побачив, що той затулив рукою рану. Його пальцi й полотняна сорочка були в кровi.

Раде випростався й закляк iз розтуленим ротом, дивлячись на сина широко розплющеними очима.

— Тебе поранено? — спитав вiн.

— Так, — вiдказав Блаже. — Влучило в мене. — I, опустивши полу, додав: — Та нiхто не помiтив. I ви не кажiть нiкому. Вiдвезiть мене звiдси. Отой вiйськовий лiкар з Подгорiци швидко мене вилiкує.

Батько безпорадно стояв над сином. Вiн невиразно вiдчував, що цей хлопчина на травi — герой. Але таких героїв, що страждають i мовчать, вiн ще не знав. У ньому здiймався гнiв проти цього мовчазного терпiння. I гнiв на того, хто це зробив, — на сина старої Анджi. Й на всiх Джурановичiв. I на цей мир, що не давав йому взяти рушницю й помститися за свою поранену дитину.

— Чом ти ранiше не сказав, що тебе поранено? — дуже суворо спитав вiн.

— Тодi не було б миру, тату.

— Мир, куплений цiною кровi дитини, — хiба це мир, Блаже?

— Той лiкар мене вилiкує неодмiнно, тату. А що я втратив трохи кровi, то дарма. Зате в нас вiдтепер буде спокiй i злагода.

Зненацька Раде помiтив, що хлопець важко дихає i що його змагає бiль — вiн ось-ось зомлiє. I тодi Раде зрозумiв, що лiкар зараз важливiший, анiж честь, гнiв, помста й довгi балачки. Не промовивши бiльше й слова, вiн пiдняв Блаже, посадив його на свого коня й спитав:

— Ти можеш триматися однiєю рукою?

Блаже кивнув головою.

Тодi Раде гукнув жiнок, що неподалiк вiд них розмовляли з сусiдками, й сказав їм:

— Гайда! Наглядайте за хлопцем. Йому потрiбен лiкар.

I перше нiж вони встигли щось запитати, Раде взяв огиря за поводи й повiв геть iз лугу. Кожен, хто забарився тут, стояв тепер i зачудовано дивився на невидану картину: найстарший у родинi, цей гордий велетень-воїн Раде, вiв за поводи свого коня, а в сiдлi сидiв його син, хлоп’як, у якого ще й пух пiд носом не висипався.

Один iз Джурановичiв, що мав себе за великого дотепника, гукнув:

— По-твоєму, коли мир, то вовк має доглядати овечат?

— Це овеча заплатило за ваш мир своєю кров’ю, — мимохiдь кинув йому у вiдповiдь Раде. — Анджин син пiдстрелив його, а вiн i не ойкнув, аби тiльки ти мав оцей свiй плюгавий мир, Джурановичу!

Аж тепер, довiдавшись, що сталося, жiнки заголосили. А чоловiки, якi тим часом зiбралися довкола, з подивом i захопленням дивилися на хлопця в сiдлi. I коли старий бездiтний пастух стягнув з голови шапку, решта чоловiкiв зробили так само.

Коли оповiдка скiнчилася i шпалера в прадiдусевих руках скрутилася в сувiй, я вiдчув, що й сам би скинув перед цим хлопцем шапку, якби зараз мав її на головi.

Яким далеким було моє “героїчне” спускання тросом вiд подвигу цього чорногорського хлопця, що важив своїм життям, аби дорослi, мудрi чоловiки не вбивали один одного! Коли я уявляв собi, який вiн був самотнiй серед них усiх, — iз затаєною раною, iз своїм нiмим болем i думкою, що, може, зробив не те, — вiн здавався менi справдi великим.

Напевне, якраз цим приваблював прадiдуся хлопчина Блаже Брайович.

— У Чорногорiї, — сказав старий, — чоловiки провадили героїчне життя, як називають це деякi професори. Там кожний чоловiк прагнув стати героєм. А що розумiти пiд геройством, було встановлено твердо: герой — це чоловiк смiливий, хитрий i навчений добре володiти зброєю. Нiчого цього не мав малий Блаже. Вiн — герой зовсiм iнакший. Вiн був скорiш смирний, нiж хоробрий. Хитрощi були чужi його натурi. I вiн не володiв нi зброєю, нi навiть словом. Вiн був героєм цiлком незвичним. Його героїзм розходився з традицiєю й звичаями тих часiв. Але чоловiки на лузi скинули шапки перед цим хлопцем, несвiдомо визнали його героєм.

Прадiдусь на мить торкнувся пальцями повiк, бо читання втомило його старi очi, а тодi додав:

— Любов до людей, що на перший погляд часто здається такою безпорадною, кiнець кiнцем перемагає. Ненависть може бути доречна, цiлюща. Хто любить людей, мусить ненавидiти тиранiв. Але любов до людей, просто любов, величнiша й прекраснiша за ненависть, Хлопчачок… А тепер я трохи задрiмаю, поки твоя горiшня бабуся знову покличе нас їсти.

Старий Хлопчак злiг на спинку свого крiсла, мовби показуючи, що вiн усе сказав i не сподiвається бiльше запитань або заперечень. Отож я подався наниз.

Та коли я ступнув на останнiй схiдець i хотiв був зайти до вiтальнi, то почув за її дверима голоси моїх батька з матiр’ю та ще декотрих наших родичiв, i говорилося знов про нас, поетiв.

Я почув, як мама сказала, що i їй хотiлось би прочитати нашi вiршi та оповiдки, а горiшня бабуся вiдповiла:

— Ось нехай-но Хлопчачок перейде знов жити додому, ти, як хоч, усе перечитаєш. Оповiдки вони писали на отих негодящих шпалерах, що й ти знаєш. На зворотi. Там i про Яна Янсена є оповiдка. А балади про Геракла — в зошитi.

Я вирiшив не перебивати їм розмови про нас, двох поетiв, навшпиньки побрався на другий поверх, а там, — не знаю сам, чому, -до прадiдусевої спальнi. Може, я сподiвався знайти якiсь невiдомi менi вiршi та оповiдки, — тепер уже не пам’ятаю. Одне добре знаю, що я справдi знайшов там вiрша, якого досi не читав i який нагнав на мене жах.

В одному з “Моряцьких щорiчникiв” мiж сторiнками стримiв клаптик картону, сiренький i непримiтний, — от собi закладка й годi. Та я навiщось витяг той клаптик картону й побачив, що на ньому добре знайомим прадiдусевим письмом написано якийсь вiрш. Це був, як виявилося, немовби прадiдусiв заповiт менi. Я читав його з дедалi бiльшим подивом i страхом.

Отак, Хлопчачок, прощавай, не журись,

Бо кожному з нас умирати колись.

I в цьому геройства нема, щоб ти знав, –

Людина вмирає, бо час їй настав.

А смерть вiдкриває, чого був хто варт,

I що було правда, а що тiльки жарт.

Та й жарти минаються без вороття, –

Скрашай, Хлопчачок, собi жартом життя.

Я завжди скрашав, та тепер уже край –

Я йду на спочинок, а ти пам’ятай:

Не був я герой, був собою однак.

I ти будь таким.

*Твiй Старий Хлопчак.*

Не пам’ятаю вже, що я зробив, прочитавши цього вiрша. Знаю тiльки, що менi на мить здалося, нiби серце моє перестало битись i я не поворухну анi рукою, анi ногою.

“Виходить, вiн дуже добре знає, що скоро надiйде його остання година, — подумав я. — Вiн лише вдає передо мною дужака. А насправдi…”

I враз менi уявилося, що там, нагорi, у крiслi на колесах, мiй прадiдусь спить останнiм, вiчним сном, з якого не прокидаються.

Як стiй, iз клаптиком картону в руцi, я кинувся сходами на горище, задиханий, рвонув дверi до пiвденної кiмнатки. Там ще горiло свiтло.

Прадiдусь дивився на мене, широко розплющивши очi. Вiн злякався, — мабуть, мого переляканого вигляду.

Але, побачивши в мене в руцi знайомий йому клаптик картону, вiн заусмiхався.

— Герої, Хлопчачок, — промовив вiн, — привчають себе жити з думкою про смерть. Але, по сутi, всiм нам треба до цього привчатись.

Та й ми ж iз тобою, — не прикидаймося, Хлопчачок, — жили цей тиждень з думкою про смерть. Проте я куди жилавiший, нiж здається лiкаревi.

Отой незвичайний усмiх все не сходив iз прадiдусевого обличчя -сказати б, знайшов собi тут притулок.

— Як добре зважити, — провадив старий, — то я житиму довгенько ще й пiсля своєї смертi. Не конче в оцих-от штанях, вовняних шкарпетках i оцих-о чорних черевиках. А як образ. У твоїй душi. А ще — в книжках.

— У яких книжках, прадiдусю? — здивовано спитав я.

— У твоїх, Хлопчачок.

Усмiх його все ширшав. Наче лампа, що розгоряється дедалi дужче.

— Ти подаруєш менi щось немов безсмертя. I я житиму довго, -казав вiн. — Я спорудив собi пам’ятник у твоїй душi. Спорудив не без певного марнолюбства, Хлопчачок. Тепер чи помру я одного чудового дня, i якого саме, — це вже, їй-богу, не багато важить. Рокiв через двадцять–тридцять ти це зрозумiєш.

Обличчя його аж променiло, коли вiн закiнчив:

— Ти тепер вертайся додому, до батька з матiр’ю. Я вже знов можу ходити. Оце крiсло, в якому настiльки легше думається, поставимо в куток. А чи помру я i коли саме, Хлопчачок, це байдуже. Своїй дещицi мудростi я знайшов добрий прихисток. Ти нiколи не славитимеш фальшивих героїв.

Я стояв збентежений i тiльки дивився на прадiдуся. Аж через добрих двадцять рокiв я зрозумiв, що вiн мав на увазi.

Сподiваюсь, моя книжка це доводить.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Мiй прадiдусь, герої i я”
Переклад з німецької – Є.А. Горева
Видавництво : “Веселка ”
м. Київ, 1991 р

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: