Мікруха, Мокруха і дівчинка, яка забула помити руки

Ірина Прокопенко

Жили собі на білому світі Мікруха й Мокруха. Були вони такі маленькі, що не тільки простим оком, а навіть крізь окуляри не розгледиш. Ось які маленькі! Роздивитися як слід їх можна було хіба що в мікроскоп, бо збільшує він у багато-багато разів. Ті, хто бачили Мікруху й Мокруху під мікроскопом, казали, що Мікруха схожа на кульку, а Мокруха – на джгутик. Взагалі – нічого, мовляв, особливого. Та хоч і маленькі Мікруха з Мокрухою, хоч і схожі на кульку та джгутик, але дуже вони шкідливі та підступні істоти. «Якщо люди нас не помічають, будемо їм шкодити, – вирішили вони, – хай знають, що ми є!».
Відтоді й никають вони по білому світі – літають на порошинках та мухах, липнуть до фруктів та овочів, де є хоч найменший недогляд, і дуже багато завдають людям лиха: там, де вони побувають, різні хвороби з’являються. Так було й того ранку. Лиш прокинулись – одразу й почали змовлятись, що б його встругнути капосне та лихе. Спіймали собі по порошинці, всілися на них та й полетіли тишком-нишком понад містом. Аж гульк – іде вулицею старенька бабуся, у кошику яблука несе. Спустилися Мікруха з Мокрухою на своїх порошинках, мов на парашутах, та й розсілися на яблуках.
Принесла бабуся ті яблука додому, дістала з кошика, у друшляк поклала. А Мікруха з Мокрухою сидять собі на яблуках та хихотять: сподіваються, що вдасться їм яблука зіпсувати, що не минути старенькій біди – неодмінно захворіє. А бабуся наче здогадалася про їхні підступні наміри: взяла друшляк з яблуками – та під кран з водою.
– Ой-ой-ой! – заверещала Мікруха. – Потонемо!
– Ряту-у-уйте! – зарепетував Мокруха.
Отак, лементуючи, вибралися вони з води, а тоді як дременули, наче їх вітром здуло. Знов порошинки осідлали. Летіли вони, летіли, аж бачать – вікно пилюкою припало.
– Це якраз те, що нам треба, – зраділа Мікруха.
Сіли вони на підвіконня. Бачать – у кімнаті брудно й темно. Зраділи обоє: дуже подобається їм, коли насмічено, темно і безлад у хаті. Пролізли крізь шпаринку до кімнати й вирішили тут оселитися. Та тільки зібралися новосілля святкувати, як зайшов до хати господар з рюкзаком за плечима.
– Фу!. – втомлено мовив. – Ого, скільки пилюки та бруду назбиралося, поки я мандрував.
Скинув господар рюкзак, вікно розчинив. Увірвалися сонячні промені до кімнати. А Мікрусі з Мокрухою це не сподобалось, не люблять вони сонячних променів. Набурмосились, зіщулились, у куток забилися. Витяг господар із шафи машину з довгим-предовгим носом, натиснув на кнопку. Машина загуділа, довгим носом по кутах стала нишпорити. Злякалися Мікруха з Мокрухою, під диван залізли, але довгий ніс їх і там знайшов.
– Ой-ой-ой! – залементувала Мікруха, чіпляючись за підлогу.
– Ряту-у-уйте! – зарепетував Мокруха.
Не встигли вони отямитись, як потягло їх аж у брезентовий мішок, у тісноту й темряву. А скільки там пороху назбиралося! На що вже любили Мікруха з Мокрухою порох, просто-таки не могли без нього жити, а й ті розкашлялись.
– Еге, – зажурилась Мікруха, – тут не пострибаєш.
– Апчхи! – погодився Мокруха. – Головне, й нашкодити нікому.
Та не довго вони журилися, бо скоро господар мішечок витяг, витрусив з нього пил на смітнику, а разом з ним – і Мікруху з Мокрухою. Тут раптом вітерець налетів, підхопив їх і виніс із смітника. Вони, звичайно, зраділи й зразу ж почали радитися, що їм далі робити.
– Давай  полетимо в дитячий садок, – сказала Мікруха. – Малята люблять усякий непотріб із землі підбирати й у рот тягнути. Там уже нам буде роздолля!
– Давай, – зрадів Мокруха. Та й полетіли.
Але кругом дитячого садка дерева та кущі росли. Хоч як крутилися Мікруха з Мокрухою на своїх порошинках, а крізь густе листя не пробилися. Покружляли – покружляли і геть полетіли.
– Щось не щастить нам сьогодні, братухо, – каже Мікруха. – То стара нас ледве не втопила, то в машину разом з пилом затягло, а в дитячий садок дерева та кущі не пустили… Кругом невдачі, аж злість розбирає!
– Не сумуй, – втішає її Мокруха. – Бачиш, нова школа стоїть? Ні кущів, ні дерев круг неї нема – ще не встигли вирости. Летімо туди мерщій.
– Полетіли, звичайно, можна, – погодилась Мікруха, – та тільки школярики – народ дуже вчений: якщо із землі щось і піднімуть, то в рот не тягнуть. А як сідають їсти, руки миють. Моя знайома Бактерія, ну, та сама, що теж із нашої родини мікробів, казала, що нібито цих школярів нічим уже не проймеш.
– То Бактерія, а нас вони не обдурять. Летімо скоріше. Окрилені надією, подалися Мікруха з Мокрухою до школи. Підхопило їх вітром, понесло, закружляло. Примчали до школи і – пурх у вікно. Аж тут і дзвоник на перерву задзеленчав. Веселою юрбою вибігли на подвір’я діти. Лиш одна дівчинка у класі зосталася, чергова. Взяла вона віник і заходилась підлогу підмітати. Віник у руках так і танцює, так і танцює, а курява клубами так і в’ється, так і в’ється. А все через те, що забула чергова намочити віника та підлогу побризкати. Мікруха з Мокрухою тут як вродилися, на пилинках туди-сюди ширяють, вибирають місце, куди б сісти. Нарешті вибрали – всілися на вказівний палець дівчинці. Знову дзвоник задзеленчав, тепер уже на урок. Діти за парти хутко посідали, і чергова з ними. Урок почався.
– Ой, – схаменулася дівчинка, – я ж забула руки помити, – і подивилася на свої брудні пальці, навіть не здогадуючись, що Мікруха з Мокрухою аж підстрибують з нетерплячки, бо дуже хочеться їм якусь капость зробити.
– Та, подумаєш, – безтурботно махнула рукою дівчинка, – на перерві помию, якщо знову не забуду.
– Мікрухо, – зіщулився Мокруха, – а що, як вона й справді помиє руки?
– Тоді нам кінець, – зітхнула Мікруха. – Змиє нас водою і занесе хтозна-куди. Розмовляють вони, а дівчинка не чує нічого, бо ж мікробів ані помітити, ані почути неможливо.
Отож сидить вона на уроці й геть собі не відає, які злостиві та лукаві істоти причепилися до її брудних рук. Відкрила вона підручник, послинила пальця, щоб сторінку перегорнути, та й злизнула Мікруха з Мокрухою. А їм тільки того й треба було. Хоч і проковтнула їх дівчинка, вони живі-живісінькі зосталися, навіть ще більше повеселішали. Минуло кілька днів, і не прийшла дівчинка до школи, тяжко захворіла. То її в жар кидає, то морозить, голова болить і все тіло ломить. Лежить вона в ліжку, а Мікруха з Мокрухою з радощів аж танцюють. І чим більше вони танцюють, тим дівчинці гірше стає. Тільки рано почали вони радіти, бо кожен знає: не смійся з другого, щоб тобі не було того. До дівчинки викликали лікаря, він призначив їй ліки, від яких самі оті мікроби зачмихали та закахикали, а як побачили шприц, яким дівчинці медсестра укол зробила, то й дременули геть так хутко, що тільки загуло за ними. А дівчинка одужала й до школи повернулася. Кажуть, тепер вона вже не забуває мити руки, бо знає які лихі та лукаві істоти на порошинках літають, замазур вишукують.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.4 / 5. Оцінили: 15

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Пригоди на землі та під водою”

Ірина Прокопенко

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: