TOU

Мірабель

Казки Астрід Ліндгрен

Зараз я розповім вам про одну найдивовижнішу подію, яка трапилася зі мною в житті. Це сталося два роки тому. Тоді мені було лише шість років. Зараз мені вісім.

Звати мене Брітта-Кайса. Хоча, власне, яке це має відношення до справи! Мама, тато і я живемо в маленькому-премаленькому будиночку, оточеному таким же маленьким садком. Наш будиночок стоїть зовсім самотньо.

І поблизу ніхто не мешкає. Але перед будиночком проходить маленька та вузька шосейна дорога, а в кінці цієї дороги — далеко, далеко — починається місто.

Мій тато – садівник. Щосереди та суботи він їздить у місто і продає на ринку овочі та квіти. За них він отримує гроші. Але не такі величезні. Мама каже: так не буває, щоби грошей завжди вистачало.

Тоді — два роки тому — я так жахливо, жахливо, хотіла, щоб мені купили ляльку. Іноді у базарні дні я їздила з мамою та татом до міста. Там, поряд із ринком, є великий іграшковий магазин. І щоразу, коли мені траплялося бувати поблизу, я зупинялася перед вітриною, дивилася на всі ляльки і страшенно хотіла купити хоча б одну.

Але мама говорила, що це неможливо. Адже всі гроші, які тато виторгує за овочі, підуть на одяг, їжу та інші необхідні речі. Я розуміла, що жодної надії на ляльку у мене немає, але все одно не могла не мріяти про неї.

Ну а тепер я підходжу до розповіді про те диво, яке сталося зі мною. Якось навесні, два роки тому, тато з мамою, як завжди, повезли на ринок весняні первоцвіти та березове листя.

Я залишилася вдома, сама не знаю, чому. І як мені пощастило, що я залишилася тоді вдома. Надвечір, коли почало сутеніти, я пішла в сад подивитися звідти, чи не з’їжджають мама з татом униз з пагорба.

Стояв такий чудовий вечір! Весь сад, і наш будиночок, і дорога, що химерно звивалася, — все здавалося таким незвичайним! Повітря теж було напоєне чимось дивним, так, що я не можу навіть пояснити, яким дивним усе це було.

І ось, коли я стояла там і дивилася на пагорб, я почула, що їде запряжений візок, і дуже зраділа, бо подумала, що ось нарешті їдуть мама з татом. Візок під’їжджав дедалі ближче.

Я побачила, що це були зовсім не мама з татом, а якийсь маленький дивовижний дідок. Я дивилася і дивилася, але нарешті схаменулась, вибігла з садка і відчинила ворота, щоб дідусю не довелося злазити з візка.

Так як ворота на дорозі зовсім близько від нашого будиночку, я зазвичай відчиняю їх тим, хто проїжджає дорогою. Іноді мені дають за це монету. Коли я відчиняла ворота маленькому дивовижному дідусеві, я таки трохи боялася: адже я була зовсім одна та інших людей поблизу не було.

А звідки мені знати, добрий це дідок чи ні. Щоправда, на вигляд він був добрий. Він проминув ворота, наказав коні зупинитися, подивився на мене і засміявся.

— Загалом тобі треба було б дати монетку за те, що ти відчинила ворота, — сказав він. — Але монетки в мене немає. Отримаєш натомість дещо інше. Давай руку!

Так я й зробила. І тоді дивовижний маленький дідок поклав мені в руку маленьке жовтеньке зернятко. Воно блищало, наче золоте.

— Посади це зернятко у своєму саду і поливай його щодня, побачиш дещо кумедне, — сказав дідок.

Тут він клацнув батогом, і за секунду візок зник — від нього й сліду не лишилося. А я довго стояла на дорозі і слухала, як котяться колеса і далеко-далеко цокає копитами кінь. Все це було так дивовижно!

Зрештою я пішла у власний город за будинком і посадила в землю зернятко, яке мені подарували. Потім я збігала за своєю маленькою зеленою лійкою і рясно полила місце, де я посадила насіння.

Довгий час я щодня ходила туди і поливала насіння, мені було дуже цікаво, що з нього виросте. Я думала, може, це буде кущ троянд або ще щось гарне. Але ніколи, ніколи я не змогла б відгадати, що це буде насправді.

Одного ранку, коли я, як завжди, прийшла полити своє зернятко, я побачила: з землі вилізло щось червоненьке, маленьке-премаленьке.

З кожним днем це червоне ставало все більше і більше, і зрештою вже можна було бачити, що це таке. Відгадайте, що то було? Це був червоний ляльковий капелюшок. А ляльковий капелюшок був одягнений на лялькову голівку. Так, це була лялька, і вона росла в моєму городі! Ну, чи не дивно це? Відгадайте, що я робила? Я поливала ляльку водою! Так-так, я поливала її вранці, вдень і ввечері, і мама з татом усе дивувалися:

— Дорога дитино, навіщо ти ллєш стільки води? Редисці зовсім не потрібно стільки води!
Але мама з татом ніколи не ходили до мого городу, а випадково побачити, що там росте, не могли, бо город був в тіні.

Одного ранку з’явилася вже вся голова ляльки. Це була лялька з очима, що закривалися.
Такої гарної ляльки я ніколи в житті не бачила. Під червоним капелюшком у неї було світле, кучеряве волосся, ніжні щічки і рожевий рот. Очі її були заплющені.

— Я ніколи нічого подібного не бачила!

А мама спитала:

— Як таке могло вийти?

— А так, я посадила в землю лялькове насіння, — відповіла я.

І тато сказав, що було б непогано роздобути цілий кілограм такого ось лялькового насіння, бо тоді він міг би продати цілу купу ляльок на ринку. І заробити на цьому набагато більше грошей, ніж на редисці. Цілий день мама з татом тільки й робили, що ходили та дивувалися.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Мирабель”
Астрид Линдгрен
Видавництво: “Аст”
2010 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: