TOU

Місячна квітка

Гроздана Олуїч

Високо над землею, наче плетені кошики, підвішені до неба, гойдаються вежі міста. В одній з них живе хлопчик Ясен. На дітей, птахів і хмари він і не дивиться.

А чого на них дивитися? Всі чудеса на світі Ясен бачить у своїй чарівній скриньці. Що йому діти, птахи і
хмари? Для чого йому спускатися зі своєї скляної вежі? Вітер його не шмагає, каміння і колючки не ранять. На м’якому спить, по м’якому ходить. Пташиного молока йому не вистачає! Чому ж тоді не росте Ясен? Чому сама тільки голова у нього все більшає і більшає?

Журливо дивляться на нього батько з матір’ю: на тонкій шийці, мов кулька на ниточці, хитається величезна голова. Справжнє лихо! Невже синок так і залишиться потворним? Де знайти ліки? Що робити? У кого тільки батько з матір’ю не просили поради, і кожен своє пропонував.

— Дайте дитині молока з медом! — казала бабуся.

— Лиху хворобу лікують лихою травою! — переконував їх травник, а хлопчик байдуже здвигає плечима і дивиться у свою чарівну скриньку, вуха як два лопухи, а очі на все обличчя, тільки їх і видно.

Тут дід Мілія і каже:

— Нехай хлопчик іде з дому, інакше погано йому буде. Без Місячної квітки він не видужає!

— Ми знайдемо цю Квітку! — вигукнули батько з матір’ю.

— Хлопчик повинен сам її знайти! — сказав дід Мілія.

— Але ж він як кульбаба! Вийде з дому, і його перший подув вітру понесе, мов осіннє листя! — захищали сина батьки.— Краще ми замість нього пошукаємо Квітку!

— Він сам повинен її знайти! — Дід Мілія узяв Ясена за руку, відчинив двері й мовив:— Іди, синку, й не обертайся! Квітка чекає тебе на вершині Срібної гори.

Вивів дідусь Ясена на вулицю. Але куди там! Вулиця у кам’яну сорочку вирядилася: де тут Квітці вирости? Підвів Ясен голову і бачить: кам’яні вежі небо загородили, тільки подекуди виблискують сині клаптики. А хіба без неба розів’ється квітка?

Пішов хлопчик далі. Поніс його бурхливий людський потік кам’яними ущелинами вулиць, зі всіх боків натискують, штовхають, об стіни шпурляють, наче річкову гальку… Від страху мурашки поповзли по спині Ясена: от-от затягне його людська ріка. Повернув він і кинувся назад додому, але на порозі дід Мілія стоїть, проси не проси — двері не відчинить!

— Квітка чекає на тебе! — каже він.— Іди й знайди її, інкше так і залишишся потворним, лише голова буде рости!

Рушив Ясен знову в путь-дорогу. Ішов він, ішов, лік часу згубив, аж тут вулиця скінчилася, зблиснув лужок, зажебонів струмок. Вибрався Ясен з кам’яних хащів, але не радує його ні луг, ні струмок, лякають птахи й кущі. Батогів ожини він ніколи не бачив, а один візьми та й зачепися йому за литку, рве шкіру, кров цвіркнула.

— От проклятуща! — скрикнув хлопчик і давай рвати батоги і топтати їх. Не чує і чути не хоче, як ожина просить його пожаліти її, не губити.

— Не рви мої батоги, змилуйся наді мною! — стогне ожина, проте Ясен і голови не повернув.

Покарав ожину і пішов собі далі. От дурний так дурний! Щастя своє прогавив — і хто знає наскільки? Знемігши від утоми, сів Ясен, не глянувши куди сідає, адже він звик сидіти на м’якому. Але що ж це таке, що так кусається, вогнем пече?

— Хто ви такі? — питає.

— Мурахи! — відповідають йому.— Хіба не бачиш?

— Мурахи? — здивувався Ясен. У чарівній скриньці мурахи були зовсім іншими й не кусалися.

Зойкнув хлопчик од болю й гніву і давай топтати мурашник. Розкидав його, наче то була купа піску. Даремно впрошували мурашині дітки не губити їх! Даремно обіцяли йому допомогти! «Яка від вас може бути допомога?» — зневажливо подумав Ясен і пішов далі, навіть не озирнувшись. На вершині Срібної гори його чекає Квітка, треба поспішати.

Аж ось руки й ноги зовсім перестали його слухатися, стомився Ясен, пити хоче: річку б випив, але довкола нікого — ні людини, ні звіра. Навіть вітер ущух. Коли це здалеку долинув раптом шум води. Почимчикував Ясен на шум і бачить: під дипою б’є джерело.

Дивина та й годі! Нахилився хлопчик, напився досходу, а потім знічев’я давай кидати у воду грудки землі.
Нараз біля самого його вуха почулося чиєсь зітхання. Хто б це міг бути? Повернувся Ясен праворуч, повернувся ліворуч: ніде нікого! Але зітхання усе голоснішало. Моторошно йому стало. Хто зітхає?

— Хто ти? — спитав хлопчик і хотів обпертися спиною на стовбур дерева, однак липа нараз відсунулася.— Оце так! — здивувався Ясен.— Відколи це дерева ходять?

— А відколи Місячна квітка росте? — проказав чийсь голос і презирливо засміявся.

Втім, коли Ясен повернувся у той бік, звідки долинав голос, він побачив лише самотній кущ, а на ньому оченята, чорні, наче тернові ягоди; оченята кліпали й дивилися на хлопчика із зацікавленням і докором.

«Дурниці! — подумав Ясен.— Де взялися в терну очі? Мені просто хочеться спати!» — спробував він заспокоїти себе, але крижані мурашки страху знову поповзли по спині. Очі кліпали й кліпали. «Може, і їм спати хочеться?» — подумав хлопчак, але раптом кущ заворушився і посунув прямісінько на нього…

Ясен пустився навтьоки, та хіба втечеш? Кущ мчав із швидкістю вітру, а за ним юрмилися дерева. Не встиг він і оком змигнути, як гілки поспліталися, листя перемішалося. Ясен зупинився. І кущ зупинився.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: