Місті, або Кішечка — подарунок долі

Вона м’яко зіштовхнула його зі своїх колін і встала, опираючись на палицю. Місіс Джонс повільно пішла на кухню, а Чарлі побіг за нею.

— Саро, коли ти востаннє бачила Джет? — запитала місіс Джонс і сіла на кухонний стілець.

Її донька здивувалася.

— Ой. Не знаю, мамо. — Вона глянула на миски з котячим кормом — обидві були порожні. — Ну, вона з’їла свій сніданок, тож, мабуть, була тут сьогодні вранці, хоча я її не бачила. — Жінка всміхнулася, коли Чарлі терся коло її ніг. — Шкода, що ми не можемо запитати його!

— Гм. — Місіс Джонс насупилася. — Не думаю, що його треба запитувати. Зрозуміло, хто їв їжу Джет. Подивися, як він погладшав!

Сара похитала головою.

— Ні. Не може бути!

— Саро, я не бачила Джет уже цілий тиждень. А до цього вона булатака налякана й полохлива, що я лише іноді бачила її тут. Думаю, Чарлі її залякав.

— Чарлі не такий, справді… — Але Сара була трохи стурбована.

— Це не його провина, — сказала місіс Джонс. — Зрештою, це його дім. Але ми мусимо знайти Джет. Я мала зрозуміти, що відбувається, але через ці нові таблетки, які мені прописав лікар Джексон, я дуже втомлююся. Бідолашна Джет! Вона, напевно, вже вмирає з голоду. Кішка зовсім не знає цієї місцевості… Вона могла заблукати, або її навіть могла збити машина. — При цій думці, яку вона проговорила вголос, місіс Джонс здригнулася.

Сара підійшла й обійняла її, щоб заспокоїти.

— Не хвилюйся, мамо, ми знайдемо Джет. Я переконана, вона не могла піти далеко.

Якось, через два тижні після ночівлі в будиночку на дереві, Емі й Лілі поверталися зі школи й безупинно розмовляли, а їхні мами йшли позаду.

— На цих вихідних тато планує поставити котячі дверцята, — радісно повідомила Емі подрузі.

Проте Лілі нічого не відповіла. Емі озирнулася й зрозуміла, що Лілі біля неї не було. Подруга зупинилася й дивилася на щось прикріплене до ліхтарного стовпа, який вони щойно проминули.

Емі повернулася, щоб теж глянути, на що ж утупилася Лілі.

— Що це? О ні…
Це було оголошення з фотографією маленького кошенятка й написом:

«ЗАГУБИЛОСЯ. Джет, чорне кошеня. Будь ласка, перевірте сараї
та гаражі, можливо, воно в пастці.
Зв’яжіться з місіс Сільвією Джонс,
якщо ви бачили нашу кішку».

Внизу зазначено номер телефона та адресу.

Емі заціпеніло дивилася на оголошення.

— Як ти гадаєш, це Місті? — прошепотіла вона до Лілі.

— Вона дуже схожа на неї, — сумно визнала Лілі. — І провулок Роуз-Трі-Клоуз за рогом від вас.

Еміні очі наповнилися слізьми.

— Я не хочу її віддавати, — пробурмотіла вона. — Це несправедли во. Місті не любить цю місіс Джонс, хоч ким вона була. Місті точно її не любить, інакше не стала б жити з нами. І згадай, якою худою вона була, коли ми вперше її побачили, — мабуть, та жінка не піклувалася про неї як слід!

Лілі кивнула.

— То що робитимеш?

Емі подивилася на оголошення.

— Я можу просто вдати, що не бачила його. Та місіс Джонс не заслуговує, щоб їй віддавали Місті, — я не почуватимуся винною. — Потім вона знову глянула на фотографію Місті. — Хіба трохи…

Дівчинка подивилася на дорогу. Її мама й Ліліна мама вже майже наздогнали їх. Вона могла б просто зірвати оголошення, тоді мама ніколи не дізнається… Але коли мати підійшла, Емі побачила, що в руках у неї інше оголошення, яке вона, мабуть, узяла десь далі вулицею.

— О, Емі. Ти теж це бачила. Мені дуже шкода, але, здається, Місті таки має дім.

— Але звідки ми знаємо, що це вона? — прошепотіла Емі.

— Вона справді дуже схожа, — м’яко відказала мама.

— Їй не подобався її старий дім, інакше вона не втекла б. Тепер вона наша. Тато навіть планує поставити котячі дверцята!

— Я знаю, Емі. Але хтось за нею сумує. Та місіс Джонс…

— Вона не заслуговує кошеняти! — Емі пирхнула, і Лілі стиснула їй руку.

— Ми мусимо віднести її назад, — наполягала мама. — Ти ж пам’ятаєш, про що ми домовлялися.

Емі на мить замовкла. Вона нічого не могла заперечити.

— Я знаю. Але думаю, що це неправильно. Місті не було в будинку, вона не бігла до дверей, вітаючись із ними нявканням, як зазвичай.

— Може, вона в будиночку на дереві, — припустила Емі. Усередині в неї ще росло маленьке зернятко надії. Якщо вона не зможе знайти Місті, не доведеться її віддавати, правда ж?

Емі вибігла в сад і вилізла в будиночок на дереві, але там було порожньо.

Дівчинка сіла в крісло-мішок. Воно було тепле, неначе ще мить тому там лежала згорнута бубликом Місті.

— О, Місті, як шкода, що я не тримала тебе в таємниці, — прошепотіла вона. — Будь ласка, не приходь!

Одначе тут вона почула знайомий стукіт дощок будиночка на дереві — це зістрибнула з гілки Місті. Коли кошеня підбігло до Емі й застрибнуло їй на коліна, по щоках дівчинки потекли сльози.

Місті з любов’ю потерлася головою об Еміну руку, а потім поклала лапки на її плече й своїм маленьким шорстким язичком злизала мокрі доріжки від сліз.

— Лоскотно! — Емі сміялась і плакала водночас. Вона обережно взяла її на руки. — Вибач, Місті, нам треба піти й знайти маму. — Емі знесла її з будиночка на дереві й понесла через сад. Місті задоволено муркотіла в неї на руках. Вона була зовсім не схожа на те перелякане кошеня, яке Емі побачила вперше. Це було так неправильно віддавати її!

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13