TOU

Місті, або Кішечка — подарунок долі

Голлі Веб

— О, у вас є ще один кіт! — вигукнула Емі, побачивши гладкого сіамського кота, який ішов коридором і дивився на її маленьку Місті.

— Так, це Чарлі, кіт моєї доньки. Інколи вони із Джет не дуже добре ладнають. Але я переконана, що тепер, коли вона повернулася, вони помиряться.

Спостерігаючи за тим, як Місті сердито сичить зі свого безпечного місця на полиці, Емі подумала, що, здається, вони зовсім ніколи не ладнали.

— Ти молодець, Емі, — мовила мама, коли вони йшли додому. — Я серйозно сказала, що в тебе буде своє кошеня.

— Дякую, — прошепотіла Емі. — Але не тепер, — додала вона.

Емі знала, що мала би бути щасливою, думаючи про власне кошеня. Але тієї миті вона згадувала тільки про Місті, про те, як її налякали галасливі діти, що простягали до неї свої руки, і як її наполохав той сіамський кіт. При думці про це дівчинці хотілося плакати. Коли вона вперше побачила Місті на руках у місіс Джонс, то подумала, що помилилася й Місті справді належить бабусі. Але тепер вона не була в цьому впевнена. А якщо цей сіамець крав усю їжу Місті, і тому кошеня було таке худе? Вона не здивувалася б. Дівчинка була майже переконана, що Місті втекла через Чарлі. А тепер Емі віддала її назад.

Місті стрілою пролетіла через вітальню, прямуючи до свого сховку під книжковою полицею. Але вона не змогла туди залізти! Киця шалено звивалася, але за два тижні доброго харчування вона виросла й зробилася занадто великою, щоб поміститись у своєму сховку. Чому Емі залишила її тут? Вона повернеться? Місті затремтіла й повернулася мордочкою до Чарлі, який просто наступав їй на хвоста. Вона зухвало засичала й провела своїми маленькими кігтиками по його носі. Але він був такий великий! Одним помахом своєї довгої коричневої лапи він покотив її по килимку, а потім стрибнув на неї.

— Боже праведний! Мамо, вона вже б’ється із Чарлі! Годі тобі! Шкідливий кіт! — Сара спробувала розборонити двох котів, а вони дряпалися й шипіли.
Місіс Джонс встала зі стільця й спробувала допомогти.

— Джет, Джет, ходи сюди. О, він її ображає. — Вона відштовхнула Чарлі ціпком і нахилилася, щоб узяти на руки маленьке кошеня. — О, Боже… — Місіс Джонс знову сіла, і в її руках кошеня було немов клубок тремтячого чорного хутра.

— Чарлі не подобається, що не можна користуватися котячими дверцятами, тож він і сердиться, — пробурмотіла Сара й взяла Чарлі на руки. Вона тримала його, а кіт звивався й шипів на Джет.

— Я знаю, але якщо ми випустимо Джет, вона може знову втекти. Ми мусимо тримати її в будинку, аж поки вона почне думати, що це її будинок, — місіс Джонс ніжно погладила кошеня.

Сара зітхнула.

— Нам доведеться тримати їх окремо, поки вони звикнуть одне до одного.

Місіс Джонс занепокоєно подивилася на кошеня, яке все ще тремтіло в неї на колінах.

— Можливо, я помилилася, коли запевнила, що ти подружишся із Чарлі… Напевно, я просто була дуже рада, що ти повернулася. Бідолашна маленька Джет. Що ж робити з вами обома?

Через кілька днів Емі лежала після школи в будиночку на дереві. Вона поклала голову на крісло-мішок. На ньому скрізь були маленькі чорні шерстинки. Дівчинка підняла голову й побачила, що на полиці залишилась одна банка котячого корму, яку вона забула занести до будинку. Це все, що в неї зосталося від Місті, — корм і нашийник, який лежав на тумбочці.

Мама постійно нагадувала, що їй потрібне інше кошеня, а Лілі купила подрузі журнал про котів, щоб вона могла вибрати собі породу. Але Емі навіть не могла думати про таке. То було б наче вона зраджує Місті — зраджує знову й знову, бо Емі була переконана, що вони вчинили неправильно, коли віднесли Місті додому. Вона постійно прислухалася, чи не чути стукіт по дерев’яних дошках — це означало б, що Місті повертається до неї. Але нічого не було. Вона думала, що місіс Джонс замкнула кицю, щоб та більше не втікала.

Минуло п’ять днів. Майже тиждень. Може, через тиждень вони дозволять Місті виходити в сад? Може, вона знову піде по паркану й Емі зможе хоча б погладити її? Адже це нікому не зашкодить, правда? Якщо Емі не годуватиме її, ніхто не зможе сказати, що вона намагається принадити її назад. Їй достатньо буде просто бачити її.

Єдине, чого вона хотіла, — знати, що з Місті все гаразд.

Мама покликала її на обід. Емі спустилася сходами й із надією оглянула паркан, але Місті не бігла до неї.

Емі сіла за кухонний стіл, копирсалася в макаронах і дивилася на оголошення в газеті, які дала їй мама. «Кошенята, вік вісім тижнів. Смугасті та білі». Емі не хотіла білого кота. Вона хотіла чорного. Особливу чорну кішку.

— Саро, Чарлі повечеряв? Ми можемо впустити Джет? — Місіс Джонс заглянула на кухню із Джет на руках.

Чарлі подивився на неї й сердито зашипів. Він ще не доїв і не хотів, щоб це кошеня стояло біля його їжі.

— О, Чарлі, — зітхнула Сара. — Вони не стали краще ладнати, ні?

Місіс Джонс похитала головою.

— Я починаю сумніватися, чи правильно вчинила, — зізналася вона. Її голос був сумний. — Можливо, мені слід було дозволити тій маленькій дівчинці залишити її в себе. Коли вона принесла Джет, було видно, що в неї розбите серце.

— Але ти сумувала б за нею! — заперечила Сара.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Місті,  або Кішечка  — подарунок долі“
Голлі Вебб
Переклад – Н. Хаєцької

Видавництво: “BOOKCHEF“
м. Київ, 2021 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: