TOU

Місті, або Кішечка — подарунок долі

Голлі Веб

Дівчинка піднялася й відчинила двері будиночка на дереві. Вона збиралася посидіти в кріслі-мішку й трохи почитати, водночас визираючи через вікно, чи не йде Місті. Проте крісло-мішок було вже зайняте.

Маленьке кошенятко з мокрою від дощу та блискучою шерстю згорнулося бубликом і міцно спало.

Тепер, коли Місті дізналася, що в будиночку на дереві є м’яке й зручне місце для сну і що туди приходить Емі, щоб погодувати її, киця проводила там більшу частину дня, хоча вночі все одно поверталася спати до місіс Джонс. Уперше вона залізла до будиночка крізь напіввідчинене вікно, щоб сховатися від дощу, і, здається, Емі не заперечувала. Насправді дівчинка видавалася дуже задоволеною й дуже довго її гладила. Тепер вікно завжди було прочинене, щоб кошеня могло залізти всередину, а там на нього постійно чекала миска з котячими хрускітками чи іншими ласощами.

— Не знаю, може, мені здається, але ти стала повнішою, — з любов’ю сказала Емі кошеняті через тиждень після того, як уперше знайшла його в будиночку на дереві.

Вона погладила маленький чорний животик кішечки, яка сонно лежала в неї на колінах. — Ти гладшаєш, Місті?

— Мур-р-р-р, — кошеня замуркотіло й позіхнуло. Потім затишно вмостилося на колінах у Емі й відчуло себе як удома. Воно давно вже так не почувалося.

Емі ніжно погладила кицю, мріючи про те, щоб Місті й справді була її.

— Залишайся тут, кошеня, — пробурмотіла вона. — Тепер це й твій будиночок на дереві.

Одначе вже сутеніло, й Емі знала, що скоро їй доведеться йти додому та залишити котенятко на самоті.

— Емі! Твій чай холоне! — пролунав мамин голос з-під будиночка на дереві.

Дівчинка підстрибнула, а Місті схопилася з її колін. Вона чула, як мама підіймається драбиною. У паніці Емі накинула на Місті кофтину з капюшоном. Вона
не могла виказати секрет зараз — не тоді, коли Місті була майже її. Мама ніколи не дозволить їй узяти кошеня. Еміна мама просунула голову в двері.

— Я кличу тебе цілу вічність!

— Вибач!

Емі швидко встала й підійшла до мами, сподіваючись, що та не побачить, як звивається кофтина з капюшоном позаду неї. Вона спустилася драбиною слідом за мамою.

Місті вилізла з-під кофтини й сердито обтрусила шерсть. Навіщо Емі це зробила?

Кошеня пробралося до дверей будиночка на дереві й дивилося, як Емі йде вздовж саду до будинку. Місті прослизнула гілкою, зістрибнула на паркан, а звідти — в Емін сад. Тримаючись поодаль, вона побігла за Емі. Але щойно киця підійшла до будинку, як дівчинка зачинила двері.

Місті сумно стояла за дверима. Вона дуже хотіла б зайти до будинку разом з Емі. Адже цей дім видавався теплим і доброзичливим.

Поруч із кухонним вікном росла велика магнолія, і Місті видерлася по стовбуру на гілку, а потім перестрибнула на підвіконня. Звідти їй було видно Емі та двох інших людей, які сміялися й їли.

Їжа смачно пахла. Кошеня нявкнуло, сподіваючись, що Емі побачить його й впустить. Але чоловік, який сидів найближче до вікна, встав і підійшов подивитися.

— О, кіт! — засміявся він. — Маленьке чорне кошеня. Емі, ходи — подивишся!

Емі скочила з-за столу й, побачивши Місті, випадково зачепила на столі свою склянку із соком. Та впала на підлогу й розбилася. Еміна мама підвелась і зітхнула.

Місті скочила назад на гілку, ховаючись у густій темряві, і дивилася, як вони прибирають. Їй хотілося бути там, із ними, але здалося, що Емі засмутилася, коли побачила її. І кошеня не розуміло чому. Місті якийсь час спостерігала за ними, а потім Емі зникла, світло погасло. Тоді киця сумно попленталася садом, щоби повернутися до будиночка на дереві. Але цього разу кошеня не спало в кріслі-мішку — воно згорнулося бубликом на кофтині з капюшоном. Вона пахнула Емі.

— Учора ввечері мама піднялася до будиночка на дереві й ледь не побачила Місті! — розповідала Емі подрузі Лілі в п’ятницю вранці перед школою. — Довелося накинути на
неї свою кофтину з капюшоном. Бідолашна! А потім вона несподівано опинилася біля вікна й її побачив тато! — Вона зітхнула. — Це весело — потайки мати кошеня, але не хотілося б увесь час його ховати. Було б чудово мати можливість узяти Місті із собою додому. Я хотіла б, щоб вона спала на моєму ліжку, як Стелла спить на твоєму.

— Це прекрасно, — визнала Лілі. — Вона гріє мені пальці на ногах. Як думаєш, мама з татом справді не дозволять тобі залишити її в себе?

Емі замислено похитала головою.

— Навіть не знаю. Я так довго просила кошеня… Якби вони планували дозволити мені його взяти, то давно зробили б це, правда ж? Не думаю, що вони змінили свою думку.

— Але вона така мила!

— Може, варто розповісти їм про Місті? А якщо вони змусять мене віддати її в котячий притулок? — Емі здригнулася при цій думці.

Попри це, дівчинка не могла перестати уявляти, як було б чудово згорнутися бубликом і спати з власним маленьким кошенятком. Вона мусить вигадати спосіб…

— Це блискуче! — схвильовано мовила Лілі й розстелила свій спальний мішок на підлозі будиночка на дереві. — Я так рада, що мама дозволила мені залишитися на ніч. Ти справді думаєш, що Місті прийде й спатиме з нами?

— Думаю, вона іноді ночує тут. Учора ввечері я намагалася вичесати всю котячу шерсть із крісла, а сьогодні вранці її стало ще більше. Тож вона, мабуть, була тут…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Місті,  або Кішечка  — подарунок долі“
Голлі Вебб
Переклад – Н. Хаєцької

Видавництво: “BOOKCHEF“
м. Київ, 2021 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: