<

Мізинчик

Леонід Куліш-Зіньків

Були собі на руці п’ять пальців-братиків. Жили дружно, завжди один одному допомагали. І все в них виходило, найважчу роботу зробити могли. Тільки одного разу найменший пальчик Мізинчик капризитись почав.
— Хай решта пальчиків працюють, — подумав сам собі. — Я найменший, найслабший, ще встигну напрацюватись. Так сказав і більше не захотів своїм братикам допомагати. Спочатку ті умовляли його, соромили, ледарем називали. Мізинчик нікого і нічого не хотів слухати.
— Що ж, — вирішили решта братиків, — нехай буде по-твоєму. Живи сам. Побачимо, що з того вийде.
Незручно було для чотирьох братиків різну роботу виконувати. Проте потроху вони звикли. Згодом почали помічати, що і без Мізинчика можуть обійтись. А що Мізинчик? Захотів він одного разу яблуко з яблуні зірвати — не вийшло. Став братиків просити.
— Е, ні, — відповіли ті. — Ми всі гуртом працюємо, а ти роби тепер, що хочеш сам. Віднині Мізинчик не міг м’ячиком побавитись, двері відчинити. Не міг нічого.
Якось припав він до долоні й почав гірко плакати. Тільки ніхто не звертав на нього уваги. Добре виплакавшись, Мізинчик сказав своїм братикам знайомі діткам слова: «Вибачте мені. Я більше не буду».
Після цих слів весело і радісно стало Мізинчику. Недаром кажуть люди, що разом і робота робиться, і серце радіє.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 8

Поки немає оцінок...

Джерело:

“ Сонячний дощик”

Леонід Куліш-Зіньків

Видавництво: “Школа”, м. Харків, 2006 р.

Залишити коментар