Моя найтихіша книжка

Я люблю мовчати. Люблю, коли дуже тихо.

Але мій молодший брат часто кричить. Йому півтора роки.

А старший брат любить гучну музику.

Тато завжди співає. Навіть коли миє посуд або стриже нігті.

Ми з мамою просимо їх бути тихіше. Усі слухаються. Стає добре.

А потім тато знову починає співати. Старший брат вмикає музику, а молодший кричить.

Тоді ми з мамою перезираємося. Час вирушати в таємне місце.

Ми одягаємо свої найкрасивіші сорочки та джинси. Узуваємо найкращі кросівки й беремо улюблені рюкзаки.

Тихо-тихо виходимо з дому.

На вулиці сигналять машини, голосно розмовляють перехожі, хлюпоче фонтан.

У когось дзвонить телефон. Але ми мовчимо і ступаємо тихо.

Ми — найтихіші люди Києва. Тихіші за нас тільки коти.

І ось таємне місце. Чотири сходинки, старі двері.

За ними — прохолодно та затишно. А говорити можна тільки пошепки.

Тут працює Ганна Яківна. Вона завжди всміхається, коли ми приходимо.

Навіть у травні вона носить теплу пухнасту кофту. І схожа в ній на велику сіру кицьку.

Ми заходимо в залу. Мама сідає за стіл і дістає з рюкзака ноутбук.

А я швидко йду вздовж полиць. Мені оцю книжку, оцю, і ще дві великі!

Сідаю біля мами за стіл. А далі я на безлюдному острові на піску біля моря.

Чути тільки вітер і плескіт хвиль. Я — у кубельці ховрахів, які заснули на зиму. На вулиці холод і завірюха, а нам тепло й затишно.

Я навесні в лісі шукаю найкращу квітку. У лісовій тиші чути спів зозулі: ку-ку!

Я — чорна кицька, яка гуляє містом у темну ніч.

Заходжу всюди, куди хочу. І ніхто мене не бачить і не чує.

Мама торкається мого плеча. Час іти додому.

Ганна Яківна проводжає нас. — Ви можете взяти всі ці книжки із собою.

— Ні, — відповідаю пошепки. — Я люблю читати тільки в тиші.

Ми беремо з собою повні рюкзаки тиші й виходимо з бібліотеки.

Дорогою рахуємо всіх котів, яких бачимо в місті. Їх сім.

— Дівчата, де ви так довго були? — дивується тато.

— Гуляли! – усміхається мама. Ніхто не знає про наш секрет.