Моя сім’я та інші звірі (частина 2)

Дарелл Джеральд

ЧАСТИНА ДРУГА
7. НАРЦИСОВО-ЖОВТИЙ БУДИНОК
Це був високий, просторий венеціанський особняк з вицвілими блідо-жовтими стінами, зеленими віконницями і червоно бурим дахом. Він стояв на узгір’ї біля моря, оточений занедбаними оливковими гаями та цитриновими й помаранчевими садами, де панувала тиша. Все тут навівало мінорні думки про минуле: об ліз лі, потріскані стіни, просторі лункі зали, веранди, засипані торішнім листям і так густо обплетені виноградом, що на долішньому поверсі завжди стояли зеленаві сутінки; поруч — невеликий занехаяний сад з кам’яною огорожею і чавунною іржавою брамою. Там, над порослими рястом стежками, пишалися троянди, анемони, герані, а крислаті мандаринові дерева рясніли квітами з п’янким, паморочливим ароматом.

У цитрусових садах було тихо і спокійно, звідти долинало лише гудіння бджіл і вряди-годи щебетання птахів. Занедбана, самотня садиба сумовито руйнувалася на цьому покинутому узгір’ї, що дивилось на леління моря і на темні, порізані гори Албанії. Все довкіл лежало у мрійливому напівсні, напоєне весняним сонцем, укрите мохом, папороттю, сонмами дрібних поганок.

Садибу відшукав, ясна річ, Спіро; він сам і організував наш переїзд, діловито намагаючись уникнути зайвої метушні. Два дні по тому, як ми вперше побачили будинок, довгі вози, навантажені нашим майном, валкою посунули курним шляхом, а на четвертий день ми вже влаштовувались у новій господі.

Неподалік у хатині мешкав садівник із дружиною. Це подружжя похилого віку немовби старішало разом з обійстям. В обов’язки садівника входило наповнювати чани водою, збирати садовину, чавити оливки і раз на рік терпіти дошкульні жала бджіл, вибираючи мед із сімнадцятьох вуликів у цитриновому саду. Якось мама, у хвилину надмірної великодушності, запросила його дружину попрацювати в нашому домі. Звали її Лугареція. Це була худорлява, квола жінка з карими очима і недбало заколеним волоссям. Як швидко з’ясувалось, Лугареція мала надзвичайно вразливу вдачу, найменше зауваження про її роботу, хоч би яке воно було делікатне, викликало в неї цілі потоки сліз, буцімто на неї звалилося тяжке горе. Серце боліло дивитись на це, і мама незабаром припинила робити їй зауваження взагалі.

Існувала єдина річ на світі, здатна освітити усмішкою похмуре обличчя Лугареції, запалити вогонь у її потульних очах,— а саме розмови про її недуги. Більшість людей впадає в іпохондрію лише у вільні години, а Лугареція перетворила це хобі на своє основне заняття. Коли ми замешкали в будинку, найдужче її непокоїв шлунок. Бюлетені про його стан починали надходити від сьомої ранку, коли Лугареція приносила нам чай. Човгаючи з тацею по кімнатах, вона кожному з нас давала вичерпний звіт про нічні болі. Яскраві описи її вражали своїм драматизмом. Чалапкаючи по кімнатах, Лугареція стогнала, зітхала, корчилася від болю і так реалістично зображувала картину своїх страждань, що ми всі мимоволі починали переживати те ж саме.

— Невже нічого не можна зробити з цією жінкою? — звернувся Ларрі до мами після особливо клопітної для шлунку Лугареції ночі.

— А що ж я можу зробити? — озвалась мама.— Я вже дала їй випити твоєї соди.

— Ось через те їй і погіршало вночі.

— Мені здається, вона погано харчується,— сказала Марго.— їй необхідна добра дієта.

— Звичайно, вона трохи докучлива,— визнала мама,— але ж бідолашна жінка так страждає.

— Дурниці! — кинув Леслі.— Вона просто насолоджується цим усім. Так само, як і Ларрі, коли він нездужає.

— Однаково тут більше нікого не знайдеш,— поспішила втрутитися мама,— тож доведеться змиритись. Я попрошу Теодора оглянути її.

Дім, окрім болячок Лугареції, мав іще дещо варте уваги. Наприклад, меблі (ми орендували їх разом із садибою). Це була фантастична суміш реліктів вікторіанської епохи, наглухо зачинених у кімнатах протягом останніх двадцяти років. Грубі, незручні речі захаращували весь будинок, скрушно рипіли, наче жаліючись одна одній. Першого ж вечора від обіднього столу відломилася ніжка — і всі тарілки полетіли на підлогу. Заледве Ларрі присів на масивний, міцний, здавалося б, стілець, як у того зразу відпала спинка і щезла в клубах ядучої пилюки. А коли мама зробила спробу відчинити масивний шифоньєр, дверцята лишилися у неї в руках. Отоді мама дійшла висновку: треба вживати заходів.

— Хіба можна запрошувати людей у дім, де все розвалюється на цурки від одного тільки погляду! Доведеться докупити нових меблів, нема ради. Ці гостини дорого нам коштуватимуть. Такого з нами ще не було.

Наступного ранку Спіро повіз маму, Марго й мене до міста купувати меблі. Ми завважили, що на вулицях більш людно й гамірно, ніж завжди, але спершу не надали цьому значення. Коли ми вийшли з крамниці і посунули звивистими вуличками до того місця, де стояв наш автомобіль, юрба закрутила нас у коловороті. Народу чимдалі прибувало, натовп, нуртуючи, поніс нас уперед всупереч нашій волі.

— Мабуть, щось відбувається,— кинула репліку спостережлива Марго.— Може, фієста або якийсь мітинг.

— Нам би тільки дістатись до машини,— хвилювалась мама.

Але юрмовище змело нас у протилежний бік і виштовхнуло на центральний майдан міста. Народу там зібралось — яблуку впасти ніде. Я спитав одну літню селянку, що тут відбувається. В очах її засвітилась гордість:

— Це святий Спірідіон, кіріа. Сьогодні можна піти до церкви і поцілувати йому ноги.

Святий Спірідіон був покровителем острова. Його мощі в срібній труні зберігалися в храмі, і раз на рік урочиста процесія носила їх по місту. Цей всемогутній святий міг здійснювати бажання, зцілювати хвороби, творити чудеса, якщо вдавалось вибрати для прохання слушний момент, коли він перебував у благодушному настрої. Остров’яни обожнюють його і кожного другого хлопчика називають на його честь Спіро. Сьогодні якраз і випав той день, коли відкривали труну, дозволяли віруючим цілувати взуті в тапочки ноги святого і звертатися до нього з проханнями.

Склад натовпу свідчив, як високо шанували святого Спірідіона на Корфу. Там були старі селянки в ошатних чорних сукнях, їхні чоловіки з білими вусами, похилі, наче оливи; бронзові, мускулисті рибалки в сорочках, заплямованих чорнильною рідиною спрутів, а також каліки, сухотники, розумово неповноцінні, хворі й немічні, немовлята в пелюшках з блідими, восковими личками, зморщеними від надривного кашлю. Я помітив навіть декількох бритоголових, дикуватих з вигляду пастухів-албанців у широченних плащах з овечої шкури.

Різнокольоровий людський потік повільно вливався в темні двері церкви, і нас, мов камінчики, втягнуло в цей потік. Марго опинилась далеко попереду мене, а мама лишилася десь позаду. П’ятеро товстих, як подушки, селянок щільно стиснули мене, обдаючи запахом поту й часнику, а мама безнадійно загубилась між двома велетнями-албанцями. Натовп рішуче виніс нас сходами вгору аж до дверей.

У церкві було тьмяно, наче в колодязі; лише біля однієї стіни жовтими шафранами світилися вогники свічок. Бородатий священик у чорному ширяв, немов стрімкий птах, спрямовуючи живий ланцюг до великої срібної труни і далі, до виходу на вулицю. Труна, схожа на сріблясту хризаліду, стояла вертикально, з долішньої її частини визирали ноги святого, взуті в гарні вишиті тапочки.

Кожен, підходячи до труни, схилявся, цілував ноги, шепотів молитви. А згори, крізь скло саркофага, на грішників дивилося чорне, висохле обличчя мумії з виразом крайнього невдоволення. Стало ясно: хочемо ми цього чи ні, нам теж доведеться цілувати ноги святого Спірідіона. Я озирнувся й побачив, що мама робить відчайдушні зусилля пробитись до мене, однак її албанський ескорт не вступається ані на дюйм. Упіймавши мій погляд, вона повела очима на труну й енергійно захитала головою.

Я був спантеличений, і обидва албанці також. Вони пантрували за мамою з неприхованою підозрою. Певне, їм здалося, що вона от-от знепритомніє, і небезпідставно,— кров прилила їй до щік, а міміка робилась чимраз експресивнішою. Доведена до відчаю, вона геть-чисто відкинула обережність і голосно зашепотіла мені через голови прочан:

— Скажи Марго… не треба цілувати… цілуйте повітря… цілуйте повітря.

На жаль, я не встиг передати Марго мамині слова. Моя сестра, схилившись до ніг святого, вже палко цілувала їх, на превелике здивування й захоплення натовпу. Коли надійшла моя черга, я, слухаючись мами, гучно цмокнув повітря, дюймів на шість вище лівої ноги мумії. Відтак людський потік поніс мене далі й виштовхнув на вулицю. Марго, задоволена, чекала нас на сходах. Аж ось і мама вилетіла з церкви під тиском могутніх рамен пастухів.

— Ці пастухи…— знесилено зронила вона,— такі грубі… а запах мало не доконав мене… суміш часнику й ладану…

— Нічого,— безжурно сказала Марго.— Все це можна витерпіти. От якби тільки святий Спірідіон виконав моє прохання!

— Жахлива антисанітарія! — обурювалась мама.— Ця церемонія значно більше сприяє поширенню інфекційних хвороб, аніж зціленню від них. Страшно уявити, що ми могли б підхопити, якби дійсно цілували оті ноги.

— Але ж я поцілувала ноги,— здивувалась Марго.

— Марго! Як ти могла!

— Всі так робили.

— Ти мене доконаєш! Адже я вас застерігала…

— Не знаю, мені ви нічого не говорили…

Я хутко пояснив, що не встиг передати мамине застереження.

— Стільки людей обслинювало ті тапки, і все-таки тебе це не відвернуло!

— Я робила лише те, що робили всі.

— Але чому, навіщо ти так вчинила?

— Ну-у, я подумала, може, він вилікує мої прищі…

— Прищі! — сердилася мама.— Дивись, аби на додачу до прищів не підхопила чогось гіршого.

Наступного дня Марго злягла від тяжкої інфлюенци, і престиж святого Спірідіона розбився ущент. Спіро терміново послали до міста, по лікаря. Він привіз із собою кремезненького чоловічка з лискучим волоссям, тоненькою щіточкою вусів і меткими очками-гудзиками за скельцями рогових окулярів.

Це був лікар Андручеллі. Випромінюючи доброзичливість, він поводився коло ліжка хворої досить оригінально. Увійшов статечно до кімнати, насмішкуватим поглядом зиркнув на Марго.

— Бу-бу-бу! — раптом забубукав він.— Бу-бу-бу! Яка непростима легковажність, хіба ні? Цілувати ноги святому! Бу-бу-бу! Там же повно інфекції! Вам пощастило, це звичайний грип. Виконуйте всі приписи медицини, інакше я умиваю руки! І будь ласка, не ускладнюйте мені роботу подібними нерозумними вчинками. Якщо ви ще раз поцілуєте ноги святому, я більше не приїду вас лікувати… Бу-бу-бу!.. Оце так утяли!

Поки Марго три тижні витримувала постільний режим, а лікар Андручеллі кожні два-три дні бубукав над нею, решта влаштовувалися на новому місці. Ларрі захопив собі простору мансарду і запросив двох теслярів змайструвати книжкові полиці. Леслі перетворив чималу криту веранду за будинком на стрілецький тир і щоразу і коли тренувався там, вивішував знадвору величезне червоне полотнище. Мама заклопотано поралась у напівпідвалі на кухні,— просторій, з кахляною підлогою,— готувала цілі галони міцного бульйону, вислуховувала монологи Лугареції і водночас турбувалася про Марго.

А у нас із Роджером був тепер сад на п’ятнадцять акрів — привільний новий рай, що спускався до мілкого теплого моря. Оскільки тимчасово я не мав учителя (Джордж поїхав), то міг спокійнісінько мандрувати цілими днями, забігаючи додому тільки попоїсти.

В саду, на цій строкатій ділянці поруч з будинком, мені трапилось безліч живих істот, котрих я нині вважав своїми давніми друзями: жуків-бронзівок, блакитних диких бджіл, сонечок, земляних павуків. У щілинах садового муру розплодилася сила-силенна маленьких чорних скорпіонів, гладеньких і блискучих, ніби зроблених з бакеліту. Серед листя інжиру та цитрусів, трохи нижче квітника, роїлися смарагдові жаби-скрекотушки — справжнісінькі атласні цукерки. На схилах пагорба траплялись різні змії, а також чудові ящірки й черепахи.

У цитрусових гаях гніздилося розмаїте птаство: щиглі, зеленяки, горихвістки, плиски, вивільги, поодинокі одуди з рожевим, чорним та білим оперенням. Вони колупали м’яку землю довгими, вигнутими дзьобами, а помітивши мене, здивовано настовбурчували свої чубчики і пурхали геть.

Під карнизом будинку жили ластівки. Вони прилетіли сюди незадовго до нас і щойно закінчили будувати глиняні бугристі гнізда,— брунатні й вологі, схожі на кекс із родзинками. Коли гнізда підсохли й посвітлішали, ластівки почали вистеляти їх ізсередини, розшукуючи корінчики, овечу вовну, пір’їни.

Двоє гнізд притулилися найнижче від усіх, саме на них я й зосередив свою увагу. Приставивши до стіни довгу драбину, я поступово, день при дні, забирався дедалі вище, поки доліз аж до останньої щаблини. Звідси зручно було спостерігати гнізда з близької відстані. Ластівкам, очевидно, моя присутність зовсім не заважала, бо вони й далі невтомно працювали, готуючи житло для майбутньої родини. Я тихо сидів на вершечку драбини, а Роджер лежав унизу.

По деякім часі я добре познайомився з життям обох ластів’ячих пар і щоденно з палким завзяттям вів свої спостереження. В поведінці ластівок-самок було багато спільних рис: серйозність, заклопотаність, тривожне хвилювання, метушливість. А їхні чоловіки проявляли себе абсолютно інакше. Один з них, поки обладнувалось гніздо, приносив високоякісний матеріал, але поводився при цьому вкрай легковажно. Часто-густо, вертаючись додому зі жмутиком овечої вовни в дзьобі, він гаяв дорогоцінні хвилини: кружляв по саду, милуючись квітами, виписував у повітрі вісімки, грайливо метався серед виноградних лоз. Його дружина тим часом відчайдушним щебетом закликала гульвісу до гнізда.

Друга ластівка теж мала клопіт зі своїм чоловіком, щоправда, іншого гатунку. Цей був аж надміру старанний і дбайливий. Докладав неймовірних зусиль, щоб забезпечити майбутніх нащадків підстилкою екстракласу. Але, на жаль, йому бракувало математичних здібностей, і він ніяк не міг запам’ятати розмірів власного гнізда. Звичайно він прилітав додому з радісним, хоча трохи приглушеним щебетанням, тягнучи куряче або індиче перо завбільшки з нього самого, таке грубезне, що годі було зігнути його. Дружині доводилось терпляче переконувати недотепу,— мовляв, це перо не можна примостити в гнізді, як не старайся, як не крутись. Прикро розчарований, він кидав перо додолу, і воно поволі опускалося на чимраз більшу купу мотлоху під гніздом. Оговтавшись після невдачі, турботливий чоловік знову відлітав на пошуки придатніших матеріалів. Незабаром повертався з важелезним жмутом вовни, затверділим від землі та гною,— його неможливо було навіть піднести до гнізда.

Коли нарешті було впорядковано ластів’ячі оселі, рябі яєчка відкладено й висиджено, вдача обох батьків відчутно змінилась. Той, що раніше постачав стільки зайвого, непотрібного, полював тепер безжурно на схилах пагорба і прилітав додому, недбало затиснувши в дзьобі якусь комашину — невеличку, м’яку, ідеальний харч для його пухнастого тремтливого виводка.

Другий же батько зовсім утратив спокій, очевидячки, холонучи від страху, що його пташенята можуть померти з голоду. Він вибивався з останніх сил, щоб прогодувати малечу, і все таки приносив їм негодящий корм: здоровенних жуків з колючими ногами і жорсткими надкрилами, товстелезних сухих бабок, аж ніяк не їстівних. Він вертівся коло краю гнізда і робив героїчні, проте марні спроби запхати ці гігантські дарунки в роззявлені ротики малих ластів’ят. Страшно уявити, чим би все те скінчилося, якби йому вдалось убгати їм в горло хоча б одну спійману почвару. На щастя, це йому ніколи не вдавалося, змучений батько кидав комаху на землю і знову квапився шукати поживу. Я був йому вдячний, оскільки до моєї колекції додалося три нових види метеликів, шість бабок та двійко мурашиних левів.

Поведінка ластівок-матерів по народженні ластів’ят майже не змінилась. Хіба що літати вони стали швидше, стрімкіше: Я був заінтригований, коли вперше побачив чистку пташиного гнізда. Досі я часто дивувався, тримаючи в руках пташеня: чому воно кумедно задирає до неба хвостик і тріпоче ним у разі потреби. Виявляється, екскременти ластів’ят — це кульки, вкриті драглистим слизом. В гнізді пташа стає на голову, смикає хвостиком, ніби виконуючи хвацьку румбу, і лишає на ободі гнізда свій маленький слід. Прилітає мати і, нагодувавши пташенят, обережно підбирає кульку дзьобом і відносить її деінде в оливкові гаї. Це було чудове видовище. Я захоплено спостерігав цілу виставу,— від посмикування хвостиком (мене це завжди смішило) і до польоту ластівки над лісом, де вона скидала свою крихітну чорно-білу бомбочку.

Знаючи про звичку ластівки-чоловіка збирати для ластів’ят чудернацьких, непідхожих комах, я двічі на день оглядав моріг під гніздом. Ану ж пощастить поповнити мою колекцію рідкісним експонатом! І от якось уранці я натрапив там на дивовижного жука. Незбагненно, як ця малахольна ластівка спромоглася зловити й дотягнути додому таке одоробло, а проте жук повзав собі, живий та здоровий.

Цей величезний, незграбний синьо-чорний екземпляр мав роздуту круглу голову, довгі членисті вусики, цибулиноподібний тулуб. Мене здивували його надкрила: схоже на те, що він оддавав їх до пральні і вони збіглись після прання. Ці недомірки було явно призначено для наполовину меншого жука. Я жартома подумав: цей незграба, певне, вранці не знайшов чистої пари над крил і позичив їх у молодшого брата. Шкода, що цю привабливу ідею навряд чи вважатимуть за наукову. Скоріше б приїхав Теодор і визначив вид цього створіння.

Тепер, коли настали теплі весняні дні, Теодор бував у нас щочетверга. Він приїжджав на бричці у своєму елегантному костюмі, крохмальному комірнику і фетровому капелюсі, що дивно контрастували з його сачками, рюкзаком і коробками, повними пробірок. Ми уважно вивчали нові зразки моєї колекції, класифікували їх, а після чаю вирушали на пошуки комах або організовували екскурсії до сусідніх ставів та рівчаків, де збирали дрібну фауну для Теодорової колекції. Він легко визначив вид мого химерного жука з такими чудернацькими надкрилами.

— Ага-а! Гм…— мовив Теодор, роздивляючись комаху.— Це жук-майка… Меloe proscaraboeus… Авжеж… Дивовижа, а не жуки… Що ти кажеш? О так, надкрила… Бачиш, ці жуки не літають. Існує кілька видів твердокрилих, що втратили здатність літати з тих чи інших причин. А історія його життя надзвичайно цікава. Це, звісно, самиця. Самець значно менший, приблизно вдвічі. Самиця відкладає крихітні жовті маслянисті яєчка; коли з них виводяться личинки, вони забираються в пуп’янки квітів і чекають там, усередині. Є такий особливий вид бджоли-одиначки, саме на неї вони й чигають… Коли вона залітає у квітку, личинки… сідають на неї… е-е… чимдуж хапаються щелепами за її хутро. Якщо бджола виявляється жіночого роду, що збирається покласти в стільник своє яйце, значить, їм пощастило. Бджола заповнює медом окрему чарунку, примощує туди яєчко, а личинка стрибає прямо на нього… Тим часом наївна бджола закриває чарунку. Потім личинка з’їдає бджолине яєчко, а сама розвивається всередині чарунки. Мене завжди вражало, що личинки полюють тільки на певний, один-єдиний вид бджоли. Мабуть, більшість личинок помилково нападає не на ту бджолу і через те гине. Крім того, немає… гм… гарантії, що неодмінно трапиться бджола-самиця, готова відкласти яєчка.

Теодор замовк, кілька разів став навшпиньки, замислено розглядаючи підлогу. Тоді звів на мене погляд,— в очах у нього грали сміхотливі бісики.

— Себто я хочу сказати,— провадив він,— це однаково, що на перегонах робити ставку на коня… гм… при мізерних шансах виграти.

Він злегка труснув коробочку зі скляним дашком, від чого жук з’їхав на протилежний край і розгублено заворушив вусиками. Теодор акуратно поставив коробочку на полицю до інших моїх експонатів.

— До речі, про коней,— розвеселився Теодор.— Чи розповідав я тобі, як колись мені довелося тріумфально вступати в Смір ну на білому бойовому коні? Це було за часів першої світової війни, і командир батальйону вирішив, що ми вступимо в Смірну… е-е… звитяжним маршем, а на чолі колони їхатиме воїн на білому коні. На жаль, сумнівна честь очолювати парад випала мені. Я, звичайно, вчився їздити верхи, але ніколи не вважав себе… гм… вправним кавалеристом. Ну от, все йшло добре, і кінь поводився пристойно, доки ми в’їхали в передмістя. Ти, може, знаєш, що в Греції подекуди існує звичай обприскувати парфумами, трояндовою водою, різними там мускусами… е-е… доблесних героїв. Отож гарцюю я верхи на чолі колони, нараз із провулка вискакує якась жінка і ну розбризкувати одеколон! Кінь спершу не пручався, але на біду краплина одеколону бризнула йому в око. Цей бойовий кінь давно звик до урочистих парадів, збуджених оплесків юрби, бадьорих вигуків «ура!» тощо, проте він зовсім не звик, щоб йому заливали очі одеколоном. Мій скакун… е-е… страшенно розгнівався і почав брикатись, хвицатись, достоту мов у цирку. Я чудом утримався в сідлі, бо ноги мої заплуталися в стременах. Шеренги війська було порушено, всі кинулись уговкувати норовистого гриваня, але було вже пізно. Він так розбурхався, що командирові довелось негайно звільнити нас обох від подальшої участі в тріумфальному марші… Колона урочисто крокувала центральними вулицями, грали оркестри, натовп радісно вітав переможців, а я мусив нишком скрадатися глухими завулками на баскому білому коні і втішатися тим, що ми обидва пахнемо міцним дешевим одеколоном. Гм… відтоді душа моя не лежить до верхової їзди.

8. ЧЕРЕПАШАЧІ УЗГІР’Я
За нашою садибою над оливковими гаями здіймалося пасмо невисоких горбів із зубчастими гребенями. їхні схили густо поросли миртами і високим вересом, де-не-де пнулись до неба гінкі кипариси.

Там, у тій чудовій місцині, всюди кипіло й нуртувало життя. Серед піщаних стежок личинки мурашиних левів вирили собі маленькі конічні ямки і чигали в них на необачних мурашок, бомбардували їх піском, збивали на дно цих пасток, де впивались у бідолах своїми страхітливими щелепами-обценьками. В червоних піщаних горбочках хижі оси прокладали вузькі тунелі й полювали на павуків. Жалили їх, а тоді, паралізованих, тягли до схованок — це був корм для осячих личинок. На рожевих квітках вересу ліниво повзали волохаті товсті гусениці «павиного ока», схожі на живі хутряні комірці.

Між миртами, в теплій сутіні пахучого листя, нишпорили сторожкі богомоли, без упину крутили головами, шукаючи здобич. У кронах кипарисів зяблики звили собі чепурні гнізда, де галасували їхні витрішкуваті пуцьвірінки; а трохи вище жовтоголові королики ткали ламкі чашечки з моху та волосин або вишукували комах, зависнувши на краю гілки вниз головою. Серед густого гілля їхні золотаві чубчики виблискували, наче маленькі картузики.

Ці пагорби, як я незабаром з’ясував, належали черепахам. Одного спекотного дня ми з Роджером, сховавшись за кущем, терпляче вичікували, коли красень-махаон прилетить на свою улюблену сонячну галявинку і ми зможемо зловити його. То був перший по-справжньому літній день, і все навкруги, пропечене сонцем, застигло в якомусь млосному дурмані.

Строкатий махаон не спішив. Він пурхав унизу біля олив, виконував сольний танок з піруетами, кружляв, підстрибував у промінні сонця. Спостерігаючи за ним, я краєм ока завважив невиразний порух коло куща, за яким ми причаїлись. Я швидко перевів погляд у той бік, але на брунатній, випаленій сонцем землі не видно було жодних ознак життя. І тільки-но хотів знову зосередити всю увагу на метеликові, як раптом уздрів таке, що ледве повірив власним очам: клапоть землі зненацька спучився, немовби знизу чиясь рука підштовхнула його, грунт тріснув, хирлява дичка на ньому судорожно затіпалась, її бліді корінці не витримали, і вона впала додолу.

Що ж викликало, питав я себе, цей несподіваний вибух? Землетрус? Малоймовірно. Надто локальний характер дії. Кріт? Також ні, бо місцевість тут дуже суха й безводна. Доки я розмірковував, земля спучилася ще раз, навсібіч полетіли грудки і з-під землі виріс буро-жовтий панцир. Він здіймався дедалі вище, розкидаючи грунт; потім з отвору обережно вистромилась зморшкувата, луската голова, а за нею довга, худюща шия. Блимнувши на мене затуманеними очицями, черепаха, певно, дійшла думки, що я істота нешкідлива, і заходилась енергійно, з безмежною старанністю вивільняти себе з підземної схованки. Зробила два-три кроки, вляглася на сонечку і блаженно задрімала.

По довгій зимі у вогкому, холодному підземеллі перша сонячна ванна була для рептилії мов живодайний ковток вина. Вона розпрямила ноги з-під панцира, витягнула якомога далі шию і поклала голову на землю. Заплющивши очі, тваринка всотувала в себе сонце кожною порою, кожною клітиною. Черепаха виніжувалась отак хвилин десять, тоді статечно встала й рішуче почимчикувала до галявинки, де в тіні пірамідального кипариса рясніли кульбаби і конюшина. Тут вона заточилася й панциром глухо стукнула об землю. Голова її спроквола потяглась до пишного зілля, рот широко розкрився над соковитим листям конюшини. Смикнувши головою, черепаха зірвала листок і з щасливою міною почала жувати його — перша її трапеза нинішнього року.

Мабуть, вихід цієї провісниці весни з підземної спочивальні був своєрідним сигналом: довколишні пагорби густо вкрилися черепахами. Я ще ніколи не бачив, щоб на такому невеличкому просторі скупчилося стільки черепах. Здоровенні екземпляри, завбільшки з супну тарілку, і зовсім крихітні, мов кавові чашечки; шоколадні прадіди й світло-жовті дрібнятка — всі вайлувато шкандибали піщаними стежками, чеберяли серед вересу й миртів, часом спускались в оливкові гаї, де рослинність аж бризкала соком. За годину, не рушаючи з місця, можна було налічити не менше десятка черепах, що тьопали кудись. А одного разу мені вдалося зібрати на схилах тридцять п’ять штук за дві години,— вони заклопотано чалапкали в своїх справах, важко переступаючи по землі неповороткими лапами.

Щойно закуті в панцири володарі пагорбів лишили зимові схованки і скуштували першої свіжої зелені, як самці настроїлись на романтичний лад. Ставши навшпиньки, чимдуж витягнувши шиї, вони з незграбною квапливістю ринулися на пошуки наречених. Раз у раз зупиняючись, кавалери кумедно, пискливо скрикували — це була палка черепашача пісня кохання. А дами тим часом шкандибали собі по килиму рожевого вересу, ласували соковитим зелом і на пристрасні освідчення не звертали ані-найменшої уваги. Двоє чи троє женихів припускали до них чвалом (у черепашачому розумінні швидкості), і, як правило, всі обирали одну й ту саму пасію. Захекані, розпалені коханням, вони грізно міряли один одного поглядами, конвульсивно хапали повітря й лагодилися до бійки.

Це були цікаві й захопливі видовиська, що нагадували радше вільну боротьбу, аніж бокс. Суперникам, природно, бракувало моторності й сприту, щоб продемонструвати складні, хитромудрі прийоми. Звичайно вони намагались чимхутчіше напасти на супротивника і перед самим ударом сховати голову в панцир. Найметкішим вважався удар збоку, що давав змогу перекинути суперника на спину й лишити в такому безпорадному положенні. Вибиваючись із сил, дуелянти вели запеклу боротьбу, їхні панцири торохкотіли при зіткненні, зрідка один з них кусав другого за шию або з шипінням втягував голову всередину.

Тим часом дама серця, предмет їхньої пристрасті, звільна дріботіла вперед, вряди-годи зривала травинку, буцімто й не чула тріскотнечі рогових панцирів позаду. Траплялося, що розлютований залицяльник ненароком дошкульно стусав свою пасію. Та при цьому тільки гнівно пирхала, зіщулювалась і незворушно очікувала завершення дуелі.

Ці двобої видавалися мені кричущо несправедливими, адже перемогу в них не завжди здобував найдостойніший. Зайнявши вигідну позицію, миршавий суперник міг легко перекинути здорованя. Тим паче, що жаданий предмет не завжди припадав одному з дуелянтів: часто-густо красуня у розпалі боротьби заводила флірт з якимось зовсім стороннім жевжиком (котрий заради неї і палець об палець не вдарив) і, цілком задоволена, йшла собі геть разом з ним.

Ми з Роджером годинами просиджували в густому вересі, з цікавістю спостерігаючи лицарські турніри черепах в їхніх незграбних рогових латах. Нам ці видовиська ніколи не набридали. Іноді ми з ним билися об заклад, хто з суперників переможе. Роджер майже завжди програвав, так що на кінець літа він заборгував мені кругленьку суму. Під час особливо жорстоких сутичок Роджера охоплював бойовий дух, він поривався втрутитись у бійку, і мені доводилося гамувати його.

Коли дама нарешті робила свій вибір, ми супроводжували щасливих закоханих у їхній весільній мандрівці по заростях миртів і навіть спостерігали (скромно причаївшись за кущем) фінальні сцени романтичної драми.

Я з такою увагою і завзятістю обсервував життя черепах, що невдовзі багато з них стало моїми гарними знайомими. Одних я впізнавав за обрисами і забарвленням, других — за деякими фізичними вадами: відбитим краєм панцира, здертим нігтем тощо. А одну добірну, золотисто-чорну самицю годі було переплутати з кимось іншим,— вона мала тільки одне око. Ми з нею заприятелювали, і я охрестив її мадам Циклоп.

Одноока черепаха звикла до мене і, збагнувши, що я не заподію їй шкоди, не ховалася в панцир переді мною, а навпаки, очікувально витягала шию: ану ж я пригощу її яким-небудь делікатесом, скажімо, листочком салату або крихітним равликом. Це були улюблені ласощі мадам Циклоп. Черепаха безтурботно вешталась у своїх справах, а ми з Роджером ходили за нею назирці, зрідка влаштовуючи їй святкові пікніки в оливкових гаях, де наша гурманка досхочу наїдалася конюшини. На мій превеликий жаль, я не був свідком її шлюбної церемонії, але наслідки медового місяця мені таки пощастило уздріти.

Якось я застав черепаху за риттям ямки в пухкому грунті коло піщаного горбочка. Коли я підійшов, вона вже вигребла чималу западину і, вочевидь, зраділа можливості перепочити і трохи підкріпитися квітками конюшини. Відтак знову взялась до роботи, гребла землю передніми лапами і відштовхувала її панциром на один бік. Не зовсім розуміючи її намірів, я не пробував допомагати, а просто лежав долілиць на рожевому вересі й пантрував.

По якімсь часі, накидавши цілу купку землі, черепаха пильно оглянула ямку і, очевидно, задовольнилася результатом праці. Вона обернулась, опустила над ямкою задню частину тіла і натхненно відсутнім виразом відклала туди дев’ятеро білих яєць. Зачудований, я сердечно привітав її з таким досягненням, а вона замислено слухала мене й ковтала повітря.

Потім черепаха засипала землею свої яйця і щільно притоптала заповітне місце, кілька разів плюхнувшись животом об грунт. Нелегку роботу було скінчено, мадам Циклоп могла тепер відпочити й поласувати залишками конюшини.

Я опинився в скрутному становищі. Мені страшенно кортіло взяти одне яєчко для колекції, але зробити цього перед черепахою я не міг, побоюючись, що вона образиться, вириє решту яєць і з’їсть їх або скоїть щось не менш кровожерне. Тому я сидів і терпляче ждав. Черепаха дожувала конюшину, трішки подрімала й подалася геть. Я пішов слідом за нею і, коли вона вже була на чималій відстані від гнізда, кинувся назад до ямки і видобув звідти одне яйце. Воно мало овальну форму, шорстку крейдяну шкаралупу, а розміром було приблизно таке, як голубине. Я знову притоптав землю над гніздом, щоб черепаха нічого не запідозрила, й урочисто поніс додому свій трофей.

Вдома я дуже обережно видув із яйця глейкий жовток, а шкаралупу долучив до моєї природознавчої колекції, поклавши її в окрему коробочку зі скляним дашком. На етикетці в припливі сентиментальності я написав: «Яйце грецької черепахи (Тestudo graeca). Знесла мадам Циклоп».

Протягом весни і раннього літа, доки я вивчав інтимне життя черепах, до нас нескінченним потоком прибували друзі Ларрі. Не встигали ми перевести дух після однієї компанії, як пароплав привозив нову партію гостей, лунали автомобільні гудки, цокіт копит, і з пристані до нашого будинку тягнулась сила-силенна екіпажів. Іноді групи гостей прибували одночасно, і тоді наставав справжній хаос. По всій садибі тинялись поети, прозаїки, художники і драматурги, котрі сперечалися, малювали, клацали на машинках, віршували. Ці прості, милі люди, як охарактеризував нам їх Ларрі, насправді виявились усі без винятку ексцентричними диваками. Вони були такі високоінтелектуальні, що заледве розуміли один одного.

Одним з перших приїхав поет Затопек, присадкуватий чоловічок з орлиним носом, довгою гривою сріблястого волосся і з ураженими артритом руками. У широкому чорному плащі, крислатому чорному капелюсі, він прибув до нас на візку, вщерть набитому вином. Голос його гримів, наче сироко, коли він увірвався в дім з пляшками в руках, майнувши своїм чорним плащем. Весь час перебування у нас поет просторікував мов заведений. З раннього ранку до пізньої ночі він виголошував безконечні тиради, випивав неймовірну кількість вина, примудрявся куняти скрізь, де завгодно, і майже ніколи не спав по-справжньому.

Незважаючи на свій солідний вік, Затопек анітрохи не збайдужів до протилежної статі і з куртуазною гречністю упадав коло мами й Марго.

Нарешті поет від’їхав. Так само, як прибув до нас: загорнувшись у плащ і по-королівському відкинувшись в екіпажі. Кінь потрюхикав шляхом, а Затопек вигукував зворушливі слова прощання, обіцяв невдовзі вернутися з Боснії і привезти нам ще вина.

Потім насунули художники: Жонкіль, Дюран та Майкл. Жонкіль розмовляла справжнім лондонським кокні3— така собі кумедна неборака з чубчиком. Довготелесий меланхолійний Дюран був такий нервовий, що наполохано стріпувався на будь-чиє звертання. Коротконогий флегматичний товстун Майкл скидався на варену креветку з кучмою темного кучерявого волосся. Всіх трьох митців об’єднувала одна спільна риса, а саме — невситиме бажання трудитись. Жонкіль, ледве переступивши поріг, чітко розтлумачила це принишклій мамі.

— Ви думаєте, я приїхала сюди байдики бити? О ні! — суворо проголосила вона.— Мені треба працювати, і я обійдусь без усяких там пікніків, ясно?

— А-а… е-е… так… ну, звісно… ні…— винувато виправдувалась мама, ніби вона спеціально для Жонкіль затівала пишні бенкети серед миртів.

Просто щоб ви знали,— пояснювала Жонкіль.— Я не хочу вам заважати, втямили? Мені б тільки попрацювати.

І з цими словами вона швиденько усамітнилася в саду, одягла купальник і спокійно продрімала на сонечку до самого від’їзду.

Дюран, як він оголосив нам, також збирався працювати, але спершу йому конче треба було підлікувати нервову систему. Він повідомив, що йому довелося пережити тяжке, невимовно тяжке моральне потрясіння. Коли Дюран був в Італії, йому раптом спало на думку створити шедевр. Добре поміркувавши, він вирішив, що квітучий мигдалевий сад має надихнути його пензель. Дюран об’їздив мало чи не всю країну, аж поки знайшов підходящу натуру: невимовної краси сад, саме в пишному розквіті. Дюран одразу ж гарячково взявся до роботи, і надвечір першого дня полотно було наполовину готове. Втомлений, але задоволений, художник зібрав речі й повернувся до села. А наступного ранку з новими силами побіг у сад завершувати картину і там мало не зомлів,— мигдалеві дерева стояли голі, похмурі, а на землі довкола рясніли білі й рожеві пелюстки. Либонь, вночі весняний буревій збив увесь цвіт в садах, зокрема і в Дюрановому.

— Це мене доконало,— тремтячим голосом звірявся митець, і на очах його бриніли сльози.— Я заприсягся, що довіку не візьму пензля в руки… довіку! Але зараз я вже трохи заспокоївся… мені вже ліпше… Згодом я знову почну працювати.

Як виявилось, ця нещаслива пригода скоїлася два роки тому, і Дюран досі не міг прийти до тями.

Майклові не поталанило з самого початку. Зачарований колоритом острова, він піднесено заявив нам, що планує створити грандіозне полотно, яке увічнить живу душу Корфу. Його охопив творчий неспокій, але тут, на лихо, з ним стався приступ астми. Та ще Лугареція лишила на стільці в його кімнаті ковдру, що слугувала мені сідлом, коли я їздив верхи. Серед ночі нас розбудив тривожний шум; здавалося, ніби десь мордують цілу зграю собак. Заспані, зібрались ми в Майкловій спальні, а він, бідолашний, хрипів, задихався, обливався холодним потом.

Марго побігла по чай, Ларрі по бренді, Леслі кинувся відчиняти вікна, а мама вклала спітнілого Майкла назад у ліжко й турботливо вкрила вищезгаданою ковдрою. Як же ми здивувались, коли, попри всі лікувальні заходи, стан хворого погіршився. Доки він ще міг говорити, ми встигли поставити йому кілька запитань.

— Психологічно, суто психологічно,— сказав Ларрі.— Про що вам нагадують оці хрипи?

Майкл мовчки хитнув головою.

— Треба дати йому щось понюхати,— запропонувала Марго.— Нашатирного спирту абощо… Якщо людина непритомніє, це добре допомагає.

— Він не непритомніє,— обірвав її Леслі.— Але може знепритомніти, якщо нанюхається нашатирю.

— Так, доню, це може зашкодити,— сказала мама.— Майкле, ви часом не страждаєте на алергію?

Майкл, задихаючись, прохрипів, що алергія в нього лише на три речі: на пилок бузку, на котів і коней. Всі одразу ж глянули у вікно, але кущів бузку ніде й близько не виявилось. Кішки в кімнаті ми теж не знайшли. Я з обуренням відкинув звинувачення Ларрі в тому, що мені, мовляв, нишком вдалося протягнути в дім коняку. І тільки тоді, коли хворий справді вже непритомнів, ми раптом помітили кінську підстилку, якою мама дбайливо закутала його до самого підборіддя.

Після цієї ночі бідолаха, вибитий з колії, так і не спромігся взяти пензель у руки. Разом з Дюраном вони з ранку до вечора лежали в шезлонгах і зміцнювали свої нерви.

Поки ми опікувалися нашою трійцею, прибула ще одна гостя в особі графині Мелані де Торро. Графиня виявилась високою худорлявою жінкою з обличчям старої шкапи, смолисто-чорними бровами й пишною кучмою ясно-червоного волосся. Через п’ять хвилин після знайомства вона стала скаржитись на духоту і несподівано, на мамин жах і моє захоплення, вчепилася в свою руду шевелюру й стягнула її з голови, відкривши лисий, мов гриб, череп. Отетерілій мамі графиня пояснила хрипким басом:

— Я перехворіла бешихою… все волосся випало… Не могла знайти в Мілані однотонні брови й перуку… може, підшукаю що-небудь в Афінах.

Безталанна графиня, на додачу до цієї халепи, ще й шепелявила, і у мами склалося враження, що бешиха — це щось дуже непристойне. При першій же слушній нагоді вона загнала Ларрі в глухий кут.

— Неподобство!— вичитувала вона йому схвильованим шепотом.— Тобі відомо, чим вона хворіла? Нічого собі друг!

— Друг?— здивувався Ларрі.— Та я її майже не знаю… терпіти не можу цю жінку… Просто я хотів поспостерігати за нею в домашніх умовах,— вона надзвичайно колоритний персонаж.

— Ах, персонаж! — обурювалась мама.— А якщо ми всі тим часом підхопимо якусь огидну хворобу? Ні, Ларрі, з нею доведеться розпрощатись.

— Не говоріть дурниць, мамо! — спалахнув Ларрі.

Так вони пошепки сперечалися до кінця дня, але мама була невблаганна. Врешті-решт Ларрі запропонував запросити Теодора для консультації, і мама пристала на цю мову. Відповідь від Теодора було доставлено екіпажем, на якому бовваніла загорнута в плащ фігура поета Затопека. Виявляється, наш менестрель, прощаючись з островом Корфу, нажлуктився по саму зав’язку, сів не на той пароплав і прибув у Афіни. А що зустріч, призначена в Боснії, однаково вже зірвалась, Затопек, як справжній філософ, вирішив повернутись на Корфу першим же судном, прихопивши з собою кільканадцять бутлів вина.

Теодор приїхав наступного дня. Він був у легкій літній панамі замість традиційного фетрового капелюха. Мама хотіла була попередити його про нашу безволосу гостю, але не встигла. Ларрі відрекомендував їх.

— Лікар? — блиснула очима графиня Мелані де Торро.— Як цікаво. Може, ви дасте мені консультацію… У мене було недавно бешихове запалення.

— Ага! Що ви кажете! — Теодор кинув на неї уважний погляд.— І яке ж… гм… лікування вам призначили?

І обоє завзято, детально почали обговорювати історію хвороби. Мамі з великими труднощами вдалося відволікти їх від цієї небезпечної теми.

Не чекала подібного від Теодора,— заявила вона пізніше Ларрі.— Я щосили намагаюсь виявляти терпимість, але всьому є межа. Як можна говорити про такі речі за столом?

Трохи згодом мама розпитала Теодора про хворобу графині, і непорозуміння залагодилось. Мама страшенно переживала, що так несправедливо поставилась до сердешної жінки, і надалі намагалася бути з нею підкреслено люб’язною, навіть пропонувала скинути перуку, якщо їй парко.

Обід того вечора був незвичайний, мене так захопило це строкате товариство з їхніми розмовами, що я просто не знав, кого слухати. Тепле золотисте світло ламп розливалося над столом, фарфор і скло мерехтіли, червоне вино спалахувало вогнем, коли його плескали в келихи.

— На жаль, мій любий хлопчику, ви не вловили суті вірша… авжеж, самої суті! — гримів голос Затопека, а орлиний ніс його вигинався над склянкою.— Поезія — це вам не малярне ремесло…

— …от я й кажу йому: «Не збираюсь я скніти над бісовим малюнком менше ніж за десятку, ваші осоружні копійки…»

— …а вранці я був знищений… У шоковому стані… тисячі суцвіть, зірвані, знівечені… я присягнув, що більше не доторкнусь до пензля… нервове потрясіння… цілий мигдалевий сад… ф’юуїть! і все… а я стою там…

— …крім того, я приймала сірчані ванни…

— О так… гм… власне, водолікування, на мій погляд, дещо… е-е… переоцінюють. Дев’яносто два відсотки пацієнтів…

Тарілки зі стравами димлять, мов вулканічні конуси; в центрі столу на тарелі — гора лискучих ранніх фруктів; борода Теодора іскриться в світлі лампи; Леслі зосереджено ліпить кульки з хліба, жбурляє ними в метелика під стелею; мама розкладає їжу, кожному загадково всміхається і водночас пильнує за Лугарецією; холодний ніс Роджера під столом тицяється в моє коліно в німому проханні.

Марго і все ще кволий Майкл гомонять про літературу:

— …по-моєму, Лоуренс робить такі речі майстерніше. Створює особливу ауру, так би мовити… Ви згодні? От хоча б «Леді Четтерлі»…

— Маєте рацію. Тим паче, йому вдалося створити чудеса в пустелі… талановита книга… як її там… е-е… «Сім стовпів мудрості»…

Діалог Ларрі з графинею:

— …необхідні прямота, щирість, чистий дитинний погляд на світ… Візьміть найкращі класичні вірші… того ж Хампті-Дампті… Оце вам справжня поезія… наївність, простота і ніяких штампів, заяложених метафор…

— …при чому тут наївний підхід до поезії? Хіба що ви обмежитесь базграниною, такою ж нескладною й примітивною, як запити верблюда…

Мама й Дюран:

— …уявляєте, як це мене вразило… я був розбитий, знищений…

— Так, уявляю. Мені страшенно прикро. Покласти вам ще рису?

Жонкіль і Теодор:

— …а ліфляндські селяни… зроду не бачила нічого подібного…

— Тут, на Корфу, і… е-е… подекуди в Албанії зберігся дуже… гм… схожий звичай…

Надворі місяць прозирав крізь філігрань виноградного листя, десь глухо й монотонно кричали сови.

Каву й вино пили на балконі, обвитому виноградом. Ларрі бренькав на гітарі і співав єлизаветинський марш. Це нагадало Теодорові одну з його фантастичних, але правдивих історій про Корфу, яку він розповів нам з лукавою задерикуватістю.

— Ви вже знаєте, що тут, на Корфу, все робиться не так, як у людей. Наміри бувають… е-е… щонайліпші, проте згодом неодмінно трапляється щось непередбачене. Коли кілька років тому грецький король прибув на острів, його візит мав завершитись… е-е… виставою, театралізованим святом. Кульмінацією дійства була битва під Фермопілами. Планувалося, що під завісу грецька армія звитяжно пожене персів за… як вони називаються? Ах так, за лаштунки. Ну, а ті, кому випало грати персів, певно, не захотіли відступати на очах у короля, та й сама роль… гм… дратувала їх. Від найменшої дрібниці все могло піти шкереберть. Аж ось під час батальної сцени грецький полководець… гм… ненароком уперіщив перського воїна важким дерев’яним мечем. Зауважте, цілком випадково. Що тут знялося! Розлютовані перси кинулись у наступ. Посеред сцени розгорілась запекла боротьба. Вояки в шоломах билися на смерть. Поки хтось докумекав опустити завісу, двох із них було скинуто в оркестр. Король згадував по тому, яке сильне враження справив на нього… гм… реалізм батальної сцени.

Вибух реготу сполохав блідих геконів, і вони чкурнули вгору по стіні.

— Теодоре!— піддражнював його Ларрі.— Зізнайтесь, що ви це вигадали.

— Ні, ні!— протестував Теодор.— Це чистісінька правда… я бачив на власні очі.

— Але звучить, як анекдот.

— Тут, на Корфу,— гордовито зблиснув очима Теодор,— може трапитись усе що завгодно.

Море, залите місячним сяйвом, ряхтіло крізь гілки олив. Унизу, коло джерела, збуджено скрекотали жаби. Дві сови перегукувались на дереві за верандою. По шишкастій виноградній лозі у нас над головами нечутно скрадалися гекони; вони напружено стежили за роями комах, що їх, ніби водоверть, затягало світло лампи.

9. СВІТ У МУРІ
Старий мур навколо запустілого саду став для мене розкішним мисливським угіддям. Це був давній цегляний мур, колись тинькований, а тепер позеленілий від моху. За багато вогких зим тиньк здувся й просів, а вся поверхня вкрилась вигадливим мереживом тріщин — завширшки у кілька дюймів або тонких, мов волосини. На лисинах, мов ребра, проступали ряди ясно-рожевих цеглин.

Уважне око могло розглядіти на стіні цілий пейзаж: шапки мініатюрних поганок, червоних, жовтих, бурих, видавалися дашками хатинок, розкиданих по вогких клаптях; темно-зелений, як пляшкове скло, мох ріс такими симетричними пучками, що нагадував охайно підстрижений живопліт; а затінені тріщини, звідки вибивались зарості дрібної папороті, тихо струмували, немов маленькі зелені джерельця.

Зверху на мурі пролягла справдешня пустеля, суха й розпечена, де іржавіли поодинокі лишайники, а з комах лише бабки прилітали туди пражитись на сонці. Внизу, біля підмурка, між уламків черепиці пробивалося листя цикламенів, шафрану, асфоделю. Цю смугу оточували колючі клубки ожини, що серед літа рясно вкривались тугими, соковитими чорно-сизими ягодами.

На мурі гніздилися найрозмаїтіші мешканці; вони ділилися на мисливців та здобич, на денних і нічних трудяг. Нічними мисливцями були жаби, що жили в густому ожиннику, та гекони, бліді, майже прозорі створіння з вибалушеними очима — мешканці горішньої частини муру. Вони ловили здобич: недоумкуватих роззяв-довгоніжок, що дзинчали й незграбно металися серед бадилля; різноманітних метеликів — смугастих, мозаїчних, картатих, плямистих, крапчастих, які кружляли м’якими хмарками біля потрісканого тиньку; жуків — натоптаних, чепурно вбраних, схожих на солідних заклопотаних бізнесменів.

Коли останній світляк забирав свій холодний смарагдовий ліхтарик у мохову постіль і над землею сходило сонце, на стіну виходила друга зміна. Вдень було важче відрізнити жертву од хижака; здавалося, все тут поїдає одне одного без розбору. Так, хижі оси полювали на гусінь і павуків, павуки ловили мух, великі крихкі бабки пожирали павуків та мух, а прудкі, в’юнкі різнокольорові ящірки знищували їх усіх гамузом.

Проте найнебезпечніші були полохливі, скромні співмешканці садового муру. Вони рідко потрапляли вам на очі. однак у шпаринах муру їх аж кишіло. Якщо обережно підчепити лезом ножа шмат здутого тиньку і відділити його від цеглини, під ним виявиться маленький чорний скорпіон, лискучий, немовби зроблений із шоколаду. Ці чудернацькі істоти мають приплюснуті овальні тільця завдовжки з дюйм, акуратні вигнуті ніжки і непропорційно великі краб’ячі клешні, на яких виділяються зчленування, мов на скафандрі. Хвіст, схожий на низку брунатного намиста, закінчується жалом-шипом. Ви уважно розглядаєте скорпіона, а він лежить прищухлий, тихий і тільки злегка задирає хвіст, остерігаючи вас майже вибачливим жестом, коли ви часом сильніше дихнете на нього. Якщо довго тримати скорпіона на сонці, він просто розвернеться й піде собі геть, а потім неодмінно підповзе під інший шматок тиньку.

Я щиро, щиро захопився цими членистоногими. Вони здавались мені славними, скромними створіннями з лагідною загалом вдачею. Не робіть нічого безглуздого або нетактовного (не чіпайте їх руками, скажімо), і скорпіони шануватимуть вас, лише весь час пориватимуться чимскоріше втекти й десь заховатись. Мене, очевидно, вони вважали карою небесною, бо я невтомно віддирав нові й нові клапті тиньку, щоб спостерігати за ними, або ж ловив їх і змушував марширувати в слоїках для варення,— мені кортіло побачити, як вони перебирають ніжками.

Завдяки моїм раптовим, несподіваним наскокам на садовий мур я довідався чимало цікавого про скорпіонів. Виявляється, живляться вони трупними мухами (і досі не можу збагнути, як вони їх ловлять), кониками, метеликами та золотоочками. Декілька разів я спостерігав, як скорпіони пожирають один одного — вельми прикра звичка, на мій погляд, для таких бездоганних в усіх інших відношеннях створінь.

Причаївшись якось вночі біля муру з ліхтариком у руках, я умудрився підгледіти дивовижний шлюбний танок скорпіонів. Зціпивши клешні, вони випростувались угору і закохано обвивали одне одного хвостами.

От вони вже спроквола вальсують серед пухкого моху. Але ці сценки мигтіли переді мною з блискавичною швидкістю. Тільки-но я засвічував ліхтарик, як партнери негайно зупинялися, хвилинку вагались, а тоді рішуче чимчикували геть, ступаючи крок у крок, клішня в клішню. Так, ці створіння категорично не визнавали втручань у своє особисте життя. Я мріяв тримати кількох з них у себе,— отоді, певно, я зміг би побачити всю весільну церемонію, проте мені суворо заборонили приносити скорпіонів у дім, незважаючи на моє палке заступництво.

Одного разу я знайшов на стіні жирну скорпіониху, вдягнуту, як здалося на перший погляд, у світло-руде хутряне пальто. Придивившись пильніше, я виявив, що це дивне убрання є не що інше, як маса крихітних скорпіончиків, прилиплих до материної спини. Мене зачарувало це сімейство, і я вирішив тихцем пронести його нагору, до моєї спальні, щоб спостерігати за розвитком малят. Дуже обережно я помістив матусю з її виводком у сірникову коробку і майнув додому. На моє лихо саме в ту мить, коли я ступив на поріг, наша сім’я сідала до столу. Тоді я лишив коробку на каміні у вітальні (нехай вони тим часом подихають повітрям!) і приєднався до родинної трапези.

Довго вовтузячись з їжею, крадькома переправляючи Роджеру ласі шматки під стіл, я слухав розмови старших і мимоволі випустив з уваги моїх оригінальних нових підопічних. А в цей час Ларрі приніс із вітальні сигарети й сірники, відкинувся на спинку стільця і взяв до рота сигарету. Не знаючи про навислу наді мною небезпеку, я з інтересом дослухався до його жвавої розповіді, а він відкрив сірникову коробку.

Навіть зараз я твердо переконаний, що скорпіониха не замишляла нічого лихого. Просто вона була збуджена і роздратована тривалим ув’язненням, отож і скористалася першою ж нагодою, щоб утекти. Вискочивши з коробки разом з намертво прилиплими до неї дітками, вона побігла по руці Ларрі. Нараз розгублено спинилася і ледь-ледь підняла своє жало. Відчувши, що по його руці щось повзе, Ларрі зиркнув туди і… о леле!—що тут закрутилось!

Нажаханий Ларрі ревнув на все горло, від чого Лугареція впустила тарілку, а Роджер вискочив з-під столу і несамовито загавкав. Ларрі стріпнув рукою, і безталанна скорпіониха гепнулась на стіл між приборами Марго і Леслі, розсипаючи, мов конфетті, своїх діток. Розгнівана такою негречністю, вона метнулася до Леслі, вигнувши своє тремтяче від образи жало. Леслі скочив на ноги, перекинувши стільця, і різко змахнув серветкою. Скорпіониха покотилась по скатертині прямо на Марго, яка з переляку загула, наче паровоз.

Мама, спантеличена раптовою бучею, вдягла окуляри і закліпала очима, а в цю мить Марго плеснула на скорпіониху склянку води. Промахнувшись, замість скорпіонихи вона облила маму, яка абсолютно не виносила холодної води. Безсило хапаючи ротом повітря, мама не могла навіть протестувати. Скорпіониха сховалася під тарілкою Леслі, а її малята дико метались по столі. Збитий з пантелику Роджер, намагаючись внести посильну лепту в загальну паніку, гасав по кімнаті з шаленим гавканням.

— Знову цей клятий хлопчисько!..— ревів Ларрі.

— Дивіться! Вони повзуть сюди!— верещала Марго.

— Принесіть мені книгу!— кричав Леслі.— Не панікуйте, бийте їх книгою!

— Що з вами всіма відбувається?— допитувалась мама, протираючи окуляри.

— Триклятий хлопчисько… він погубить нас… Гляньте на стіл… Там по коліно скорпіонів…

— Мерщій… скоріше… зробіть що-небудь… Обережно, ой!

— Не верещіть, ради бога, а принесіть книгу… Замовкни Роджер!..

— Слава богу, мене не вкусили…

— Обережно… ось іще один… Швидше… Гвалт!..

— Та замовкніть нарешті і дайте мені книгу абощо…

— Але, любі мої, як могли скорпіони опинитися на столі?

— Цей клятий хлопчисько… В кожній сірниковій коробці в домі чаїться небезпека…

— Ой, він повзе прямо на мене… Гвалт! Рятуйте!

— Хрясни його ножем… ножем!.. Та бий же…

Оскільки ніхто не поклопотався роз’яснити Роджеру причини переполоху, у нього склалося хибне враження, що на сім’ю напав ворог і, отже, його обов’язок — захистити нас. Єдиною сторонньою людиною в кімнаті була Лугареція, і Роджер дійшов думки, що це вона в усьому винна, і гризнув її за ногу. Галасу, звичайно, тільки додалося.

Коли все так-сяк угамувалось, ми побачили, що маленькі скорпіончики встигли заховатися під тарілками, виделками й ножами. Після моїх палких благань і маминого прохання пропозицію Леслі знищити сімейство скорпіонів було відхилено, і товариство, ще не оговтавшись від переляку й роздратування, перейшло до вітальні. Доброї півгодини я збирав чайною ложкою малят і саджав їх на спину матері, а потім виніс на блюдечку надвір і з жалем випустив на садовий мур. У той день ми з Роджером допізна гуляли на узгір’ях, бо я передчував, що родині слід дати перепочинок і не навертатися їм на очі.

Наслідки цієї пригоди були різноманітні. У Ларрі розвинувся страх перед сірниковими коробками, і він відкривав їх з превеликою обережністю, спершу обмотавши руку носовиком. Лугареція шкутильгала по хаті з забинтованою ногою ще кілька тижнів по тому, як загоїлась рана, і кожного ранку, розносячи чай, показувала нам свої шрами. А для мене особисто ця історія мала значно гірші наслідки: мама дійшла висновку, що я знову відбиваюсь від рук і зараз саме час продовжити мою освіту. Поки мені підшукували домашнього учителя з усіх предметів, мама вирішила, що принаймні мою французьку мову слід освіжити не зволікаючи. Про все було домовлено, і Спіро почав щоранку відвозити мене до міста на уроки французької мови до бельгійського консула.

Будинок консула притулився в лабіринті вузьких смердючих провулків єврейського кварталу міста. Це був чарівний район — бруковані вулички з численними лотками, заваленими паками барвистого краму, горами блискучих льодяників, виробами з битого срібла, фруктами й овочами. Вулиці були такі вузькі, що доводилось раз по раз притискуватися до стін будинків і пропускати віслюків, нав’ючених товаром.

Мені подобалась ця мальовнича частина міста, повна галасу й метушні, верескливої лайки перекупок, квоктання курей, гавкоту собак, протяглих криків чоловіків, що несли на головах величезні лотки з гарячими буханками хліба. Якраз у центрі цього району, на горішньому поверсі високої ветхої будівлі, втомлено схиленої над крихітним майданчиком, мешкав бельгійський консул.

Це був приємний маленький чоловічок з кумедною триклинною борідкою і дбайливо випещеними вусами. Він досить серйозно ставився до своєї служби і завжди був одягнений так, наче збирався на урочистий офіційний прийом: чорна візитка, штани в смужку, світло-брунатні гетри над наглянсованими черевиками, широка, спадаюча шовковим водоспадом краватка, прихоплена скромною золотою шпилькою. Довершував ансамбль високий осяйний циліндр.

О будь-якій порі дня його можна було стріти в цьому парадному вбранні на одній з вузьких брудних вуличок, де він граціозно пробирався між калюжами або тулився до стіни з вишуканою галантністю, пропускаючи осла і легенько постукуючи його по спині ротанговим ціпком. Городяни не вбачали в ошатному наряді дипломата нічого незвичайного. Вони думали, що консул — англієць, а оскільки, за їхніми уявленнями, всі англійці — лорди, то вони просто зобов’язані вбиратись належним чином.

Коли я приїхав до консула вперше, він запросив мене до кімнати, де висіли десятки фотографій у важких рамках,— фотопортрети самого господаря в різноманітних наполеонівських позах. На старомодних стільцях, оббитих червоною парчею, рясніли гаптовані серветочки, а стіл, за яким ми працювали, було застелено бордовою оксамитовою скатертиною з ядуче-зеленими торочками. Кімната вражала око своєю потворністю.

Щоб перевірити обсяг моїх знань французької мови, консул всадовив мене за стіл, витягнув грубий, обтріпаний том словника «Le Реtit Larousse» і розкрив його на першій сторінці.

— Прошу вас, читайте оце,— сказав він каліченою англійською мовою, і в його бороді привітно зблиснули золоті зуби.

Підкрутивши кінчики вусів, він міцно стулив губи, заклав руки за спину і спроквола попрямумав до вікна, а я заходився читати слова на літеру «А». Через пень-колоду здолав я перші три слова, коли раптом консул застиг на місці й стиха щось муркнув. Я був подумав, що його шокувала моя вимова, але, очевидячки, це стосувалося не мене. Буркочучи невиразно собі під ніс, мій учитель стрімголов ринувся до шафи й вихопив звідти солідних розмірів духову рушницю.

Заінтригований, я пантрував за ним із дедалі більшим зацікавленням, та все ж не без побоювань за своє життя. Консул хапливими рухами набив рушницю, розсипаючи дробинки по всьому килиму, відтак, пригнувшись, знову прокрався до вікна, сховавсь за шторою і рвучко визирнув на вулицю. Підняв рушницю, уважно прицілився невідомо у що і вистрілив.

Коли консул, сумовито хитаючи головою, одійшов од вікна і поклав рушницю на місце, я, немало здивований, помітив сльози в його очах. Він витяг із нагрудної кишені шовковий носовик завдовжки з ярд і гучно висякався.

— Ах-ах-ах!— скрушно промовив він.— Бідне створіння… Але нам треба працювати… Будь ласка, читайте далі.

Цілий урок мене тривожила думка, що отут, на моїх очах, скоїлося вбивство. Мабуть, консул розправляється з котрим-небудь сусідою-домовласником за законом кривавої помсти. Проте після четвертого уроку, коли консул все ще систематично бахкав з вікна, я второпав, що моя версія вочевидь безпідставна, хіба що родина, з якою він зводив рахунки, була дуже велика.

Лише за тиждень розкрилася таємниця безугавної стрілянини. Винні в усьому були коти. В єврейському кварталі, так само як і в інших кварталах міста, вони розмножувались стихійно і никали вулицями цілими сотнями. Ці бездомні тварини мали вкрай жалюгідний вигляд — облізлі, рахітичні, хирляві, всі в болячках і лишаях. Консул обожнював котів і тримав у себе трьох величезних вгодованих екземплярів перської породи. Проте, як людині вразливої вдачі, йому нестерпно було дивитися на голодних шолудивих представників родини котячих, що блукали на дахах перед його вікнами.

— Я не можу усіх їх нагодувати,— звірявся він мені,— і через те убиваю, щоб зробити щасливими. Бідолашкам так ліпше, але мене це страшенно пригнічує.

Власне, кожен, хто побачив би цих котів, зрозумів би, яку важливу й благородну місію взяв на себе маленький бельгієць. Отак і йшли наші заняття, з регулярними перервами, коли консул прожогом кидався до вікна, аби відправити в благословенніший світ іще одного сірому. Після кожного пострілу западала тиша, ми складали останню шану небіжчикові, потім консул гучно сякав носа, трагедійно зітхав, і ми знову поринали в нетрі французьких дієслів.

З незрозумілих причин у консула склалося враження, що наша мама добре володіє французькою мовою, і він ніколи не минав нагоди зав’язати з нею дружню бесіду. Іноді, на мамине щастя, їй вдавалося вчасно засікти серед вуличного натовпу його циліндр, і тоді вона хутко забігала в першу-ліпшу крамницю і купувала там різний непотріб, аж доки небезпека була позаду. Але частіше траплялось, що бельгієць несподівано виринав із бічного провулка й заскакував маму зненацька. Широко всміхаючись і крутячи ціпком, він наближався до неї, зривав з голови циліндр і низько вклонявся, гаряче стискаючи знехотя простягнуту руку й притискуючи її до бороди.

І от вони вже стоять посеред вулиці (раз у раз їх розділяє перехожий осел), консул виливає на маму цілу зливу французьких слів, артистично жестикулюючи циліндром та ціпком і анітрохи не зважаючи на збентежений вираз маминого обличчя. Зрідка консул робить паузи, примовляючи «n’est, раs, madame?» («Чи не так, мадам?») , і на це мама змушена відповідати. Зібравши всю свою мужність, вона демонструє досконале володіння французькою мовою.

Оui, оuі!(Так, так!)— вигукує вона, нервово усміхаючись і, якщо це звучить не досить переконливо, додає ще з більшим запалом: — ОUI, ОUІ!

Відповідь цілком задовольняла консула, і, по-моєму, він так ніколи й не втямив, що це було єдине французьке слово, яке знала мама. Але ці розмови вкрай виснажували її нервову систему, і варто нам було тільки зронити: «Мамо, дивіться, ондечки консул», як вона притьмом пускалася вниз по вулиці, забувши про свою звичну стриманість.

В певному розумінні уроки французької мови принесли мені деяку користь. Я не вивчив французької, це правда, але щоразу під кінець занять мене огортала така нудьга, що в свої опівденні вилазки в довколишній світ я вирушав з подвоєною енергією. Окрім того, звісно, я завше з нетерпінням чекав четверга. Теодор мав звичку приходити до нас одразу після сніданку (він приходив би й раніше, але не дозволяли правила доброго тону) і зоставався доти, доки високо над Албанськими горами сходив місяць.

Четвер він обрав не випадково, бо саме в цей день з Афін щотижня прилітав гідроплан і приводнювався в затоці неподалік від садиби. Теодор пристрасно захоплювався гідропланами. Єдиним місцем в будинку, звідки добре проглядалась затока, було горище, а там доводилося чимдуж витягати шию, ризикуючи випасти з вікна. Гідроплан незмінно прилітав тоді, коли ми пили чай; до нас долинало невиразне, глухе гудіння, таке слабке, що здавалося, може, то бджола. Теодор, котрий за звичаєм розповідав якусь історію, нараз спинявся на півслові, в очах його спалахував фанатичний вогонь, борода наїжувалась, і він увесь нашорошувався.

— Слухайте-но… е-е… чи не літак це?— говорив він.

Всі замовкали й прислухалися, тихе гудіння наростало. Теодор акуратно клав недоїдений коржик на тарілку.

Аг-га!— вигукував він, обтираючи пальці серветкою.— Авжеж, це таки напевно гудіння літака. е-е… гм… так.

Звук дедалі наростав, а Теодор сидів як на голках. Мама виручала його зі скрути.

— Може, підніметесь нагору й подивитесь, як він сідатиме?— пропонувала вона.

— О так… якщо ви не проти…— бубонів Теодор, зриваючись з місця.— Це… е-е… надзвичайне видовище… якщо ви справді не проти.

Двигуни літака гули вже в нас над головою, не можна було гаяти ні хвилини.

— Мене завжди… вражає… ви розумієте…

— Не баріться, Тео, мерщій!— підганяли ми хором.

І ми всі, промайнувши чотири сходові клітки, вривалися на горище. Роджер біг попереду, радісно гавкаючи. Пирскаючи сміхом, ми важко гупотіли по дощаній підлозі, розчиняли навстіж вікна й вихилялися назовні, прикипівши зором до гладенького плеса затоки, що в обрамленні оливкових дерев видавалося круглим блакитним оком.

Гідроплан, схожий на товстого незграбного гусака, пролітає над оливковими гаями, опускаючись нижче й нижче. Ось він вже над самісінькою водою, його відображення мигтить на лазуровій гладіні. Теодор, затамувавши дихання, стежить за його летом. Нижче, нижче… і раптом літак черкається об поверхню, лишає за собою розгорнутий пелюсток піни, мчить далі і нарешті сідає на воду. Він стрибає на брижах, а за ним віялом розбігається біла піна. Аж ось гідроплан стишує хід, зупиняється, і Теодор проводить пальцем по кінчику бороди й зітхає.

— Угу… так,— мимрить він, обтрушуючи руки від пилу,— це дійсно… е-е… захопливе видовище.

Вистава скінчилася. Тепер треба чекати наступного тижня, коли знову прилетить гідроплан. Ми зачиняємо вікна і галасливою юрбою спускаємося вниз — допивати чай. За тиждень повторюється точнісінько те саме.

Ми з Теодором любили ходити разом на прогулянки, іноді просто в сад, а іноді на далекі відстані. Навантажені коробками й сачками, ми чимчикували серед олив, а попереду, нюхаючи землю, жваво вистрибував Роджер. Нас цікавило геть чисто все, що стрічалось по дорозі: квіти, комахи, каміння, птахи.

Теодор, безумовно, володів невичерпними знаннями про все на світі, але його ерудиція не приголомшувала співбесідника; ви відчували, що він не повчає вас, а швидше нагадує, з властивою йому делікатністю, про давно відомі, але призабуті факти. Теодор полюбляв каламбурити; його веселі розповіді були пересипані дотепами й жартами, од яких найбільше задоволення отримував він сам. В очах у нього грали пустотливі бісики, ніс морщився, і він безгучно сміявся в бороду зі своїх кострубатих жартів, а ще більше із самого себе.

Канави, ставки, калюжі були для нас незвіданими джунглями, де аж кишіло живиною. Крихітні циклопи, водяні блохи, зелені й коралово-рожеві, ширяли, мов птахи, між баговинням, а по мулистому дну скрадалися тигри ставків: п’явки та личинки бабок. Кожне дуплисте дерево було ретельно обстежено, адже в ньому, в невеличкій калюжці води, могли виявитись личинки комарів; кожен замшілий камінь, кожна трухлява колода прискіпливо перевірялася.

Прямий, підтягнутий Теодор стояв на березі ставка, обережно водив під водою маленьким сачком, витягав його і уважно розглядав вміст скляної пляшечки, прикріпленої до краю сачка.

— Аг-га!— вигукував він дзвінким від хвилювання голосом, і борода його задиралася вгору.— Гадаю, що це Сeriodaphnia laticaudata.

Тоді виймав з жилетної кишені лупу і ще пильніше вдивлявся у пляшечку з дрібного водяною фауною.

— А, гм… так… дивовижно… це laticaudata. Будь ласка… е… передай мені чисту пробірку… гм… дякую.

Він опускав у пляшечку стержень авторучки, всмоктував ним крихітне створіння і пересаджував його в пробірку…

Здається, там більше немає нічого вартого уваги…— Він продовжував зосереджено вивчати улов.— Ах так, я й не помітив… досить цікава личинка веснянки… бачиш?… Гм… вона зробила собі чохлик з уламків черепашок молюсків… правда ж, гарно?

На дні пляшечки лежав тонкий, півдюйма завдовжки чохлик, витканий, здавалося, з шовку. На ньому, мов гудзики, рясніли крихітні пласкі черепашки равликів. З одного кінця цієї чарівної хатки визирав господар — огидний черв’як з головою мурашки. Личинка звільна повзла по склу й тягла за собою свою гарненьку хатинку.

— Якось я провів експеримент,— сказав Теодор.— Наловив цих… е… личинок і познімав з них чохлики. Звісно, не ушкодивши самих личинок. Розмістив їх у слоїках з чистісінькою водою, де не було ніякого… е… будівельного матеріалу для нових оболонок. Тоді поклав у кожен слоїк заготовки різного кольору: в один — дрібні сині й зелені намистини, в другий — крихти цегли, білий пісок… е… різнобарвні скалки. Вони спорудили з цього всього нові хатинки, і, мушу визнати, я був зачарований їхньою красою і… е… барвистістю. Безперечно, це дуже талановиті архітектори.

Він вилив воду назад у ставок, і ми рушили далі.

— До речі, про архітектуру,— провадив Теодор, і в очах його блиснули іскорки.— Не розповідав я тобі, що трапилось з одним моїм… е… приятелем? Гм, так. Ну от, у нього був за містом невеличкий котедж, а коли його сім’я… гм… збільшилася, він вирішив, що тепер у них тіснувато і треба надбудувати ще один поверх.

Гадаю, він трохи переоцінив свої… гм… архітектурні здібності і самотужки взявся складати проект. Гм, ха, атож. Все йшло нормально, поверх надбудували швидко, з усіма спальнями, ванними тощо. Мій друг влаштував вечірку з нагоди завершення робіт, і всі ми виголошували тости за… гм… нову частину будинку. В урочистій обстановці зняли риштовання, і ніхто не завважив нічого… гм… дивного, доки один запізнілий гість захотів оглянути нові кімнати. Тоді-то й з’ясувалося, що там не було сходів. Розумієш, в своїх кресленнях мій приятель, як видно, забув про сходи, а під час… е… робіт він та його підручні настільки звикли видиратись на горішній поверх по риштаках, що ніхто з них навіть не звернув уваги на цей… е… недолік.

Цілий день ми блукали по спеці, зупиняючись біля водоймищ, продираючись крізь духмяні зарості миртів; чимчикували по плантаціях дрібнолистого вересу, міряли білі курні шляхи. Вряди-годи нам навстріч плентав сумовитий осел з сонним селянином на спині.

Надвечір, коли наші колби, пляшки й пробірки наповнювались дивовижною розмаїтою фауною, ми вертали додому. Небо о цій порі ледь-ледь золотилося; в повітрі, густо настояному на вечірніх пахощах, вже віяло прохолодою. Ми йшли присмерковими оливковими гаями, а перед нами, висолопивши язика, біг Роджер. Він часто озирався назад, боячись загубити нас. Розпашілі, зморені, запорошені, обвішані роздутими сумками, від чого приємно терпли плечі, ми з Теодором крокували вперед і співали пісню, якої він мене навчив. Бадьорий мотив цієї пісні зміцнював наш дух, додавав сил, і в присмерковому гаю радісно лунав Теодорів баритон та мій пронизливий дискант.

10. КАРНАВАЛ СВІТЛЯКІВ
Весна непомітно перейшла в довгі жаркі дні літа, залиті сонцем, пронизані дзвінким співом цикад, від якого вібрував увесь острів. На полях уже дозрівали качани кукурудзи, загорнуті в шовкову кремову бахрому з червонястими краями. Якщо зірвати з качана листя і запустити зуби в ряди перламутрових зерен, то рот ваш одразу наповниться густим молочним соком. На виноградних лозах пістрявіли невеличкі теплі грона; оливкові дерева вгиналися під тягарем добірних плодів, матових нефритово-зелених крапельок, а в помаранчевих гаях у темному глянсуватому листі зріли помаранчі — їхні рябі зеленаві щоки немовби шарілися від збентеження.

Угорі, на пагорбах, серед кипарисів і вересу, кружляли зграйки метеликів, схожі на розвіяні вітром конфетті; час од часу котрийсь із них присідав на листок, щоб відкласти там яєчка. Під ногами у мене цвірчали, мов заведені, коники; вони очманіло літали понад вересом, виблискуючи крильцями на сонці. Серед миртів обережно совались богомоли, уповільнено, мляво — справдешнє уособлення зла. Ці миршаві зелені страховиська мали круглі жовтуваті очі, в яких горів хижацький божевільний вогонь. Вигнуті передні ноги з гострими зубчастими торочками, підняті у вдаваному благанні до світу комах,— благанні такому пристрасному, такому впокореному,— ледь-ледь здригалися, коли поруч пролітав метелик.

Надвечір, коли ставало прохолодніше, цикади замовкали і натомість з’являлися зелені жабки, приклеєні до тугих листків цитринових дерев коло джерела. їхні вибалушені очі неначе гіпнотизували вас; спинки сяяли глянцем так само, як і цитринове листя; голосові мішки роздувались, і жабки заходились таким пронизливим кваканням, що здавалося, їхні вологі тільця от-от луснуть від напруження. Після заходу сонця короткі зеленаві сутінки швидко згасали, переходили в ліловий присмерк, і в прохолодному повітрі розливались вечірні пахощі.

Сіруваті жаби, вкриті вигадливими, як на географічній карті, бурими плямами, скрадалися в заростях високої трави під оливами, де мінлива хмарка комах-довгоніжок пливла над землею, ніби тонкий прозорий серпанок. Жаби сиділи, кліпаючи очима, а тоді зненацька хапали неуважну довгоніжку і всідалися знову, дещо зніяковіло тягнучи пальцями до свого здоровенного рота звислі кінці тендітних крилець та ніжок. А вгорі, на облупленій стіні старого саду, серед пухких килимків смарагдового моху та розсипів мініатюрних поганок, статечно походжали парами маленькі шоколадні скорпіони.

Море було спокійне, тепле, схоже на чорний оксамит,— ні хвильки, ні брижів. Удалині на обрії чистою рожевою загравою мріло узбережжя Албанії. Заграва чимдалі густішала, розтікалася по небу, випромінюючи яскраве світло. Аж ось над пасмом шпилястих гір сходив повний, винно-червоний місяць, і на темній гладіні моря відбивалась рівна багряна доріжка. Сови, що вже безгучними тінями літали від дерева до дерева, здивовано скрикували, дивлячись на місяць. А світило пливло дедалі вище й вище, рожевіло, потім золотіло і нарешті срібного кулею вкочувалося в царство зірок.

На початку літа в мене з’явився вчитель Пітер, високий гарний юнак, випускник Оксфорду. Його консервативні погляди на освіту не могли, ясна річ, припасти мені до душі. Однак мало-помалу атмосфера острова непомітно входила йому в кров, він відтанув і зробився цілком нормальною людиною. Спершу наші уроки були для мене страшенно обтяжливими: вічна морока з дробами, відсотками, геологічними шарами й теплими течіями, іменниками, дієсловами, прислівниками. Проте з плином часу магічне проміння сонця обігріло Пітера, дроби й відсотки більше не здавалися йому сенсом життя і потроху відступили на другий план. Навіть більше, Пітер збагнув, що всі тонкощі геології та гідрології можна розтлумачити значно дохідливіше під час купання в морі і що найдоцільніший спосіб викладати англійську мову — це надати мені можливість щодня писати самостійні твори, а потім виправляти в них помилки.

Він запропонував вести щоденник, але я відмовився, бо в мене, як і в кожного натураліста, вже був один щоденник, куди я систематично занотовував свої дослідницькі спостереження. Якщо завести другий щоденник, то чим же я його заповнюватиму? Пітер не знав, що на це відповісти. Тоді я сором’язливо висунув пропозицію спробувати перо на чомусь серйознішому й цікавішому. Скажімо, чому б не написати книгу? Пітер трохи спантеличено погодився, оскільки проти книги не знайшов ніякого резонного заперечення.

Отож я почав щоранку проводити щасливу годину за письмовим столом, створюючи, розділ за розділом, захопливий роман епопею, в якому ми з родиною здійснювали подорож навколо світу і дорогою ловили найрізноманітніших представників фауни. Я писав свою книгу в стилі пригодницьких романів, через те кожен розділ у мене закінчувався моторошною сценою — на маму нападає ягуар або ж Ларрі борсається в кільцях гігантського пітона. Часом ці ситуації бували такі заплутані й небезпечні, що назавтра мені з превеликими труднощами вдавалося визволити своїх родичів зі скрути цілими й неушкодженими.

Поки я, висолопивши язика, самовіддано трудився над моїм шедевром, в перервах обговорюючи з Роджером карколомні сюжетні ходи, Пітер і Марго вирушали на прогулянку до старого саду помилуватись квітами. На мій подив, обоє вони раптом почали виявляти підвищену зацікавленість ботанікою. Отак приємно для всіх нас минав кожен ранок. У перші дні нашого знайомства час од часу на Пітера ще нападали докори сумління, тоді мій роман перебирався в шухляду письмового столу і ми заглиблювались у математичні нетрі. Та коли літні дні подовшали, а зацікавленість Марго садівництвом значно зросла, ці прикрі періоди наставали все рідше й рідше.

Після горезвісної пригоди зі скорпіонами мені відвели простору кімнату на другому поверсі, де я міг тримати своїх підопічних, і в родини зажевріла непевна надія, що тепер, нарешті, пощастить зосередити всю звірину в одній частині будинку. Ця кімната (я гордо іменував її кабінетом) приємно пахла ефіром та метиловим спиртом. Тут я складав численні довідники з природничої історії, щоденники, мікроскоп, скальпелі, сачки, колекціонерські торбинки та інші цінні предмети. У великих картонних коробках зберігались колекції пташиних яєць, жуків, метеликів, бабок, а вгорі, на полицях, вишикувалися пляшки, в яких було заспиртовано такі курйози, як чотириноге курча (подарунок чоловіка Лугареції), розмаїті ящірки й змії, пуголовки на різних стадіях розвитку, малятко-восьминіг, троє бурих щуренят (данина Роджера) і крихітна черепаха, що тільки-тільки вилупилася з яйця і не змогла пережити суворої зими.

На стінах висіли поодинокі, але зі смаком дібрані прикраси: сланцева плитка зі скам’янілими рештками рибини, фотографія моєї власної персони, де я тисну руку шимпанзе, опудало кажана. Опудало я набивав власноруч і надзвичайно пишався ним. Попри мою недосвідченість в галузі таксидермії, опудало вийшло цілком схоже на кажана, надто ж коли дивитись на нього з другого кінця кімнати. Розгорнувши крила, воно сердито мружилося зі стіни, прикуте до свого коркового планшета.

Проте коли настало літо, спека дійняла кажана: він прив’янув, хутро його потьмяніло, і новий таємничий запах поповз по кімнаті, приглушуючи звичайні аромати ефіру й спирту. Бідолашка Роджер, адже це його спершу звинуватили в усіх гріхах! І лише згодом, коли сморід уже просочився в спальню Ларрі, ретельне розслідування привело до мого опудала. Отака несподівана халепа! Під тиском старших опудало довелось викинути.

Пітер пояснив, що я неправильно обробив його, і пообіцяв навчити мене точної технології обробки, якщо я роздобуду ще одного кажана. Я сердечно подякував йому, але обережно попросив не розголошувати цього, оскільки передчував, що всі домашні віднині ставитимуться до мистецтва таксидермії дуже упереджено і мені довго доведеться настроювати їх на погідний лад.

Мої старання запопасти ще одного кажана були марні. Озброєний замашним бамбуковим києм, я годинами при світлі місяця чатував у вузьких оливкових алеях, проте кажани шугали повз мене блискавично. І все ж поки я марне очікував нагоди, щоб оглушити кажана, мені вдалося спостерегти декількох рідкісних тварин під час нічного полювання. На схилі пагорба молоде лисеня жадібно розшукувало комах, рило землю ще незміцнілими лапками і, відкопавши жука, з хрускотом споживало його. А то якось із-за миртових кущів вибігло п’ятеро шакалів; вони на мить остовпіли, уздрівши мене, а потім швидко розтанули між деревами, наче тіні. Вздовж рядів олив, над самою травою, на безшелесних шовкових крилах плавно, достоту як великі чорні ластівки, кружляли дрімлюги, ганялися за п’яними довгоніжками.

В одну з ночей на дереві я примітив пару вовчків. У дикому збудженні вони гасали по всьому гаю, перестрибували, мов акробати, з гілки на гілку, ковзали вгору-вниз по стовбурах. Освітлені місяцем, їхні пухнасті хвости мигтіли, немов завитки сизого диму. Мене просто зачарували ці звірята, і я поклав собі зловити одного з них. Звісно, найкраще робити це вдень, коли вони сплять. У пошуках кубла вовчків я старанно обнишпорив густі оливкові гаї, але тільки згаяв час, бо в кожному корчастому стовбурі було дупло з півдюжиною виходів.

І все ж таки доля усміхнулась мені. Одного разу я встромив руку в дупло, і мої пальці намацали там теплий м’який клубочок. Він тріпотів у руці, і спочатку мені здалося, що це великий жмут пушинок кульбаби з парою незвичайних золотистих очей.

Придивившись пильніше, я зрозумів, що це сплюшка — жовторотий пуцьвірінок, ще й досі вкритий пухом. Хвилину ми розглядали один одного, коли раптом совенятко, вочевидь, ображене моїм безтактним сміхом над його зовнішністю, встромило мені в палець свої крихітні пазурці. Ошелешений, я випустив з рук гілку, за яку тримався, і ми разом з ним гепнулись на землю.

Я посадив обурене совеня в кишеню, приніс додому і не без хвилювання показав його родині. Проте — о дива!— пуцьвірінка прийняли напрочуд ласкаво й доброзичливо, з сердечною гостинністю. Оселилось пташа в моєму кабінеті, у плетеному кошику, і після тривалих суперечок ми нарекли його Уліссом. Совеня одразу дало зрозуміти, що воно має сильний характер і жартувати з ним не слід. Малесеньке, завбільшки з чайну чашечку, воно виявляло чудеса хоробрості, рішуче накидаючись на все і всіх, незалежно від зросту. А що мешкати ми мали в одній кімнаті, то мені дуже хотілося, щоб вони з Роджером заприятелювали.

Отож, коли совеня трохи призвичаїлось, я познайомив їх таким чином: всадовив Улісса на підлогу, а Роджерові звелів підійти до нього і потоваришувати. У Роджера давно вже виробився філософський підхід до дружби з різноманітними звірятками, яких я підбирав, і тепер він намагався удавати з себе сову. Безтурботно крутячи хвостом, пес із дружелюбним виглядом почимчикував до Улісса, а той сидів посеред кімнати і аж ніяк не дружелюбно свердлив нового приятеля злим поглядом. Роджер дещо розгубився. Улісс не відводив очей, немовби хотів загіпнотизувати собаку. Роджер спинився, вуха в нього обвисли, хвіст слабо стріпувався, а очі благали у мене підтримки. Я строго наказав йому не відступати. Роджер занепокоєно глипнув на совеня, а тоді з удаваною байдужістю спробував обійти його ззаду. Улісс миттю обернув голову на сто вісімдесят градусів і вп’явся очима в собаку.

Роджеру досі не стрічались істоти, здатні отак дивитися назад, тому він був збитий з пантелику. Втім, трохи оговтавшись, Роджер вирішив обрати легкий, грайливий тон. Ліг на живіт, голову поклав на лапи і спокійно поплазував до пташеняти, радісно звискуючи й пустотливо метляючи хвостом. Улісс сидів нерухомо, точнісінько мов чуперадло.

Роджерові вдалось підповзти зовсім близько, але тут він допустився фатальної помилки.

Витягнувши кудлату морду вперед, пес шумно й зацікавлено обнюхав пташеня. Багато що міг би витерпіти Улісс. Але дозволити кошлатому чорному бровкові обнюхати себе — дзуськи! Стривайте-но, зараз він провчить це недоладне, вайлувате одоробло без крил!

Приплющивши очі, клацаючи дзьобом, Улісс підстрибнув у повітря і опустився прямо на морду собаки, встромивши свої гострі, як леза, кігті в його чорний ніс. Роджер вражено дзявкнув, струснув із себе совеня і ретирувався під стіл. Жодні вмовляння не могли витягнути його звідтіль, аж доки Улісса відпровадили назад у кошик.

Совеня підростало; його дитячий пушок змінився чудовим попелясто-сірим та іржавим оперенням, на світлих грудках красиво вирізнялись чорні мальтійські хрести. На вухах відросли довгі китиці, що сердито стовбурчилися, коли хто-небудь дозволяв собі з ним панібратське поводження. Тепер Улісс був уже надто дорослий, щоб жити в кошику, а про клітку він і чути не хотів. Довелося мені віддати йому ввесь кабінет. Птах вчився літати між столом і дверною ручкою, а оволодівши цим мистецтвом, обрав собі за житло ламбрекен над вікном, сидів там цілий день із заплющеними очима, що той сучок оливи.

Забалакайте до нього, очі його ледь-ледь розплющаться, китиці на вухах наїжачаться, все тіло витягнеться, і от вже перед вами загадковий китайський ідол із змарнілим лицем. Свою особливу прихильність до людини він виявляв так: привітно клацне дзьобом або ж, на знак вищої ласки, злетить вниз і хапкома цмокне вас у вухо.

Смерком, коли по темрявих стінах будинку вже сновигали гекони, Улісс прокидався. Він делікатно позіхав, розпростував крила, чистив хвіст і так енергійно стріпувався, що все його пір’я ставало сторч, немов пелюстки розпушеної вітром хризантеми.

Приготувавшись до нічної праці, Улісс на пробу скрикував «тугу!», впевнювався, що голос у нього дзвінкий, і спокійно злітав на своїх м’яких крилах. Безгучно, ніби пушинка, облетівши кімнату, він опускався мені на плече, сидів там якусь хвилину, легенько скубаючи моє вухо; нарешті знову стріпувався, відкидав зайві сентименти і прибирав ділового вигляду. Підлетівши до підвіконня, сич видавав ще одне запитальне «ту-гу?», не зводячи з мене золотаво-жовтих, як мед, очей. Це був знак, щоб йому відчинили віконниці. Улісс випливав через вікно, і на коротку мить силует його вирізнявся на тлі місяця, перш ніж розчинитись в сутіні олив. За хвилину лунало голосне, закличне «ту-гу! ту-гу!» — застереження, що Улісс зібрався на полювання.

Тривалість його вилазок варіювалась: то він уже за годину вертав до кімнати, а то, траплялось, пропадав цілу ніч. Та де б не був Улісс, він ніколи не забував між дев’ятою і десятою прилетіти додому на вечерю. Якщо в моєму кабінеті світло не горіло, сич спускався до вікна вітальні й зазирав туди — ану ж я там? Якщо мене не було, Улісс знову летів нагору, сідав на моє вікно й нетерпляче вистукував по віконницях. Я відчиняв їх і простягав йому блюдце з фаршем, подрібненим серцем курчати або ще якимось делікатесом, наявним того дня. Проковтнувши останній шматочок сирого м’яса, він видавав тихий утробний звук, хвилинку розмірковував і відлітав геть, пропливаючи над верховіттям дерев, залитих місячним сяйвом.

Відтоді як Улісс проявив себе хоробрим бійцем, його ставлення до Роджера значно поліпшилось, і тепер, коли ми пізно увечері йшли на море, мені часом вдавалося залучити його до нашого товариства. Він сидів на Роджеровій спині, міцно вчепившись у чорну шерсть, і, якщо, як це нерідко траплялось, Роджер забував про свого пасажира й припускав щодуху або необережно перестрибував через камінь, сичеві очі гнівно метали іскри, крила лопотіли у відчайдушному зусиллі зберегти рівновагу, дзьоб обурено й дзвінко клацав, і я дорікав собаці за легковажність.

На березі моря птах урочисто вмощувався на моїх шортах і сорочці, а ми з Роджером розважались на мілизні в теплій воді. Витягнувшись, мов гвардієць на варті, Улісс спостерігав за нашими витівками круглими, ледь осудливими очима. Раз у раз він залишав свій пост, кружляв над нами, цокаючи дзьобом, і знову вертав на берег. Чи то тривожився він за наше життя, чи просто хотів приєднатись до гри,— хтозна. Якщо ми бовтались занадто довго, Уліссові це набридало, птах шугав над горбом і летів у сад, крикнувши нам «тугу!» на прощання.

Влітку, при повному місяці, ми всією сім’єю вирушали на нічні купання, бо вдень сонце пекло так нещадно, що перегріте море зовсім не освіжало. Тільки-но сходив місяць, ми спускалися через гай до рипучої дерев’яної пристані і вибирались на «Морську корову». Ларрі з Пітером сідали на одне весло, Марго й Леслі на друге, а ми з Роджером на прові були дозорцями. Десь за півмилі від пристані нас чекала невеличка затока з білою піщаною косою, з гладкими валунами, досі ще теплими, ідеально придатними для сидіння. Ми ставили «Морську корову» на якір, де глибше, а самі, переплигнувши через борт, донесхочу пірнали й хлюпались, аж місячна мла тремтіла над сколоченою водою.

Потім, зморені, щасливі, неквапно пливли до берега й лягали на тепле каміння, лицем до зоряного неба. Невдовзі мені набридало розмовляти; я знову заходив у море і тихо плавав на спині по затоці, ніжачись у ласкавих хвилях, милуючись місяцем. Під час однієї з таких нічних забав я виявив, що заповітна бухта вабила не тільки нас.

Вільно розпластавшись у шовковистій воді, злегка ворушачи руками й ногами, щоб утриматись на поверхні, я дивився на небо, розглядав Чумацький Шлях, схожий на шифоновий серпанок, і чудувався, скільки ж то у ньому зірок. З берега до мене долітали лункі голоси й сміх старших, вряди-годи в темряві блимали вогники сигарет. Заколисаний, розслаблений, я тихо плив собі далі, аж раптом неподалік щось гучно ляснуло й забулькотіло. Почулося довге, глибоке зітхання, і мене загойдало на легких хвилях. Миттю випроставшись, я поплив і тут зі страхом зрозумів, що я на чималій відстані не лише од берега, а й від «Морської корови». Та ще якби знаття, що воно за звір плаває довкола мене в темній воді? На березі не вщухав сміх і жарти; видно було, як хтось жбурнув недопалок сигарети високо в повітря і він червоною кометою описав дугу, згаснувши коло самої води.

Я почувався дедалі неспокійніше і ладний був уже кричати пробі, коли футів за двадцять від мене море неначе розверзлося з тихим плюскотом і з води випірнула чорна блискуча спина. Створіння глибоко, вдоволено зітхнуло і знову зникло в морській пучині. Ледве я встиг зметикувати, що це дельфін, як ціла зграя їх оточила мене зусібіч.

Дельфіни спливали на поверхню, з насолодою вдихали озон, а їхні горбаті чорні спини вилискували в місячному сяйві. Всього їх було, мабуть, штук вісім. Один з них випірнув так близько біля мене, що я міг би через три замахи доторкнутись до його ебеново-чорної голови. Стогнучи, тяжко зітхаючи, дельфіни гралися серед затоки, а я плавав разом з ними й зачаровано слідкував, як вони з булькотом виринають назовні, глибоко дихають і знову занурюються у воду, лишаючи після себе на морській гладіні тільки легкі пінисті кола.

Невдовзі дельфіни дружно, мов за командою, розвернулись і рушили в напрямку далекого узбережжя Албанії. Я заворожено дивився, як вони пливуть, блискаючи спинами, вздовж срібного місячного ланцюжка, то виринаючи на поверхню, то в самозабутті блаженно плюхаючись у воду, теплу, наче парне молоко. За ними пінився слід із переливчастих, тремтливих бульбашок, що спалахували на секунду, ніби мініатюрні світила, та й згасали під брижами.

Після цього ми часто зустрічали дельфінів, коли місячними ночами вирушали купатись, і якось навіть вони влаштували на нашу честь ілюміновану виставу за участю найпривабливіших комах острова. Ми знали, що в жаркі літні місяці море тут починає фосфоресціювати. При світлі місяця це не так впадало в око — лише слабке зеленаве мерехтіння навколо прови човна і миттєвий зблиск, коли хто-небудь з нас пірнав у воду. Як виявилось, найкращий час для фосфоресценції — безмісячні ночі.

О літній порі на острові з’являвся ще один ілюмінований мешканець — світляк. Ці дрібні брунатні жучки вилітали на смерканні і роїлись між оливами; їхні хвости-ліхтарики раз у раз загорялися, випромінюючи зеленкувато-біле, а не золотисто-смарагдове, як на морі, світло. Найвигіднішими для світляків також були непроглядні ночі, коли яскраве місячне сяйво не затьмарювало їхні ясні вогники. Дивна річ, але нам ніколи не поталанило б уздріти одночасно дельфінів, світляків та фосфоресценцію, якби не мамин купальний костюм.

Останнім часом мама дивилась на наші ранкові й нічні купання з неприхованою заздрістю, а проте приєднатися до нас не захотіла. Вона, мовляв, уже застара для таких розваг. І все таки під настійним тиском з нашого боку вона кінець кінцем навідалася до міста і привезла додому якийсь таємничий пакунок. Зніяковіло розгорнувши його, мама видобула звідти, на наше превелике здивування, напрочуд безформне вбрання з цупкої чорної тканини, вкрите згори донизу рясними оборками, складками, шлярками.

— Ну,— запитала мама,— якої ви думки про це?

Всі ми втупились у чудернацьку одежину, ніяк не второпаючи, для чого вона призначена.

— Що це таке? — насилу спромігся на слово Ларрі.

— Купальний костюм, звичайно,— відповіла мама.— А що ж іще, по-твоєму, це може бути?

— Мені він нагадує кепсько оббілованого кита,— мовив Ларрі, придивляючись пильніше.

— Але ж, мамо, ви не одягнете це,— ошелешено пробелькотіла Марго.— Таке носили хіба що в минулому столітті.

— А навіщо всі оці шлярочки-оборочки? — поспитав Ларрі.

— Для оздоби, ясна річ,— образилась мама.

— Приголомшливо! Не забудьте витрушувати з цієї оздоби рибу, коли виходитимете з води.

— Дарма, мені він подобається,— твердо заявила мама, загортаючи страховисько в папір.— І я його носитиму.

— Ви можете затонути в цьому обмундируванні,— серйозно зауважив Леслі.

— Мамочко, це страхіття, його не можна вдягати! — жахалась Марго.— Ну чому, скажіть на ласку, ви не купили що-небудь сучасніше?

— Коли ти доживеш до моїх літ, доню, то теж навряд чи зможеш красуватися в бікіні… У тебе буде не та фігура.

— Хотів би я знати, для якої фігури призначене оце…— зронив Ларрі.

— Ви справді безнадійні, мамо,— тоскно мовила Марго.

— Але мені він підходить… Крім того, я ж не прошу вас носити його,— войовниче відбивалася мама.

— Ну гаразд,— згодився Ларрі.— Робіть, що хочете. Нікого не слухайте. Вам би відростити ще три або чотири ноги, отоді він надзвичайно вам пасуватиме.

Сердито пирснувши, мама пішла нагору приміряти костюм. За кілька хвилин вона гукнула нас оцінити обнову, і ми всією юрбою рушили в її спальню. Найпершим увійшов Роджер і, опинившись перед дивною примарою в пишному чорному костюмі з рясними воланами й рюшами, мерщій позадкував до дверей, шалено гавкаючи. Нам не скоро вдалося переконати його, що це таки наша мама, і ще довго по тому пес кидав на неї сторожкі, недовірливі погляди. І все ж, усупереч нашим гарячим протестам, мама залишила цей широченний, мов намет, купальний костюм, і хоч-не-хоч ми змирились.

На честь її першого морського купання ми вирішили організувати місячної ночі пікнік на березі затоки і надіслали запрошення Теодорові. Він був єдиний із сторонніх людей, кого мама могла допустити на таке урочисте сімейне свято. І ось день бойового хрещення настав. Ми запаслися харчами, почистили човен, накидали в нього подушок і вже готові були відпливати, коли з’явився Теодор. Дізнавшись про наші плани влаштувати при світлі місяця пікнік з купанням, Теодор оголосив, що якраз сьогодні ніч буде безмісячна. Всі одразу кинулися звинувачувати одне одного в тому, що ніхто не спромігся простежити за фазами Місяця, і суперечка тривала аж до смеркання. Врешті решт дійшли висновку, що на пікнік їхати треба, оскільки все наготові.

Ми забрались у човен, набитий харчами, рушниками та сигаретами, і нарешті вирядились. Я з Теодором сидів на прові, мама була стерновим, а решта гребли по черзі. Поки мама призвичаїлася до темряви, вона майстерно провела нас по замкненому колу, так що ми, завзято провеслувавши хвилин десять, зненацька врізалися в знайому пристань, мало не розбившись. Знервована цим, мама вдалась до іншої крайності, спрямувавши човна у відкрите море, і якби Леслі вчасно не зорієнтувався, нас би віднесло ген-ген до албанських берегів.

Після цього стерно перебрала на себе Марго, і вона керувала човном в цілому непогано, тільки часом її огортало хвилювання і вона геть-чисто забувала, що, повертаючи праворуч, румпель треба відводити ліворуч. Ми мусили безперестану вирівнювати човен, який збентежена Марго скеровувала прямісінько на стрімчак. Загалом же це був добрий початок маминого першого купання.

Кінець кінцем ми щасливо дісталися до затоки, простелили на піску килимки, розклали закуски, вишикували на обмілині батарею пляшок, щоб вони охолоджувались, і урочиста мить надійшла. Під наші підбадьорливі вигуки мама скинула халат і постала перед нами в усій пишноті. В бахматому купальному костюмі вона була дуже схожа, як висловився Ларрі, на пляжний варіант монумента принцу Альберту(Величезний, пишний монумент у Лондоні, споруджений на честь принца Альберта, чоловіка королеви Вікторії.). Роджер поводився спокійно, допоки уздрів, як мама неквапом, з гідністю ступає по мілководдю. Він страшенно розхвилювався, прийнявши, очевидно, купальний костюм за хиже морське чудовисько, що обплутало маму і от-от затягне її в глибінь. З диким валуванням пес кинувся їй на виручку, вчепився в одну з рясних оборок, які оторочували край костюма, і чимдуж потягнув.

Мама саме в цей момент зауважила, що вода, здається, трохи холоднувата, і тут раптом відчула, як її хтось тягне назад. Вона перелякано зойкнула і, втративши рівновагу, брязнулась у воду, а Роджер тягнув шлярку так затято, що відірвав од неї добрячий шмат. Утішений тим, що ворог розпадається на клапті, Роджер підбадьорив маму гарчанням і заповзявся здирати з неї рештки мерзенної химери.

Ми звивались на піску від реготу, а мама сиділа на мілковому місці, ледве дихаючи, марно силкувалася звестись на ноги і відганяла собаку. На її біду, костюм, пошитий з надміру цупкої матерії, наповнився повітрям і, розмокнувши у воді, роздувся, мов куля. Тепер мамі стало вже зовсім непереливки, бо їй доводилось воювати з надутим дирижаблем з рюшів та воланів.

Виручив маму Теодор. Він прогнав Роджера, допоміг мамі підвестись. Мама, навчена гірким досвідом, сиділа у воді на мілкому, а Роджер примостився неподалік і грізно гарчав на костюм, коли той пузирився і лопотів довкола маминої талії.

Море тієї ночі фосфоресціювало особливо гарно. Варто було провести рукою по воді, як на гладіні спалахувала широка золотисто-зелена смуга холодного вогню, а під час стрибка у воду здавалось, що занурюєшся в крижану магму з мерехтливого світла. Вволю наплескавшись, ми вийшли на берег, всі у вогненних струменях, і сіли на пісок перекусити. Під кінець вечері в оливах за нами, ніби на замовлення, з’явилось декілька світляків — своєрідна увертюра до вистави.

Спершу там мигтіли лише дві чи три зелені лелітки, що линули в повітрі між деревами. Але поступово кількість їх зростала, і от уже ввесь гай заяснів фантастичним зеленим сяйвом.

Ніколи доти ми не бачили такого величезного скупчення світляків. Міріади їх роїлись між деревами, повзали в траві, кущах і стовбурах, вихрились у нас над головою і зеленими жаринками сипалися на ряднини. Відтак блискотливі ручаї світляків попливли над бухтою, і враз, наче за сигналом, з’явились дельфіни. Вони пливли рівною шеренгою, ритмічно похитуючись, а їхні чорні спини немовби світилися фосфором.

В центрі затоки дельфіни закружляли колом — вони пірнали, перекидались, зрідка вистрибували з води і знову падали в сліпуче палахкотіння заграви. Вгорі світляки, внизу осяйні морські свині — це було справді казкове видовище. Ми бачили навіть променисті сліди під водою, біля піщаного дна, де дельфіни мережили вогненні візерунки, а коли вони плигали високо в повітря, з них скочувались ряхтливі смарагдові краплі.

Близько години тривала ця дивовижна фантасмагорія, по тому світляки плавно заструменіли до берега і стиха розсіялись. Незабаром і дельфіни один за одним майнули у відкрите море, лишаючи за собою пломенисту стежку, що іскрилась, мерехтіла і нарешті згасала, наче жевріюча гілка, кинута на гладінь затоки.

11. ЗАЧАРОВАНИЙ АРХІПЕЛАГ
Літнє сонце припікало чимдалі нещадніше. По такій спеці важко було тарабанити «Морську корову» на веслах до нашої улюбленої бухти, і ми купили підвісний мотор. Це відкрило для нас нові прибережні обшири. Тепер ми наважувались забиратися значно далі, здійснюючи мандрівки вздовж зубчастих берегів ген-ген до далеких пустельних пляжів, золотих, мов зерно, або сріблястих, мов місяць, в облямування шпичакуватих скель. Тут, у прибережній зоні, на цілі милі простягнувся архіпелаг дрібних островів. Одні з них були чималенькі, другі — просто камінні бескиди зі жмутом випадкового зілля на вершині. Цей архіпелаг надзвичайно приваблював численну морську фауну.

Кілька разів мені вдалося намовити рідню з’їздити на ці острівці, але купатись там було не дуже добре, і незабаром усім набридло пектися на гарячому камінні, поки я вивуджував, а іноді викопував чудних і, на їхню думку, бридких морських істот. Окрім того, там часто-густо траплялись підводні рифи. Щоб провести «Морську корову» через ці небезпечні місця і не зламати мотор, треба було неабиякої навігаційної майстерності.

Незважаючи на мої палкі благання, наші екскурсії туди відбувались дедалі рідше, і я потерпав, думаючи про всіх чудо мешканців тих прозорих плес, що могли втішити мою душу натураліста. Якби тільки в мене був човен! Я просив дозволу самому їздити на острови на «Морській корові», скажімо, раз на тиждень, але всі — з різних міркувань — виступили проти цього. І от, коли я вже майже втратив надію, мені раптом сяйнула думка: адже скоро день мого народження, і якщо зараз виявити кмітливість, то можна одержати не лише човен, але й силу-силенну іншого спорядження.

Притьмом я роз’яснив усім, що не варто безсистемно вибирати для мене подарунки, нехай краще я сам скажу, в чому відчуваю нагальну потребу. Отоді, напевно, ніхто з них не розчарує мене. Заскочені зненацька, родичі дали згоду, проте одразу ж з деякою підозрою поспитали, що саме хотів би я отримати. З простодушним виглядом я заявив, що, мовляв, не дуже замислювався над цим, але неодмінно складу для кожного список, і тоді вони вибиратимуть з нього підходящий пункт.

На складання списків пішло чимало часу, довелося враховувати психологічні особливості кожного члена родини. Мама, зрозуміло, купить мені все, що я скажу, тому до її списку я включив найнеобхідніші, найцінніші речі: п’ять дерев’яних ящиків зі скляними накривками і корковою підкладкою (для моєї колекції комах), дві дюжини пробірок, п’ять пінт метилового спирту, п’ять пінт формаліну та мікроскоп.

З Марго було дещо важче,— тут я мав діяти з таким розрахунком, щоб дати сестрі можливість обійти її улюблені крамниці. Від неї я вимагав десять ярдів марлі, десять ярдів білого коленкору, шість великих пачок шпильок, два пакети вати, дві пінти ефіру, пінцет та два стержні для авторучки.

Шкода й заходу, міркував я сумирно, просити у Ларрі щось на зразок формаліну або шпильок, але якщо своїм списком я продемонструю певну літературну спрямованість, то шанси на успіх зростуть. І спеціально для нього я склав довжелезний список, куди ввійшли назви, прізвища авторів, видавців та ціни всіх потрібних мені книг з природничої історії, позначивши зірочками ті з них, які буде прийнято з особливою вдячністю.

Тепер у мене зосталась тільки одна заявка, і я вирішив шукати до Леслі підхід усно, а для цього слід було обрати слушний момент. Кілька днів я очікував сприятливої для себе хвилини.

Ми з ним допіру успішно завершили його балістичні експерименти, де вимагалося прив’язати до дерева старовинну рушницю і стріляти з неї за допомогою довгої пружини, прикріпленої до спускового гачка. На четвертій спробі ми досягли того, що Леслі, певно, вважав успіхом: ствол вибухнув, і уламки металу з жалібним виттям розлетілися навсібіч. Леслі тріумфував і безперервно щось занотовував на звороті конверта. Ми заходилися збирати рештки рушниці, і от саме в цей час я спитав ніби ненароком, що він збирається подарувати мені на день народження.

— Не думав іще про це,— неуважно відповів Леслі, з явним задоволенням розглядаючи викривлений шматок металу.— Мені однаково… все що хочеш… вибери сам.

Я сказав, що хочу човна. Збагнувши, як він упіймався, Леслі обурено заявив, що човен — занадто цінний презент до дня народження, принаймні йому не по кишені. Я теж обурився і нагадав, що він сам запропонував мені вибрати подарунок. Так, запропонував, згодився брат, але він зовсім не мав на увазі човен, бо всі човни збіса дорогі. Я сказав: коли людина говорить «все, що хочеш», то це і означає все, в тому числі й човни. Крім того, йдеться не про купівлю. Я сподівався, що Леслі зможе мені його змайструвати власноруч, адже він так добре знається на човнах. Втім, якщо це для нього важко…

— Та ні, зовсім не важко,— необачно зронив Леслі і квапливо додав: — Тобто… не так вже страшенно важко. Але ж час! Для цього потрібна ціла вічність. Слухай, може, все-таки краще я возитиму тебе на «Морській корові» двічі на тиждень?

Проте я був невблаганний. Мені конче потрібен човен, і я готовий почекати.

— Ну гаразд, гаразд,— розсердився Леслі.— Зроблю тобі човна. Але щоб не крутився мені під руками, ясно? Тримайся якомога далі. Побачиш його тільки в готовому вигляді.

Я радо пристав на такі умови. І от протягом двох тижнів Спіро достачав нам дошки, а з задньої веранди долинало дзижчання пилки й грюкіт молотка впереміж з гучними прокляттями. Весь дім було засипано стружками, а Леслі скрізь лишав за собою сліди тирси. Я досить легко стримував своє нетерпіння й цікавість, бо був з головою зайнятий іншим. У нас щойно закінчився ремонт у затиллі будинку, і там зосталось три лантухи чудового рожевого цементу. Я хутенько реквізував той цемент і заповзявся будувати каскад маленьких ставків, де можна було б тримати не лише прісноводну фауну, а й усіх прекрасних морських тварин, яких я сподівався спіймати на моєму новому човні.

Копати ставки в розпалі літа виявилось важче, ніж я гадав, але врешті-решт я викопав кілька цілком пристойних прямокутників. Прохлюпавшись два дні підряд в глейкій каші чудового коралового цементу, я мов на світ народився. Тепер по всій садибі братові сліди з тирси переплітались з чарівним візерунком ясно-рожевих відбитків.

Напередодні моїх іменин вся сім’я зробила вилазку в місто. По-перше, всі хотіли купити мені подарунки. По-друге, треба було поповнити запаси харчів. Ми давно вже домовились, що не будемо запрошувати багато гостей на вечірку. Навіщо нам товкотнеча? Найбільше — десятеро гостей, старанно дібраних. Це буде невеличке, але вишукане товариство наймиліших нашому серцю людей.

І кожен член сім’ї подався запрошувати десятьох гостей. На жаль, запрошено було зовсім не одних і тих самих людей, за винятком хіба Теодора, котрий отримав п’ять окремих запрошень. І от напередодні вечірки мама несподівано виявила, що в нас збереться не десять гостей, а сорок п’ять.

По-третє, в місті нам конче треба було відвести Лугарецію до дантиста. Останнім часом горопашну жінку найбільше мучили зуби. Лікар Андручеллі, оглянувши її рот, з жахом заклацав язиком і наказав Лугареції терміново вирвати всі зуби, бо саме вони є збудниками решти її хвороб. Після цілого тижня суперечок, сліз та ридань нам таки вдалося переконати сердешну страдницю відвідати стоматолога, але вона попросила моральної підтримки. І ми, всадовивши бліду, заплакану Лугарецію з собою в машину, вирядились до міста.

Вертали ми вже надвечір, втомлені й злі. Автомобіль було вщерть забито провізією, а Лугареція, мов труп, лежала в нас на колінах і надривно стогнала. Цілком ясно, що завтра вона не зможе допомагати мамі поратися на кухні. Спіро, як завжди, заспокоїв нас, кинувши своє звичне:

— Не турбуйтесь, я все залагоджу.

Ранок був насичений подіями. Лугареція відчула себе краще і могла виконувати легку роботу. Вона пленталась за нами повсюди, з гордістю демонструвала кровоточиві западини в яснах і детально описувала, яких нелюдських страждань їй довелося зазнати з кожним зубом. Я з вдячністю прийняв святкові дарунки від близьких, помилувався ними, і ми з Леслі пішли до задньої веранди, де лежала таємнича громіздка споруда, вкрита брезентом.

З виглядом фокусника Леслі відкинув брезент, і — о чудо! — там був мій човен! Я дивився на нього закоханими очима. Далебі, ліпшого човна ніколи ні в кого не було. Він виблискував свіжою фарбою — мій баский кінь до зачарованого архіпелагу.

Округлий човен мав приблизно сім футів у довжину. Леслі поспішив роз’яснити (на випадок, я подумаю, що така незвична округла форма — результат невисокої майстерності будівничого),— мовляв, дошки виявились закороткі для каркаса. Я рішуче заявив, що човен має напрочуд елегантну конструкцію, та я і справді так думав. Хоча йому дещо бракувало витонченості, він не скидався на хижого птаха, як більшість човнів, а справляв завдяки своїй компактності враження мирного, спокійного й затишного. Леслі, втішений моїм непідробним захопленням, додав трохи винувато, що днище в нього пласке, бо з різних технічних міркувань так безпечніше. Я відповів, що люблю плоскодонки над усе, бо в них можна ставити слоїки з експонатами, не ризикуючи перекинути їх. Загалом же човен нагадав мені заклопотаного скарабея — жука, якого я дуже поважав.

Леслі запитав, чи до вподоби мені колористичне вирішення, сам він у ньому дещо сумнівався. На мою думку, саме оригінальне сполучення барв робило човен просто-таки унікальним мистецьким витвором. Усередині наш красень був зелений і білий, а його опуклі борти розфарбовано білими, чорними та ще й пломінкими жовтогарячими смугами. Я вважав таку колористичну гаму надзвичайно артистичною і заспокійливою водночас.

Потім Леслі розтлумачив мені, що довгу стрімку кипарисову жердину, призначену для щогли, можна буде встановити лише після спуску судна на воду. Я з ентузіазмом запропонував зробити це відразу ж, негайно. Леслі, акуратний до педантизму, зауважив, що не годиться спускати на воду безіменний корабель. Може, я вже придумав для нього якусь назву? Це було нелегке завдання, тож довелося прикликати на допомогу решту сім’ї. Всі обступили човен колом, наче гігантську квітку, і почали метикувати.

— Чому б не назвати його «Веселий Роджер»? — висловила пропозицію Марго.

Я зневажливо пирхнув, пояснивши всім, що мені потрібне яке-небудь товсте ім’я, що пасувало б до зовнішнього вигляду човна та його індивідуальності.

— «Паташон»,— непевно запропонувала мама.

Це теж не годилось, бо човен зовсім не був схожий на Паташона.

— «Ковчег»,— зронив Леслі, але я хитнув головою.

Знову запала мовчанка, всі уп’ялися очима в човен. І раптом мені сяйнуло! «Бутл» — ось так я його охрещу. На честь портового міста в Англії.

Чудово, любий,— зраділа мама.

— А може, краще «Товстозадий»? — сказав Ларрі.

— Ларрі, синку! — дорікнула мама.— Не вчи малого таких слів.

Я обмірковував пропозицію Ларрі. Авжеж, назва не тривіальна, але як же тоді «Бутл»? Обидва імені, по-моєму, навдивовижу личили нашому опецькові. Добре помізкувавши, я знайшов вихід. Узяв жбан чорної фарби й ретельно вивів на борту великими розпливчастими літерами: «Бутл-Товстозадий». Ну от, тепер це буде не лише незвичайне, але й аристократичне ім’я, написане через дефіс.

Щоб заспокоїти маму, я пообіцяв у товаристві сторонніх називати човен тільки «Бутл». Коли ми нарешті нарекли новонародженого, настав час спускати його на воду. Марго, Пітер, Леслі та Ларрі знесли плоскодонку вниз, до пристані, а ми з мамою чимчикували позаду зі щоглою і пляшечкою вина, щоб ознаменувати урочисту подію. В кінці пристані захекані носії спинились, а ми тим часом морочилися над корком пляшки.

— Гей, що ви там воловодитесь? — роздратовано гукнув Ларрі.— Ради бога, хутчіше! Я ж вам не стапель.

Врешті-решт ми спромоглися витягти корок, і я дзвінко оголосив, Що нарікаю цей корабель «Бутлом-Товстозадим», після чого бемкнув пляшкою об пузатий борт, ближче до корми, але так невдало, що півпінти білого вина вихлюпнулось на голову Ларрі.

— Обережніше! — загорлав він.— Кого з нас ти збираєшся спускати на воду?

Розмахнувшись щосили, всі гуртом нарешті скинули човна з пристані, і той з гарматним пострілом упав на своє пласке дно, здійнявши фонтани солоних бризок, а тоді впевнено, розмірено застрибав на легких хвилях. У нього був ледь помітний крен на правий борт, але я великодушно приписав це білому вину, а не майстерності Леслі.

— Нумо, ворушіться! — командував Леслі.— Прилаштуємо щоглу… Марго, тримай прову… отак… Пітере, гайда на корму, а ми з Ларрі передамо вам щоглу… Треба тільки встромити її он у той паз.

Марго лягла на живіт, утримуючи прову човна, а Пітер спритно плигнув на корму і, розчепіривши ноги, наладнався прийняти щоглу з рук моїх братів.

— Знаєш, Лес, ця щогла, по-моєму, трохи задовга,— зауважив Ларрі, озираючи її критичним поглядом.

— Дурниці! — відказав Леслі.— Коли припасуємо, буде якраз. Ну що, Пітере, ви готові?

Той кивнув головою, міцно вхопив щоглу обома руками і встромив у гніздо. «Бутл-Товстозадий» з блискавичною швидкістю, дивовижною для його габаритів, перекинувся догори дном. Пітер у своєму єдиному вихідному костюмі зник під водою майже без сплеску. На поверхні лишились тільки його капелюх, щогла та осяйне жовтогаряче днище «Бутла».

— Він потоне! Потоне! — заверещала Марго, схильна все бачити в похмурому світлі.

— Ет, дурниці! Тут зовсім неглибоко,— заперечив Леслі.

— Я ж казав, ця щогла задовга,— єлейно протуркотів Ларрі.

— Вона цілком нормальна,— сердито відрубав Леслі.

— Просто цей телепень неправильно її встановив.

— Не смій називати його телепнем! — обурилася Марго.

— Ти б іще довшу тичку пришпандьорив до цього корита! — кепкував Ларрі.

— Якщо ти такий збіса розумний, чому ж тоді сам не зробив човна?

— Мене ніхто не просив… Крім того, це ти в нас вважаєшся фахівцем, хоча навряд чи тебе візьмуть на корабельні Клайд сайда 6.

— Ха-ха, як смішно! Критикувати найлегше… А все через того бевзя.

— Не обзивай його бевзем… як ти смієш?

— Ну годі-бо, діти, не сваріться,— умовляла мама.

— Але ж у Ларрі чортзна-який менторський тон…

— Слава богу! Він виплив,— радісно скрикнула Марго, коли забрьоханий, мокрий мов хлющ Пітер з’явився на поверхні.

Ми витягли його з води, і вони з Марго рвонули додому, щоб устигнути просушити костюм на вечір. Решта посунули слідом, досварюючись на ходу. Леслі, вражений дошкульною критикою Ларрі, надягнув плавки, озброївся грубезним посібником з конструювання яхт, прихопив рулетку і подався рятувати своє чадо. Півдня він відпилював од щогли фут за футом, аж доки від неї залишився тільки куций обрубок, зате сам човен набув рівноваги. Леслі, збитий з пантелику, обіцяв зробити нову щоглу, скоро він оволодіє деякими технічними премудростями. «Вутла» припнули до пристані, і він пишався там у всій своїй красі, нагадуючи строкате пухке кошеня без хвоста.

Невдовзі після ленчу приїхав Спіро. З ним був високий літній чоловік, на вигляд посол. Спіро пояснив, що це колишній дворецький короля Греції, він зголосився порушити свій спокій і допомогти нам улаштувати прийом. Виставивши усіх з кухні, вони вдвох усамітнились там. Трохи згодом я зазирнув у вікно. Дворецький, у чепурній камізельці, протирав чарки, а Спіро, зосереджено насупившись і мугикаючи пісеньку, наминав городину. Час од часу він підходив до стіни, де вишикувалось сім жаровень, і завзято дмухав на вуглини, від чого ті займалися рубіновим вогнем.

Першим прибув Теодор, по-святковому ошатний і цього разу без звичного колекціонерського причандалля. В одній руці він тримав ціпок, у другій — охайно перев’язаний пакунок.

Агга! Вітаю… з днем народження,— мовив він, тиснучи мені руку.— Я приніс тобі… е-е… невеличкий… е… сувенір… на спомин… тобто… дарунок, щоб відзначити… річницю… гм.

Розгорнувши папір, я з радістю вгледів об’ємистий том з природознавства — «Фауна ставів та річок».

Гадаю, це буде корисним… гм… надбанням для твоєї бібліотеки,— вів далі Теодор, розгойдуючись навшпиньках.— Тут можна знайти багато цінних відомостей про… е… життєдіяльність прісноводних.

Помалу-малу над’їжджали інші гості, і перед нашим особняком вишикувався цілий кортеж таксі й екіпажів. Світлиці заповнювались людьми, всі гомоніли, заходили в суперечки, реготали, а дворецький (на превелике мамине замішання вбраний у фрак) лавірував між гостей, немов статечний пінгвін, розносив закуски й напої з виглядом некоронованого монарха. Внизу на кухні хазяйнував Спіро. Обличчя його, розпашіле від вогню, грізно супилось; він частенько прикладався до вина і заводив гучних пісень своїм басом. У повітрі гостро пахло часником і прянощами. Між кухнею й вітальнею на пристойній швидкості курсувала Лугареція. Іноді вона примудрялась загнати в куток котрогось нещасного гостя і там тицяючи йому під носа тарілку з салатом, детально живописала свої пекельні муки в кріслі дантиста.

Гості чимдалі прибували, а з ними — подарунки. Більшість з них були мені ні до чого, оскільки вони виявились непридатними для природознавчих досліджень. Найкращим дарунком, безперечно було двійко цуценят. їх принесли наші знайомі, що мешкали в селі неподалік. Одне цуценя — каштаново-біле з густими червонястими бровами, а друге — вугільно-чорне і також з червонястими бровами. А що це був дарунок, то мої родичі ніяк не могли відхилити його. Роджер глипав на щенят зацікавлено й підозріливо.

Щоб дати їм можливість добре роззнайомитись, я замкнув усю трійцю в їдальні, занісши туди чималеньку тарілку святкових ласощів. Але не так сталося, як гадалося. По якімсь часі, розчинивши двері до їдальні, ми уздріли таку картину: набурмосений Роджер сиднем сидить посеред кімнати, а нові компаньйони жваво й невимушено вистрибують навколо нього. Рясно вцяцькована підлога свідчила про те, що обидва песики їли й пили, аж за вухами лящало.

Ларрі запропонував назвати їх В’юн та Нехлюй, що категорично не сподобалось мамі, одначе імена прижились, і всі так і почали їх кликати — В’юн та Нехлюй.

Перед вечіркою дехто з гостей побоювався, що вони у нас нудьгуватимуть, але вже десь за годину, побачивши, як тут весело, вирушали додому й привозили гамузом своїх родичів.

В одному кутку кімнати Теодор наважився скинути піджак і разом з Леслі та ще кількома бравими парубками азартно витанцьовував каламасьяно. Вони гарцювали й тупотіли так, що весь дім ходив ходором. Дворецький, вже трохи напідпитку, гаряче захопився цим національним танцем. Відставивши тацю вбік, він приєднався до кола і, забувши про свій солідний вік, бадьоро застрибав незгірш од молодих, і фалди фрака маяли в нього за спиною.

Мама усміхалась якоюсь неприродною, розгубленою усмішкою. Вона сиділа в товаристві англійського пастора, який з дедалі більшим осудом зиркав на наші буйні веселощі, та бельгійського консула. Бельгієць безугавно торочив їй щось на вухо і хвацько підкручував вуса. Спіро вийшов з кухні і з ходу затанцював разом з усіма каламасьяно. По кімнаті плавали надувні кульки, одскакували од ніг танцюристів і несподівано лунко лопалися. На веранді Ларрі заповзято розучував з кількома греками жартівливі англійські віршики. Новоприбулі цуцики солодко заснули у чиємусь капелюсі. Приїхав лікар Андручеллі і перепросив маму за спізнення.

— Це через мою дружину, мадам. Вона щойно народила дитину,— повідомив він з гордістю.

— О, вітаю вас, лікарю,— сказала мама.— Бажаю їм обом міцного здоров’я.

Спіро, задиханий після танцю, відпочивав неподалік на отоманці.

— Що-о? — люто визвірився він на Андручеллі.— Іще одна дитина?

— Так, Спіро. Хлопчик,— щасливо всміхаючись, відповів лікар.

— Скільки ж їх тепер у вас? — допитувався Спіро.

— Шестеро, всього шестеро. А хіба що?

— Як вам не соромно? — гарячкував Спіро.— Шестеро… їй богу, ви плодючі, мов коти!

— Але я люблю дітей,— захищався Андручеллі.

— У мене лише двоє!..— гримів Спіро.— Оце по-людському…

Тут англійський пастор вирішив, що йому, на превеликий жаль, вже час прощатись, бо завтра на нього чекає напружений день.

Море було по-світанковому спокійне, схід ясно рожевів, коли ми провели останніх гостей. Лежачи в ліжку (в ногах у мене примостився Роджер, цуценята обабіч мене, а вгорі, на ламбрекені, розпушив пір’я Улісе), я дивився через вікно на небо, милувався, як рожева повінь заливає верхів’я олив, гасить одну за одною зорі, і думав собі, що загалом мій день народження пройшов напрочуд вдало.

Вранці я спакував спорядження, прихопив харчів і в товаристві Роджера, В’юна та Нехлюя вирушив в експедицію на «Бутлі». Сонце сяяло на синьому, як тирлич, небі, віяв легенький бриз,— словом, день видався ідеальний. «Бутл» ішов уперед повагом, з благородною стриманістю. Роджер на прові був за вахтового, а В’юн з Нехлюєм кидалися від одного борту до другого, борюкались, перехилялися через борт, щоб сьорбнути солоної водички, і взагалі поводили себе по-сухопутному, наче жовтороті новачки.

Яка незрівнянна радість мати власного човна! Приємно усвідомлювати свою силу, коли сидиш на веслах, а човен пливе вперед, розсікаючи воду з тихим шелестінням так, ніби рветься шовк; сонце лагідно гріє спину й запалює на гладіні моря сотні райдужних вогників; серце тріпоче, коли продираєшся крізь лабіринт вкритих водоростями рифів, що ряхтіють майже біля самої поверхні води. Я навіть із задоволенням розглядав у себе на долонях пухирі, від яких руки стали геть неслухняні.

Опісля я провів на «Бутлі» чимало прекрасних годин, звідав безліч пригод, і все ж ту найпершу мандрівку не можу ні з чим порівняти. Море тоді було блакитніше й прозоріше, ніж завжди; залиті сонцем острови здавались загадковішими; і морські тварини немовби спеціально зібралися в маленьких бухтах і протоках, щоб віншувати мене й мій новий човен.. Футів за сто від одного острівця я підняв весла, ліг на прові коло Роджера і став роздивлятись крізь товщу кришталевої води морське дно, а «Бутл» легко й безтурботно плив собі до берега, ніби целулоїдне каченя, його черепахоподібна тінь ковзала по дну, і переді мною розгортався рухомий живий килим з різнокольорових морських мешканців.

На сріблястих піщаних клаптях стирчали кетяги молюсків з роззявленими стулками. Часом між їхніми жорсткими устами виднівся крихітний блідо-кремовий краб-горошинка, плохеньке, дегенеративне створіння з м’якою шкаралупою, що жило паразитичним життям під захистом хвилястих стулок великих черепашок. Цікаво було здійняти тривогу в колонії цих молюсків. Коли вони опинялись якраз під човном, я опускав у воду держално від сачка для метеликів і злегка постукував по черепашці. Стулки миттю закривалися, звихривши клубочок білого піску, достоту, мов невеличкий торнадо. Коли сигнали тривоги струмували по воді, решта черепашок, справа і зліва, приймали їх і одразу ж закривалися. Скрізь у воді навколо черепашок вихором закручувались тоненькі цівки піску, сріблястим пилом осідаючи на морське ложе.

Упереміш з молюсками жили серпуліди — віночки гарних перистих пелюсток на кінці довгої товстої рурки сіруватого відтінку. Завжди рухомі, золотисто-оранжеві та блакитні пелюстки здавались навдивовижу недоречними на цих грубих цурпалках — мов орхідеї на ніжці гриба. Серпуліди також мали свою систему умовних сигналів тривоги, тільки значно чутливішу, ніж у молюсків. Держално сачка було ще на відстані шести дюймів од коловороту мерехтливих пелюсток, а вони всі раптом витягнулися вгору, зчепились у жмут і блискавично пірнули всередину рурки. З піску стирчали тепер лише непоказні стовпчики, схожі на шматки мініатюрного гумового шланга.

На рифах, укритих тонким шаром води, роїлося найбільше морських тварин. Під час відпливів ці рифи оголювались зовсім. З нірок на вас витріщалися й ворушили плавцями надуті морські собачки з товстими негритянськими губами, що надавали їхнім мордочкам зухвалого виразу. В тінистих прогалинах серед водоростей збиралися гронами морські їжаки, схожі на плоди кінських каштанів у блискучій брунатній шкірці. Голки їжаків, ніби стрілки компаса, легко обертались у напрямку можливої небезпеки. Навкруги тулилися до каміння пухкі глянсуваті актини; їхні щупальці танцювали якийсь ласолюбний східний танок, націлюючись на прозорих, як скло, креветок, що пропливали мимо.

З темних підводних печер я вигнав маленького восьминога. Заливаючись бурим рум’янцем, він, наче горгона Медуза, вмостився на камінні й глипав на мене досить сумними очима з-під маківки своєї лисої голови. “Я ледь ворухнувся, і спрут одразу випустив цівку чорнильної рідини, що розпливлась у чистій воді каламутною плямою, та й дременув геть. Витягнувши назад щупальці, він розтинав воду, ніби повітряна куля з вимпелом.

Де-де на рифах лисніли тлусті зелені краби, які махали своїми клішнями досить дружелюбно, а внизу, на вкритому водоростями морському ложі, стрічалися краби павуки з незвичайним, колючим панциром і довгими тонкими ногами. Кожен з них носить на собі водорості, губки, зрідка актинію. Скрізь на рифах, у підводних хащах і на піщаному дні рухались сотні крапчастих, смугастих черепашок — блакитних, сріблястих, сизих та червоних, а з-під них визирала сердита бурякова фізіономія рака самітника. Черепашки совалися, мов незграбні маленькі кибитки, зіштовхувались, пролізали крізь водорості або квапливо минали молюсків та морські віяла, що бовваніли на піску.

Сонце сідало, і вода в затоках та під руїнами коралових фортець набирала сірувато-синього забарвлення. Я прямував додому. Ледь чутно порипували весла, і «Бутл» тихо плив уперед. Цуцики міцно спали, натомлені сонцем і морським повітрям. Лапи в них здригалися, червонясті брови сіпались, коли вони уві сні переслідували крабів між нескінченними рифами. ‘Роджер сидів в оточенні склянок і пробірок, в яких плавали дрібні мальки, ворушили щупальцями актинії, краби-павуки торкали тонкими клішнями стінки своїх скляних в’язниць. Роджер пильно вдивлявся в склянки, нашорошивши вуха, часом зиркав на мене і швидко знову поринав у природознавчі студії. Мій пес був палким дослідником морської фауни.

Сонце вже ховалось за оливами, і на морі лежали золоті й срібні смуги, коли округла корма «Вутла» слабенько стукнулась об пристань. Голодний, спраглий, втомлений, з калейдоскопом строкатих вражень у голові, я йшов угору до будинку, несучи мої дорогоцінні трофеї, а слідом за мною ледве плентали три собаки, позіхаючи на ходу.

12. ЗИМА І ВАЛЬДШНЕПИ
Наприкінці літа я, на свою величезну радість, знову лишився без учителя. Саме тоді мама відкрила, що Марго й Пітер, як вона делікатно висловилась, «надто вподобали одне одного». А що всі ми одностайно відхилили кандидатуру Пітера як можливого зятя, то назріла потреба шукати іншого виходу. Леслі, недовго думаючи, запропонував пристрелити Пітера, та й по всьому. Проте цей план з деяких причин не взяли до уваги. Пропозицію Ларрі відправити закохану пару на місяць в Афіни і таким чином, як він пояснив, вилікувати їх, мама відхилила з міркувань моральності.

Кінчилось тим, що Пітера було звільнено і він не забарився щезнути, а нам довелося заспокоювати заплакану, розгнівану Марго, яка, вбравшись у темні шати, грала свою трагічну роль. Мама втішала її, говорила різні ласкаві банальності, Ларрі читав Марго лекції про вільне кохання, а Леслі бозна чому зображував із себе скривдженого брата. Він з’являвся час од часу, розмахував револьвером і погрожував пристрелити Пітера мов собаку, якщо той ще бодай раз переступить наш поріг.

Марго, вся в сльозах, трагічно заламувала руки й жалілась нам, що її життя знівечене. Спіро, котрий любив драматичні ситуації, як і всі, проливав сльози співчуття разом з нею і розсилав по всіх пристанях своїх численних друзів, щоб, боронь боже, не допустити Пітера знову на острів. Нас усіх закрутила ця веремія.

Саме тоді, коли все помалу втихомирилось і Марго вже могла з’їсти цілий обід, не розридавшись за столом, надійшла записка від Пітера, що він вернувся по неї. Марго, в паніці, показала цидулку мамі, і наша сім’я з ентузіазмом кинулась розігрувати новий фарс. Спіро підсилив охорону причалів. Леслі змастив рушниці і вправлявся в стрільбі по вирізаній з картону великій фігурі, прикріпивши її до фасаду будинку. Ларрі навперемін то умовляв Марго перевдягнутись селянкою і летіти в обійми Пітера, то радив викинути дурощі з голови.

Ображена Марго замкнулася на горищі й не впускала туди нікого, крім мене, бо я був єдиним членом родини, хто зберігав нейтралітет. Вона лежала там, гірко плачучи, і гортала томик віршів Теннісона; вряди-годи сестра переривала це заняття для того, щоб підкріпитися, і залюбки уминала все, що я приносив їй на таці.

Марго просиділа на горищі тиждень. Визволила її звідти подія, яка стала кульмінаційним моментом усієї історії. Леслі виявив, що з «Морської корови» почали зникати деякі дрібні предмети, і запідозрив тутешніх нічних рибалок. Надумавши добре провчити злодіїв, він прив’язав до вікна спальні три довгоствольних дробівки, націлених униз, на пристань. Завдяки хитромудрому сплетінню шворок Леслі міг бахнути з усіх стволів по черзі, не встаючи навіть з ліжка. Дальність, зрозуміло, була завелика, щоб наробити серйозної шкоди, але свистіння шроту крізь листя олив, сплески води, коли шротини сипатимуться в море, добряче наполохають злодіїв, думав він. Цей блискучий план так заполонив Леслі, що він нікому нічого про нього не сказав.

Увечері ми всі розійшлись по своїх кімнатах. У будинку запала тиша. Надворі в теплому нічному повітрі бриніло ніжне сюрчання цвіркунів. Раптом весь будинок аж задрижав від серії оглушливих пострілів, а внизу гуртом завалували собаки. Я вискочив на сходову площинку, де панував справжній шарварок: собаки, що примчали сюди в повному складі, кидалися навскач, вищали, аж надривалися. Мама очманіло вискочила з кімнати в пишній нічній сорочці, думаючи, що це Марго наклала на себе руки. Знавіснілий Ларрі вилетів на площинку, щоб з’ясувати причини гвалту, а Марго, впевнена, що це Леслі порішив прибулого по неї Пітера, морочилася з замком на горищі й лементувала не своїм голосом.

— Вона наробила дурниць… наробила дурниць…— лебеділа мама, одчайдушно відбиваючись од В’юна з Нехлюєм, які з диким гарчанням тягли її за сорочку, вважаючи, певно, що все це просто весела нічна забава.

— Всьому є межа… навіть виспатись не дають… Я здурію від цієї сімейки! — репетував Ларрі.

— Не руште його!.. Дайте йому спокій… Ви, боягузи! — долинав різкий, плаксивий голос Марго, яка все ще несамовито торгала дверима нагорі.

— Злодії… Зберігайте спокій!.. Це лише злодії!..— заспокоював нас Леслі, розчахнувши двері своєї спальні.

— Вона ще жива… жива… Заберіть геть цих собак…

— Ви, негідники… як ви смієте вбивати його?.. Випустіть мене звідси, випустіть…

— Тихше, це лише злодії…

— Цілий день звірі й вибухи, а тепер ця клята пальба… дванадцять жахливих залпів серед ночі… ексцентричність переходить всякі межі…

Мама, бліда як крейда, нарешті пробилася на горище, волочачи за собою цуценят, що намертво вчепились у край її нічного вбрання, і, тремтячи, торсонула двері, опинившись віч-на-віч з однаково блідою й тремтячою Марго. Довго ми розплутували клубок подій, аж доки з’ясували, що саме скоїлося і що кожен з нас думав. Мама, знервована, приголомшена, строго сварила Леслі:

— Не годиться таке витівати, синку. Це дуже нерозумно. Якщо ти влаштовуєш канонаду, то бодай попереджуй нас.

— Так, так,— сердито докинув Ларрі.— Зроби нам, коли твоя ласка, малесеньке застереження. Гукни «полундра!» абощо.

— Не доберу, як можна захопити грабіжників зненацька і водночас горлати вам усім застереження,— буркнув Леслі.

— Чорти б мене взяли, якщо я розумію, чому нас теж треба захоплювати зненацька,— сказав Ларрі.

— Може, задзеленчи дзвінком, синку, чи що. Тільки прошу, більше так не роби… Я мало не зомліла.

Проте ця пригода витягла Марго з горища, а це, за словами мами, вже було благом.

Марго, дарма що тепер почала вітатися з усіма, все ж, як і раніше, воліла гоїти своє розбите серце в самотині, зникаючи кудись надовго в товаристві самих лише собак. Коли завіяв лютий осінній сироко, вона чомусь вирішила, що найкраще їй усамітнюватись на острівці посеред бухти, якраз навпроти нашої садиби. І от одного разу Марго відв’язала «Бутла» (без мого відома), запхнула туди собак і вирядилась на острів позагоряти й поміркувати там про кохання.

Тільки надвечір за допомогою польового бінокля мені вдалося виявити човен і Марго разом з ним. Розізлившись, я необачно розповів мамі про місцезнаходження Марго і особливо підкреслив, що вона не має права брати мій човен без дозволу. Хто мені зробить новий, на випадок «Бутл» зазнає аварії?

Сироко вже завивав навколо будинку, наче зграя вовків. Мама, сильно стривожена долею, як я був подумав, мого човна, ринулась нагору, схопила бінокль і, висунувшись з вікна, напружено уп’ялася очима в затоку. Лугареція, ридаючи й заламуючи руки, також пришкутильгала нагору, і тепер вони обидві, розхвильовані вкрай, бігали од вікна до вікна і пильно вдивлялися в пінисту затоку. Мама поривалась негайно послати кого-небудь на поміч Марго, але вдома нікого не було. їй лишалось тільки сидіти на вікні й не випускати з рук бінокля, тоді як Лугареція ревно молилася святому Спірідіону й торочила мамі щось довге й плутане про те, як її дядько втопився саме під час такого сироко. На щастя, мама розуміла з семи слів Лугареції лише одне.

Трохи згодом Марго, певне, дійшла думки, що ліпше їй все таки вертати додому, поки сироко не розгулявся ще дужче. Ми бачили, як вона пробирається між деревами туди, де на причалі шарпався й підстрибував «Бутл». Марго сунула звільна і, м’яко кажучи, дивно. Двічі вона, заточившись, падала, а ярдів за п’ятдесят від човна спинилась і закружляла на місці. Мабуть, ніяк не могла розгледіти човен. Врешті-решт, дослухаючись до гавкання Роджера, вона натрапила на нього, але тут їй довелося довго вовтузитись із цуциками, які навідріз відмовлялися зайняти свої місця на борту. Вони були не від того, щоб прокататися на човні погідної днини, але під час шквалу на морі ще не бували і зараз не горіли бажанням пускатись у плавання.

Коли В’юна пощастило запхнути в човен, настала черга Нехлюя. Доки Марго ловила його, В’юн знову вискочив на берег. Минуло чимало часу, але зрештою сестра таки примудрилася убгати обох цуценят у човен. Стрибнула слідом за ними й почала чимдуж веслувати і тут раптом помітила, що човен у неї не відв’язаний.

Мама затамувавши дихання стежила за її просуванням по затоці.

«Бутл» сидів низько у воді, і не завжди його було видно. Коли він зникав за високою хвилею, мама в тривозі ціпеніла, певна, що човен разом з усією командою пішов на дно. Відтак хоробра оранжево-біла кулька знову виринала на гребені хвилі, і мама зводила дух.

Марго йшла якимось чудернацьким курсом. «Бутл» метався туди-сюди по затоці, а часом навіть прова його наверталась до узбережжя Албанії. Раз чи двічі Марго хитко вставала, озирала горизонт, прикривши очі долонею, потім знову сідала на лаву й гребла далі. Коли човен опинився нарешті на відстані оклику від берега (скоріше випадком, аніж цілеспрямовано), ми всі побігли на пристань і крізь гомін хвиль та ревіння вітру намагалися прокричати якісь вказівки. Марго доблесно веслувала до берега, і невдовзі човен з такою силою хряпнув об пристань, що мама ледве не впала в море. Собаки вискочили з човна й рвонули вгору крутосхилом, побоюючись, видно, що їх змусять здійснити ще одну мандрівку з тим самим капітаном.

Коли з нашою допомогою Марго вийшла на берег, одразу прояснилась причина її дивного мореплавання. Прибувши на острів, вона вмостилась на сонечку і міцно заснула. Розбуркав її шум вітру. Після майже тригодинного сну на нещадному сонці очі в неї так набрякли, що вона ледве блимала. Вітер та бризки дошкулили ще більше, і, коли Марго дісталася до пристані, вона вже взагалі майже нічого не бачила. Шкіра в неї згоріла до живого, а повіки так розпухли, що тепер сестра виглядала достоту як хижий, по-східному розкосий пірат.

— Далебі, Марго, я часом сумніваюсь, чи ти при здоровому глузді,— говорила мама, промиваючи їй очі холодним чаєм.— Ти витіваєш бозна-що.

— Ет, пусте, мамо! — зронила Марго.— Вічно ви перебільшуєте. З ким не буває.

Цей інцидент, судячи з усього, зцілив розбите серце Марго, бо відтоді вона більше не усамітнювалась на лоні природи і більше не вирушала в ризиковані плавання. її поведінка знову стала нормальною, наскільки це було можливо для Марго.

Зима на Корфу приходить поволі. Небо ще чисте, море блакитне й спокійне, сонце по-літньому тепле. Але в повітрі зависла якась непевність. Золоті й черлені листки густо встеляють землю, шепочуться між собою, пересміхаються, кружляють у веселковім танку поміж деревами. Вони начебто вправляються в чомусь, готуються до неминучих змін, шелестять про це схвильованими голосами, з’юрмившись навколо дерева.

Птахи також збираються зграйками, розпушують своє пір’я, щебечуть задумливо. Все повітря бринить чеканням, ніби величезний зал перед підняттям завіси. Потім якось вранці ви одчиняєте віконниці й дивитесь униз, на верхів’я оливкових дерев, бачите, як ген-ген за лазуровими водами затоки височіють теракотові гори материка, і розумієте, що прийшла зима, бо кожен шпиль увінчує обстріпана снігова ярмулка. Нині напруга очікування зростає майже щогодинно.

За кілька днів білі хмаринки почали свій зимовий парад. М’які й пухкенькі, довгі, мляві, кошлаті або кучеряві, вони розвіювались по небу, гнані вітром, немов розпорошена отара овець. Спочатку вітерець був теплий і дув легкими поривами, грався сріблястим листям в оливкових гаях, м’яко розгойдував кипариси, закручував опале листя жвавим вихором, що, ледь здійнявшись, одразу завмирав. Легіт пустотливо куйовдив пір’я на спинках горобців, кидався нагло на чайок, і ті враз зупинялись у польоті, вигнувши проти вітру свої білі крила. Лунко ляскали віконниці, різко деренчали двері. Але сонце ще й досі яріло, море було погідне, а гори в розідраних снігових шапках стояли по-літньому засмаглі й умиротворені.

Десь із тиждень легіт бавився з островом, стиха мугикаючи пісеньку серед голого віття. Потому настало затишшя, кількаденний благодатний спокій, і враз, коли його найменше чекали, вітер вернувся знову. Проте це вже був зовсім інший вітрюган, шалений, злий, що виючи налетів на острів і поривався змести його в море. Блакитне небо затягло тонкою сірою пеленою. Море зробилося густо-синім, майже чорним, запінилось, забурунило. Кипариси гойдались проти неба темними маятниками, оливи (літньої пори такі нерухомо скам’янілі, ніби заворожені) несамовито шарпались під вітром, рипіли на своїх кострубатих стовбурах, шелестіли мінливим перламутрово-зеленим листям.

Так ось про що шепотіли опалі листки, ось до чого готувалися! Тепер вони злітали високо в повітрі й кружляли там у тріумфальному танку, а коли вітер, втомлений цією грою, лишав їх, вони плавно опускались і знеможено стелилися долі. За вітровієм зарядили дощі — теплі, приємні для прогулянок. Крупні, важкі краплі тарабанили об шибки, вибивали дріб на виноградному листі, мелодійно дзюрчали у ринвах. Ріки в горах Албанії здималися і, сердито вищиривши білі зуби, мчали до моря, розмиваючи береги й волочачи за собою уламки деревини, цурки, жмути бадилля. Вони виносили всі ці залишки літа в темно сині води затоки, геть захаращеної, на якій проступали розбухлі каламутні жили. Каламуть розливалась по морю, і воно поступово з синього робилося жовто-бурим. Налітав вітер, здіймав важелезні хвилі, схожі на грізних левів з білими гривами, що підкрадалися до берега і кидались на нього.

Це був мисливський сезон. Велике озеро Бутрінто на континенті, вже облямоване торочками дзвінкої криги, рясніло зграями дикої качви. На цинамонових схилах горбів, розмитих дощами, в гущавині водилися зайці, козулі, вепри, які живились цибулинами й кореневищами, виритими з мерзлого грунту. На болотах іноді траплялись бекаси, вони длубали тванисту землю довгими пружними дзьобами і стрілами фуркали у вас з-під ніг. В оливкових гаях, у миртових хащах чаїлися незграбні, ситі вальдшнепи. Сколошкані, вони гучно лопотіли крилами, здіймалися вгору, мов осіннє листя, гнане вітром.

О цій порі Леслі, зрозуміло, почувався в своїй стихії. З вата гою таких самих завзятих мисливців він раз у два тижні вирушав на материк і привозив додому то величезну щетинясту тушу дикого кабана, то в’язки скривавлених зайців, а то важкі коші, повні райдужноперих качок. Брудний, неголений, пропахлий рушничним мастилом і кров’ю, Леслі з сяючими очима оповідав нам свої мисливські пригоди в усіх подробицях. Міряючи кімнату широкими кроками, Леслі зображував, де і як він стояв, де і як вийшов зі схованки вепр, імітував торохкання пострілу, що гучно відлунювався у голих горах, глухий удар кулі й передсмертне сальто кабана перед падінням у верес.

Він змальовував усе це так жваво, що нам здавалось, буцімто ми самі брали участь у полюванні. То Леслі був вепром, пробував вітер, неспокійно метався в густих очеретах, глипав з-під наїжачених брів і дослухався до метушні нагоничів та собак; то він перетворювався в одного з нагоничів, що обережно скрадається між високих трав, роззирається навсібіч і видає чудернацький гортанний клекіт, сколошкуючи дичину. А коли кабан вилазив зі схованки і, хекаючи, припускав з гори, Леслі скидав на плече уявну рушницю й стріляв. Рушниця, мов справжня, віддавала йому в плече, а вепр у кутку кімнати — беркиць!— та й випускав дух.

Маму почали всерйоз непокоїти мисливські вилазки Леслі після того, як він привіз додому першого вепра. Забачивши масивну м’язисту тушу з гострими хижими іклами, мама на мить отетеріла.

— Боже мій!— приглушено мовила вона.— Школи б не подумала, що вони такі величезні. Ти ж дивись мені там, синку, будь обережний.

— Не турбуйтеся, нема про що говорити,— відказав Леслі.— Тільки б він не вийшов зі схованки прямо під ноги. Отоді пильнуй! Бо інакше…

— Це вкрай небезпечно,— непокоїлись мама.— Я навіть не уявляла, що вони такі здоровенні… Такий звірюга може вбити або поранити тебе, синку.

— Ні, ні, мамо. Це цілком безпечно, якщо тільки він не вигулькне прямо перед носом.

— Не бачу жодної небезпеки навіть і в цьому разі,— втрутився Ларрі.

— Як-то?— запитав Леслі.

— Ну, скажімо, він кидається на тебе, а ти промазуєш, чому б тобі просто не переплигнути через нього?

— Які дурниці,— всміхнувся Леслі.— Ці звірюки досягають трьох футів у плечах, і вони збіса моторні. Ти просто не встигнеш переплигнути через них.

— Ніяк не доберу чому,— не здавався Ларрі.— Власне, це не важче, ніж переплигнути через стілець. А можна спробувати стрибнути з яким-небудь упором, чом би ні?

— Ти верзеш казна-що, Ларрі. Ти просто не бачив, як вони мчать. Через них не переплигнеш ні так, ні інак.

— Кепсько те, що у вас, мисливців, надто вбога уява,— повчально мовив Ларрі.— Я продукую блискучі ідеї, вам би тільки зуживати їх. Але ні, ви відкидаєте все, притьмом.

— Гаразд, ось поїдеш з нами наступного разу й продемонструєш, як це робиться,— запропонував Леслі.

— Я зовсім не силач з волохатими грудьми,— холодно зронив Ларрі.— Моє місце в царині ідей, в інтелектуальній сфері, так би мовити. Я надаю свій мозок у ваше розпорядження, створюю плани й задуми, а ви, мускулясті хлопці, втілюйте їх у життя.

— Нехай так, тільки я не збираюсь втілювати оцей твій план,— запевнив його Леслі.

— Це було б надто нерозважливо,— сказала мама.— Поводься обачніше, синку. А ти, Ларрі, не забивай йому голову небезпечними ідеями.

Ларрі полюбляв давати розумні вказівки з приводу того, в чому сам був профаном. Мені він радив, як найдоцільніше вивчати природу, Марго — як модно вбиратись, мамі — як ощадливо вести господарство, Леслі — як ходити на полювання. Сам він при цьому почувався цілком безпечно, бо ніхто з нас не міг відплатити йому тією ж монетою — порадити, як талановито писати книги. Щоразу, коли в когось із нас виникали труднощі, Ларрі пропонував найліпший спосіб їх подолання; а якщо хтось пишався своїми успіхами, Ларрі ніяк не міг збагнути, навіщо здіймати такий галас,— адже це сущі дрібниці, варто лише трохи покрутити мізками. Саме через його зарозумілість у будинку одного разу спалахнула пожежа.

Леслі щойно вернув з материка, навантажений дичиною, сповнений гордості. Він пояснив нам, що вперше в житті йому вдалося вистрілити дуплетом. Лише після довгих детальних роз’яснень ми змогли в повній мірі оцінити всю велич його подвигу. Мовою мисливців слово «дуплет», очевидно, означало — забити двох птахів або двох тварин майже одночасним пострілом з обох цівок. Леслі стояв на кам’яній підлозі посеред просторої кухні, освітленої червоними язиками вогню, і розповідав нам, як на холодному світанку зграя диких качок шугає вгору й закриває все небо. Вони гучно лопотять крилами над головою, і Леслі стріляє, прицілившись у ватажка, миттю переводить рушницю на другу качку, стріляє знову, так що обидві качки плюскають в озеро, мов одна. Ми всі зачудовано слухаємо його експресивну оповідь.

На широкому, грубо тесаному столі кухні — купа дичини; мама з Марго патрають пару качок на обід; я уважно вивчаю різні види птахів і роблю нотатки в щоденнику (який швидко вкривається плямами крові й пір’ям); а Ларрі сидить з красенем крижнем на колінах і погладжує його пружні крила. Леслі, загрузнувши по пояс в уявному болоті, втретє показує нам, яким чином він виконав свій знаменитий дуплет.

— Чудово, синку,— сказала мама, коли Леслі описав сцену четвертий раз.— Мабуть, це неймовірно важко.

— Не розумію чому,— кинув Ларрі.

Леслі, що вже був налагодився розповідати уп’яте, вкляк на місці й грізно зміряв його очима.

— А-а, не розумієш?— войовниче перепитав він.— А що ти взагалі в цьому петраєш? Ти з трьох кроків не влучиш у стовбур оливи, я вже не кажу про птаха на льоту.

— Мій любий хлопчику,— заворкував Ларрі своїм найпротивнішим медовим голосом.— Ніхто не применшує твоїх успіхів. Я тільки не можу збагнути, чому вважається таким важким те, що особисто мені здається сущою дрібницею.

— Дрібницею? Якби ти мав бодай невеличкий мисливський досвід, ти б таке не бовкав.

— Я не вважаю, що для цього неодмінно треба мати практичний досвід. По-моєму, цілком достатньо холодного розрахунку, витримки і твердої руки.

— Не верзи казна-що!— скипів Леслі.— Тобі завше здається абищицею те, що зроблено іншими.

— Це кара за універсалізм,— зітхнув Ларрі.— Все виявляється до смішного простим, коли я берусь до діла. Тим-то мене дивує, навіщо так метушитись з приводу найзвичайнісінького влучного пострілу.

— До смішного простим?— скептично повторив Леслі.— Я ще зроду не бачив, щоб ти коли-небудь сам зробив те, що радиш іншим.

— Злісний наклеп,— боронився зачеплений за живе Ларрі.— Я завжди готовий на ділі довести істинність моїх ідей.

— Он як. Тоді подивимось на твій дуплет.

— Згода. Ти постачаєш зброю і дичину, а я доведу, що тут непотрібні якісь виняткові здібності. Головне — діяльний розум, здатний з математичною точністю все розрахувати.

— Гаразд, завтра вирушаємо на болото по бекасів. Отам і проявиш свій діяльний розум.

— Мені не принесе задоволення забій птахів, які, судячи з усього, хиріють від самого народження,— сказав Ларрі,— але, оскільки йдеться про мою честь, я пожертвую ними.

— Дай боже, щоб ти хоч одного встрелив,— зауважив Леслі.

— Діти мої, ви сперечаєтеся через такий дріб’язок,— глибокодумно мовила мама, стираючи пух з окулярів.

— Я згодна з Леслі,— несподівано вихопилась Марго.— Ларрі полюбляє напучувати людей, а сам нічого не робить. Йому піде на користь цей урок. Леслі — просто молодчина, уколошкав зразу двох з одного маху, чи як там воно зветься.

Леслі, вирішивши, що Марго неправильно оцінила його доблесть, заходився ще раз, детальніше, описувати епізод.

Цілу ніч йшов дощ, тож рано-вранці, коли ми вирушали дивитись на подвиг Ларрі, під ногами чвакотіла грязюка і мокра земля пахла, мов кекс з коринкою. З нагоди урочистої події Ларрі встромив у свій твідовий капелюх велике індиче перо і тепер виглядав, наче маленький, імпозантний, сповнений безмежної гідності Робін Гуд. Всю дорогу до болота він невгамовно ремствував і скаржився. Йому було холодно; він не розумів, чому Леслі не повірив йому на слово без оцього сміховинного фарсу; рушниця в нього важка, і дичини там, певно, не трапиться взагалі, бо хто ж вистромить носа на таку холоднечу, як сьогодні, хіба якийсь недоумкуватий пінгвін. Суворі й невблаганні, ми гнали його до болота, пропускаючи повз вуха всі скарги й протести.

Це болото утворилося на дні невеличкої долини — акрів десять низовини, яку оброблювано протягом весняних та літніх місяців. У зимовий час їй попускали заростати, і вона вкривалась густим очеретом і травами, серед яких вилися зрошувальні канави, вщерть наповнені каламутною водою. Ці канави з грузькою тванню набагато утруднювали нам хід. Де-де через них було перекинуто вузькі дощані місточки, здебільшого хиткі й трухляві. А проте тільки завдяки цим кладкам ми могли пересуватися по болоту. Скільки ж часу марнувалось на вишукування чергового містка.

Заледве ми перейшли першу кладку, як з-під ніг у нас шугнуло троє бекасів і дременуло геть, погойдуючись на льоту. Ларрі скинув рушницю і натиснув на гашетку. Курки спустились, але пострілу не було.

— Не завадило б спершу її зарядити,— зловтішно мовив Леслі.

— Я думав, ти це зробив,— огризнувся Ларрі.— Хай йому грець, ти ж все-таки відповідаєш за зброю! Я був би підстрелив цю пару, якби не твоя нерозторопність.

Ларрі набив рушницю, і ми знову побрели крізь очеретиння. Перед нами, хоч куди б ми йшли, весь час настирливо скрекотали дві сороки, остерігаючи дичину. Ларрі чортихався, сипав прокльонами, але пронизливе скрекотіння не вщухало. Закипаючи гнівом, він спинився перед містком, навислим над широкою смугою спокійної води, і роздратовано спитав:

— Невже ніяк не можна вгамувати цих квоктух? Вони ж розполохають всю дичину в окрузі.

— Тільки не бекасів,— запевнив Леслі.— Бекаси сидітимуть глухо, аж доки ти не наступиш на них.

— Навряд чи варто йти далі,— сказав Ларрі.— 3 однаковим успіхом можна вислати вперед духовий оркестр.

Він узяв рушницю під пахву і, роздратований, рушив на місток. Отам то все і скоїлось. Ларрі саме дійшов до середини рипучої хиткої кладки, коли з високої трави по той бік випурхнуло стрілою двоє бекасів. Від хвилювання він геть-чисто забув про ненадійність свого становища. Скинув рушницю на плече і, балансуючи на тремтячому містку, бабахнув з обох цівок. Рушниця гримнула, бекаси дали дьору, а Ларрі з несамовитим криком шубовснув у канаву.

— Тримай рушницю над головою!.. Тримай її над головою!— заревів Леслі.

— Не вставай, а то тебе затягне! Не ворушись!— лементувала Марго.

Але в Ларрі, розплатаного на спині, була тільки одна мета — чимскоріш вибратися з трясовини. Він спочатку сів, тоді спробував звестись на ноги, спираючись при цьому на рушничні цівки, що вселило жах у душу Леслі. Коли йому вдалося випростатись у нуртовинні твані, рушницю зовсім затягло вглиб — і Ларрі загруз по пояс.

— Глянь, що ти зробив з рушницею! — горлав розлючений Леслі.— Ти забив мені грязюкою цівки!

— А що ж мені, достобіса, робити? — злився Ларрі.— Лежати тут і топитися? Дай руку, ради бога!

— Витягни рушницю! — сердито кинув Леслі.

— Нехай її дідько витягає, якщо ти мене не рятуєш! — репетував Ларрі.— О прокляття! Я ж бо не тюлень… витягни мене звідсіля!

— Ти ідіот! Простягни мені кінець рушниці, тоді я тебе витягну,— кричав Леслі.— Інакше не дістану.

Ларрі хапнувся шарити під водою і загруз іще на кілька дюймів, перш ніж видобув рушницю, заліплену чорним смердючим болотом.

— Боже милосердний! Ви лише гляньте на неї! — стогнав Леслі, обтираючи рушницю своїм носовиком.— Ви лише гляньте!

Може, ти перестанеш голосити над цією паскудною зброєю і витягнеш мене звідси? — саркастично спитав Ларрі.— Чи ти волієш, щоб я втопився тут у болоті, як свого часу Шеллі в Лігурійському морі?

Леслі простягнув йому кінець рушниці, й ми всі дружно взялися тягнути. Однак це не дало бажаних наслідків, бо Ларрі, здається, загруз іще глибше, коли ми спішились передихнути.

— Ваше завдання — рятувати мене,— нагадав Ларрі, засапуючись,— а не вкорочувати віку.

— Ет, менше базікай, а спробуй підтягтися,— сказав Леслі.

— А що ж я ввесь час роблю, скажи на ласку? Я вже й так розірвався в трьох місцях.

Врешті-решт, після неймовірних зусиль, твань розверзлась і ми витягли Ларрі на берег. Він стояв, забрьоханий чорною смердючою багнюкою, схожий на шоколадного солдатика біля печі, й танув у нас на очах.

— Як ти себе почуваєш? — запитала Марго.

Ларрі метнув на неї колючий погляд.

— Чудово,— їдко промовив він.— Просто чудово. Більшої насолоди я не зазнавав за все своє життя. Невеличке запалення легенів, радикуліт, загублений черевик, там, у болоті, та все це байдуже! Загалом я прекрасно провів час.

Шкандибаючи додому, він без упину виливав на наші голови гнів і презирство, а насамкінець заявив, що цю каверзу, мовляв, йому підстроїли зловмисно. Коли невдатний мисливець увійшов до будинку, лишаючи за собою слід, наче борозну на зораному полі, мама вжахнулась.

— Що ти робив, синку?— перелякано запитала вона.

— Що робив? А як по-вашому, що я робив? Я був на полюванні.

— Але що з тобою скоїлось, серденько? Ти мокрий мов хлющ. Ти що, провалився?

— Знаєте, мамо, у вас із Марго така надприродна проникливість, що я часом дивуюся, як ви взагалі ще існуєте.

— Я тільки запитала, синку.

— Ну звісно, я провалився. Що ж іще могло бути, як ви гадаєте?

— Треба перевдягнутись, любий, бо ти застудишся.

— Цілком ймовірно,— з гідністю відповів Ларрі.— 3 мене сьогодні вдосталь познущалися.

Відкинувши будь-яку допомогу, він узяв у коморі пляшку бренді й усамітнився в своїй кімнаті, де на його прохання Лугареція розтопила коминок. Тепло закутавшись, Ларрі сидів на ліжку, чхав і хлиськав бренді. Десь опівдні він послав по другу пляшку, а надвечір до нас долинули його бадьорі пісні впереміж з громохким чханням. Під час вечері, коли Лугареція подибала нагору з третьою пляшкою, мама занепокоєно попросила Марго піти провідати Ларрі. Через деякий час ми почули розгніваний голос Ларрі й жалібне благання Марго. Мама в тривозі кинулася сходами вгору, а ми з Леслі рушили слідом за нею.

У кімнаті Ларрі жахтів коминок, сам він лежав у ліжку, вкритий цілою купою простирадл та ковдр. Охоплена розпачем Марго стояла коло нього зі склянкою в руці.

— Що з ним?— спитала мама, рішучим кроком перетинаючи кімнату.

Він п’яний як ніч,— сказала Марго розгублено,— і я нічим не можу зарадити. Ось прошу його прийняти гірку сіль, щоб завтра не нудило, а він опирається. Сховався під ковдрами й торочить, що я замислила отруїти його.

Мама взяла склянку з рук Марго й підійшла до ліжка.

— Ну-бо, Ларрі, мерщій, не будемо комизитись,— твердо наказала вона.— Випий це одним духом.

Ковдри заворушились, з їхніх глибин виринула скуйовджена голова Ларрі. Стуманілими очима він утупився в маму й примружився, немовби згадуючи щось.

— Ви страховидна стара жінка… Я напевно бачив вас десь раніше,— пробурмотів він, і не встигла мама отямитись від шоку, як він уже спав непробудним сном.

— Оце так,— сторопіло мовила мама.— Ну що ж, нехай спить. Підкладемо дров і дамо йому спокій до ранку. А там видно буде.

Назавтра вдосвіта, коли всі ще спали, Марго першою здійняла тривогу, що в домі пожежа. Як з’ясувалося згодом, розпечені жарини випали з коминка і крізь щілини в підлозі проскочили на сволок під настилом. Марго в нічній сорочці, бліда й перелякана, стрімко рвонула вниз і влетіла до маминої спальні.

— В домі пожежа!.. Горимо!.. Виходьте скоріше… виходьте!..— драматично вигукувала вона.

Мама мерщій зіскочила з ліжка.

— Розбуди Джеррі!.. Розбуди Джеррі!— кричала вона.

— Вставайте!.. Всі!.. Пожежа!.. Пожежа!..— репетувала на гвалт Марго.

Ми з Леслі вискочили на сходову площинку.

— Що тут відбувається?— запитав Леслі.

— Пожежа!— заволала Марго прямо йому у вухо.— Ларрі горить!

З’явилася мама в капоті.

— Ларрі горить? Хутчіше, рятуйте його!— вигукнула вона й поспішила до мансарди, а слідом за нею всі ми.

В кімнаті Ларрі було повно їдкого диму, що клубочив з-під підлоги. Сам він спав сном праведника. Мама підбігла до ліжка і чимдуж затермосила його.

— Прокинься, Ларрі! Ради бога, прокинься!

— Що таке?— спросоння забелькотів Ларрі, підіймаючись.

— В кімнаті пожежа!

— Мене це не дивує,— миркнув він і влігся знову.— Нехай Леслі її загасить.

— Заливайте вогонь!— надсаджувався Леслі.— Заливайте його чим-небудь…

Марго схопила пляшку з залишками бренді й щедро скропила підлогу. Полум’я зметнулося вгору і весело затріщало.

— Та не бренді, ти, дурко!— горлав Леслі.— Води!.. Принесіть води!

Але Марго, розстроєна своєю невдачею з гасінням пожежі, зайшлася плачем. Леслі із сердитим буркотінням стягнув з Ларрі ковдри й кинувся збивати вогонь. Ларрі обурено підскочив на ліжку.

— Що тут діється, чорт забирай?— невдоволено спитав він.

— В кімнаті пожежа, синку.

— Не розумію, чому я через це маю замерзати на смерть… Нащо з мене поздирали ковдри? їй-право, які ви всі метушливі. Це ж елементарна річ — загасити вогонь.

— Заткни пельку!— люто ревнув Леслі, стрибаючи по ковдрах.

— Ніколи не бачив таких панікерів,— просторікував Ларрі.— Основне — зберігати витримку. А Леслі зовсім утратив голову. Якщо Джеррі принесе сокиру, а мама й Марго достачать води, ми швидко приборкаємо вогонь.

Лежачи в ліжку, Ларрі давав указівки. А ми гуртом таки примудрилися видерти дошки з підлоги й витягти жевріючу балку. Жевріла вона, либонь, цілу ніч, оскільки цей дванадцятидюймовий брус з оливкового дерева вже наполовину обвуглився. Коли нарешті з’явилась Лугареція й почала прибирати купу тліючої постільної білизни, скіпки, воду та бренді, Ларрі, полегшено зітхнувши, знову розпростерся на ліжку.

— Отже, як бачите,— підсумував він,— все зроблено без паніки й метушні. Головне — не втрачати самовладання. А тепер, будь ласка, хто-небудь принесіть мені чашку чаю. У мене тріщить голова.

— Нічого дивного,— зронив Леслі.— Ти вчора нажлуктився по саму зав’язку.

— Не варто ганити мою репутацію, якщо ти не спроможний відрізнити приступ лихоманки від п’яної оргії,— повчально зауважив Ларрі.

— Що не кажи, а після цієї лихоманки в тебе добряче похмілля,— сказала Марго.

— Це зовсім не похмілля,— стримано відповів Ларрі,— а звичайне перенапруження від того, що вдосвіта вас будить орава знервованих панікерів і вам доводиться брати все на себе і опановувати ситуацію.

— Багацько ти наопановував, лежачи в ліжку,— презирливо пирснув Леслі.

— Важать не конкретні дії, а робота мозку, кмітливість і здатність не втрачати самовладання, коли все оточення його вже втратило. Якби не я, ви всі напевно згоріли б у своїх ліжках.

РОЗМОВА
На острів прийшла весна, і все навкруги заяскравіло квітами. Ягнята, метляючи хвостами, вибрикували під оливами, толочили жовтий шафран своїми маленькими ратицями. Ослята на слабеньких здутих ніжках ласували асфоделями. Стави, річки, канави обснувалися низками крапчастої жаб’ячої ікри, черепахи скидали з себе зимові ковдри з листя й грунту, і перші метелики, по-зимовому бляклі, непоказні, повільно пурхали з квітки на квітку.

Ті буремні, живодайні дні ми проводили переважно на веранді, їли там, спали, читали або просто гомоніли. Раз на тиждень ми розбирали пошту, що її привозив нам Спіро. Головним чином це були каталоги зброї для Леслі, журнали мод для Марго та зоологічні часописи для мене. Пошту Ларрі складали в основному книги й нескінченні листи від письменників, художників та музикантів про письменників, художників та музикантів. Мама отримувала листи від нашої широко розгалуженої рідні й подеколи каталоги насіння.

Переглядаючи пошту, ми раз у раз обмінювались зауваженнями, а іноді зачитували окремі уривки вголос. Це робилося не з метою спілкування (однаково ніхто нікого не слухав), а задля того, щоб дістати більшу насолоду від нашої кореспонденції. Щоправда, траплялось, що котрась новина з достатньою долею сенсації могла привернути до себе загальну увагу. Саме так і сталося в один із днів напровесні, коли небо було мов блакитне скло, а ми всі сиділи в ажурній тіні виноградного листя, поглинаючи свіжу пошту.

— О, симпатично… Дивіться… органді з широкими рукавами… Найліпше, мабуть, зробити це з оксамиту… а може, парчевий верх і спідниця-кльош. А ось теж мило… правда ж, буде гарно з довгими білими рукавичками і літнім капелюшком?

Пауза. Чутно лише шарудіння паперу й легкі стогони Лугареції в їдальні. Роджер позіхає, за ним по черзі позіхають обидва цуцики.

— Боже! Яка красуня!.. Ось гляньте-но… оптичний приціл, ковзний затвор… Ну й кралечка! Гм… сто п’ятдесят… не так вже й дорого… За теперішніх часів це пристойна ціна… Побачимо… дубельтівка… чокбор… так… Мені здається, на крижнів треба щось трохи важче.

Роджер з блаженним виглядом чухає спершу одне вухо, потім друге, схиляє голову набік, стиха гарчить від задоволення. В’юн лягає неподалік і заплющує очі. Нехлюй марно ганяється за мухою, клацаючи щелепами.

— Ага! У Антуана нарешті прийняли поему! У нього справжній талант, тільки б він не зарив його в землю. Верлен, який встановлює друкарський верстат у стайні… Тьху! Мізерні тиражі власних робіт. О господи! Джордж Буллок почав писати портрети… портрети, ви чуєте! Він же свічки не годен намалювати… Ось, мамо, неодмінно прочитайте, чудова книга —«Драматурги епохи королеви Єлизавети»… вартісна річ… багатющий матеріал…

Роджер з гучним сопінням потягається назад, вишукує блоху, орудуючи передніми зубами, ніби машинкою для стриження волосся. В’юн смикає хвостом і лапами, його червонясті брови сіпаються в зачудуванні перед власним сновидінням. Нехлюй вдає, що спить, краєм ока слідкуючи за мухою.

— Тітонька Мейбл переїхала до Суссексу… Вона пише, що Генрі склав усі іспити й влаштовується в банк… принаймні, я думаю, що це банк… письмо в неї просто жахливе, незважаючи на дорогу освіту, якою вона завше так вихваляється… Дядечко Стівен зламав ногу, бідолашний старий… і зробив щось із нирками?.. Ах, ні, я зрозуміла… ну й почерк, дійсно… Він зламав ногу, впавши з драбини… Я гадала, в нього більше розсудливості… смішно лазити по драбинах у його віці… Том одружився… з однією з дівчат Гарнетів…

Насамкінець мама завжди лишала щомісячні пухлі послання, де адресу було виведено чіткими, округлими літерами. Це були епістоли від двоюрідної бабусі Герміони, вони постійно викликали спалахи невдоволення в нашій сім’ї. От і зараз всі ми відклали вбік кореспонденцію і напружили увагу, а мама з покірливим зітханням розгорнула листа на двадцять з лишком сторінок, зручніше вмостилась і почала читати.

— Вона пише, що лікарі майже не зоставили їй надії,— сповістила мама.

— Вони не зоставляють їй анінайменшої надії от уже сорок років, а вона й досі здорова як бик,— зауважив Ларрі.

— …її завжди трохи дивувало те, що ми отак собі майнули до Греції, адже у них там зараз гнила зима, і вона думає, що, можливо, це було вельми далекоглядно з нашого боку вибрати такий цілющий, бальзамічний клімат.

— Бальзамічний! Ну й слівце!

— О, царице небесна!.. Ох, ні… о боже!

— В чім річ?

— Вона збирається приїхати до нас… лікарі рекомендують їй теплий клімат!

— Ні, ні, тільки не це! Такого я не переживу!— скрикнув Ларрі, зриваючись з місця.— Ми ситі по горло болячками Лугареції, не вистачає ще двоюрідної бабки Герміони, яка буде конати тут щохвилини. Ви мусите відкараскатись од неї, мамо… Скажіть, що в нас і так тісно.

— Але це неможливо, синку. Я написала їй в останньому листі, який у нас просторий будинок.

— Може, вона вже забула,— висловив оптимістичне припущення Леслі.

— Ні, не забула. Вона якраз згадує про це… Де ж воно?.. Ага, осьдечки:«Оскільки тепер ви можете собі дозволити наймати таке просторе приміщення, я певна, люба Лу, що ви не відмовите в скромному притулкові старій жінці, якій уже недовго топтати ряст». От бачите! Чим тут зарадиш, скажіть на ласку?

— Напишіть їй, що на острові лютує епідемія віспи, і вишліть фото з прищами Марго,— запропонував Ларрі.

— Не городи нісенітниці, любий. До того ж я писала їй, яке це здорове місце.

— Це просто нестерпно, мамо!— скипів Ларрі.— Я так мріяв спокійно попрацювати влітку, запросивши тільки найближчих друзів, а тепер нам загрожує нашестя цієї набридливої старої верблюдиці, пропахлої нафталіном, що безперестанку виспівує псалми у вбиральні.

— Ти перебільшуєш, синку. І я не розумію, навіщо ти приплів сюди вбиральню. Я ніколи не чула, щоб вона співала псалми будь-де.

— Вона співає їх безперервно… а на площинці тим часом шикується черга.

— Ну, хоч би там як, а треба знайти якусь вірогідну відмовку. Не випадає ж писати, що ми не хочемо прийняти її через псалми.

— Чом би й ні?

— Облиш, синку. Все-таки вона наша родичка.

— Ну то й що? Невже ми маємо панькатися з цією фурією тільки через те, що вона наша родичка? Адже найрозумніше було б прив’язати її до стовпа і спалити.

— Це вже занадто,— заперечила мама не дуже щиро.

— Люба мамочко, з усіх настирливих, надокучливих родичів ця, безсумнівно, найжахливіша. Я не можу збагнути, хоч убий, чому ви взагалі з нею спілкуєтеся.

— Але ж я мушу відповідати на її листи, чи не так?

— Необов’язково. Напишіть на них: «Адресат вибув»,— і відсилайте назад.

— Я не можу цього зробити, серденько. Вони впізнають мій почерк. Окрім того, цей лист я вже розпечатала,— нерішуче сказала мама.

— А може, написати їй, що ви захворіли?— запропонувала Марго.

— Атож, ми скажемо, що лікарі вже поставили на вас хрест,— докинув Леслі.

— Я сам складу цього листа,— зрадів Ларрі.

— Нізащо,— твердо заявила мама.— Якщо ти це зробиш, вона одразу примчить доглядати мене. Ти ж її знаєш.

— Ніяк не можу второпати, нащо ви підтримуєте з ними стосунки? — розпачливо мовив Ларрі.— Що це вам дає? Всі вони або допотопні зануди, або несповна розуму.

— Ти не правий, вони цілком при здоровому глузді,— заперечила мама.

— Дурниці… Візьміть хоча б тітку Берту з її вигаданими кішками… Або дядька Патріка, який ходить майже роздягнутий і розповідає всім направо й наліво, як він убивав китів складаним ножиком… Всі вони звихнуті.

— Я згодна, у них є свої дивацтва. Але ж усі вони дуже старенькі, в їхньому віці так і має бути. І зовсім вони не звихнуті,— пояснила мама і додала щиросердно: — В кожному разі, не настільки, щоб їх можна було спекатись.

— Ну, гаразд,— із вдаваною упокореністю сказав Ларрі.— Якщо нам загрожує навала родичів, лишається єдиний вихід.

— А саме?— мама з надією глянула поверх окулярів.

— Переїхати, звичайно.

— Переїхати? Куди переїхати?— спантеличено пробелькотіла мама.

— У менший будинок. Тоді ви зможете написати всім цим причепам, що в нас немає місця.

— Не будь дурником, Ларрі. Хіба можна без кінця переїжджати? Ми й так переїхали сюди, щоб дати відкоша твоїм друзям.

— Ну, а тепер переїдемо, щоб дати відкоша родичам.

— Але ж ми не можемо гасати по всьому острову… Люди подумають, що ми ненормальні.

— Вони й поготів так подумають, якщо сюди прибуде ця стара гарпія. Слово честі, мамо, мої нерви не витримають, якщо вона прителіпається. Візьму тоді у Леслі рушницю і продірявлю їй корсет.

— Ларрі! Я прошу тебе, не говори таких речей в присутності Джеррі.

— Я тільки попереджаю вас.

Запала мовчанка, мама гарячково протирала окуляри.

— Але ж це… це… безглуздя міняти отак помешкання,— промовила вона нарешті.

Нічого безглуздого в цьому немає,— здивувався Ларрі.— Цілком логічний вихід із становища.

— Авжеж,— погодився Леслі.— Це своєрідний самозахист.

— Будьте розсудливі, мамо,— сказала Марго.— Врешті-решт, переїзд — добре, а два — краще.

І, повторюючи про себе цю нову приказку, ми переїхали.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Моя сім’я та інші звірі”
Джеральд Дарелл
Переклад з англійської – Людмила Гончар
Видавництво: “Богдан”
2022 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: