Молодцю і сімдесяти мистецтв замало!

У сиву давнину жив один старий. Було в нього триста золотих монет. Якось покликав він сина, посадив біля себе і мовить:

– Аліджан ти став уже великий, а я постарів. Хочу за життя навчити тебе торгівельній справі. Завтра поїдеш із караваном купців. Ось тобі сто золотих. Будеш в іншому місті, не витрачай даремно грошей, а купи на них різних товарів.

З такими повчаннями старий відправив сина в дорогу.

А синові щойно виповнилося вісімнадцять років. Був він добрим і розумним юнаком. Не любив він торгівлі, а мріяв навчитися якомусь ремеслу, щоб жити працею своїх рук.

Однак сперечатися зі старим батьком Аліджан не посмів – взяв гроші і вирушив разом з купцями.

За кілька днів караван прийшов у велике місто і зупинився у караван-сараї.

У місті був великий сад. Того ж дня ввечері Аліджан подався туди погуляти. Увійшов він у сад, а там тисячі світильників горять – світло, як удень. Серед дерев за ґратами на мармуровому майданчику височіють колони, підтримуючи стелю відкритої будівлі, розмальованої всілякими фарбами. На підлозі, вистеленій килимами, розставлені золоті і срібні, смарагдові та рубінові низенькі столики, а на столиках фігурки з дорогоцінного каміння. Більше сотні однаково одягнених юнаків сидять по двоє біля столиків та пересувають фігурки.

Зупинився Аліджан біля ґрат і завмер від подиву. Стоїть і не може очей відірвати від дивовижного видовища. Так простояв він не одну годину.

Нарешті помітив його слуга саду, підійшов до нього і питається:

– Що ви стоїте? Чому дивуєтесь?

– Що там за люди і що вони роблять? – хвилюючись, спитав Аліджан.

— Усі ці юнаки, — відповів слуга, — уже місяць навчаються тут грати у шахи.

– А як мені вступити до школи? – Запитав Аліджан.

– Треба заплатити сотню золотих.

Віддав Аліджан сто золотих і почав навчання.

Незабаром Аліджан навчився так добре грати у шахи, що перемагав навіть своїх учителів.

Через рік навчання закінчилося, і юнаки почали роз’їжджатися по домівках. Аліджан засмутився: «Куди я поїду без грошей?» – подумав він.

Вчитель пошкодував його, дав йому один золотий і відправив з караваном. Аліджан повернувся до батька з порожніми руками. Батько дуже засмутився.

Пройшов рік. Старий знову покликав сина. Після довгих настанов він знову дав йому сотню золотих і знову відправив із торговим караваном.

Караван прийшов у те саме велике місто.

«Ну, тепер я не буду даремно витрачати грошей», – вирішив Аліджан.

Увечері пішов він погуляти.

Ось підходить Аліджан до саду і чує чудову музику. Дивиться – на тому самому місці, де він навчався грати у шахи, сидять юнаки, навчаються грі на різних музичних інструментах.

Аліджан враз забув усі настанови батька, вийняв із мішечка сто золотих, віддав їх і почав вчитися музиці.

У короткий час він так добре навчився грати, що став набагато майстернішим за свого вчителя.

За рік навчання закінчилося. Аліджан засумував: «Як я тепер постану перед батьком?» – гірко думав він. Вчитель пошкодував його, дав йому два золоті й відправив додому.

Аліджан повернувся до батька. Хоч і радий був поверненню сина старий, але насварив його ще більше, ніж уперше.

Час минав, через рік старий передав синові свої останні сто золотих і сказав:

– Якщо ти не берегтимеш ці гроші, ми залишимося без шматка хліба і без даху над головою, – і взяв із сина клятву, що той витратить гроші тільки на купівлю товарів.

Аліджан знову поїхав до того ж великого міста. Спочатку пішов він у лазню змити дорожній пил.

Повертаючись із лазні, дійшов Аліджан до знайомого саду і подумав: «Дай загляну хоч на хвилинку».

Тільки подумав – і сам не спам’ятався, як опинився посеред саду. Дивиться – на тому ж місці сидять юнаки та пишуть слова, а вчитель їм диктує.

Аліджан завмер від захоплення. Довго-довго стояв він і нарешті вирішив: «Вивчився я грати в шахи, навчився музики, а писати не вмію. Нехай я стану жебраком, а все-таки навчуся читати і писати».

Віддав Аліджан у школу сто золотих і почав вчитися читати та писати. Як і раніше, він навчався найкраще і невдовзі закінчив школу.

Знову він не мав грошей, щоб повернутися до рідного міста. Вчитель дав йому три золоті і відправив у дорогу. Але тепер Аліджан не наважився повернутися до батька.

Він найнявся слугою до одного купця, який зібрався в далеке місто. Товари купця вже були навантажені на верблюдів. Ще до сходу сонця караван рушив у дорогу.

День і ніч їхали мандрівники, ніде не зустрічаючи води. Нарешті вони дісталися до колодязя. Вода в якому була глибоко, на самому дні.

Наказав купець спуститися в колодязь своєму новому слузі. Аліджан дістався води і наповнив бурдюк. Тут він побачив у стіні колодязя дверцята.

“Що б це означало?”-подумав Аліджан і відкрив їх. Дивиться, а за дверцятами велика світла кімната, і на килимі сидить чарівник, сумно опустивши голову. В руках у нього скрипка.

Аліджан не злякався: він залишив біля дверей бурдюк, тихенько підійшов до чарівника, взяв скрипку та заграв.

Почув чарівник приємні звуки, що злітали з ніжних струн, розплющив очі і полегшено зітхнув. Озирнувшись навколо, він підвівся, підійшов до Аліджана і погладив його по голові.

– О людина, як ти сюди потрапив? – Запитав чарівник.

Сторінки: 1 2