Морег і Водяний Кінь

Коли наступають теплі дні й папороть темніє під літнім сонцем, гірські фермери, по стародавньому звичаю, ведуть отари у гори, на літні пасовища. Там вони відчиняють двері своїх літніх будинків і живуть у них, поки не прийде час вертатися додому.

Багато років тому жив-був один фермер на ім’я Дональд Мак-Грегор. Його літній будиночок стояв у глухому місці, на схилі гори, у підніжжя якої було велике озеро. Хатинка у Дональда Мак-Грегора була маленька, біла, і навколо неї простягнулися зарості вересу, а внизу, під горою, росла пишна трава. Там було багате пасовище для його худоби. Однак люди не заздрили Мак-Грегору. Більш того, вони з осудом погойдували головами й говорили йому, що даремно він побудував собі хатину у такому місці. А по вечорах, коли вже темніло, жодна людина не наважувалася навіть ступити на стежинку, що до неї вела. Всі знали, що у глибинах великого озера живе страшне чудовисько – Водяний Кінь – і воно нишпорить по навколишніх горах. Ніхто не знав, яке воно, це чудовисько. Ті, кому траплялося побачити, як чудовисько піднімається з темних вод озера, вмерли від страху й нічого не змогли розповісти про нього. Коли ж чудовисько нишпорило по горах, воно приймало різні обличчя й було то у вигляді старої баби, то у вигляді чорного ворона, то у вигляді лисиці з хитрими очима. А у своєму справжньому вигляді воно з’являлося, тільки коли підкрадалося до здобичі, щоб схопити її й безжалісно роздерти на шматки.

Ходили слухи, що Водяний Кінь величезний і чорний, що на дивовижній його голові стирчать два гострі роги, а коли він мчить по вересу, його й вітер не наздожене.

Багато ходило розповідей про це страховисько, і щороку воно вбивало все нові і нові жертви. Але, всупереч усьому, Дональд Мак-Грегор не слухався сусідів, коли вони говорили, що небезпечно  жити так близько від озера. Йому радили перенести його літню хатинку на протилежний берег струмка, що протікав неподалік. Всім було відомо, що Водяний Кінь не може переступити через воду, що тече, отже для нього недосяжна вся місцевість за струмком. Але на всі умовляння Дональд Мак-Грегор відповідав, що хоче пасти свою отару на найкращому пасовищі, а найкраще пасовище саме на березі озера.

– Що до Водяного Коня, – говорив він, – то я повірю у нього не раніше, чим зустрінуся з ним.

Коли ж йому нагадували про нещасних жертв чудовиська, він заперечував:

– Якщо ці люди пропали безвісти, виходить, вони занадто довго гостились у сусідів. Верталися додому напідпитку, спіткнулися де-небудь у темряві, ну й впали у прірву.

Але зрештою довелося йому визнати, що він був неправий, і ось як це трапилося.

У Дональда Мак-Грегора була дочка на ім’я Морег, і батько ніжно любив її. Щороку вона йшла разом з ним на літні пасовища й усі довгі світлі дні просиджувала біля порогу хатини за прядкою. Коли ж наступали сутінки, дівчина спускалася на берег озера й скликала свою худобу. Вона босоніж бігла з гори, заспокоївши себе, що боятися нема чого, – батько не раз говорив їй, що нічого страшного тут немає. Але дрижаки усе – таки пробігали у неї по тілу, коли вона дивилася на темні води озера, що лизали трав’янисті береги. Але додому вона завжди поверталася щасливо.

А вдень усі її страхи пропадали. Вона навіть співала пісні, коли сиділа на сонечку за прядкою.

Якось раз,  ясним погожим ранком, коли Морег безтурботно крутила колесо своєї прядки, перед нею раптом виникло щось темне й заслонило сонце. Дівчина перестала співати й скрикнула.

– Я не хочу тебе лякати! – почувся ласкавий голос.

Морег підняла очі й побачила, що перед нею стоїть парубок, високий, гарний, широкоплечий і, мабуть, дуже сильний. Але він видався якимось дивним. Волосся й одяг у нього були темні й такі мокрі, що з них вода капала.

– Де це ти так змок? – запитала його Морег. – На небі – ні хмаринки!

– Так ось ішов я по берегу одного озера, високо у горах, – недовго думаючи, відповідав парубок, – послизнувся й упав у воду. Нічого страшного, на сонечку я швиденько обсохну.

Він сів на землю біля ніг Морег і прийнявся розмовляти з нею, так так весело, що вона навіть перестала прясти. Однак, незважаючи на його люб’язне обходження, і ласкаві слова, і ніжні погляди, було у ньому щось дивне, і Морег це відчувала, але намагалася про це не думати.

Але ось сонце освітило голову парубка, і він запустив руки у свої мокрі кучері.

– Поклади голову до мене на коліна, – сказала Морег, – я пригладжу тобі волосся.

Парубок поклав голову на коліна Морег, і вона прийнялася обережно розчісувати гребенем його темні кучері. Але раптом завмерла від жаху. Вона побачила, що між зубців гребеня застрягли тонкі зелені водорості. Вони були їй добре знайомі – точнісінько такі ж водорості заплутувалися у сітях її батька, коли він ловив рибу у великому озері під горою. Та ось тепер вони опинилися у волоссі незнайомця. “Хіба це людина? – подумала Морег. – Ні, це страшний Водяний Кінь вийшов з підводного лігвища й обернувся молодим красенем, щоб зачарувати й погубити мене”.

Тут Водяний Кінь помітив страх у очах дівчини. А Морег зі страшним криком зіштовхнула з колін його голову, підхопилася, перекинула прядку, і кинулася бігти. Не пам’ятаючи себе, вона бігла вниз по крутому схилу гори, а за нею, гналася величезна тінь. Та тінь була чорнішою за найглибші води великого озера.

Але Морег виявилася щасливішою від  інших жертв Водяного Коня. Йому не вдалося наздогнати дівчину – вона встигнула добігти до струмочка, що дзюрчав біля озера. І як тільки вона перестрибнула через нього, небезпека минула. З тої пори жодна людина не переступала порога білої хатини, що стояла на гірському схилі, над чаклунським озером. Не заходив у неї й сам господар – Дональд Мак-Грегор. Він так налякався, коли дочка його ледве не загинула, що з того дня вже не висміював розповіді про Водяного Коня. А руїни білої хатини до тепер стоять у хащах  кучерявої папороті.