TOU

Морський цар

Українські народні казки

Жив собі купець із жінкою. Дуже багатий був і мав він сина. Скормили вони свого сина, одружили його, незабаром і померли: перше помер сам купець, а за ним і жінка його. Остався один син із своєю молодою жінкою. І думає він собі: «За що б тут руки зачепити? За яке ремесло взятись?»
Думав, думав та й надумав: «Таточко мій, нехай царствує, не сидів удома, а все по чужих далеких сторонах їздив. Тим він нажив собі багатство. Буду і я так робити».
Навалив він три човна добра всякого, попрощався із своєю жінкою і поїхав по морю в чужі далекі землі. А вдома його жінка вже тоді завагітніла, він же цього й не помітив.
Ну, поїхав він у чужі далекі землі, товар свій добре розпродав, а на сьомому році накупив іншого товару, навалив уже не три човни, а цілих дванадцять і поїхав додому. Кілька човнів пливло попереду, кілька позаду, а він саме в середині. Як опинився він саме насеред моря, човен його і зупинився; що вже йому не робили, як вони вже його не відпихали,— нічого не вдіяли: стоїть човен на однім місці, стоїть, не ворухнеться.

І посилав той купець плавця, щоб пірнув у море та подивився, за що він там зачепився. Пірнув той плавець у море.
дивиться — а на дні моря стоїть дід, однією рукою держить човен. Плавець його й питає:
-Нащо це ти держиш наш човен?
-Піди та скажи своєму господареві, що коли хоче він додому повертатись, так щоб віддав мені те, чого він удома не знає, а як не дасть, то втоплю всіх.
Випірнув плавець і каже своєму хазяїнові:
-Стоїть там у морі старий дід, і однією рукою держить човен, і переказує вам, що, як віддасте йому те, чого ви вдома в себе не знаєте,— пустить, а ні — то потопить усіх, казав.
Купець і каже:
-Пірни ж ти до нього й попроси, щоб дав він три години, щоб подумати мені, що в мене вдома є?
Поліз знов плавець у море й просить у того діда на роздуми три години. Дід і каже:
-Не то три години, хоч на три дні.
Випірнув плавець і сказав це своєму хазяїнові. Хазяїн і став згадувати та писати все, що в нього вдома є. Усе, усе згадав, усе знає — тільки не знає, що в нього вродився дома син, що вже тому синові сім літ, що ходить він уже в школу й читати навчився. Як згадав усе, і посилає плавця в море:
-Скажи тому дідові, що віддаю йому те, чого вдома не знаю.
Поліз знов плавець і сказав це дідові. Дід той каже:
-Я не повірю на слова: хай дасть мені записку, своєю кров’ю написану.
Купець мерщій урізав пучки і кров’ю написав записку, що віддає тому дідові те, чого вдома не знає, та й послав з нею плавця до діда в море.
Як тільки взяв дідусь записку, пустив човен; як пустив човен, то поплив він так скоро, що й випередив передні. А дідусь, як тільки взяв записку, відніс її зараз у те місто, відкіля родом був той купець і де жила його жінка з сином. Поніс, та й підкинув її на дорозі, та ще й сам приписав: «Тебе, добрий молодче, віддав мені твій батенько на службу. Оце й записку видав, своєю рукою написану. Та ти цим не турбуйся, бо не зараз я тебе візьму, а через п’ять літ, тоді, як сповниться тобі дванадцять літ. Як уже сповниться тобі дванадцять років, то кидай свого батька й матір та йди до мене».
А син, як ішов із школи, підняв її, прочитав та й каже:
-Ну, нічого робити: батьковим словом мені не гребувати, не ставити мого батенька брехуном.
Жалко йому було кидати свою матір-жалібницю та й батька свого: хоч і не бачив він його зроду, а дуже його любив, і не хотілось йому, покидати його.

Аж ось батько його з дванадцятьма човнами до свого города прибуває і всім, усім своїм родичам оповіщає. Усі родичі, й жінка його, і син ідуть його зустрічати. Як побачив він свою милу, обнявся з нею, поцілувався, а сина й не помітив, що той до нього руку простягає — лізе цілуватись. А як уздрів уже, питає своєї жінки:
-А це що за хлопчик?
-Та це, синочок наш, що без тебе родився, хіба ти вже забув, що покинув мене на таких порах?
Тоді тільки батько догадався, що він віддав дідові тому, що здержував човен. Здумав, зітхнув тяжко та й промовив:
-От так же!
Син зараз догадався, чого його батенько засмутився, та й каже йому:
-Не жалійся, татусю, ще не зараз мене від вас візьмуть,— до дванадцяти літ проживу я між вами, ще мені зостається жити з вами цілих п’ять років.
А мати ще нічого й не знає та й питає його:
-Та що це ви балакаєте, що я й не второпаю ?
Вони їй розказали. Дуже сумували батько й мати та син. І вже ж жаліли свого сина вони! Уже ж і кохали його! Не життя йому було, а рай божий.

А як сповнилось уже йому дванадцять років, він і каже батькові та матері:
-Сушіть мені сухарів. Час уже йти мені до діда на службу.
Насушили вони йому сухарів, зложили їх у торбиночку, попрощались із ним та й пустили його. І пішов він дорогою.
Ішов, ішов, дійшов до моря. Дійшов та й став віддихнути. Дивиться — на березі стоїть кущ якогось деревця в красними ягідками, та таке воно рясне, рясне! І став він дивитися на нього. «Що це за кущ такий, що я його ще й не бачив? А це була калина. Дивиться та й дивиться він на нього, коли бачить, що летять одинадцять качок, а позаду й дванадцята. Летять вони якраз на нього, а він скоріше під кущ та й сховався там. Спустилися ті одинадцять качечок якраз коло нього на березі та й зробились усі красними дівчатами. Пороздягалися – вони та й стали купатися в морі. Покупались та й полетіли.
Прилітає тепер остання, дванадцята. Прилетіла і також зробилась дівчиною, найкращою над усіх. Роздяглась і вона та й стала купатись. А купців син мерщій з-під куща, та за одежу, та й заховався під дерево, і сидить там мовчки, мов неживий. Вона, як уже викупалась, вийшла на берег – нема одежі. Ото й каже вона:
-Хто є тут? Як старий чоловік — будь мені рідний батечко; стара жінка — будь мені рідна матінка; середній чоловік — будь мені рідний братик або рідна сестриця; молодий чоловік — будь мені вірним чоловіком!
А він зараз вийшов з-під куща та й віддає одежу. Вона зраділа, так зраділа, що й не сказати, бо перед нею став такий козак, що кращого й у світі не знайти.
-Хто ти єси, козаче? — питає вона його.
-Я такий і такий. Їхав батько по морю, а дідусь старенький і зупинив його човен, казав моєму батькові, що, як не віддасть одного, що вдома не знає (а я і родивсь саме без батенька, тому-то він і не знав мене), потопить його і всіх його людей. Батько не знав нічого, що вдома діялось,— віддав мене. Так оце я йду до нього тепер на службу.
-Ну й добре! — каже його дівчина.— Той сивий дідусь, що держав човен, то мій хазяїн; я в нього служницею. Нас у нього дванадцять. Може, ти бачив, що летіли наперед мене одинадцять качечок: то все мої подруги. Це дідусь хоче мене з тобою одружити. То тільки гляди: схитриш — добре буде тобі; не перехитриш його— лихо буде тобі. Буде твоя голова на кілку висіти так, як висять там уже їх одинадцять. Дідусь мій хотів своїх служниць одружити, та з усіх одинадцяти не знайшовся ні один, щоб перехитрував його. Пропали всі.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.1 / 5. Оцінили: 17

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Героїко-Фантастичні казки”
Упорядник – І. Березовський
Видавництво: “Дніпро”
1984 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: