Мудра біднякова дочка

Жили собі чоловік та жінка. Були вони такі бідні, що ледве не помирали з голоду. Навіть кутка свого не мали ці люди…

Ходили вони, тинялися, але знайти собі житла так і не-могли. Хто ж їх прийме, двох жебраків, з купою дітей? А дітей у них було стільки, що й уявити важко! Усі старші діти — дівчата, а зовсім маленькі, мов грибочки в лісі,— хлопчики.

З усіх дітей старша дочка була найрозумнішою. Вона доглядала молодших сестричок та братиків, учила їх бути витриманими, терпіти свою гірку долю.

Бояринові, по землях якого тинявся чоловік із своєю родиною, чомусь стало жаль тих дітей.

Одного разу, коли чоловік прийшов до нього просити притулку, він сказав:

— Чоловіче, бачу, що ти працюєш, як віл, від зорі до зорі, а живеш таки погано! Ось і вирішив я дати тобі клаптик землі. Вибери собі місце, яке тобі буде до вподоби, і починай будувати собі землянку.

Подякував бідний чоловік бояринові, а до вечора вже й викопав яму для землянки.

Але й цього разу йому не поталанило. Сталося так, що місце, яке він вибрав, було поруч з двором багатого селянина. Вночі корова багача, ніби її чорт попхав туди, впала в ту яму й здохла.

Вранці, ні світ ні зоря, багач перестрів бідняка, схопив його й потягнув до боярина на розправу.

— Боярине, цей чоловік — чужак у нашому селі,— сказав багач.—Коли ти змилостивився й дав йому шматок землі, він вибрав собі місце біля мене, щоб будувати землянку. Він викопав яму, залишив її на ніч неприкритою, а моя корова впала в ту яму й загинула!.. Тепер суди сам: чи повинен він заплатити мені за корову? Яке мені діло до того, що платити нічим?

— Боярине! — заговорив бідний селянин, гірко плачучи.— Мені нічого сказати, хоч убий мене, хоч повісь… Що ж мені робити, коли злидні обсіли мене? Сусіда сказав правду… Справді, яму я викопав, але не думав завдавати йому шкоди. Я все сказав, боярине, тепер ти суди сам, суди справедливо…

Задумався боярин. Не знав він, як учинити, бачив, що бідняк потрапив у біду не з своєї волі. Подумавши, сказав так:

— Ось що, люди добрі. Загадаю вам три загадки і дам три дні на відгадування. Запам’ятовуйте. Перша загадка: що наймасніше в світі? Друга: що найшвидше в світі? І третя: що найкраще в світі? А тепер ідіть і знайте: якщо не відгадаєте, буде вам лихо!..

Повернулися селяни додому. Багач радів, що він усі відгадає. А бідняк плакав, не знаючи, що відповісти бояринові…

Минув день, другий… Весело було в багача на душі, бо він був певний, що все на світі знає. А бідняк усе думав та зітхав… Діти оточили його, бачачи, що він сумує, але не насмілювалися питати, чому… Лише старша дочка насмілилася спитати, чому батько такий сумний.

— Біда, доню, от і все! Боярин загадав нам три загадки. Відгадати їх не під силу не тільки такому бідному чоловікові, як я, а й заможним людям…

— А ти скажи, тату, і нам, може, ми допоможемо тобі…

— Як ви допоможете, коли ви не всі навіть мамалиґу їсти вмієте?

— А хто знає, може, й ми станемо в пригоді тобі. І взагалі, хіба це погано, коли ми знатимемо ті загадки?

Тоді батько й розповів їм усе. Сказав і про погрозу. Довго думала старша дочка, а потім підійшла до батька.

— Не сумуй, тату,— сказала вона.— Як ітимеш до боярина, я тобі щось скажу, може, тобі вдастся викрутитися з біди…

Вранці, коли старий батько мав іти до боярина з відповіддю, старша дочка навчила його, що він має казати там.

Прийшли селяни до боярина. Багач — самовпевнений, пихатий, а бідняк — сумний, у латаній свитині…

Боярин звернувся спершу до багача:

— Ану скажи, чоловіче, що наймасніше в світі?

Багач відповів:

— Що, боярине, може бути масніше за свиню з мого сажа? На ній же сала на чотири пальці!

— Не те кажеш! — мовив боярин і звернувся до бідняка. Бідняк відповів:

— Я своєю дурною головою думаю, що наймасніша в світі земля, адже від неї всі багатства…

— Правильно! — підтвердив боярин і знову звернувся до багача:

— Скажи, чоловіче, що найшвидше в світі?

— Мій жеребець, боярине! — відповів багач.— Він, коли випущу його, так біжить через гори й долини, що й копит не видно!

— А я, боярине, думаю собі, що немає нічого швидшого за думку…— сказав бідняк.

— Правда твоя, чоловіче! — погодився боярин і ще раз спитав багача:— Що найкраще на цьому світі?

— Нічого кращого, вельможний добродію, нема в світі за твій суд справедливий!

— А я, боярине, так думаю: немає нічого кращого в світі за мир між людьми!

— Правду кажеш! — погодився боярин і закричав до багача:— Геть звідси, підлесний і підлий чоловіче! Геть! Або я звелю побити тебе так, що й кісток своїх не збереш!..

Багач утік, не чуючи ніг під собою. А боярин ласкаво спитав:

— Скажи, чоловіче, хто тебе навчив так мудро відповідати? Бідняк знітився. Йому не хотілося казати правди: боявся боярина… Але той наполягав, і селянин розповів йому все.

Боярин здивувався, що в бідняка така мудра донька, і звелів наступного дня прибути їй до нього, але щоб вона не прийшла й не приїхала, і не дорогою, і не обочиною, і щоб була вона й не одягнена й не гола.

Почувши це, бідняк гірко заплакав і з сльозами на очах повернувся додому.

Старша дочка, вислухавши батька, заспокоїла його:

Сторінки: 1 2