Мудрі зорі

Юган Саар

Трапилася найзвичайнісінька пригода. Такий, як і ти, хлопчик — скажімо, його звали Мярт — увечері ніяк не хотів засипати. Він забирався на постіль, клав голову на подушку, натягував ковдру по самі вуха, а сон не приходив. І чи міг сон прийти, адже хлопчик, розплющивши очі, позирав навколо, а думки його мандрували навсібіч, лише не в країну сну.

— Одна, дві, три, чотири, п’ять, шість… — почав Мярт лічити зорі на небі. Він лічив і дуже сміявся, бо на небі зорі і в букварі — зорі: адже по-естонськи зірка і літера позначаються одним словом — тяхт. Але ті зорі різні. Небесні малесенькі, як макові зернятка.

Зійшов місяць і світив у вікно, Мярт побачив його і сказав:

— Здрастуйте, дядечку Місяцю! Ви великий, гарний і круглий. А зорі малесенькі, чи не так? Чому ви посміхаєтесь, Місяцю? Краще поговоріть зі мною.
Мярт був упевнений, що Місяць нічого не скаже. Та раптом пролунав розкотистий голос:
— Малесенькі зорі не однакові, нерозумнику, — сказав голос. — Вони величезні. Багато з них навіть більші, ніж земна куля, на якій ти живеш. Зорі видаються тобі маленькими, бо вони дуже далеко.

Мярт, підвівшись у ліжку, зачаровано поглядав на Місяць.
— Дядечку Місяцю, — сказав хлопчик.— Чи ви знаєте, чому зорі на небі і літери в букварі звуться однаково?
— А тому, що люди навчилися письма у нас — небесних світил, — відповів Місяць.

Мярт підплигнув на постелі:
— Розкажіть чому, дядечку Місяцю! — попрохав він.

— Це було дуже давно,— почав розповідати Місяць,— тоді, коли ще не було книжок і календарів, і люди визначали час за сходом і заходом сонця. Жили в той час біля широкої річки два мисливці. Якось увечері надумав один запросити другого полювати вранці ведмедя. А ріка була така широка, що голос не сягав протилежного берега. Тоді мисливець придумав ось що. Він намалював вугіллям на великій лопушині сонце,— це мало означати наступний день; поряд із сонцем він намалював двох мисливців — себе і свого товариша. Попереду намалював ведмедя, а далі — місяць. Це мало означати, що полювання триватиме до вечора, аж поки зійде місяць.

— Ой, як цікаво! — вигукнув Мярт.
— Цю лопушину мисливець приладнав до стріли, — вів далі Місяць, — напнув тятиву і послав вістку другові.
— І друг зрозумів? — запитав Мярт.
— Еге ж, — сказав Місяць. — І надалі друзі почали частіше обмінюватися такими листами. Невдовзі, замість зображати сонце, місяць, людей і тварин малюнками, мисливці почали вживати простіші знаки. Оскільки небесні світила приносили так багато користі, наші друзі назвали зорями нові знаки — літери. Отже, це ми навчили людей писати.
— Дуже цікаво, — спроквола сказав Мярт і зажадав, звичайно, нове оповідання.
— А тепер спи,—споважнів Місяць.—Уже пізно.
— Я зовсім не хочу спати,— настирливо сказав Мярт.— Я й не думаю засинати.

Місяць розгубився. Що ж робити? Аж ось йому сяйнула думка.
— Чи ти знаєш, скільки на небі зірок? — запитав він Мярта, хитро блимаючи очима.
— Не знаю! — відповів Мярт.
— То полічи і скажи мені, скільки вийде!

Мярт почав гарячково лічити зорі, що мерехтіли за вікном:
— Одна, дві, три, чотири, п’ять, шість, сім… — позіхав хлопчик, широко роззявляючи рота, — …вісім, дев’ять, десять, одинадцять… — позіхав Мярт усе частіше, заплющуючи очі,-…дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, шіст…— і на півслові хлопчик заснув.

А Місяць, усміхнувшись, сказав тихенько:
— На добраніч, Мярте!

Побажаємо і ми Мярту солодкого сну. А тим дітям, які ще не заснули, радимо: лічіть зорі!

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 15

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Вечірні казки”
Юхан Саар
Переклад з естонської – О. Завгородній
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1971р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: