<

Мудрий осел

Арабська народна казка. Читати українською онлайн.

Розповідають, жив-поживав в лісі старий вовк. І був він настільки старий, що вже не міг полювати і добувати собі їжу. Ось і ходив він голодний і злий. Одного разу блукав вовк лісом і зустрів стару лисицю, худу й голодну, ще голоднішу від нього. Привіталися вони і пішли далі разом, скаржачись одне одному на життєві незгоди і прикрощі та згадуючи минулі часи, коли у них було вдосталь і їжі, і легкої здобичі. Кожен розповідав іншому, на кого він зазвичай полював і що їв. Але краще б вони не робили цього – від спогадів тільки посилилося відчуття голоду і рясніше потекли слинки.

– Шановна лисичко – сестричко! – вигукнув вовк. – Всі знають, яка ти розумна і хитра, здатна на дивовижні витівки. Чи не можеш ти придумати що-небудь таке, щоб ми роздобули їжі? Прошу тебе!

Похвала і лестощі вовка припали до душі старій лисиці. Вона зітхнула, посміхнулася і промовила:

– Важкі зараз часи. На одне тільки залишається надіятись – раптом зустрінеться нам вівця, яка відбилася від череди. Повір мені, немає здобичі легшої і приємнішої. Проте зваж, братику, я мрію зустріти вівцю тільки заради тебе. Мені цілком вистачило б курки, або маленької качки.

Розмови про вівцю ще більше розпалили вовчий апетит. Він пішов швидше, озираючись на всі боки, – раптом їм і справді пощастить і збудуться слова лисиці?

Раптово вовк зупинився як укопаний і з хвилюванням вигукнув, вказуючи на щось на віддалі:

– Дивись, дивись туди!

Але як лисиця не вдивлялася, як не напружувала очі, так нічого примітного і не побачила.

– Куди ти показуєш, братик вовк? Я не бачу там ніякої здобичі.

– Так ось вона, перед тобою! Хіба не бачиш стоїть в полі осел? Правда, він старий. Але це неважливо, адже м’ясо – це м’ясо, а ми хочемо м’яса.

Лисиця здивувалася, сумно похитала головою.

– Ой, братику, голод, геть позбавив тебе розуму. Де це бачено, щоб вовки та лисиці на ослів нападали! Невже ти забув, як вміють осли брикатися? Сила ослів, коней і мулів в їх ногах. Я сама якось зустріла коня …

Але вовк не дав лисиці договорити:

– Зараз мова не про те. Треба відволікти увагу осла, ти підберешся з одного боку, я – з другого. А як тільки я буду досить близько, стрибну.

– Цікаво, як це тобі вдасться? – глузливо запитала лисиця. – Не вийде у тебе нічого, брикне тебе осел.

– Треба переконати його , що він хворий, а я – лікар, прийшов його лікувати. Він мені повірить, ось тут я стрибну на нього і розірву.

Як не відмовляла лисиця вовка, він не послухав її порад – дуже вже хотілося йому свіжого м’яса. І пішов вовк назустріч ослові. Лисиця ж потихеньку підкрадалася слідом.

Побачив осел вовка і лисицю, насторожився.

Не доходячи кілька кроків, вовк зупинився і чемно привітався з ослом. Але той був старий і вельми мудрий, добре знав ціну вовчій привітності і тому не поспішав з відповіддю. А вовк продовжував:

– Як справи, брате? Ну і спека сьогодні! Як ти її переносиш?

Лисиця хоч і кивала головою схвально, але продовжувала триматися подалі. Вовк зробив ще кілька кроків.

– Така погода шкідлива для здоров’я. Бачу, як ти, бідолаха, страждаєш, у тебе навіть колір обличчя змінився. Не інакше як через спеку.

Вовк замовк і похнюпився, ніби занурився в роздуми, потім продовжив:

– Чи не випив ти брудної води, а може тебе  муха вкусила? Від цього і захворіти недовго. Вважай, однак, що тобі пощастило – я лікар і дуже люблю ослів. Я із задоволенням візьмуся за твоє лікування.

– Перший раз в житті чую, щоб вовк був лікарем і другом ослів. І взагалі з якого це дива тебе турбує моє здоров’я?

Вовк докірливо похитав головою.

– А що в тому поганого? Всі звірі – брати. Я люблю ослів, тому що …

– Може бути, це  так, – перервав його осел. – Але мене ось що дивує, братик вовк, – адже ми з тобою до сих пір ні разу не зустрічалися. Чи знаєш ти моє ім’я?

Вовк здивовано вигукнув:

– Звідки я можу знати твоє ім’я ?! Хіба у ослів бувають імена?

Осел уїдливо розсміявся:

– Ти – невіглас, братик вовк! Навіть не знаєш, що у нас, як і у людей, є імена. У кожного осла на копиті задньої правої ноги написано, як його звуть. – І осел поважно і з гідністю підняв задню праву ногу.

Вовк наблизився і, щоб краще розгледіти копито, нахилився. І в цю мить осел щосили вдарив вовка, у того аж ікла посипалися з пащі. Перекинувся вовк в повітрі і гепнувся на спину. Насилу піднявся і, підвиваючи, пошкандибав до лісу. Лисиця ж, дивлячись на все це, тремтіла від страху.

– І ти, лисиця – сестриця, хочеш дізнатися моє ім’я? – почула вона насмішкуватий голос.

Лисиця стала задкувати, примовляючи на ходу:

– Та ні! Я не хочу … не вмію читати … пробелькотіла лисиця і стрімголов кинулася до лісу.

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Краса у розумі”

Арабські казки у записах

Агатангела Кримського

Видавництво “Веселка”, Київ 1992 р.

Залишити коментар