Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько

Казки Ено Рауда

КНИГА ПЕРША

ЗНАЙОМСТВО БІЛЯ КІОСКА З МОРОЗИВОМ

Якось цілком випадково стрілися троє дивних чоловічків — Мохобородько, Півчеревичок і Муфтик. Вони були такі маленькі на зріст, що видалися морозивниці хлопчиками-мізинчиками, і вона здивовано втупилася в них. Мохобородько мав бороду з м’якенького моху, в якій розкошували червоні торішні брусниці, у Півчеревичка взуття було без носків — щоб вільно ворушити пальцями. А Муфтик замість звичайного вбрання носив велику муфту, з котрої визирали тільки голова й ступні.

Вони ласували морозивом і з цікавістю роздивлялися один одного.

— Перепрошую, — мовив урешті Муфтик. — Я, звісно, можу помилятися, але мені здається, в нас є щось спільне.

— І я так гадаю, — кивнув Півчеревичок.

Мохобородько вирвав із бороди кілька брусничок і запропонував новим знайомим.

— З морозивом смакує кисленьке, — пригощав він.

— Якщо для вас не буде обтяжливо, давайте ще якось зустрінемося, — сказав Муфтик. — Зваримо какао і погомонимо.

— Оце було б чудово! — вигукнув Півчеревичок. — Я охоче запросив би вас до себе в гості, але в мене взагалі немає домівки. Ще малим я подався у мандри по світу.

— Як і я, — підхопив Мохобородько.

— Надзвичайний збіг! — здивувався Муфтик. — І зі мною точнісінько те саме. Отже, всі ми — вічні мандрівники!

Він кинув обгортку з морозива у смітник і дзизкнув блискавкою муфти.

— Чи вам не здається, що нам варто об’єднатися? — запитав Півчеревичок. — Подорожувати гуртом веселіше…

— Атож! — радісно погодився Мохобородько.

— Просто блискуча ідея! — просіяв Муфтик. — Навдивовижу блискуча ідея!

— Одне слово, вирішили, — ствердив Півчеревичок. — Тільки, перш ніж ми об’єднаємося, може, візьмемо ще морозива?

Пристали на це, і кожен купив собі ще порцію.

Потім Муфтик сказав:

— Між іншим, у мене є автомобіль. Якщо ви не проти, далі ми поїдемо.

— О-о! — зрадів Мохобородько. — Хто ж відмовиться од такого!

— Згода, згода, — додав Півчеревичок. — Адже машиною так зручно!

— Та чи помістимося втрьох? — занепокоївся Мохобородько.

— Це фургон, — заспокоїв Муфтик, — там просторо.

Півчеревичок весело підсвиснув.

— Згодиться, — кинув він.

— Чудово, — полегшено зітхнув Мохобородько. — Врешті, як у прислів’ї мовиться, для хороших овечок і однієї кошари вистачить.

— А де ж твій будинок на колесах? — запитав Півчеревичок у Муфтика.

— Біля головпошти, — відповів той. — Я там вкину дві дюжини листів.

— Дві дюжини? — здивувався Мохобородько. — Як багато в тебе друзів!

— Ох ні, навпаки, — усміхнувся Муфтик трохи ніяково. — Я не пишу нікому, тільки собі.

— Сам собі надсилаєш листи! — аж підскочив Півчеревичок.

— Річ у тому, що мені дуже подобається листуватися, — пояснив Муфтик, — а от друзів не маю, я такий самотній. Ось і вирішив писати сам собі. До речі, я шлю листи «до запиту». В одному місті вкидаю, а в іншому отримую свою кореспонденцію.

— Вельми своєрідний спосіб листування, — зауважив Мохобородько.

— Справді, дотепно придумано, — погодився Півчеревичок. — Може, візьмемо ще морозива?

— Авжеж, — підтримав Мохобородько.

— І я не проти, — приєднався Муфтик. — Гадаю, цього разу поласуємо шоколадним. Воно трохи дорожче, ніж звичайне молочне, але з нагоди такого несподіваного чудового знайомства не варто труситися над двома копійками.

Кожен купив собі шоколадного та й лизькав якийсь час мовчки.

— Смачне, — сказав нарешті Мохобородько. — Набагато солодше за молочне.

— Умгу, — кивнув Півчеревичок.

— Пречудовий кисіль, — додав Муфтик.

— Що? — здивовано поглянув на нього Мохобородько. — Про який кисіль ти верзеш? Ми ж їмо шоколадне морозиво, якщо я не помиляюся?

— Перепрошую, — застидався Муфтик. — Звісно, ми насолоджуємося морозивом, а не киселем. Та я від хвилювання назви смачних страв плутаю.

— Ти хвилюєшся, коли їси шоколадне морозиво? — не вгавав Мохобородько. — Для цього я не бачу ані найменшої підстави!

— Та розхвилювався я не через морозиво, — пояснив Муфтик. — Мене вразило те, що познайомився з вами. Це так доречно. Адже раніше я жив у цілковитій самоті. А тепер знайшов чудових спільників. Я зворушений до глибини душі.

— Можливо, — сказав Півчеревичок. — Мене теж хвилює шоколадне морозиво. Погляньте — аж тремчу од хвилювання.

Його справді лихоманило — лице посиніло й пересмикувалося.

— Та ти просто змерз, — збагнув Мохобородько. — Оце накоїв собі!

— Напевне, так, — погодився Півчеревичок.

— Більше не варто їсти морозиво, — сполохався Муфтик. — Принаймні, могли б кілька порцій прихопити з собою. У моєму фургоні є холодильник.

— Невже? — вигукнув Мохобородько.

— Чудово! — зрадів Півчеревичок. — Тоді візьмемо з собою чималенько, тижнів на вісім!

— Біда лиш у тому, — вів далі Муфтик, — що холодильник діє тоді, коли автомобіль стоїть. Під час руху електрострум так його нагріває, що аж пашить од нього.

— Гм, — гмукнув Півчеревичок. — І морозиво розтане?

— Неодмінно, — сказав Муфтик.

— Я гадаю, доцільніше взагалі відмовитися од припасів, — замислено додав Мохобородько.

— І мені здається, що так наймудріше, — пристав на це Муфтик. — Але я не хочу нав’язувати вам своєї думки.

— Мої пальці скоро задубіють, — заскиглив Півчеревичок. — Може, гайнути до Муфтика й трохи зігрітися в холодильнику?

— Ходімо швидше, — випалив Мохобородько. — Слово честі, мені давно не терпиться побачити автомобіль.

— Дякую, — мовив Муфтик.

І вони попростували.

МУФТИКОВА МАШИНА

Маленький червоний фургон і справді стояв біля головпошти, як і казав Муфтик. Навколо нього зібралося чимало хлопчаків, навіть кілька дорослих стовбичило. Вони навперебій намагалися розпізнати марку і походження авто, але марно.

Не звертаючи уваги на допитливих, Муфтик зупинився біля машини і відчинив дверцята.

— Ласкаво прошу, — припросив він своїх товаришів, і трійця забралася до фургончика.

— О-о-о! — вигукнув Мохобородько, захоплено озираючись довкола. — О-о-ох!

Йому забракло інших слів.

А Півчеревичок і собі тихенько:

— Розчудесно!

— Почувайтеся, як удома, — усміхнувся Муфтик.

— Домівка, домівка… — шепотів Півчеревичок, наче в маренні. — Це слово для мене солодше, ніж шоколадне морозиво. Нарешті після довгих мандрівок — дах над головою!

У Муфтиковій машині на них повіяло домашнім теплом. Тут була справжня маленька зручна кімната. Висока постіль застелена гарною строкатою ковдрою. Коло вікна на столику стояла порцелянова ваза з чудовими жовтими тюльпанами і Муфтикова фотокартка в охайній рамці під склом.

— У житті я кращий, — зауважив з приводу знімка Муфтик.

Навколо висіли ще картини — головно про птаство і тварин. їх із неабиякою цікавістю роздивлявся Мохобородько, а Півчеревичкові спало на думку, що і йому не завадило б сфотографуватися.

Раптом Муфтик занепокоївся.

— Мушу бути до кінця одвертим, — сказав він. — Я маю, окрім своєї постелі, тільки одну розкладачку. Комусь із нас доведеться спати на підлозі, я гадаю, робитимемо це по черзі.

Мохобородько замахав руками.

— У цьому немає ніякої потреби, — заспокоїв він Муфтика. — Я за життя ще жодного разу не спав у ліжку. Ночівля просто неба, десь у лісі — це ж така насолода!

— Навіть узимку? — спитав Муфтик вражено.

— І взимку, — відповів Мохобородько. — До того часу, поки випаде сніг, я відрощую собі ще більшу бороду, і холод мені не страшний.

— Ну, тоді все гаразд! — зрадів Півчеревичок.

Але як тільки він це вимовив, аж захлинувся кашлем. Його так трясло й підкидало, що не скоро Півчеревичок заговорив знову.

— Бухикаєш, бо застудився, — сказав Мохобородько. — Ти надалі менше їж морозива.

— Щира правда, — погодився Півчеревичок, усе ще кахикаючи і щулячись. — Морозиво — корінь зла. Варто не в міру поласувати ним, як маю отаку мороку.

— А чому ж ти зовсім не відмовишся од морозива, як що воно так шкодить тобі? — поцікавився Муфтик. — Є чимало інших смачних наїдків.

— Як, приміром, кисіль, — глузливо усміхнувся Півчеревичок. — Але все життя я не можу їсти лише кисіль.

— Годі базікати, — рішуче сказав Мохобородько. — Кашель треба чимось лікувати. Тут можна закип’ятити воду?

Муфтик кивнув:

— Кип’ятильник є, кухонька поряд за шторою.

Він одхилив завісу, і всі побачили на стіні потужний гачкуватий нагрівач із довгим дротом. Там же, на полиці, стояв посуд, горщики, каструлі, сковорідки, інше кухонне начиння, був і холодильник, про який Муфтик оповідав раніше.

— Кип’ятильник — гордість нашого господарства, — вів далі Муфтик. — Окріп буде миттю, при бажанні можна й ціле озеро закип’ятити. Але прикро, що він діє лише тоді, коли автомобіль їде. Відверто кажучи, це вельми незручно. Адже ви розумієте, одночасно вести машину і поратися на кухні одному несила.

Та Мохобородько заспокоїв:

— Тепер же нас троє. Ти можеш спокійно кермувати, а ми з Півчеревичком наглядатимемо за кип’ятильником.

— Може, спробуємо-таки зварити киселю? — пожвавішав Півчеревичок. — Розчудесна ідея!

Мохобородько усміхнувся.

— Ти ж не можеш все життя споживати лише кисіль, — підколов він. — Сьогодні зваримо щось гіркіше, щось гірке-гірке.

— Ну, знаєш, — став заперечувати Півчеревичок, але знову зайшовся кашлем. Він так здригався, що з його пазухи щось випало і покотилося по підлозі. Це було крихітне дерев’яне мишеня на чотирьох коліщатах.

— Яка гарна іграшка! — вигукнув Муфтик.

— Досі вона була моїм єдиним супутником, — усміхнувся Півчеревичок, коли кашель знову дав йому змогу говорити. — Я іноді возив її на мотузочку, щоб мандрувати в товаристві.

— Я чудово розумію тебе, — підхопив Муфтик. — Та й хто міг би зрозуміти тебе краще, ніж я — теж такий самотній. Цілком згоден, що ця маленька непоказна іграшка була твоїм другом у безкінечних подорожах і зігрівала серце, коли навколо лютував сіверко.

Мохобородько почав нервувати.

— А тепер за діло, — підганяв він друзів. — Інакше Півчеревичок задихнеться од кашлю.

Півчеревичок сховав іграшкове мишеня за пазуху і зиркнув на Мохобородька з-під насуплених брів.

— То яку гидоту ти обіцяв приготувати?

— Звісно, чай з оленячого моху, — впевнено сказав Мохобородько. — Між іншим, у цілому світі немає ліпших ліків од кашлю.

— Я вірю тобі, — втрутився Муфтик. — Але де ти роздобудеш цілющу рослину? Не в кожному лісі її знайдеш.

Мохобородько хитрувато примружився:

— Ти придивися до моєї бороди. Чи не росте там, бува, справжній оленячий мох?

— Росте, росте! — зрадів Муфтик.

Півчеревичка відпустив черговий напад кашлю, начебто вже саме споглядання оленячого моху благотворно вплинуло на нього. Але до таких ліків він поставився з недовірою — поглянув на Мохобородька спідлоба і спитав:

— Хіба не шкода тобі своєї бороди? Вона так прикрашає тебе, видно її здаля.

— А мох не потрібно виривати, — пояснив Мохобородько. — Спершу закип’ятимо воду, тоді я занурю кінчик бороди в окріп, потримаю трохи — і цілющий напій готовий.

— Он воно що, — полегшено зітхнув Півчеревичок.

Мохобородько взяв із полиці найбільшу каструлю, налив води і занурив кип’ятильник.

Муфтик сів за кермо.

— Рушаймо, — урочисто сказав він, і маленький автомобіль, залишаючи за собою кільця сизуватого диму, покотив.

ПРОБКА

Муфтиків автомобіль просто кружляв міськими вулицями, бо друзі не мали ніякої іншої мети, як закип’ятити воду.

— Передусім нам треба спекатися Півчеревичкового кашлю, — сказав Мохобородько. — Зараз це найголовніше. Тоді матимемо вдосталь часу обмізкувати, в якому напрямі податися далі.

Він тримав кип’ятильник за держак і нетерпляче колотив ним у каструлі. Поруч сидів Півчеревичок і стурбовано стежив за поранням Мохобородька.

— Можливо, доцільніше спинитися біля якоїсь аптеки, — запропонував Муфтик, не випускаючи з рук керма. — Адже там продають різноманітні таблетки й краплі від кашлю.

Та Мохобородько рішуче не погодився з ним.

— Найліпше од кашлю все-таки оленячий мох, — переконував він. — Не варто вживати якісь штучні таблетки й краплі, коли в нас така невичерпна скарбниця — природа! Навіщо ж тоді існують лікарські трави? Чимало бід починається саме тому, що люди нехтують природою і лікуються таблетками і тому подібним. Ми, зрештою, теж часточка природи. Якщо це враховувати, то і кашель, так би мовити, природне явище. А цей природний кашель треба лікувати чаєм із природного оленячого моху.

Висловившись отак хитромудро, Мохобородько уважно подивився у каструлю і помітив, що вода починає парувати.

— Скоро можна занурювати бороду, — вдоволено сказав він Півчеревичкові, — і твій кашель мов лизень злизне.

— А дуже гіркий чай з оленячого моху? — тихо спитав Півчеревичок.

— Неймовірно гіркий, — кивнув Мохобородько. — Та гіркість тебе не розчарує. Якщо поміркувати, то я не знаю інших ліків, котрі мали б стільки цілющої гіркоти, як чай з оленячого моху.

— Мій кашель, здається, вже минув, — зронив Півчеревичок, але тієї ж миті його мов трясця затрясла.

— Де непогамовний кашель, там найшвидша допомога, — усміхнувся Мохобородько, зазираючи в каструлю. — Вже бульбашить, цей кип’ятильник і справді чудовий «помічник».

Та зненацька гальма заскреготали й автомобіль спинився.

— Що сталося? — стривожився Мохобородько.

— Пробка, — пояснив Муфтик. Півчеревичок визирнув у віконечко.

— Ще й завелика, — зрадів він. — Я зроду такої ще не бачив.

— Саме ж бульбашить! — нервував Мохобородько. — Якщо ми довго стоятимемо тут, вода прочахне, і нам доведеться все розпочинати заново.

— На жаль, нічого не вдієш, — сказав Муфтик. — Проїхати ніяк.

— Мій кашель, сподіваюся, мине й так, — висловив припущення Півчеревичок. — Тож не варто задля цього клопо татися.

Мохобородько не зважив на Півчеревичкові слова.

— Спробуй-но околяса! — гукнув він Муфтикові. — Зглянься на бідолашного Півчеревичка!

— Я од щирого серця співчуваю йому і журюся над його нещасною долею, — сказав Муфтик. — Хіба це жарт: самотою тинятися по білому світу, а єдиний супутник у житті— іграшкове мишеня!

— Я кажу про Півчеревичків кашель, — суворо випалив Мохобородько.

— Звісно, і я про кашель теж, — кивнув Муфтик. — Спочатку — самота, потому — кашель. Та попри все, об’їхати не маємо змоги, ніде не проберемося.

— Тоді повертай назад, — невгавав Мохобородько.

Муфтик зиркнув у дзеркальце.

— І позаду запруджена дорога, поглянь-но.

Мохобородько зітхнув, перестав чаклувати над каструлею і забрався на переднє сидіння до Муфтика. Тепер і він побачив справжню, навдивовиж нескінченну пробку.

Скільки сягало око, по всій вулиці щільно вишикувалися машини: одна за одною, впритул. Мов оселедці у діжці. І все рибовози та молоковози. Рибовоз поряд із рибовозом, молоковоз зачепився за рибовоза. Молоковоз і рибовоз, рибовоз і молоковоз. Молоко і риба, молоко і риба, риба і молоко… Машини попереду, машини позаду. Скрізь машини. Ні туди ні сюди.

— З якого приводу ця колотнеча? — здивувався Півчеревичок.

Муфтик стенув плечима.

— А чай, до речі, вихолоняє, — журився Мохобородько.

Друзям не зоставалося нічого іншого, як очікувати. Так вони простояли майже годину. Напій геть прочах, а нічого більше не змінилося. Тиснява суцільна, вантажівки за цей час просунулися тільки на один-два кроки.

— Треба б розпитати, що сталося, — вирішив нарешті Муфтик. — Має ж бути причина — скупчилося стільки машин.

— Причиною є не що інше, як відхід од природи, — сказав Мохобородько. — Люди повернулися до природи спиною, жадають зручностей. їм ліньки ходити пішкома, і вони роблять стільки машин, що вони вже не поміщаються на вулиці.

— А сам сидиш у зручному автомобілі, —засміявся Півчеревичок.

— Що за жарти? — спаленів Мохобородько. — Ти не забувай, що я тут для того, аби приготувати тобі чай з оленячого моху. Гигикання тут ні до чого. Зубоскалитимеш тоді, коли покуштуєш відвару.

— Я прошу вас не хвилюватися, — примирливо мовив Муфтик. — Чвари до добра не призводять. Я, приміром, коли хвилююсь, то зразу починаю плутати різні речі. Давайте ліпше гуртом виберемося з машини і довідаємося, у чому річ.

Півчеревичок і Мохобородько не перечили, і трійця ступила на вулицю. Тут же, біля стовпа з ліхтарем, надибали на двох водіїв з кислими лицями, котрі задля розваги й од нудьги смалили цигарки.

— Здоровенькі були, братове! — запросто звернувся до них Муфтик, наче то його давні друзі. — Що, теж застряли, га?

— Авжеж, — одказав шофер рибовоза.

На його лискучий козирок начіплялося луски — отже, він возить рибу.

А другий водій, який пахнув молоком, ніби немовлятко, у свою чергу додав:

— До цього нам не звикати.

— Он воно що, не звикати, — втрутився у розмову Півчеревичок. — Тут часто коїться отаке?

— Авжеж, — повторив водій рибовоза.

Чоловік, од якого пахло, мов від сисунця, і тому легко було здогадатися, що він возить молоко, пояснив:

— Ця колотнеча через одну чудернацьку бабцю, котрій до вподоби годувати кішок — з усього міста злазяться до неї на сніданок, і вона замовляє силу-силенну машин із рибою та молоком. До цього нам не звикати, я, здається, про це казав.

— Авжеж, — ствердив водій рибовоза.

— Про таку нечувану любов до тварин я чую вперше, — вражено похитав головою Півчеревичок.

— Я теж люблю тварин, — додав Мохобородько, — і навіть дуже. Але вважаю, що і в найпалкішої любові мають бути якісь межі.

— Як на мене, можна любити одну, двох чи принаймні трьох кішок, — сказав Муфтик. — Якщо їх більше, то ця кошача залюбленість, по-моєму, тільки завдає клопоту.

— Авжеж, — погодився водій рибовоза. — Подумати лишень, скільки я перевіз свіжої риби для муркотух та муркотунів!

— А на греця та бабуся годує цілу кошачу зграю? — поцікавився Півчеревичок.

Водій рибовоза стенув плечима.

— Можливо, просто звикла, — висловив здогад водій молоковоза. — Хіба знаєш, що стара людина утне, кожен по-своєму прагне щастя.

— Я хотів би таке щастя побачити на власні очі, — вирвалося у Мохобородька. — Ходімо туди, все одно з приготуванням відвару зараз нічого не вийде.

Муфтикові й Півчеревичкові теж кортіло подивитися на цю чудернацьку бабцю та її кошаче збіговисько. Вони дружно сказали водіям «до побачення», полишили свою машину край тротуару і подалися глянути на ненажерну кошачу зграю.

КІШКИ

Друзі простували вулицею, геть захаращеною безкінечними вервечками молоковозів та рибовозів. Не минуло й півгодини, як до них долинули дивні голоси. Лунали вони неприродно й огидно, і крихітні чоловічки ніяк не могли второпати, звідки цей лемент. Справляв він неприємне й гнітюче враження. Усі люди, яких вони стрічали дорогою, були якісь приголомшені.

— На цю частину міста ніби впала похмура зловісна тінь, — сказав, зітхаючи, Мохобородько.

А Муфтик співчутливо спинився перед молодичкою, яка стояла біля дверей крамниці, подзенькуючи порожнім молочним бідончиком, а другою рукою витирала сльози.

— Пробачте, будь ласка, — ввічливо звернувся Муфтик до жінки. — Що тут коїться?

— У магазині немає більше молока, — одказала вона схлипуючи. — Моє немовлятко голодне й плаче з самого ранку, а молока ніде взяти.

— Але ж, образно кажучи, вулиця повна молока, — Мохобородько показав на ряд молоковозів.

— Так, звичайно, — ридаючи, вела далі молода мати. — Але все це дістанеться котам. Усе молоко закуплене для них на кілька тижнів наперед, так само й риба.

— Нечувана несправедливість, — пробурмотів Муфтик.

— Може, маляткові згодився б чай з оленячого моху? — ступив і Півчеревичок ближче. — У нас є трохи. Це, правда, мені од кашлю, та я можу пожертвувати заради бідолашного дитинчати.

— Дякую, — молодичка усміхнулася крізь сльози і по хитала головою. — На жаль, жодному немовляткові ніщо не замінить молока.

Трійця спробувала ще втішити жінку кількома привітними словами і подріботіла далі.

— Дивне місто, — сказав Мохобородько. — Де це чувано, щоб молоко віддавали котам, а не дітям.

— Дивне місто і дивні люди, — кивнув Півчеревичок. — Хто міг гадати, що молодиця рішуче відмовиться од цілющого напою з оленячого моху, який щиросердо пропонують її немовляткові.

Що далі чимчикували друзі, то гучнішим і нахабнішим ставав крик. І тут Мохобородько вигукнув:

— Кішки! Адже це кішки, тільки вони так несамовито галасують!

Муфтик із Півчеревичком прислухалися — тепер і вони в суцільному гамі розрізняли нявчання і муркотіння: в усьому світі так уміють лише кішки.

Трійця наддала ходи. Скоро дісталися будинку, куди безперервним потоком звертали усі ці молоковози і рибовози. Подвір’я заполонив безугавний, всепоглинаючий, жахливий кошачий репет.

— Дивіться! — прошепотів Мохобородько, зазираючи у шпарину в паркані. — Погляньте лишень!

І борода його затремтіла від хвилювання.

Їхнім очам відкрилося незвичайне видовисько. Кішки, кішки, кішки. Чорні, сірі, мургасті, руді. Кішки й кішки. Скрізь кішки. Молоко з автоцистерн лилося шлангами одразу в тисячі блюдець, а рибу просто звалювали за огорожу на купу. Стара, яка порядкувала там, вказувала, куди розвантажувати.

— Це, либонь, найшаленіший кошачий бенкет, який коли-небудь довелося бачити людині, — здивувався Муфтик.

— Так, так, — погодився Півчеревичок. — А крику, а виску!

І в супроводі цього галасу та нявчання блюдечка порожніли — не встигнеш оком змигнути, а купи риби ніби змітала чаклунська сила. Під’їжджали нові й нові машини, а нові й нові котиська накидалися на харч.

Нарешті друзі відважилися ступити за ворота і, обережно прошмигуючи між цими ненажерами, пробралися до бабці.

— Перепрошую за турботи, — поштиво вклонився Муфтик, — можна вас запитати?

При цьому він простягнув кошачій благодійниці більш-менш прямокутну візитну картку, на якій кульковою ручкою зеленим було написано:

МУФТ

Адреса: до запиту

Бабуся з цікавістю поглянула на Муфтикову картку і поклала в кишеню фартушка.

— Сідайте, — запросила вона приязно. — Спочиньте.

Тут же стояло декілька плетених стільців і столик. Щоправда, вся садова мебля була в лусці й обляпана молоком, але це не завдало друзям клопоту, і вони разом зі старенькою сіли.

Сторінки: 1 2 3 4 5

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько”

Ено Рауд

Перекладач – О.С. Завгородній

Видавництво: “Веселка“, 1981,

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: