TOU

Мураха з жалом

Казки Пилипа Бабанського

Дядько Джміль

Послухайте, яку дивну історію нам вдалося узнати в густому темному лісі. В тому самому лісі, посеред якого є широка галявина з барвистими квітами і зеленою запашною травою.

На краю тої галявини шумить різьбленим листом могутній дуб. Жителі галявини — коники, жучки, метелики,— біжучи або летючи повз дуба, оглядаються на нього шанобливо і з острахом. А гостроносі лісові миші так просто оббігають те місце десятою дорогою.

Чим же він, цей старий дуб, такий знаменитий, що в одних викликає пошану, а в інших—страх?
А тим, що в його кореневищі живе грізний дядько Джміль.

Всі знають, що Джміль має страшну зброю—велике гостре жало. Із уст в уста таємничим шепотом передаються легенди про те, що від жала дядька Джміля загинуло чимало всякого лісового люду.

Може, тут дещо й перебільшують, але ми розповідаємо те, що чули. Переказують, що минулої весни його жертвою стало навіть уже велике Зайченя. Підбігло під дуба і давай лапами землю розгрібати. Джміль погрозливо загудів, а Зайченя і вухом не веде.

Ну, тут Джміль розсердився—він звик, щоб його слухались. Вилетів з своєї нори та Зайченяті прямо в ніс жалом—тиць! Бідне Зайченя так заверещало, що всім зробилося моторошно. А от кінець цієї розповіді про дурне Зайченя ми чули по-різному.

Метелики своїми крильми присягаються, що того ж дня бачили Зайченя мертвим на другому кінці галявини. А мурахи — сусіди і добрі приятелі Джмеля (їхній мурашник якраз поряд з дубом) кажуть, що легковажні метелики чули дзвін та не знають, де він.

Джміль — дядько сердитий, але справедливий і карає лише винних. Такий випадок, кажуть вони, справді був, тільки не з Зайченям, а з Мишею. Забігла вона в Джмелеву; нору і давай стільники потрошити.

Чужим медком, бачте, поласувати захотіла. От Джміль її й покарав. І правильно зробив.

З тих пір миші не наважуються наближатися до старого дуба. А Зайченя живе й здорове. Джміль його тільки полякав, щоб  наперед було розумнішим.

Ми схильні більше вірити серйозним і роботящим мурашкам.
Але як би там не було, ясно одне: чесні поважають Джмеля, а злодії бояться, бо його жало — не така річ, з якою можна жартувати.

Ледачий мураха

Ми вже згадували про мурашок дружна, роботяща сім’я.

Та, як відомо, в лісі не без кривого дерева, а в сім’ї не без виродка. Був і в цій великій і хорошій сім’ї один поганий Мураха— ледачий, обжерливий, зарозумілий.

Поставлять його, скажімо, вхід сторожити, а він побіжить собі кудись або стоїть — гав ловить, а тим часом хтось з чужих в мурашиний дім забреде.

Накажуть мурашник чистити — він потягає щось для вигляду, поки інші роботою захопляться, а тоді забереться в темний закуток і вилежується там на м’яких мурашиних подушках. Їсти тільки й був мастак — тут уже з ним ніхто зрівнятися не міг.

А що вже вреднющий! Ото тільки хто що сказав, зауважив йому — зразу кусатися. А був він таки здоровий. Не один уже мураха зазнав його міцних щелепів і ходив з понівеченою лапкою чи надкушеним вусом.

Звичайно, така поведінка хоч кому не сподобається. Ледарів і хуліганів ніхто не любить. І хоч мурашки—народ терпеливий, але вони теж, зрештою, почали обурюватись.

— Ой, Мурахо, — кажуть йому, — де твоя совість? Візьмись за розум, поки не пізно. А то не довелось би тобі плакати!

Що ж ви думаєте, вплинуло це на Мураху? Де там! День чи два нікого не чіпав, щось навіть робив, а потім знов за своє.

Однак він зрозумів, що його безтурботне життя кінчається.

Для того, щоб можна було й далі ледарювати, кривдити і обдурювати своїх товаришів, треба негайно щось придумати і Мураха почав думати. Але його лінива голова довго нічого путнього придумати не могла.

Мурашині мрії

Якось надвечір, коли все живе спішило покінчити з денними турботами, наш Мураха зручно вмостився на сухій галузці і вигрівався собі проти сонечка. Аж ось на галявині почулося:

— Гу-у, гу-у, гу-у-у…

Всі мимоволі притаїлися, а Мураха миттю сховався під галузку.
Тим часом Джміль залетів у свою нору, якийсь час сердито погудів, побубонів, наче старий дід, і затих.

„Спати ліг,— подумав ліниво Мураха, вилазячи знов на свою галузку.—От кому добро: коли захотів — лягай і спи. Ніхто тебе не потурбує, ніхто не наважиться залізти в твою нору”.

Мураха заздрісно зітхнув.

„А все через те, що в нього — жало, — думав далі Мураха. — Як таки несправедливо світ побудований: у одного і голос гучний, сердитий, і крила, і жало, а в другого — тільки ніжки та щелепи…”

От якби йому хоч жало! Крила — що: упадеш та ще вб’єшся. А жало — ой, як би воно йому пригодилося! Хай би тоді хто спробував щось проти нього сказати — зразу б ноги простягнув.

„А де б я дівав те жало, коли б спати лягав?—роздумував Мураха.—Цікаво, де Джміль кладе його на ніч?..”
І тут Мураху осяяла думка: „А жало ж можна вкрасти! Отак от збігти з купини, підкрастися до нори і…”

Він стає злодієм

Ні, лячно. Бр-р-р, аж стрясло всього. Якщо дядько Джміль впіймає — живим не випустить. Якби це був не Мураха, можна було б сказати, що від цієї думки у нього поза шкірою забігали мурашки.

А коли не впіймає? О, тоді Мураха покаже, хто він такий! На всю галявину найсильнішим буде, всі його боятимуться. Але ж дуже таки страшно…

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.2 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Мураха з жалом ”
Пилип Бабанський
“ Харківське книжкове видавництво ”
м. Харків, 1959 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: