ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Мурашина перемога

Казки Марії Романівської

В країні торф’яних боліт зросла дивна рослина. Бу­ла вона висока й красива, вгорі цвіла біла квіточка. Ве­лике лапате листя — червонясте й блискуче, кожний листочок ніби обшитий мереживом з крихітними го­лочками, а на денці повно соку.

— Еге,— пролітаючи,сказала одна зелена мушка,— у цієї тіточки в цеберках повно солодкого варення. Треба його скуштувати.

І вона сіла на принадний листочок.

Рослина ніби привітно мотнула головою, а мушка закричала, бо відчула, що лапки її міцно прилипли до листя. Мушка спробувала злетіти вгору, аж тут поло­винки листя стулилися і причавили бідолаху голочка­ми, що стриміли по краях.

— Ой-ой,— застогнала мушка,— гину!

Тут вона й замовкла, бо поринула у липку рідину. Мущина подружка даремно кричала, питаючи, що з нею. Аж згодом стулки листка розкрилися, і подруж­ка побачила на його дні якісь рештки своєї подруги і, перелякана, кинулась тікати.

— Ого,— вигукнув жучок Довгоносик, який сидів недалеко на височенній осоці і бачив усе те.— Це якась комахожерка. Вона поїдає мух своєю пащею.

Він не докінчив, бо раптом побачив, як красуня-баб- ка, сяючи своїми зеленясто-блакитними крилами, май­нула в повітрі і спустилася на блискучий червонень­кий листочок. Пролітаючи, вона помітила в листочку щось ніби схоже на вбиту мушку.

Бабка рвонулася, аж її чудові крильця прилипли до листя, та було пізно. Стулки вмить закрилися й по­глинули її всю.

— Жах! — пискнув Довгоносик.

Він жив тут поруч і від доброго серця витратив ці­лий день, аби видряпати на широкому листі осоки оголошення:

«ОБЕРЕЖНО! ТУТ ВЕЛИКА НЕБЕЗПЕКА!»

Але тільки малі комарі, з яких уже кілька загинули у пащі хижака, зважили на це оголошення. Вони взялися допомагати Довгоносикові. Сідали навколо ого­лошення і пищали або ж гули:

— Дивись, дивись!

Але мало хто звертав на них увагу. Одного дня за­гинув чудовий метелик: його теж упіймала рослина. А потім і кілька світлячків, які були прилетіли світи­ти безмісячної ночі.

А тут іще з комишів навідалась ціла валка ос, яких принадили пахощі отруйного соку. Звичайно, кілька з них відразу загинули: їх похапало гострими голочка­ми листя,— а решта з диким криком помчала геть.

Терпець усім увірвався, і комариний ватажок запро­понував:

— Ану полетімо до вченого жука — Носорога. Він здоровий, міцний і, кажуть, ніби мудрий і добрий. Він допоможе нам, комахам, збороти тирана.

Полетіли. Жук Носоріг жив на високому дубові від­далік болота. Комарики розсілися навкруги на лист­ках і почали розповідати:

— Допоможи нам, мудра голово! З’явилась у нас жорстока рослина. Всю молодь у пастку заманює і по­тім з’їдає. Ми жили весело, весняні танки на болоті заводили. Тепер усі сумуємо. Цвинтар у нас, а не бо­лото.

Жук про все докладно розпитав, та летіти було йому неохота.

Тоді всі почали його вмовляти:

— Про тебе — великого спортсмена — повсюди сла­ва йде. Невже не допоможеш? Ми тобі в подяку дамо меду диких ос. Вони його кладуть у комишинки. Вони теж постраждали.

Зглянувся жук, погодився і полетів.

Ой, то не комиші шелестять, не фіалки болотні дзво­нять. То летить великий жук Носоріг у похід.

Прилетів, подивився, заліз під корінь і каже:

— Я її рогом зачеплю й вмить перекину. Вона й за­сохне.

Ухопив стовбур рогом, напнувся… І раптом усі почули ясно, як комахоїда хи­хикнула і ніби прошепотіла:

— Дурниці!

Жук відчув, як зашелесті­ло зверху отруйне листя, але стовбур і не поворухнувся. Він відійшов геть і мовив:

— Ні, самі, будь ласка, управляйтеся з цим чуди­щем. Ще впаде на мене та кігтями вхопить.

Знявся хутко й полетів.

— Здоровий, але боягуз,— зашепотіли комарики.— А якби він друзів покликав!..

— Що ви! — пискнула збо­ку пташка Очеретянка.— Він одинак, нема в нього дру­зів…

Жах обійняв комарину компанію. Тільки Довгоно­сик не втрачав надії.

— А ви ще,— сказав він,— зверніться до мурахів.

— Що ви, вони менші за цього велетня.

— То байдуже. Вони, ка­жуть, живуть великим гур­том. Жук один, а їх багато, і всі один за одного.

— Летімо до мурахів! — гукнув комариний ватажок.

Полетіли. Дивляться: на горбику мурашиний дім сто­їть. Великий, на багато по­верхів, кілька з них у землю глибоко заховані. Все там до ладу. На одному поверсі діточки маленькі, на друго­му — харчі мурашині. А там далі мамки їхні, що дітей народжують, гуртожитки, де робітники живуть. Далі зал великий. Вийшли ватаж­ки їхні на комариний по­клик, послухали, поради­лись.

— Лихо у вас, бідолаш­них,— кажуть.— Та рослина росянкою зветься. Усіх ко­мах переведе. Гаразд, допо­можемо.— І загули: — Ану в похід!

І пішли мурахи в похід. Через болото, де було грузь­ко, мости проклали — з комишинок, з паличок.

Дійшли до комахоїдки, по­дивились, щось там зміряли. Одні стовбур підгризли, дру­гі під коріння підкопалися.

— Ану, давай, р-раз! — І як гуртом налягли — затрі­щала горда напасниця і по­валилась додолу.

Злетілися метелики, великі й малі комахи. І всі дивува­лися мурашиній перемозі. І всі їм дякували.

А вони тільки мовили:

— Нас багато! І ми всі — один за одного. Отож і пере­магаємо!

 

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сердита  черепашка”
Автор – Марія Романівська
Видавництво :  “Веселка”
М. Київ,  1981 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: