ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Миколчині історії

Марина Павленко

НАЙДА

Найда — це Миколчин пес.

Найда Миколку охороняє.

Якщо хлопчик надумає іти до школи, Найда проводить його аж до воріт. І чекає   за   парканом,   переховуючись   від  прибиральниць   та  завгоспа,   аж  поки Миколці не обриднуть уроки, й вони знову не будуть разом.

Школа   —   чужак.   Вона   тхне   Миколчиними   почервонілими   вухами   й зауваженнями в щоденнику.

Школа вважає Миколку поганим учнем і навіть ледарем. Найда потайки завжди гарчить на Школу й не проти б її покусати.

Якщо  ж  Миколка  до  школи  не  йде,  вони  вдвох   пересиджують  уроки  в халабуді. Точніше, пересиджує Миколка — Найда сторожує біля входу.

Стіни   халабуди   зроблено   з   дощок   і   фанери,   вхід   завішано   старою мішковиною. А дах — зі шматків замшілого шиферу.

Про халабуду не знає ніхто в цілім світі, бо вона ген-ген на пустирищі, в дерезі. У ній Миколка ночує, коли вітчим погрожує вбити його.

Вітчим — чужак. Від нього несе часником, цигарками і перегаром. Вітчим обзиває Миколку байстрям, нахлібником, а Найду — шолудивим псом. Найда завжди гавкає на Вітчима й нападає, коли той без дрючка.

Перебувши уроки, Миколка зі своїм другом вибираються на вулицю. Там вони воюють із місцевою паруботою: Миколка шпурляє в хлопчаків камінням, а Найда бігає за найдокучливішими.

Хлопці — чужаки. Від них пахне домашніми пиріжками й новим шкіряним взуттям. Вони дражнять Миколку бомжем і безпритульним.

Проте хай Миколка тільки скомандує — Найда вмить їм штани полатає. Усі вони: школа, вітчим, хлопчаки — не люблять найдиного хазяїна. І пес   один-єдиний,   хто   знає,   що  Миколка  –    герой,   і   що   він   хороший.

Коли Найда,   ще   як   був   цуценям,   вони   кинули   в   багнюку,   то   не   хто   інший,  а Миколка його врятував.

Відтоді Найда став миколчиним.

Натинявшись   на   вулиці,   вони   йдуть   на   смітник.   На   смітнику   можна знайти   чимало   потрібних   речей,   а   то   чим-небудь   і   поживитись.

Миколка нишпорить, а Найда стереже добуті скарби від нічийних собак. Буває, замість іти на Смітник, вони блукають дворами. Там теж можна дещо підібрати.

Он лежить на лавці яскравий, просто-таки пречудовий конструктор. Його власниця, маленька дівчинка, самотньо порпається в пісочку.

Найда не певен, що  Миколка  чинить правильно. Але розуміє, що такого яскравого, пречудового конструктора в нього ніколи не було. До того ж нащо Конструктор — Дівчинці?

І  ось   вони   вже,   ледве   стримуючись,   щоб   не   побігти,   поспішають   у   бік халабуди.   А   яскравий,   просто-таки   пречудовий   Конструктор   побрязкує   в миколчиних руках.

Аж тут іззаду хапає Миколку за комір її тато. Вони змушені повернутись до двору.

Дівчинка плаче. Її тато лає Миколку. Дівчинка і Її Тато — чужаки. Від Дівчинки смердить милом і цукерками, від тата — потом, тяжкою роботою і любов’ю до своєї дівчинки. Найда навіть гидує кусати їх, тільки погрозливо шкірить зуби.

Миколка  віддає   конструктора,   похмуро   колупаючи   землю   носаком порваної кросівки.

Яка ганьба!  Краще б  Найда з’їв дохлу мишу! Краще  б його подряпали приблудні коти!

— Найдо, за мною! — бадьориться Миколка.

Найда   робить   хвоста   «бубликом»:   ду-уже   нам   потрібні   ваші   нікчемні конструктори!

З гідністю гавкнувши на прощання, Найда вибігає з двору. Вслід за своїм незмінним героєм і повелителем.

 

ВЕЧЕРЯ

З якогось дива так виголодніли!.. Миколка з’їв би уже й слона. А Найда проковтнув би й равлика, який повзе оно, мабуть, у свою осінню сплячку. Ні, ну, звісно, проковтнув би, якби не гидувався! Так-так, Миколка має рацію — того не варто їсти!

Вони обмацали голодними очима вулицю і навіть  пробіглися  дворами, але,   крім   кількох   поморщених   падалиць симиренок,   не   намацали   нічого.   Та зів’ялі яблука ще більше розворушили голод.

Вирішили зганяти до Миколчиної хати.

Миколка   поставив   Найду   «на   шухері»,   а   сам,   скрадаючись,   поліз   між бур’янами. Позазирав у вікна й похнюплено метнувся назад.

— Змотуєм вудки, Найдо! Мами ще нема. Вітчим хазяйнує в хаті п’яний, як чіп! — прошипів за хвірткою.

Але, перш ніж рушити геть, Найда підвів допитливий погляд на господаря.

Миколка теж глипнув на пса і прочитав у його погляді щось важливе.

Ах, он воно що! «Змотуємо вудки»!.. Не змотувати їх треба, а навпаки, добутися до сарая і познаходити! Вони лежали там хтозна з якої давнини, може, ще від котрогось із попередніх вітчимів. А могли б помогти Миколці з Найдою здобувати хліб, тобто рибу насущну!!!

На   жаль,   вудок   у   сараї   не   виявилось.   А   ще   ж   недавно,   коли   Найда   з Миколкою витягали з-під завалів старого керогаза, щоб узяти його собі на нове халабудне хазяйство, вудки були! Вони зникли, як до того безслідно позникали старий і, здавалось, вічний сарайний самовар, трилітрові слоїки й багато інших цінних цікавих речей!..

Найді   не   треба   й   принюхуватись:   ясно,   що   це   діло   рук   Вітчимових дружків, чи то пак численних гостей, котрі на всеньке літо окупували столика під   грушею   в   Миколчиному   подвір’ї.   Вони   крали,   що   бачили,   і   що   не   так лежало,   —   от   якби   одного   прекрасного   дня   —   о,   той   день   був   би   таки прекрасний! — хтось і Вітчима отак поцупив!..

Вони вже мали вибиратися — чорним ходом, тобто через колись глуху, а нині всуціль діряву задню стіну, — аж тут Миколка ненароком наступив на граблі, які дивом уціліли після «гостьових» атак. Вони дзвінко торохнули його по лобі.

Миколка   сердито   вилаявся   «йолками-палками»   й   вітчимом.   Але, почухуючи лоба, таки потягнув реманент за собою. Покинеш — однак пропаде.

Найда ж тим часом, як навмисне, заплутався в старому ганчір’ї.

— Гайда,   бо   зараз   тут   нам   і   кришка!   —   нетерпляче   виплутував   собаку Миколка.

Тюль! Старий пожовклий тюль теж із хтозна-яких часів!

— Ти гля, ще й не зовсім дірявий! — звільнивши песика, Миколка став хутко намотувати знахідку на граблі.

Найда й сам не любив, щоб добро пропадало. Хоч у халабуді вікон і нема, є тільки отвір, який засувається шматком фанери.

— Це ж не на вікна, дурненький! — Миколка взяв сувій під пахву, одхилив дошку й ступив у бік Яру. – Хватку зробимо! Всі карасі будуть наші!

О, який розумний у Найди Миколка!

Миколка виявився не просто розумним, а розумнющим. Із вербових гілок і держака від граблів зробив прекрасну хватку. Встановив її трохи бокаса там, де течія Болотянки найсильніша.

Сам став вище за течією, Найду ж послав на протилежний бік:

— Найдо, голос!

І   поки   Найда   підганяв   рибу   гучним   гавкотом,   хлопчик   час   від   часу вихоплював хватку і все, що в неї потрапляло, викидав на берег.

Є!!!   Врешті-решт   з-поміж   прогнилого   листя,   мулу   й   купи   драного целофану дечого понавибирали: у відерці веселим блиском висяювала дрібна мулька і скидалися п’ять малесеньких окунців.

—   Найдо,   лапу!   Другу!   хлопчик   радісно   плеснув   собаку   по   слухняно простягнутих лапах. — Прикинь! Я знав, що в Болотянці риба таки водиться!!!

Ну і розумний же Найдин Миколка!!!

У керогазі не тільки давно не було гасу — від нього взагалі лишилась сама арматура, тож він служив Миколці та Найді зручною підставкою для старої сковорідки над вогнищем.

Найда, звісно, вже давно проковтнув би рибку й сирою. Але, нетерпляче витанцьовуючи,   дожидався,   поки   Миколка   її   посмажить.   Щоб   —   «за компанію».

Потім — терпляче ждав, поки хлопчик поділить страву навпіл.

Навіть нечищена мулька виявилась добрезною. Окунці трохи колючі й деркі, але теж – кігтики оближеш!

Не знати, як Миколка (крім половини риби, він оддав Найді ще й клапті луски, хвости і плавці), а Найда їх іще з десяток умолотив би!

Того   вечора   всі,   хто   проходив   не   дуже   далеко   від   пустирища,   могли побачити ледь прозорий димок, який сочився над схованою від усіх у дерезі халабудою. І здивуватись, занюхавши апетитний запах смаженої риби.

УРАГАН

Взагалі-то, Найда хотів побігти аж у хату. Але ще здалеку внюхав: там зараз   тільки   Вітчим,   отже,   заходити   не   варто.   Як   мовив  Миколка,  діло принципу: поклявся з вітчимом наодинці не стикатись, навіть коли здихатиме. Та й небезпечно це. Але й у подвір’ї не можна лишатись!!!

Найда   метався   туди-сюди.   В   кущі?   На   грушу?   Під   столика,   що   біля груші?..

Кудись треба сховатись, кудись треба сховатись, кудись треба сховатись!!!

Найда й сам не годен пояснити, чому це раптом його щось наче погнало геть із халабуди.

Просто все навколо мовби казало Найді: «Тікай!» — і він кинувся з усіх лап, заманюючи за собою Миколку.

Хлопчик   неабияк   розсердився.   Він   якраз   мав   дуже   нагальну   роботу   — зводив підпорну стінку для Халабуди: цими днями на Пустирище вивезли цілу купу битої цегли. Глини тут і так повно: не лінуйся тільки гребти. Хоч цемент, звісно, краще!

І   піску   вдосталь.   Колотив   глину   з   піском   у   старому   погнутому   відрі   й мурував. Щоб — на віки.

Миколка сердився, але за собакою — пішов. Бо знав, що Найда ніколи не кличе просто так.

У   сарай!!!   Найда   вивіркою   заскочив   у   щілину   й   уже   звідти   гарчанням скомандував господареві зайти слідом.

Миколка  слухняно зайшов у рипучі двері й звично замкнув їх за собою:

хто зна, яка планета може найти, крім Найди, ще й на вітчима.

— Якщо   ти   вже   мене   сюди   приволік,   пошукаю   щось   для   нашої халабуди! — Миколка, зітхнувши, приступив до ревізії сарайного мотлоху — Поможеш?

Та Найді було геть не до мотлоху й не до облаштування халабуди!

«Рятуйся!» — кричала  йому раптова  тиша, яка  запала надворі  (не чути було навіть горобців).

«Рятуйся!»   —   беззвучно   пульсувало   густе   сарайне   павутиння,   чомусь напружене, мовби високовольтні дроти над вулицею.

«Рятуйся!» — в паніці вирувала сарайна мишва, яка з усіх сил заривалася в землю, аж та ворушилась і ніби дихала.

«Щось   має   статись,   щось   має   статись,   щось   має   статись!»  —  гупало навколо, гупало в Найдиній голові, гупало єдиним, спільним для всього живого серцем.

І сталось.

Спочатку різко потемніло, наче вони сиділи не в сараї, а десь у підземеллі.

Принишклий сарай раптом стрепенувся і зазвучав: страшно зарипіли його стіни   від   сильнющого   вітру,   загуркотів   дах   під   суцільною   зливою   небесної води.

— Заманив   сюди,   тепер   нам   тут   і   гаплик!   —   видихнув  Миколка поблідлими вустами. А може, він і гукав, просто крізь шум грози почути його  було неможливо.

Щілини в сараї завивали тужливіше, ніж ціла зграя диких псів.

Коли ж із даху почало зривати толь, а стіни захитались, хлопчик рвонувся до дверей.

Щойно він зняв защібку, двері з гуркотом відчинились.

Надворі   робилося   щось  жахливе:   з  чорно-зеленого   неба   валив  дощовий потік. Ревів шалений вітрисько і мало не до землі гнув дерева. Літали шматки шиферу, чувся гуркіт каміння, дзвін побитого скла…

Ураган якийсь, чи що? – намагався перекричати бурю Миколка. — Найдо, або  ми   валимо звідси, або  нас   тут завалить!!!

Проте   навіть   зараз   хлопчик   не   захотів   бігти   до   хати.   Бо   принцип   є принцип, та й вітчим — це ще один добрячий кінець світу.

— В туалет!!! — схопився Миколка за рятівну думку.

Справді,   якщо   сараєм   термесувало,   наче   контейнером   над   кузовом сміттєзбиральної   машини,   то   прямокутничок   дощаного   туалету   коливався тільки трохи: як ото хватка серед мирної річкової течії.

— У-у-у-у-у!  –  завив Найда й учепився Миколці за штанину. Чогось йому зовсім не хотілось, щоб хлоп’як ховався в туалеті.

— Тьху, з тобою разом! — сплюнув  Миколка,  але погодився: Найда просто так не затримує.

— Щойно  Миколка  натужно прихилив і знову защіпнув сарайні двері, як у них із того боку гухнуло чимось важким.

Навколо зашуміло, загуркотіло й загуло ще дужче. Миколка з Найдою забилися в напівпорожню загорожу для вугілля і мало

не зарились у чорний попіл. Дрижали і зойкали від кожного удару.

Коли все стихло, виповзли на подвір’я.

І вжахнулися.

Кругом по кісточки стояла каламутна піниста вода.

Одна половина груші була відчахнута, гілля розкидане.

Столика, що під грушею, розтрощено на друзки.

Вікна   у   хаті   повибивані:   як   одного   разу   після   п’яної   бійки   Вітчима   з гостювальниками.

Усе подвір’я — в смітті, битому склі, трісках, у шматках толю, бляхи і шиферу.

А на місці туалету… Лиш дерев’яна підлога — з діркою посередині!!! Ні стін, ані даху нема й близько!!!

Найда вже чекав похвали від хазяїна: як-не-як, а той вцілів саме завдяки собаці!!!

Натомість Миколка зненацька звереснув про інше:

— Моя мама!!! Найдо, шукати маму!!!

Миколчину маму й справді варто шукати. Вона часом давала Миколці їсти.

Вона колись купила йому кросівки — оці, що хлопчик ходить у них і зараз. А ще вечорами, як гості розходились, або після сварки з вітчимом, або після того, як сильно Миколку за віщось лаяла, — після таких оказій мама іноді обіймала сина й казала:

— Ти ж єдина моя кровиночка!

При цьому вона пускала сльози.

Найда в таких випадках завжди скрипів зубами і вважав, що ці сльози — крокодилячі. Хоч ніколи не бачив крокодилів і не має зеленого поняття, які вони.

А Миколка в таких випадках завжди тішився, мов дитина. Бо ні від кого не чув таких лагідних і жалісливих слів.  Миколка  ж не знає, що Найда міг би сказати про нього в сто разів краще — якби тільки вмів говорити!..

Утім, хлопчикова мама вже бігла в подвір’я — жива і здорова.  Миколка щасливо кинувся їй назустріч.

Вона   ж   спершу   оглянула   руйнування   й   побідкалась   над   розбитими шибками та понищеним туалетом. Потім побігла перевіряти, чи живий вітчим.

Той виявився живим і здоровим. Ба, проспавши, геть і не чув Урагану й тепер не міг уторопати, що відбувається.

Аж тоді вона вернулась до Миколки, пустила сльозу й сказала:

— Моя кровиночко!

Найди Миколчина мама, звісно, не завважила. Втім, вона й до цього ніколи його не помічала.

Ураган пройшов якось наче смугою: тут — потрощено, а поруч — мов косою відрізало: усе на місці. Лише брудні потоки під ногами.

Пустирище майже ціле, а від халабуди  —  дошки на дошці не лишилось.

Ось тобі й опорна стінка навіки!

— Гав!  — підбадьорює  Миколку   Найда,  струшуючи з  лап  грязюку. Відбудуємо,   тобто   ще   краще   зробим!   Он,   мовляв,   стільки   свіженького будматеріалу   валяється!   Хтозна,   може,   Ураганом   і   цементу   звідкись притаскало?..

Проте Миколка й не журиться. Навпаки, радіє:

— А ти, Найдо, в мене — козак! Це ж якби ти не той… То ми були б, той… Той, ми зовсім… не були б!.. Коротше, дай п’ять!..

І хлопчик радісно плескає Найду по простягнутих лапах.

ТОВСТУХА

Це Найда перший помітив Товстуху. Точніше,   спочатку   він   побачив   Товстушину   кицьку,   яка   сиділа   на штахетній огорожі, наче так і треба.

Тобто   насамперед   він  занюхав  кицьчин   запах.   Ковбаса   плюс   пральний порошок: ох, і «букет»!

Кицька й сама була, як ковбаса з порошком. Рожевий писочок та біленькі зубки   —   мов   шматочок   ніжної   вареної   ковбаски   з   краплинками   сала.   Наче пральний порошок — сніжно-розсипчаста шубка.

До білого Найда взагалі ставився з осторогою. Біле — це зневага до всього сущого,   до   всього,   іцо   бігає   Вулицями,   нюшить   по   смітниках   і   ночує   під халабудами на пустирищах.

А тут ще й — кицька!

І сидить непорушно, мовби не собака оце біжить попід штахетами, а котиться вітром якийсь нещасний порожній пакет!

Найда обурився й уже хотів було гавкнути, аби хоч трохи сполохати цю самозакохану пишноту. Як раптом із дворика проспівало:

— Анхві-і-ісо! Обі-і-ідати! Свіжесеньке риб’яче хвіле!

Тоді Найда й побачив жінку, що викотилась із мініатюрного будиночка.

Такої круглої жінки не стрічав, відколи живе: ні до падіння в багно, коли жив іще з Мамою та братиками, ні опісля, коли  Миколка  вирятував Найду, і Найда став Миколчиним.

Тітка була така товста, що на запах Найда сприйняв її аж геть пізніше. Та й що   там   сприймати:   всякі   домашні   харчі   разом   із   тим   самим   пральним порошком.

Товстуха   поставила   біля   стежки   сяйливу   мисочку,   іцо   пахтіла свіжозвареною рибою.

Кицька, яку, очевидно, й звали Анхвісою, неохоче зістрибнула з паркану й ліниво пішла до мисочки.

Найда проковтнув слину і вже був би побіг собі далі.

Та ніс іще не донюхав до кінця Анхвісиного обіду, а лапи заблагали трохи перепочинку.

Товстуха спокійнісінько засунулась назад у будиночок. А кицька, трохи полизькавши рибу, покинула обідати й повернулась на свої штахети.

Найда не встиг іще нічого й подумати, як його лапи зненацька відпочили і через дірку в тих же штахетах занесли його в Товстушин дворик.

Риба — діло загайне, її поспіхом глитати не можна. Тут уже спрацювали зуби: вони мерщій вхопили мисочку й витягли її тією ж діркою в огорожі на вулицю.

Анхвіса ж — хоч би тобі оком повела!

Найда вже вилизував миску, як Товстуха знов опинилася на порозі.

— Анхві-і-ісо, ти знов на штахветах, замість обідати? — проспівала вона.

І раптом помітила, що мисочки немає:

— Моя кицу-у-уню! Я ж тобі рибки так і не винесла!!!

Товстуха знов попхалась у нутрощі тісного будиночка, а над Найдою де не взявся  Миколка.  Голодними   ніздрями   втягнув   апетитний   дух,   але   вчасно  оговтався.

— Найдо,   ти   здурів?   —   прошипів   хлопець.   —   Мало   нам   з   тобою влетіло за конструктора, тепер ще й миски цупимо! Ану віднеси, де взяв!

Віднеси то й віднеси: таку чистеньку мисочку не сором і віддати! Найда прощально шурнув язиком по денцю й миттю відтяг посуд на місце.

Щойно виліз назад, як на порозі знов постала Товстуха. В її руках красувалась інша сяйлива мисочка з іще свіжішою рибкою.

— Склероз, та й годі! — уздрівши порожню миску, вдарила вільною рукою об скрипучий від прального порошку фартух.

— То ти, Анхвісочко, вже поїла? Моя ж ти конхветочка, моя ж мацяпочка! Оце, мабуть, виголоднилась на тих штахветах?! На ще трошки хворельки!

Товстуха пішла назад. Кицька так само знехотя зістрибнула з паркану, так само знічев’я обнюхала рибу й повернулася на штахети.

Найдині   ж   лапи   так   само   чкурнули   в   дворик,   зуби   так   само   перетягли мисочку за паркан. Миколка вже не сварився, усміхнено чекав, що буде далі. Найда не спішив торкатися їжі: виляв хвостом і дивився на нього.

Миколка вмить уловив Найдине мовчазне запрошення:

— Це ти мені? А й правда, я й мульку їв, і окунів, а от хворельки…

Судячи   з   того,   як   умить   спорожніла   мисочка,   хворелька   була   добренькою. Видно, Товстусі нічого було робити, крім того, що дбати про кицьку, бо вона вкотре опинилась на порозі.

— На   ще   водички,   моя   мурусьочко!   Після   рибки   питусі   хочеться!

…Ой!.. Товстуха вирячилась на порожнє місце. Потім — на байдужу Анхвісу.

— Піду і я чогось поп’ю, мабуть, нашої з тобою хвірмової валер’янки, бо наче нерви здають! — і знову щезла в будиночку.

— …Та   що   за   хво-о-окуси?   —   зойкнула,   знов   угледівши   порожню мисочку.  Миколка  з   Найдою   під   тином   облизували   пальці   та   лапи   й   аж качалися зо сміху.

Анхвіса ж — ні мур-мур.

— «Ні, це повний хвініш!» — перекривляв  Миколка,  коли вони вже добрались до відновленої халабуди. — «Анхвісонько моя мила, чи ти їла, чи ти пила?»

— Гвав! Гвав! — і собі намагався вставити слово Найда.

Так Найда з  Миколкою  ненароком натрапили на Товстуху. А ще па нову розвагу. А ще – дістали змогу часом трохи підживитись.

БІЗНЕС

Коли Найда з Миколкою бродять Вулицями, кожен шукає свого. Миколка бачить усе, що вгорі, Найда — все, що під ногами. Ось бананова шкірка, он — відірваний ґудзик, там — розтовчене печиво, на щастя, навіть не дуже дрібно…

Якось вони зовсім випадково гуляли базаром. Базар Найда з  Миколкою відвідують   рідко.   Бо   куштувати   «бомжам»   продавці   нічого   не   дають.   Це покупцям — і пелюсточку сала вріжуть. Або сиру. Або ковбаси… А в Найди й Миколки ж купувати – нема за що.

А це зайшли.

Базар   уже   збирався   розходитись.   Пакувались   ящики,   вантажились «бусики».   З   криками:   «Обережно!»,   «До-о-орогу!»   роз’їжджалися   до підвальних комірок останні візки. Вітер починав розгонити по торговій площі всякі папірці, пакети й інше нецікаве сміття.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“ Миколчині історії”
Марина Павленко
Видавництво: “ Навчальна книга – Богдан
м. Тернопіль, 2015 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: