TOU

Миколчині історії

Марина Павленко

НАЙДА

Найда — це Миколчин пес.

Найда Миколку охороняє.

Якщо хлопчик надумає іти до школи, Найда проводить його аж до воріт. І чекає   за   парканом,   переховуючись   від  прибиральниць   та  завгоспа,   аж  поки Миколці не обриднуть уроки, й вони знову не будуть разом.

Школа   —   чужак.   Вона   тхне   Миколчиними   почервонілими   вухами   й зауваженнями в щоденнику.

Школа вважає Миколку поганим учнем і навіть ледарем. Найда потайки завжди гарчить на Школу й не проти б її покусати.

Якщо  ж  Миколка  до  школи  не  йде,  вони  вдвох   пересиджують  уроки  в халабуді. Точніше, пересиджує Миколка — Найда сторожує біля входу.

Стіни   халабуди   зроблено   з   дощок   і   фанери,   вхід   завішано   старою мішковиною. А дах — зі шматків замшілого шиферу.

Про халабуду не знає ніхто в цілім світі, бо вона ген-ген на пустирищі, в дерезі. У ній Миколка ночує, коли вітчим погрожує вбити його.

Вітчим — чужак. Від нього несе часником, цигарками і перегаром. Вітчим обзиває Миколку байстрям, нахлібником, а Найду — шолудивим псом. Найда завжди гавкає на Вітчима й нападає, коли той без дрючка.

Перебувши уроки, Миколка зі своїм другом вибираються на вулицю. Там вони воюють із місцевою паруботою: Миколка шпурляє в хлопчаків камінням, а Найда бігає за найдокучливішими.

Хлопці — чужаки. Від них пахне домашніми пиріжками й новим шкіряним взуттям. Вони дражнять Миколку бомжем і безпритульним.

Проте хай Миколка тільки скомандує — Найда вмить їм штани полатає. Усі вони: школа, вітчим, хлопчаки — не люблять найдиного хазяїна. І пес   один-єдиний,   хто   знає,   що  Миколка  –    герой,   і   що   він   хороший.

Коли Найда,   ще   як   був   цуценям,   вони   кинули   в   багнюку,   то   не   хто   інший,  а Миколка його врятував.

Відтоді Найда став миколчиним.

Натинявшись   на   вулиці,   вони   йдуть   на   смітник.   На   смітнику   можна знайти   чимало   потрібних   речей,   а   то   чим-небудь   і   поживитись.

Миколка нишпорить, а Найда стереже добуті скарби від нічийних собак. Буває, замість іти на Смітник, вони блукають дворами. Там теж можна дещо підібрати.

Он лежить на лавці яскравий, просто-таки пречудовий конструктор. Його власниця, маленька дівчинка, самотньо порпається в пісочку.

Найда не певен, що  Миколка  чинить правильно. Але розуміє, що такого яскравого, пречудового конструктора в нього ніколи не було. До того ж нащо Конструктор — Дівчинці?

І  ось   вони   вже,   ледве   стримуючись,   щоб   не   побігти,   поспішають   у   бік халабуди.   А   яскравий,   просто-таки   пречудовий   Конструктор   побрязкує   в миколчиних руках.

Аж тут іззаду хапає Миколку за комір її тато. Вони змушені повернутись до двору.

Дівчинка плаче. Її тато лає Миколку. Дівчинка і Її Тато — чужаки. Від Дівчинки смердить милом і цукерками, від тата — потом, тяжкою роботою і любов’ю до своєї дівчинки. Найда навіть гидує кусати їх, тільки погрозливо шкірить зуби.

Миколка  віддає   конструктора,   похмуро   колупаючи   землю   носаком порваної кросівки.

Яка ганьба!  Краще б  Найда з’їв дохлу мишу! Краще  б його подряпали приблудні коти!

— Найдо, за мною! — бадьориться Миколка.

Найда   робить   хвоста   «бубликом»:   ду-уже   нам   потрібні   ваші   нікчемні конструктори!

З гідністю гавкнувши на прощання, Найда вибігає з двору. Вслід за своїм незмінним героєм і повелителем.

 

ВЕЧЕРЯ

З якогось дива так виголодніли!.. Миколка з’їв би уже й слона. А Найда проковтнув би й равлика, який повзе оно, мабуть, у свою осінню сплячку. Ні, ну, звісно, проковтнув би, якби не гидувався! Так-так, Миколка має рацію — того не варто їсти!

Вони обмацали голодними очима вулицю і навіть  пробіглися  дворами, але,   крім   кількох   поморщених   падалиць симиренок,   не   намацали   нічого.   Та зів’ялі яблука ще більше розворушили голод.

Вирішили зганяти до Миколчиної хати.

Миколка   поставив   Найду   «на   шухері»,   а   сам,   скрадаючись,   поліз   між бур’янами. Позазирав у вікна й похнюплено метнувся назад.

— Змотуєм вудки, Найдо! Мами ще нема. Вітчим хазяйнує в хаті п’яний, як чіп! — прошипів за хвірткою.

Але, перш ніж рушити геть, Найда підвів допитливий погляд на господаря.

Миколка теж глипнув на пса і прочитав у його погляді щось важливе.

Ах, он воно що! «Змотуємо вудки»!.. Не змотувати їх треба, а навпаки, добутися до сарая і познаходити! Вони лежали там хтозна з якої давнини, може, ще від котрогось із попередніх вітчимів. А могли б помогти Миколці з Найдою здобувати хліб, тобто рибу насущну!!!

На   жаль,   вудок   у   сараї   не   виявилось.   А   ще   ж   недавно,   коли   Найда   з Миколкою витягали з-під завалів старого керогаза, щоб узяти його собі на нове халабудне хазяйство, вудки були! Вони зникли, як до того безслідно позникали старий і, здавалось, вічний сарайний самовар, трилітрові слоїки й багато інших цінних цікавих речей!..

Найді   не   треба   й   принюхуватись:   ясно,   що   це   діло   рук   Вітчимових дружків, чи то пак численних гостей, котрі на всеньке літо окупували столика під   грушею   в   Миколчиному   подвір’ї.   Вони   крали,   що   бачили,   і   що   не   так лежало,   —   от   якби   одного   прекрасного   дня   —   о,   той   день   був   би   таки прекрасний! — хтось і Вітчима отак поцупив!..

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“ Миколчині історії”
Марина Павленко
Видавництво: “ Навчальна книга – Богдан
м. Тернопіль, 2015 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: