Миколчині історії

— Прикинь, сама захотіла!  Училка  скомандувала, щоб усім дарували однакове — по шоколадці.

Миколка  недбалим   рухом   витяг   її   з   кишені.   Так,   мовби   це   була   не смачнюща шоколадка, а жменя лушпиння.

Бо вся його радість замикалась на тому, як його… Гіацинтові.

— А Катька потім до мене тихенько підійшла. Каже: я тобі ще дещо хочу… І пакета цього втеліщила!

Миколка  поклав   шоколадку   знов   до   кишені,   але   раптом   щось   згадав   і схаменувся:

— Ой! А шоколадку віддай, каже, своєму Найді! Ну, він же у тебе теж солдат! Прикинь, ім’я твоє пам’ятає! Шоколадку? Чисто дівчачі химери: справжньому воякові замість смачної кісточки – цукерку!

Якби Катька тоді, в поєдинкові, його, можна сказати, солдата, не порівняла з безпородним котом, Найда був би тепер навіть радий. А так… Утім, хай уже! Згадала, привітала, пам’ятає, як звати!.. І за те спасибі, що хоч не квітка!

— Коротше,   вдома   з’їси!   —  Миколка  поплескав   себе   по   кишені   з шоколадкою. — Захочеш — зі мною поділишся, а ні — то я все одно вже кращий дарунок маю!..

Любовно загорнув над вазончиком целофан.

— Бігом, Найдо, в Халабуду: йому ж, мабуть, холодно!

Відтоді їх стало троє. Найда, Миколка і Гіацинт.

Миколка  навіть   поливав   Гіацинта   в   один   і   той   самий   час.   За   кожним дзвінком   халабудного   будильника,   якого   колись   знайшли   на   пустирищі, відчистили, й він, мов у віддяку, почав іти. А   вечорами,   після   розмови   про   майбутнє   військо,  Миколка  несміливо заводив іншої:

— Як думаєш, чого вона мені, той… Вирішила подарувати?.. Ще й таку гарнющу квітку?

— Прикинь, і нічого їй, що інші від мене одвертаються!..

— А   вона   нічо,   та  Катька,   га?..  Може,   і   я   їй   трохи,   той?..   Ну, подобаюсь? Як думаєш?  …Це ж мені ще ніколи ніхто ніде нічого, а тут — таке!..

Потім неодмінно відкопував із кутка Халабуди слоїка з їхніми чесними заробітками. Там були і копійки, і гривні. Струшував скляною посудиною і впевнено промовляв:

— Ох,   коли   вже   та  Училка  оголосить   про   дівчаче   Свято?   Бо   тут набереться  на та-а-аки-и-ий Гостинець!.. Вони думають, я бомж, а я Катьці щось та-а-аке-е-е викуплю, яке нікому й не снилось! Ану підказуй: що можна  подарувати дівчині?..

— …А кросівки? Ну, трохи відкладаються, подумаєш!

Чікси тепер не відчувалось навіть у його мовчанні. Найда   не   ревнував.   Ну,   хіба   що   тро-о-ошечки.   Може,   на   якихось півхвоста! Ба, навіть менше: на чверть кінчика вуха, підступно відкушеного кицькою Анхвісою. Та й то — ні. Бо, виявляється, дуже приємно бачити Миколку щасливим і замріяним. Це ж майбутній військовій службі, здається, не завадить?

ПРИМИРЕННЯ

Найда   з  Миколкою  так   ловко   пристосувались   цупити   в   Товстухи   з-під носа кицьчині обіди, а вони, ті обіди, були завше такими смачнющими, що хлопчик із собакою стали втрачати пильність. Якось   вони   так   захопились   —   уже   другою   —   мисочкою   відвареного м’яска, що проґавили, як із-за огорожі покрадьки висунуласьтовстуха.

— Ах он воно що!.. Хва-а-айно, хлопчику, хва-а-а-айно! — заспівала знайомим голосом. — А я тут хвілосохвствую, від чого ж це моя Анхвісочка худне й марніє вже третій день!..

Найда  з  Миколкою  вже   мали   дременути,   щоб   аж   закуріло.   Але товстушина   п’ятірня   мертвою   хваткою   трималась   за   Миколчину   курточку.Хлопчик не смикався, бо курточка була благенькою і могла ось-ось порватись, а   Найда,   хоч   як   раптово   занило   йому   надкушене   Анхвісою   вухо,   не   міг покинути господаря в біді.

— Тьотю,   вибачте,   ми   більше   не   бу-у-удем!..   —   доводиться принижуватись Миколці.

— Та я вже третій день через вікно спостерігаю за вашим «більше не будем»!.. Так ніяких хвінансів не хватить! Що, вчорашня рибка-хвіш до смаку припала, хіба нє?

— Дуже! — звів на тітку щирі очі Миколка.

— А сьогоднішні хврикадельки?

— Ще… не розсмакував!.. — знайшовся Миколка і проковтнув слинку.

Товстуха   здивовано   вмовкла.   Анхвіса   ж   ліниво   розтулила   свої   зелені балухи.

—  Ану, ходімо, ішскудпику, зі мною, зараз усе розпробуємо і розсмакуємо!

Товстуха, цупко тримаючи Миколчиму курточку, потягла хлопця до Будиночка.

— Ти ж, Анхвісочко, погуляй надворі, тобі не можна знервуватись!

— Тьоть, ну, пустіть, тьотю!.. — марно впирається Миколка.

Найда поплуганився слідом.

Товстуха   заштовхала  Миколку  в   будиночок.   Спересердя   навіть   не помітила, що за її рожево-ковбасними ногами вскочив і стривожений Найда. Зачинила двері зсередини.

Найда   у   розпачі   забився   під   шафу:   все,   вона   пустить   хлопчика   на переробку! Наробить «хваршу» і півроку годуватиме ним Анхвісу!!!

— А   тепер   признавайся,   чого   об’їдаєте   мою   кицьку,   —   Товстуха дістала з шафки ножа. Таки мститись! А якби ще знала, що Найда з Миколкою обкрадають кицьку, гай-гай, відколи?!.

—Ви що, голодні?

—Ні, — опустив очі Миколка.

—А що ви їсте?

—«Фанту»,   «Мівіну»…   Вони   дуже   добрі,   але…   Ваша   риба   —добріша!..

— Добріша, кажеш? — Товстуха чогось шукає в миснику. Якоїсь біди на їхні з Миколкою голови!

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21