Миколчині історії
Марина Павленко
Таки добре, що та скажена кицька зосталась надворі. Отже, ніхто не завадить Найді зараз піти в атаку на Товстуху. Доведеться мужньо пускати в хід гострі собачі зуби! Не гинути ж майбутнім воякам отак безславно!
— А мама хіба не добре варить? — допитувалась Товстуха, тарабанячи посудом.
— Добре! — Миколка, як справжній козак, стоїть за маму горою!
— Коли-не-коли, еге ж? — Товстуха попала «в точку», і Миколка похнюплено вмовк.
— Ех, ви! «Хванти», «мівіни»! Не могли по-доброму попросити?
Найда вже зовсім готовий був нападати, але помітив, що Товстуха наливає в тарілки гарячого супу, ставить одну перед Миколкою, другу, меншечку — під стіл
—Де той твій собачка? Хай прийде, поїсть!
Пес насторожився. Востаннє перед смертю нагодувати хоче, чи що? Обережно висунувся зі сховку.
—О, та він тут, під шахвою! Іди сюди, обідай! Думаєте, я безсердечна?Хіба не бачу, що голодні? І ти, і твій сухоребрий песик! —
Жінка нарізала йпоклала перед Миколкою ще й ковбаси: — їж, пригощайся!
Миколка глянув на ковбасу, тоді на собаку. Товстуха піймала той погляд, кинула і Найді кружечок.
Поки Найда з Миколкою спорожнювали миски, Товстуха вийшла і повернулась уже з кицькою на руках.
— Я ж, дитино, хвора самотня жінка! — лагідно погладила готового до захисту Найду. — Нікого на світі не маю, крім оцеї Анхвісочки! — погладила й кицьку.
Тут Найда розумів товстуху: у нього теж не було нікого, крім «оцього» Миколки.
— Колись відібрала її в сусідів: хотіли втопити, бо нібито лазила по столах і збитки робила!
Тут Найда розумів Анхвісу: його ж самого топили, і теж його порятувала Миколчина добра душа.
— Знаєте, було, як ото у вірші Івана Хвранка: «Плакала киця на кухні, аж їй очиці попухли! Кухар сметанку злизав, на мене, кицуню, сказав!..» — поцілувала Анхвісине вушко. — Голодне було, то й крало, хіба ж я не розумію? А як вона у мене сита — не те, що красти, і дивитись на їжу часом не хоче!..
Атож, це Найда з Миколкою помітили!..
— Ради неї всім жертвую! Сама не з’їм — Анхвісочку нагодую!
При цих словах Найда з Миколкою трохи недовірливо поглянули на товстуху й одне на одного.
— Я ж ради неї, конхветочки, все! Всю пенсію свою!.. — знову поцілувала Анхвісу.
Ті котячі ніжності! Вже хоч би не за їжею, бо навіть смачна ковбаса може Найді вернутися!
— Спасибі вам! — одсуває порожню тарілку врешті й Миколка. — Дуже смачно, прощайте!
— Гав! — прощально лизнувши мисочку, поспішив за господарем і Найда.
— Чого ж це — «прощайте»? — підхопилася Товстуха. — А до мене вечеряти? Найда з Миколкою від несподіванки стали в дверях і не знали, що сказати. Анхвіса теж здивовано і трохи зверхньо (треба ж уміти так дивитись: знизу вгору, а погляд — наче з високого трону!) глянула на непроханихгостей. Тоді розвернулась і пішла спати на диван. А Найда що? Найда нічого: якби не кликали, триста років йому потрібна Анхвісина хата!
— Або снідати чи обідати? Хоч у вихідні? — співала тітка.
Найда з Миколкою здвигнули плечима й перезирнулись. Справді, чого б і ні? Це ж краще, ніж красти з-під штахетів?
— Ну, якщо просите… То часом… можна! ~ з гідністю відповів Миколка. От який він у Найди розумний і чемний!
— Ну і гаразд! — просяяла Товстуха. — Моя бабуся колись у голодовку без хліба вмерли, то я оце мовби їй даю, – додала вже сумно.
О, Найда це розумів: і самому не раз…
— Постривайте, в мене ще у бухветі щось є!
— Товстуха натоптала Миколчині кишені печивом. Потім радо покотилась їх проводжати. І добре, що взялась провести, бо з того всього Найда й Миколка були б осоромились. Рушили- бо спершу до звичної дірки в тину. А не до хвіртки!..
СВЯТО ПЕРШОГО СНІГУ
Сніг! Навіть Найда знудився за цим дуже білим, ледь мокруватим пухом! Аж самому смішно: раптом здалося, що Сніг пахне… конваліями! Ні-ні, в містечку найдрібніше цуценя знає, що квіти Найді завше відгонять милом. Але конвалії…
Колись давно, років два чи й три тому, в час буяння конвалій він народився… То був короткий проміжок якогось туманного блаженного сну. Поки все не обірвалося раптовим розставанням з Мамою і зануренням у мало не смертельне багно… Відколи Миколка порятував Найду, конвалії більше якось не стрічались, але вони завжди жили в Найдиних снах.
Сніг навіть схожий на конвалії! Маленькі дзвіночки-горошинки, які сипались із неба, мов потовчені кульки пінопласту з поламаних упаковок від усяких телевізорів на Смітнику! Тю, це що, Найду потягло на романтику? Втім, сьогодні можна, бо ж —Сніг!
Найда бігав, підстрибував, лизькав сніжинки і все косив око на школу. Скоро буде перерва, і двері випустять Миколку.
Миколка тепер мало не щодня ходить у ту свою школу. Найда вже й змирився: гаразд, хай уже, хлопця на ланцюг не посадиш!.. Хоче писати свої, точніше, Училчині контрольні — хіба ж Найда його зубами триматиме? Зрештою, та Училка… може, вона й непогана?..
Аж ось і дзвінок! Шкільні двері вибухають цілим салютом школярні… Ох, та що це знов за котячі ніжності: Найда хотів сказати — хлопців і дівчат, або — хлопців і чікс!
Джерело:
“ Миколчині історії”
Марина Павленко
Видавництво: “ Навчальна книга – Богдан
м. Тернопіль, 2015 р.