Миколчині історії
Марина Павленко
Вони вже мали вибиратися — чорним ходом, тобто через колись глуху, а нині всуціль діряву задню стіну, — аж тут Миколка ненароком наступив на граблі, які дивом уціліли після «гостьових» атак. Вони дзвінко торохнули його по лобі.
Миколка сердито вилаявся «йолками-палками» й вітчимом. Але, почухуючи лоба, таки потягнув реманент за собою. Покинеш — однак пропаде.
Найда ж тим часом, як навмисне, заплутався в старому ганчір’ї.
— Гайда, бо зараз тут нам і кришка! — нетерпляче виплутував собаку Миколка.
Тюль! Старий пожовклий тюль теж із хтозна-яких часів!
— Ти гля, ще й не зовсім дірявий! — звільнивши песика, Миколка став хутко намотувати знахідку на граблі.
Найда й сам не любив, щоб добро пропадало. Хоч у халабуді вікон і нема, є тільки отвір, який засувається шматком фанери.
— Це ж не на вікна, дурненький! — Миколка взяв сувій під пахву, одхилив дошку й ступив у бік Яру. – Хватку зробимо! Всі карасі будуть наші!
О, який розумний у Найди Миколка!
Миколка виявився не просто розумним, а розумнющим. Із вербових гілок і держака від граблів зробив прекрасну хватку. Встановив її трохи бокаса там, де течія Болотянки найсильніша.
Сам став вище за течією, Найду ж послав на протилежний бік:
— Найдо, голос!
І поки Найда підганяв рибу гучним гавкотом, хлопчик час від часу вихоплював хватку і все, що в неї потрапляло, викидав на берег.
Є!!! Врешті-решт з-поміж прогнилого листя, мулу й купи драного целофану дечого понавибирали: у відерці веселим блиском висяювала дрібна мулька і скидалися п’ять малесеньких окунців.
— Найдо, лапу! Другу! хлопчик радісно плеснув собаку по слухняно простягнутих лапах. — Прикинь! Я знав, що в Болотянці риба таки водиться!!!
Ну і розумний же Найдин Миколка!!!
У керогазі не тільки давно не було гасу — від нього взагалі лишилась сама арматура, тож він служив Миколці та Найді зручною підставкою для старої сковорідки над вогнищем.
Найда, звісно, вже давно проковтнув би рибку й сирою. Але, нетерпляче витанцьовуючи, дожидався, поки Миколка її посмажить. Щоб — «за компанію».
Потім — терпляче ждав, поки хлопчик поділить страву навпіл.
Навіть нечищена мулька виявилась добрезною. Окунці трохи колючі й деркі, але теж – кігтики оближеш!
Не знати, як Миколка (крім половини риби, він оддав Найді ще й клапті луски, хвости і плавці), а Найда їх іще з десяток умолотив би!
Того вечора всі, хто проходив не дуже далеко від пустирища, могли побачити ледь прозорий димок, який сочився над схованою від усіх у дерезі халабудою. І здивуватись, занюхавши апетитний запах смаженої риби.
УРАГАН
Взагалі-то, Найда хотів побігти аж у хату. Але ще здалеку внюхав: там зараз тільки Вітчим, отже, заходити не варто. Як мовив Миколка, діло принципу: поклявся з вітчимом наодинці не стикатись, навіть коли здихатиме. Та й небезпечно це. Але й у подвір’ї не можна лишатись!!!
Найда метався туди-сюди. В кущі? На грушу? Під столика, що біля груші?..
Кудись треба сховатись, кудись треба сховатись, кудись треба сховатись!!!
Найда й сам не годен пояснити, чому це раптом його щось наче погнало геть із халабуди.
Просто все навколо мовби казало Найді: «Тікай!» — і він кинувся з усіх лап, заманюючи за собою Миколку.
Хлопчик неабияк розсердився. Він якраз мав дуже нагальну роботу — зводив підпорну стінку для Халабуди: цими днями на Пустирище вивезли цілу купу битої цегли. Глини тут і так повно: не лінуйся тільки гребти. Хоч цемент, звісно, краще!
І піску вдосталь. Колотив глину з піском у старому погнутому відрі й мурував. Щоб — на віки.
Миколка сердився, але за собакою — пішов. Бо знав, що Найда ніколи не кличе просто так.
У сарай!!! Найда вивіркою заскочив у щілину й уже звідти гарчанням скомандував господареві зайти слідом.
Миколка слухняно зайшов у рипучі двері й звично замкнув їх за собою:
хто зна, яка планета може найти, крім Найди, ще й на вітчима.
— Якщо ти вже мене сюди приволік, пошукаю щось для нашої халабуди! — Миколка, зітхнувши, приступив до ревізії сарайного мотлоху — Поможеш?
Та Найді було геть не до мотлоху й не до облаштування халабуди!
«Рятуйся!» — кричала йому раптова тиша, яка запала надворі (не чути було навіть горобців).
«Рятуйся!» — беззвучно пульсувало густе сарайне павутиння, чомусь напружене, мовби високовольтні дроти над вулицею.
«Рятуйся!» — в паніці вирувала сарайна мишва, яка з усіх сил заривалася в землю, аж та ворушилась і ніби дихала.
«Щось має статись, щось має статись, щось має статись!» — гупало навколо, гупало в Найдиній голові, гупало єдиним, спільним для всього живого серцем.
І сталось.
Спочатку різко потемніло, наче вони сиділи не в сараї, а десь у підземеллі.
Принишклий сарай раптом стрепенувся і зазвучав: страшно зарипіли його стіни від сильнющого вітру, загуркотів дах під суцільною зливою небесної води.
— Заманив сюди, тепер нам тут і гаплик! — видихнув Миколка поблідлими вустами. А може, він і гукав, просто крізь шум грози почути його було неможливо.
Джерело:
“ Миколчині історії”
Марина Павленко
Видавництво: “ Навчальна книга – Богдан
м. Тернопіль, 2015 р.