Миколчині історії

Марина Павленко

Щілини в сараї завивали тужливіше, ніж ціла зграя диких псів.

Коли ж із даху почало зривати толь, а стіни захитались, хлопчик рвонувся до дверей.

Щойно він зняв защібку, двері з гуркотом відчинились.

Надворі   робилося   щось  жахливе:   з  чорно-зеленого   неба   валив  дощовий потік. Ревів шалений вітрисько і мало не до землі гнув дерева. Літали шматки шиферу, чувся гуркіт каміння, дзвін побитого скла…

Ураган якийсь, чи що? – намагався перекричати бурю Миколка. — Найдо, або  ми   валимо звідси, або  нас   тут завалить!!!

Проте   навіть   зараз   хлопчик   не   захотів   бігти   до   хати.   Бо   принцип   є принцип, та й вітчим — це ще один добрячий кінець світу.

— В туалет!!! — схопився Миколка за рятівну думку.

Справді,   якщо   сараєм   термесувало,   наче   контейнером   над   кузовом сміттєзбиральної   машини,   то   прямокутничок   дощаного   туалету   коливався тільки трохи: як ото хватка серед мирної річкової течії.

— У-у-у-у-у!  –  завив Найда й учепився Миколці за штанину. Чогось йому зовсім не хотілось, щоб хлоп’як ховався в туалеті.

— Тьху, з тобою разом! — сплюнув  Миколка,  але погодився: Найда просто так не затримує.

— Щойно  Миколка  натужно прихилив і знову защіпнув сарайні двері, як у них із того боку гухнуло чимось важким.

Навколо зашуміло, загуркотіло й загуло ще дужче. Миколка з Найдою забилися в напівпорожню загорожу для вугілля і мало

не зарились у чорний попіл. Дрижали і зойкали від кожного удару.

Коли все стихло, виповзли на подвір’я.

І вжахнулися.

Кругом по кісточки стояла каламутна піниста вода.

Одна половина груші була відчахнута, гілля розкидане.

Столика, що під грушею, розтрощено на друзки.

Вікна   у   хаті   повибивані:   як   одного   разу   після   п’яної   бійки   Вітчима   з гостювальниками.

Усе подвір’я — в смітті, битому склі, трісках, у шматках толю, бляхи і шиферу.

А на місці туалету… Лиш дерев’яна підлога — з діркою посередині!!! Ні стін, ані даху нема й близько!!!

Найда вже чекав похвали від хазяїна: як-не-як, а той вцілів саме завдяки собаці!!!

Натомість Миколка зненацька звереснув про інше:

— Моя мама!!! Найдо, шукати маму!!!

Миколчину маму й справді варто шукати. Вона часом давала Миколці їсти.

Вона колись купила йому кросівки — оці, що хлопчик ходить у них і зараз. А ще вечорами, як гості розходились, або після сварки з вітчимом, або після того, як сильно Миколку за віщось лаяла, — після таких оказій мама іноді обіймала сина й казала:

— Ти ж єдина моя кровиночка!

При цьому вона пускала сльози.

Найда в таких випадках завжди скрипів зубами і вважав, що ці сльози — крокодилячі. Хоч ніколи не бачив крокодилів і не має зеленого поняття, які вони.

А Миколка в таких випадках завжди тішився, мов дитина. Бо ні від кого не чув таких лагідних і жалісливих слів.  Миколка  ж не знає, що Найда міг би сказати про нього в сто разів краще — якби тільки вмів говорити!..

Утім, хлопчикова мама вже бігла в подвір’я — жива і здорова.  Миколка щасливо кинувся їй назустріч.

Вона   ж   спершу   оглянула   руйнування   й   побідкалась   над   розбитими шибками та понищеним туалетом. Потім побігла перевіряти, чи живий вітчим.

Той виявився живим і здоровим. Ба, проспавши, геть і не чув Урагану й тепер не міг уторопати, що відбувається.

Аж тоді вона вернулась до Миколки, пустила сльозу й сказала:

— Моя кровиночко!

Найди Миколчина мама, звісно, не завважила. Втім, вона й до цього ніколи його не помічала.

Ураган пройшов якось наче смугою: тут — потрощено, а поруч — мов косою відрізало: усе на місці. Лише брудні потоки під ногами.

Пустирище майже ціле, а від халабуди  —  дошки на дошці не лишилось.

Ось тобі й опорна стінка навіки!

— Гав!  — підбадьорює  Миколку   Найда,  струшуючи з  лап  грязюку. Відбудуємо,   тобто   ще   краще   зробим!   Он,   мовляв,   стільки   свіженького будматеріалу   валяється!   Хтозна,   може,   Ураганом   і   цементу   звідкись притаскало?..

Проте Миколка й не журиться. Навпаки, радіє:

— А ти, Найдо, в мене — козак! Це ж якби ти не той… То ми були б, той… Той, ми зовсім… не були б!.. Коротше, дай п’ять!..

І хлопчик радісно плескає Найду по простягнутих лапах.

ТОВСТУХА

Це Найда перший помітив Товстуху. Точніше,   спочатку   він   побачив   Товстушину   кицьку,   яка   сиділа   на штахетній огорожі, наче так і треба.

Тобто   насамперед   він  занюхав  кицьчин   запах.   Ковбаса   плюс   пральний порошок: ох, і «букет»!

Кицька й сама була, як ковбаса з порошком. Рожевий писочок та біленькі зубки   —   мов   шматочок   ніжної   вареної   ковбаски   з   краплинками   сала.   Наче пральний порошок — сніжно-розсипчаста шубка.

До білого Найда взагалі ставився з осторогою. Біле — це зневага до всього сущого,   до   всього,   іцо   бігає   Вулицями,   нюшить   по   смітниках   і   ночує   під халабудами на пустирищах.

А тут ще й — кицька!

І сидить непорушно, мовби не собака оце біжить попід штахетами, а котиться вітром якийсь нещасний порожній пакет!

Найда обурився й уже хотів було гавкнути, аби хоч трохи сполохати цю самозакохану пишноту. Як раптом із дворика проспівало:

— Анхві-і-ісо! Обі-і-ідати! Свіжесеньке риб’яче хвіле!

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.6 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:
“ Миколчині історії”
Марина Павленко
Видавництво: “ Навчальна книга – Богдан
м. Тернопіль, 2015 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: