Миколчині історії
Марина Павленко
Щілини в сараї завивали тужливіше, ніж ціла зграя диких псів.
Коли ж із даху почало зривати толь, а стіни захитались, хлопчик рвонувся до дверей.
Щойно він зняв защібку, двері з гуркотом відчинились.
Надворі робилося щось жахливе: з чорно-зеленого неба валив дощовий потік. Ревів шалений вітрисько і мало не до землі гнув дерева. Літали шматки шиферу, чувся гуркіт каміння, дзвін побитого скла…
Ураган якийсь, чи що? – намагався перекричати бурю Миколка. — Найдо, або ми валимо звідси, або нас тут завалить!!!
Проте навіть зараз хлопчик не захотів бігти до хати. Бо принцип є принцип, та й вітчим — це ще один добрячий кінець світу.
— В туалет!!! — схопився Миколка за рятівну думку.
Справді, якщо сараєм термесувало, наче контейнером над кузовом сміттєзбиральної машини, то прямокутничок дощаного туалету коливався тільки трохи: як ото хватка серед мирної річкової течії.
— У-у-у-у-у! – завив Найда й учепився Миколці за штанину. Чогось йому зовсім не хотілось, щоб хлоп’як ховався в туалеті.
— Тьху, з тобою разом! — сплюнув Миколка, але погодився: Найда просто так не затримує.
— Щойно Миколка натужно прихилив і знову защіпнув сарайні двері, як у них із того боку гухнуло чимось важким.
Навколо зашуміло, загуркотіло й загуло ще дужче. Миколка з Найдою забилися в напівпорожню загорожу для вугілля і мало
не зарились у чорний попіл. Дрижали і зойкали від кожного удару.
Коли все стихло, виповзли на подвір’я.
І вжахнулися.
Кругом по кісточки стояла каламутна піниста вода.
Одна половина груші була відчахнута, гілля розкидане.
Столика, що під грушею, розтрощено на друзки.
Вікна у хаті повибивані: як одного разу після п’яної бійки Вітчима з гостювальниками.
Усе подвір’я — в смітті, битому склі, трісках, у шматках толю, бляхи і шиферу.
А на місці туалету… Лиш дерев’яна підлога — з діркою посередині!!! Ні стін, ані даху нема й близько!!!
Найда вже чекав похвали від хазяїна: як-не-як, а той вцілів саме завдяки собаці!!!
Натомість Миколка зненацька звереснув про інше:
— Моя мама!!! Найдо, шукати маму!!!
Миколчину маму й справді варто шукати. Вона часом давала Миколці їсти.
Вона колись купила йому кросівки — оці, що хлопчик ходить у них і зараз. А ще вечорами, як гості розходились, або після сварки з вітчимом, або після того, як сильно Миколку за віщось лаяла, — після таких оказій мама іноді обіймала сина й казала:
— Ти ж єдина моя кровиночка!
При цьому вона пускала сльози.
Найда в таких випадках завжди скрипів зубами і вважав, що ці сльози — крокодилячі. Хоч ніколи не бачив крокодилів і не має зеленого поняття, які вони.
А Миколка в таких випадках завжди тішився, мов дитина. Бо ні від кого не чув таких лагідних і жалісливих слів. Миколка ж не знає, що Найда міг би сказати про нього в сто разів краще — якби тільки вмів говорити!..
Утім, хлопчикова мама вже бігла в подвір’я — жива і здорова. Миколка щасливо кинувся їй назустріч.
Вона ж спершу оглянула руйнування й побідкалась над розбитими шибками та понищеним туалетом. Потім побігла перевіряти, чи живий вітчим.
Той виявився живим і здоровим. Ба, проспавши, геть і не чув Урагану й тепер не міг уторопати, що відбувається.
Аж тоді вона вернулась до Миколки, пустила сльозу й сказала:
— Моя кровиночко!
Найди Миколчина мама, звісно, не завважила. Втім, вона й до цього ніколи його не помічала.
Ураган пройшов якось наче смугою: тут — потрощено, а поруч — мов косою відрізало: усе на місці. Лише брудні потоки під ногами.
Пустирище майже ціле, а від халабуди — дошки на дошці не лишилось.
Ось тобі й опорна стінка навіки!
— Гав! — підбадьорює Миколку Найда, струшуючи з лап грязюку. Відбудуємо, тобто ще краще зробим! Он, мовляв, стільки свіженького будматеріалу валяється! Хтозна, може, Ураганом і цементу звідкись притаскало?..
Проте Миколка й не журиться. Навпаки, радіє:
— А ти, Найдо, в мене — козак! Це ж якби ти не той… То ми були б, той… Той, ми зовсім… не були б!.. Коротше, дай п’ять!..
І хлопчик радісно плескає Найду по простягнутих лапах.
ТОВСТУХА
Це Найда перший помітив Товстуху. Точніше, спочатку він побачив Товстушину кицьку, яка сиділа на штахетній огорожі, наче так і треба.
Тобто насамперед він занюхав кицьчин запах. Ковбаса плюс пральний порошок: ох, і «букет»!
Кицька й сама була, як ковбаса з порошком. Рожевий писочок та біленькі зубки — мов шматочок ніжної вареної ковбаски з краплинками сала. Наче пральний порошок — сніжно-розсипчаста шубка.
До білого Найда взагалі ставився з осторогою. Біле — це зневага до всього сущого, до всього, іцо бігає Вулицями, нюшить по смітниках і ночує під халабудами на пустирищах.
А тут ще й — кицька!
І сидить непорушно, мовби не собака оце біжить попід штахетами, а котиться вітром якийсь нещасний порожній пакет!
Найда обурився й уже хотів було гавкнути, аби хоч трохи сполохати цю самозакохану пишноту. Як раптом із дворика проспівало:
— Анхві-і-ісо! Обі-і-ідати! Свіжесеньке риб’яче хвіле!
Джерело:
“ Миколчині історії”
Марина Павленко
Видавництво: “ Навчальна книга – Богдан
м. Тернопіль, 2015 р.