Миколчині історії

Марина Павленко

Важче було добиратись до поля. Для цього  Миколка  з Найдою мусили розпитувати людей. Хлопчикові довелося мобілізувати всю свою вихованість, а ще — чисто розвідницьку кмітливість. Починав-бо Миколка з того, що просив напитися, чи — з балачок про погоду або про здоров’я. Один дідок повідав їм, що   й   сам   у   дитинстві   грався   в   тому   танкові.   Хоч   навряд   чи   від   нього   що лишилось: давно вже, мабуть, розтягли на метал.

До заповітного місця треба вийти на околицю, вздовж річечки перетнути отой   невеличкий   хутір,   обігнути   ставок,   і   ґрунтівка   виведе   через   поле   й лісосмугу прямісінько на «об’єкт».

За   село  вибралися   швидко,  а   от   стежка  вздовж   річечки   виявилась   із «сюрпризами».

Насамперед насторожували ще одні «об’єкти»: майже незнайомі, ходячі й лежачі корови. Ці загадкові істоти начебто були зайняті лише своєю нібито смачною травою (деякі, правда, стояли по коліна у річці й нібито пили воду). Насправді ж усі вони дуже підозріло кліпали віястими булькатими очима на Миколку та Найду. І тримали напоготові свої роги.

Нарешті Миколка по-розвідницьки помітив, що крутий вигин річки можна скоротити,   якщо   рушити   навпрошки,   через   луг.   Але   чим   далі,   тим   вищими лопухами і ще якимись гандрабатими луговими рослинами той луг заступався.

І все м’якшою ставала земля під ногами-лапами. Що вже казати про цілі хмари мушви, які, мабуть, готуючись до якихось осінніх відльотів у вирій, купчились над лугом і забивали очі та ніздрі!..

Може,   спробувати   протилежним,   вищим  берегом?   З  того   боку   чепурно гніздились на узгір’ї хатки й кучерявилися донизу городи і садки.

Але як туди потрапити? Річка наче й вузька, проте — не перескочиш! Нарешті  надибали   кладочку:  дошка  за   дошкою,  набиті  на  палі.  Сюдою можуть переходити хіба якісь невагомі привиди!

Навіть Найда з острахом позирав на цей непевний місточок.  Миколка  ж узагалі побоювався: ні, не впасти — купався в рідній Болотянці й серед жовтня,але чи не водяться в цій воді, наприклад, крокодили?

Так склалося, що  Миколка  пропустив у школі ті уроки, де йшлося про річкових мешканців. Болотянку вони з Найдою знали, як свої п’ять пальців ічотири лапи, а тут… Ці шалені очерети на обох берегах можуть ховати кого завгодно!

Першим   пішов   Найда:   зелених   хижаків   не   боявся.   Бачив   не   раз,   як крокодилячі сльози пускала Миколчина мама: вони моментально висихали й спокійнісінько   переходили   в   мамину   байдужість   і   навіть   сміх.   Ані   чим серйозним вони абсолютно не загрожували!

Дошки   під   Найдою   добряче   хитались,   поки   він   нарешті   благополучно зістрибнув на тверде.Миколці довелось важче. Кожна його спроба закінчувалась угинанням і скрипом вутлого місточка.

Найда вистрибував і вигавкував бадьорі заклики, але господар застряг натому боці!

Нарешті Миколка додумався знайти якогось дрючка і, впираючись ним у дно, кладочку таки здолав.

Саме так, напевно, чинили і справжні розвідники.

Але   недовго   насолоджувалися   чистою   стежкою   серед   ще   зелених прибережних   трав.   Згори,   від   чепурних   хутірських   садиб,   до   Миколки   з Найдою вже з дзвінким гавкотом гналися хазяйські собаки. Найда, звичайно, не страхополох, але він один, а їх — цілих троє! Миколка ж злякався, іцо їх сприймуть за злодіїв: тоді не тільки від псів перепаде, а й від господарів!

Миколці   й   Найді   нічого   не   зоставалось,   як   ушкварити   спочатку   назад стежкою, потім — під гору грудками-полями і, аж зробивши величезний гак, обминути небезпечний хутірець.Що ж, справжнім розвідникам доводиться, мабуть, переживати й таке.

Коли   внизу   прослався   довгожданий   і   дуже   широченний   ставок,   знявся такий вітрисько, що в Миколки зірвало з голови картуза. Марно пес доганяв: картуз важким чорним птахом телепнувся на воду.

— Найдо, взяти! — скомандував хлопчик.

Що ж, розвідник є розвідник: Найда мусив кидатись у вируючі хвилі. Як- не-як, а в Миколки цей картуз — і літній, і зимовий!Після недовгої боротьби зі стихією картуз таки було впіймано й доставлено власникові.

Ставок уже майже минули, коли сухе спохмурніле небо — отак, просто собі посеред осені — стали нахабно пронизувати грім та блискавиці.Найда   з  Миколкою  б   і   не   злякались   —   якби   вже   не   пережили   колись урагану.

Тож тепер не знали, куди бігти: назад (однак дід казав, що танка, мабуть, вже нема) чи вперед, до мети.

Довелося   бігти   таки   до   мети:   ззаду,   в   очеретах,   Найда   помітив   двох мисливців. Сиділи на траві й чистили-перезаряджали рушниці. Хоч Найда з Миколкою збиралися служити в контактній, чи то пак контрактній армії, зброя ніколи їм не подобалась.  Зброя пахла чимось дуже страшним,  а Миколка  з Найдою будуть охоронцями, а не нападниками.

Мисливцям, звісно, зараз не до майбутніх вояків: у заростях повно диких качок. Проте ліпше не ризикувати! Коли на обрії нарешті з’явився «об’єкт», громи вже подаленіли. Це вітрова робота, хоч сам він досі метався по полю скаженим псом.Ішли знов ріллею: аж ген попереду прослалась неорана горбиста ділянка — місце бою.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.6 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:
“ Миколчині історії”
Марина Павленко
Видавництво: “ Навчальна книга – Богдан
м. Тернопіль, 2015 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: