TOU

Микита Кожум’яка

Олександр Олесь

КАРТИНА 1

Палац князя

ДІВЧИНА. Сумний наш князь, сумний наш князь, лягли йому на чоло хмари, не­наче ждуть нас знов удари, неначе знов орда знялась…

КНЯГИНЯ. Ах, я так серцем не боліла, коли орда в степах кипіла, і князь з ме­чем і на коні літав орлом між ворогами, а кров червоними квітками цвіла на ди­кім буряні. Тепер же я горю в огні – не­вже віддати мушу змію дочку мою, красу, надію, сама її згубити мушу?..

ДІВЧИНА. Лишіть!.. Послухайте мене: ще, може, лихо і мине, ще, може, зна­йдеться в державі юнак хоробрий, моло­дий, що й сам повернеться у славі і всла­вить трон ваш золотий. Хай змій віки уже лютує – всьому на світі край свій є… Княгине! Серце моє чує, що змія лицар той уб’є!

КНЯГИНЯ. Покинь свої химерні мрії і в очі правді подивись: прийшла черга – і смерть надії, і не змагайся, і корись… Отак колись черга настане, і згину я, і згинеш ти…

ДІВЧИНА. Чому ж увесь народ не вста­не страшного ката розп’ясти?! Хай має він залізні руки, хай має безліч він голів, не­хай страшні народні муки – а ще страш­ніш народний гнів!

КНЯГИНЯ. Мовчи… Бо й стіни мають вуха!.. І що, коли нас змій підслухав – удвох загинем в одну мить!

ДІВЧИНА. Ах, в серці кров моя кипить! Аби князівну врятувати, я б не боялась самострати…

КНЯГИНЯ. У тебе серце золоте… Мов­чи!.. Здається, хтось іде…

(Дівчина, побачивши на порозі князя, виходить)

КНЯЗЬ. Недобрі знов у тебе очі… Чому? Від сліз? Не спала ночі? Тому моя й жур­ба подвійна…

КНЯГИНЯ. Ні, князю мій! Ні, я спокійна. КНЯЗЬ. Спокійна ти… А де ж вона? КНЯГИНЯ. Сидить в задумі край вікна і в простір дивиться кудись… А очі слізь­ми налились…

КНЯЗЬ. Невже країна вся байдужа, не­вже у нас немає мужа, палкого серцем, молодого, який би зваживсь на двобій, невже не знайдеться нікого в державі на­шій молодій?

ДЖУРА (входить)

КНЯЗЬ. Що сталось, джуро? Чийсь го­нець?

ДЖУРА. Атож! Від змія посланець. КНЯЗЬ (до княгині) Іди собі в свої покої! КНЯГИНЯ. Ах, не минути долі злої!., (ви­ходить)

КНЯЗЬ. Хм! Посланець?.. Від змія… Клич!

ДЖУРА. Такий він чорний, як та ніч!.. Та­кий зубатий та окатий…

КНЯЗЬ. Дарма!.. Іди, зови в палати!

ПОСЛАНЕЦЬ (входить) Наш пан, вели­кий володар, землі й самого пекла цар, прислав мене тобі сказати, що мусиш ти дочку віддати. Лишає він тобі три дні… Оце сказать звелів мені. А що мені сказа­ти пану – кажи, бо так я не відстану!..

КНЯЗЬ. За три дні відповідь я дам… Яку – твій пан почує сам.

ПОСЛАНЕЦЬ. Гляди, накличеш ще біду… Дивися сам… Так я піду! (вихо­дить)

КНЯЗЬ. Щоб нарешті ката-гада наш по­збавився народ, джуро, скликать воєвод! Нині ввечері нарада!

ДЖУРА. Воєводи у дворі ходять, радять­ся, міркують, а у змія на горі, кажуть, зранку бенкетують. (Пішов)

КНЯЗЬ. Відчуваючи зарані, що у них бен­кет останній!..

КНЯГИНЯ (входить) Що, пішов?

КНЯЗЬ. Пішов, здається.

КНЯГИНЯ. Як у мене серце б’ється! Що ж було тут – розкажи!

КНЯЗЬ. Та нічого… Залиши! Мусить бути те, що буде…

КНЯГИНЯ. Як горять у мене груди! Ке­лех випитий до дна… Вся отрута… (По­бачила князівну) Ах, вона!

КНЯЗІВНА (входить) Мамо, тату! Не жу­ріться! Ви навколо подивіться: смерть зливається з життям, розцвіт тут, зане­пад там… Хай я згину в пащі змія, та в мені живе надія, що загине й він колись, і потоки людських сліз згодом висохнуть росою…

КНЯГИНЯ. Доню, донечко, з тобою хтось навік розлучить нас… Чи ж коли наста­не час, що тебе побачу знову і голівоньку шовкову знов до серця притулю, чи, зне- можена журбою, тільки сльози розіллю, сиву голову схилю?

КНЯЗЬ. Ні, до зброї, до двобою! Зараз скличу воєвод і, коли вони, безсилі, схи­лять голови похилі, підійму я ввесь народ – або більше я не князь! Джуро, слухати наказ: всі столи єдвабом  ( Єдваб – коштовний шовк) вкрити, воєвод цю мить просити!

КАРТИНА 2

Велика світлиця в палатах князя. За столами сидять воєводи

КНЯЗЬ. Воєводи, в горі, в тузі вас, мої і слуги и друзі, скликав я на раду тут… Я не сам, увесь наш люд просить вас по­раду дати, як державу врятувати, як скрутити змія злість, бо він всіх нас пе­реїсть. Ви згадайте, скільки кращих воя­ків пропало в пащі, скільки в розквіті ді­вчат йде щороку з наших хат. За яку, ска­жіть, провину мусим ми платить данину? Защо кров з нас смокче змій? Воєводи, на двобій! Що черга дочці – байдуже, хай моя княгиня тужить, все дарма… Але не­волі мусим крикнути «Доволі!», досить нам зубів і лап! Хто не бореться, той раб!

1 – й ВОЄВОДА. Мусим ми скоритись долі – вітром гнеться й дуб у полі.

2 – ВОЄВОДА. Гнулись ми, та досить гнутись – час до вітру обернутись!..

3-й ВОЄВОДА. Правда! Час підставить груди: хай що буде, те і буде – мусить ста­тися двобій!

4 – й ВОЄВОДА. Хай загине лютий змій!

5 -й ВОЄВОДА. Мусить край настати змію!

КНЯЗЬ. Бачу, слухаю, радію. Але хто себе і зброю вкриє славою ясною?

(Тиша)

2 – й ВОЄВОДА. Що ж замовкли, люди до­брі? Є ж у нас борці хоробрі, їхні руки з криці куті і самі, як звірі, люті.

1 – й ВОЄВОДА. їхні руки, кажеш, з кри­ці!.. Чув я вже… Лиши дурниці, досить тих борців хвалити!.. Краще, де вони, вкажи ти – їх, на жаль, у нас немає…

ДЖУРА (входить). Дід там… Справу пильну має, хоче князю щось сказати.

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Олександр Олесь – дітям”
Олександр Олесь
Видавництво: “Апріорі”
м. Львів, 2010 р.

Залишити коментар

 

Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: