Мишеня Пік

Біанкі Віталій Валентинович

Як мишенятко стало мореплавцем
Діти пускали по річці човни.
Брат вирізав їх ножиком з товстих шматків соснової кори. А сестричка чіпляла вітрила з клаптиків тканини.
Для найбільшого човника знадобилася довга щогла.
– Треба з прямої гілки, – сказав брат, узяв ніж і пішов у кущі.
Раптом він закричав звідти:
– Миші, миші!
Сестричка кинулася до нього.
– Рубанув гілляку, – розповідав брат, – а вони як верескнуть! Ціла купа! Одна он сюди під корінь. Стривай, я її зараз…
Він перерубав ножиком корінь і витяг маленьке мишенятко.
– Ой, яке малесеньке! – здивувалася сестричка. – І жовтеньке! Хіба такі бувають?
– Це дике мишеня, – пояснив брат, – польове. У кожної породи своя назва, тільки я не знаю, як називається.
Аж тут мишеня відкрило рожевий ротик і писнуло.
– Пік! Воно каже, що його звуть Пік! – засміялася сестричка. – Дивись, як воно тремтить! Ой! Та у нього вушко у крові. Це ти його ножем поранив, коли діставав. Йому боляче.
– Все одно вб’ю його, – сердито сказав брат. – Я їх вбиваю: навіщо вони в нас хліб крадуть?
– Пусти його, – сказала сестричка, – воно маленьке!
Але хлопчик не хотів слухати.
– У річку закину, – сказав він і пішов до берега.
Дівчинка раптом здогадалася, як врятувати мишенятко.
– Стривай! – закричала вона братові. – Знаєш що? Посадимо його в наш найбільший човник, і нехай воно буде за пасажира!
На це брат погодився: все одно мишеня потоне в річці. А з живим пасажиром човник пустити цікаво.
Приладнали вітрила, посадили мишеня у човна і пустили за течією. Вітер підхопив човник і погнав його від берега.
Мишеня міцно вчепилося в суху кору і не ворушилося.
Діти махали йому руками з берега.
В цей час їх погукали додому. Вони ще бачили, як легкий кораблик на всіх вітрилах зник за поворотом ріки.
– Бідолашний маленький Пік! – казала дівчинка, коли вони поверталися додому. – Човник, напевно, перекине вітром, і Пік потоне.
Хлопчик мовчав. Він міркував, як би йому винищити всіх мишей у них в коморі.

Аварія на човні
А мишенятка несло та несло на легкому сосновому човнику. Вітер гнав його все далі від берега. Навколо хлюпалися високі хвилі. Річка була широка – ціле море для крихітного Піка.
Йому було всього два тижні від народження. Він не вмів ні їжу собі розшукати, ні ховатися від ворогів. Того дня миша-мама уперше вивела своїх дитинчат з гнізда – погуляти. Вона саме годувала їх своїм молоком, коли хлопчик налякав усе мишаче сімейство.
Пік був ще сосунцем. Діти недобре пожартували з нього. Краще б вони просто вбили його, ніж пускати самого, маленького і беззахисного, у таку небезпечну подорож.
Увесь світ був проти нього. Вітер дув, наче хотів перекинути човен, хвилі кидали його, ніби хотіли потопити його в темній своїй глибині. Звірі, птахи, плазуни, риби – усі проти нього. Кожен хотів би поживитися дурним, беззахисним мишеням.
Перші помітили Піка великі білі чайки. Вони підлетіли і закружляли над човником.
Вони кричали з досади, що не можуть разом прикінчити мишеня: боялися з льоту розбити собі дзьоб об тверду кору. Деякі опустилися на воду і вплав наздоганяли човна.
А з дна річки піднялася щука і теж попливла за човном. Вона чекала, коли чайки скинуть мишеня у воду. Тоді йому не уникнути її страшних зубів.
Пік чув хижі крики чайок. Він заплющив очі і чекав на смерть.
В цей час ззаду підлетіла велика хижа птиця – рибалка-скопа. Чайки кинулися врозтіч.
Рибалка побачив мишеня на кораблику і під ним щуку в воді. Він склав крила і кинувся вниз.
Він впав у річку зовсім поруч із човником. Кінцем крила він зачепив парус, і суденце перевернулося.
Коли рибалка важко піднявся з води зі щукою в пазурах, на перевернутому човні нікого не було.
Чайки побачили це здалеку і полетіли геть: вони думали, що мишеня потонуло.
Пік не вчився плавати. Але коли він потрапив у воду, виявилося, що треба було тільки працювати лапками, щоб не потонути.
Він виринув і схопився зубами за човник.
Його понесло разом із перевернутим човником.
Незабаром човник прибило хвилями до незнайомого берега.
Пік вискочив на пісок і кинувся в кущі.
Це була справжня аварія, проте маленький пасажир міг вважати себе щасливцем, бо врятувався.

Страшна ніч
Пік вимок до останньої шерстинки. Довелося вилизати усього себе язичком. Після цього шерстка швидко висохла, і він зігрівся.
Йому хотілося їсти. Але вийти з-під куща він боявся: з ріки долинали різкі крики чайок.
Так він і просидів голодний цілий день.
Нарешті стало темніти. Птахи вгамувалися. Тільки дзвінкі хвилі розбивалися об близький берег.
Пік обережно виліз з-під куща.
Озирнувся – нікого. Тоді він темним клубочком швидко покотився у траву.
Тут він почав смоктати все листя і всі стебла, які траплялися йому на очі. Але молока в них не було.
З досади він став смикати і рвати їх зубами.
Раптом з одного стебла до рота йому бризнув теплий сік. Сік був солодкий, як молоко миші-матері.
Пік з’їв це стебло і став шукати інші такі ж. Він був голодний і зовсім не бачив, що коїться навколо нього.
А над верхівками високих трав уже піднімався повний місяць. Швидкі тіні безшумно пролітали в повітрі: це ганялися за нічними метеликами верткі кажани.
Тихі шерехи і шелест чулися з усіх боків у траві.
Хтось вовтузився там, шморгав у кущах і ховався в купині.
Пік їв. Він перегризав стебла біля самої землі. Стебло падало, і на мишеня летів дощ холодної роси. Зате на кінці стебла Пік знаходив смачний колосок. Мишеня сідало, піднімало стебло передніми лапками, як руками, і швидко з’їдало колосок.
Плюх-лясь! – вдарилося щось об землю неподалік від мишеняти.
Пік припинив гризти, прислухався.
В траві шаруділо.
Плюх-лясь!
Хтось скакав по траві прямо на мишеня. Треба скоріше тікати, у кущі!
Плюх-лясь! – скакнуло ззаду.
Плюх-лясь! Плюх-лясь! – пролунало з усіх боків.
Плюх! – почулося зовсім близько спереду.
Чиїсь довгі, витягнуті ноги промайнули над травою, і – лясь! – перед самісіньким носом Піка на землю гепнулося лупате маленьке жабеня.
Воно злякано витріщилося на мишеня. Мишеня з подивом і острахом розглядало його голу слизьку шкіру…
Так вони сиділи один перед одним, але ні той, ні інший не знали, що далі робити.
А навколо, як і раніше чулося – плюх-лясь! плюх-лясь! – наче ціле стадо переляканих жабенят, рятуючись від когось, стрибало по траві.
І все ближче й ближче чулося легке швидке шарудіння.
І ось на мить мишеня побачило: позаду жабеня злетіло довге гнучке тіло сріблясто-чорної змії.
Змія ковзнула вниз, і довгі задні ноги жабеняти здригнулися та зникли в її роззявленій пащі.
Що було далі, Пік не бачив.
Мишеня прожогом кинулося геть і само не помітило, як опинилося на гілці куща, високо над землею.
Тут воно й провело залишок ночі, добре, що черевце в нього було набите травою.
А навколо до світанку було чути шарудіння і шелест.

Хвіст-зачіплявка і шерстка-невидимка
Голодна смерть більше не загрожує Пікові: він вже навчився знаходити собі їжу. Але як йому самому було врятуватися від усіх ворогів?
Миші завжди живуть великими зграями: так легше захищатися від нападу. Хтось та й помітить наближення ворога, свисне, і всі сховаються.
А Пік був сам. Йому треба було швидше відшукати інших мишей і пристати до них. І Пік вирушив на розшуки. Де тільки міг, він намагався пробиратися по гілкам кущів. У цій місцевості було багато змій, і він боявся спускатися до них на землю.
Лазити він навчився чудово. Особливо допомагав йому хвіст. Хвіст у нього був довгий, гнучкий і чіпкий. З такою зачіплявкою він міг лазити по тоненьких гілочках не гірше за мавпу.
З гілки на гілку, з гілки на гілку, з куща на кущ – так пробирався Пік три ночі поспіль.
Нарешті кущі скінчилися. Далі був луг.
Мишей в кущах Пік не зустрів. Довелося бігти далі травою.
Луг був сухий. Змії не зустрічалися. Мишенятко набралося сміливості і стало подорожувати при сонці. Їло воно тепер усе, що траплялося йому: зерна і бульби різних рослин, жуків, гусениць, черв’яків. А згодом навчилося і нового способу ховатися від ворогів.
Сталося це так: Пік розкопав у землі личинки якихось жуків, сів на задні лапки і став перекушувати.
Яскраво світило сонце. В траві скрекотіли коники.
Пік бачив удалині над лугом маленького сокола-трясучку, але не боявся його. Трясучка – птах завбільшки з голуба, тільки тонший, – нерухомо висів у порожньому повітрі, наче підвішений на мотузочці. Тільки крила в нього трохи трусилися, так він повертав голову з боку в бік.
Пік і не знав, які зіркі очі у трясучки.
Грудка в Піка була біла. Коли він сидів, її далеко було видно на бурій землі.
Пік зрозумів небезпеку, тільки коли трясучка раптом кинувся з місця і стрілою помчав до нього.
Тікати було пізно. У мишеня від страху віднялися ноги. Воно притиснулося грудьми до землі і завмерло.
Трясучка долетів до нього і раптом знову завис у повітрі, ледь помітно трусячи гострими крилами. Він ніяк не міг второпати, де поділося мишеня. Щойно він бачив його яскраво-білу грудку, і раптом воно зникло. Він пильно вдивлявся в те місце, де воно сиділо, але бачив тільки бурі грудки землі.
А Пік лежав тут у нього на очах.
Адже на спині шерстка у нього була жовто-бура, точнісінько під колір землі, і зверху його ніяк не можна було розгледіти.
Тут вискочив з трави зелений коник.
Трясучка кинувся вниз, підхопив його на льоту і помчав геть.
Шерстка-невидимка врятувала Пікові життя.
З того часу, як помічав він здалеку ворога, одразу ж притулявся до землі й лежав не рухаючись. І шерстка-невидимка робила свою справу: дурила найпильніші очі.

“Соловій-розбійник”
День за днем Пік біг лугом, але ніде не знаходив жодних слідів мишей.
Нарешті знову почалися кущі, а за ними Пік почув знайомий плескіт морських хвиль. Довелося мишеняті повернути і податися в другий бік. Він біг цілу ніч, а під ранок заліз під великий кущ і ліг спати.
Його розбудив гучний спів. Пік визирнув з-під коріння й побачив у себе над головою гарну пташку з рожевою грудкою, сірою голівкою і червоно-коричневою спинкою.
Мишеняті дуже сподобалася її весела пісня. Йому захотілося послухати співачку ближче. Воно полізло до неї по гілці.
Співочі птахи ніколи не зачіпали Піка, і він їх не боявся. А ця співачка і на зріст була трохи завбільшки з горобця.
Не знало дурне мишеня, що це був сорокопуд-жулан і що він, хоч і співочий птах, але розбійник.
Пік і отямитися не встиг, як жулан накинувся на нього і боляче вдарив гачкуватим дзьобом у спину.
Від сильного удару Пік стрімголов полетів з гілки. Він упав на м’яку траву і не забився. Не встиг жулан знову накинутися на нього, як мишеня вже шмигнуло під коріння. Тоді хитрий “соловій-розбійник” сів на кущ і став чекати, чи не визирне Пік з-під коріння.
Він співав дуже гарні пісеньки, але мишеняті було не до них. З того місця, де сидів тепер Пік, йому було добре видно кущ, на якому сидів жулан.
Гілки цього куща були засаджені довгими гострими колючками. На колючках, як на піках, стирчали мертві, наполовину з’їдені пташенята, ящірки, жабенята, жуки і коники. Тут була повітряна комора розбійника.
Сидіти б на колючці й мишеняті, якби воно вийшло з-під коріння.
Цілий день жулан стеріг Піка. Але коли зайшло сонце, розбійник забрався в гущавину спати. Тоді мишеня вилізло з-під куща і втекло.
Мабуть, поспішаючи, воно збилося зі шляху. Тільки наступного ранку Пік знову почув за кущами плескіт річки. І знову йому довелося повернути і бігти в інший бік.

Кінець мандрівці
Пік біг тепер по висохлому болоту.
Тут ріс лише сухий мох; бігти по ньому було дуже важко, а головне – нема чим було підживитися; не траплялися ні хробаки, ні гусениці, ні соковита трава.
На другу ніч мишеня зовсім вибилося із сил. Воно насилу піднялося ще на якийсь пагорб і впало. Очі його злипалися. В горлі пересохло. Щоб освіжитися, воно лежачи злизувало з моху крапельки холодної роси.
Почало світати. З пагорба Пік далеко бачив покриту мохом долину. За нею знову починався луг. Соковиті трави там стояли високою стіною. Але у мишеняти не було сил піднятися і добігти до них.
Виглянуло сонце. Від його гарячого світла швидко стали висихати крапельки роси.
Пік відчував, що йому настає кінець. Він зібрав залишки сил, поповз, але одразу ж упав і скотився з пагорба. Він упав на спину, лапками догори, і бачив перед собою тільки порослу мохом купину.
Прямо проти нього в купині виднілася глибока чорна дірка, така вузька, що Пік не міг би всунути в неї навіть голову.
Мишеня помітило, що в глибині її щось ворушиться. Незабаром біля входу з’явився товстий волохатий джміль.
Він виліз з дірки, почухав лапкою кругле черевце, розправив крила і піднявся в повітря. Зробивши коло над купиною, джміль повернувся до своєї нірки і опустився біля її входу. Тут він підвівся на лапки і так запрацював своїми жорсткими крильцями, що вітер подув на мишеня.
“Жжжуу! – гули крильця. – Жжжуу!..”
Це був джміль-трубач. Він заганяв до глибокої нірки свіже повітря – для провітрювання приміщення – і будив інших джмелів, які ще спали в гнізді.
Незабаром один за одним вилізли з нори усі джмелі та полетіли на луг збирати мед. Останнім полетів трубач. Пік залишився сам. Він зрозумів, що треба зробити, щоб врятуватися.
Потроху, повзком, з перепочинками, він дістався до джмелиної нірки. Звідти йому в ніс вдарив солодкий запах.
Пік колупнув носом землю. Земля подалася.
Він колупнув ще і ще, поки не вирив ямку. На дні ямки з’явилися великі стільники сірого воску. В одних лежали джмелині личинки, інші були наповнені запашним жовтим медом.
Мишеня жадібно стало лизати солодкі ласощі. Вилизав увесь мед, прийнявся за личинок і жваво впорався з ними.
Сили швидко поверталися до нього: такої ситної їжі він ще жодного разу не їв відтоді, як розлучився з матір’ю. Він далі і далі розривав землю тепер вже без зусиль – і знаходив усе нові стільники з медом, з личинками.
Раптом щось боляче кольнуло його в щоку. Пік відскочив. З-під землі лізла на нього велика джмелина матка.
Пік хотів бува кинутися на неї, але тут загули, задзижчали над ним крила: джмелі повернулися з луки.
Ціле їхнє військо накинулось на мишеня, і йому нічого не залишалося, як мерщій тікати.
З усіх ніг кинувся від них Пік. Густа шерсть захищала його від страшних джмелиних жал. Але джмелі вибирали місця, де волосся коротше, і кололи його у вуха, потилицю.
Одним духом – звідки й сили взялися! – добігло мишеня до луки і сховалося в густій траві.
Тут джмелі відстали від нього і повернулися до свого пограбованого гнізда.
Того ж дня Пік перетнув сирий, болотистий луг і знову опинився на березі річки.
Пік був на острові.

Будівництво хатки
Острів, на який потрапив Пік, був безлюдний: мишей на ньому не було. Жили тут тільки птахи, тільки змії та жаби, яким нічого не варто було перебратися сюди через широку річку.
Пік мав жити тут сам.
Славнозвісний Робінзон, коли він потрапив на безлюдний острів, став думати, як йому жити самому. Він розсудив, що спершу треба збудувати собі будинок, який захищав би його від негоди і нападу ворогів. А потім став збирати припаси на чорний день.
Пік був усього лише мишеням: він не вмів думати. І все ж таки він вчинив саме так, як Робінзон. Першим ділом він заходився будувати собі хатку.
Його ніхто не вчив будувати: це було у нього в крові. Він будував так, як будували всі миші його породи.
На болотистому лузі ріс високий очерет упереміж з осокою – відмінний ліс для мишачої споруди.
Пік вибрав декілька очеретин, що росли поруч, заліз на них, відгриз верхівки і кінці розщепнув зубами. Він був такий маленький і легкий, що трава легко тримала його.
Потім він узявся за листя. Він залазив на осоку і відгризав лист біля самого стебла. Лист падав, мишеня злазило вниз, піднімало передніми лапами лист і протягувало його крізь зціплені зуби. Розмочалені смужки листя мишеня тягало нагору і спритно вплітало їх у розщеплені кінці очерету. Воно залазило на такі тонкі травинки, що вони гнулися під ним. Воно зв’язувало їхні верхівки одну за одною.
Зрештою у нього вийшла легка хатка, дуже схожа на пташине гніздечко. Уся хатка була завбільшки з дитячий кулак.
Збоку мишеня зробило вхід, усередині виклало мохом, листям і тонкими корінцями. Для ліжка воно натягало м’якого, теплого квіткового пуху. Спаленька вийшла дуже гарною.
Тепер у Піка було де відпочити і сховатися від негоди та ворогів. Здалеку найпильніше око не могло б помітити трав’яне гніздечко, з усіх боків приховане високим очеретом і густою осокою. Жодна змія не дісталася б до нього: так високо воно висіло над землею. Краще вигадати не міг би й сам справжній Робінзон.

Незваний гість
Минали дні за днями.
Мишеня спокійно жило у своїй хатці. Воно стало зовсім доросле, але виросло дуже мало.
Більше рости йому не належало, тому що Пік був з породи мишей маленьких. Ці миші ще менші на зріст, ніж наші маленькі сірі хатні миші.
Пік часто тепер довго зникав з дому. У спекотні дні він купався в прохолодній воді болота, неподалік від луки.
Одного разу він з вечора пішов з дому, знайшов на лузі два джмелі гнізда і так наївся меду, що відразу заліз у траву і заснув.
Додому повернувся Пік лише вранці. Ще внизу він помітив щось недобре. По землі і по одному з стебел тяглася широка смуга густого слизу, а з гнізда стирчав товстий хвіст.
Мишеня не на жарт злякалося. Гладкий жирний хвіст був схожий на зміїний. Тільки у змій хвіст твердий і вкритий лускою, а цей був голий, м’який, весь у якомусь липкому слизу.
Пік набрався хоробрості і вліз по стеблі ближче подивитися на непроханого гостя.
В цей час хвіст повільно заворушився, і перелякане мишеня стрімголов скотилося на землю. Він сховався в траві і звідти побачив, як чудовисько ліниво виповзло з його будинку.
Спершу зник у отворі гнізда товстий хвіст. Потім звідти здалося два довгі м’які роги з пухирцями на кінцях. Потім ще два такі ж роги – тільки короткі. І за ними нарешті висунулась вся огидна голова чудовиська.
Мишеня бачило, як повільно-повільно виповзло, наче пролилося, з його будинку голе, м’яке, слизке тіло гігантського слимака.
Від голови до хвоста слимак був довжиною добрих три вершки.
Він почав спускатись на землю. Його м’яке черево щільно прилипало до стебла, і на стеблі залишалася широка смуга густого слизу.
Пік не чекав, коли він сповзе на землю, і втік. М’який слимак нічого не міг зробити йому, але мишеняті була гидка ця холодна, млява, липка тварина.
Тільки за кілька годин Пік повернувся. Слимака кудись поповзла.
Мишеня залізло у своє гніздо. Все там було вимазано неприємним слизом. Пік викинув увесь пух і постелив новий. Тільки після цього він наважився лягти спати. З тих пір, виходячи з дому, він завжди затуляв вхід пучком сухої трави.

Комора
Дні ставали коротшими, ночі холоднішими.
На травах дозріли зерна. Вітер кидав їх на землю, і птахи зграями зліталися до мишеняти на луг підбирати їх.
Піку жилося дуже ситно. Він з кожним днем гладшав. Шерсть на ньому блистіла.
Тепер маленький чотириногий Робінзон влаштував собі комору і збирав до неї запаси на чорний день. Він вирив у землі нірку і кінець її розширив. Сюди він тягав зерна, як до льоху.
Потім цього йому здалося замало. Він вирив поруч другий льох і з’єднав їх підземним ходом.
Йшли дощі. Зверху земля розм’якла, трава пожовкла, намокла і полягла. Трав’яна хатка Піка опустилася і висіла тепер низько над землею. У ній завелася цвіль.
Жити в гнізді стало погано. Трава зовсім полягла на землю, гніздо помітною темною кулькою висіло на очереті. Це вже було небезпечно.
Пік вирішив перейти жити під землю. Він більше не боявся, що до нього в нірку заповзе змія, або що його потривожать непосидючі жабенята: змії і жаби давно кудись зникли.
Мишеня вибрало собі для нірки сухе і затишне містечко під купиною.
Хід у нірку Пік влаштував з підвітряного боку, щоб холодне повітря не задувало йому в хату.
Від входу йшов довгий прямий коридор. Він розширювався в кінці у невеличку круглу кімнатку. Сюди Пік натягав сухого моху і трави – влаштував собі спальню.
У його новій підземній спальні було тепло й затишно.
Він прорив з неї під землею ходи в обидва свої льохи, щоб йому можна було бігати, не виходячи назовні.
Коли все було готове, мишеня щільно заткнуло травою вхід до своєї повітряної літньої хатки і перейшло до підземної.

Сніг і сон
Птахи більше не прилітали клювати зерно. Трава щільно лягла на землю, і холодний вітер вільно розгулював по острову.
До того часу Пік жахливо розтовстів. Якась млявість на нього напала. Йому ліньки було багато ворушитися. Він усе рідше вилазив з нірки.
Якось уранці він побачив, що вхід до його житла завалило. Він розрив холодний пухкий сніг і вийшов на луг.
Уся земля була біла. Сніг нестерпно виблискував на сонці. Голі лапки мишеняти обпікало холодом.
Потім почалися морози.
Погано довелося б мишеняті, якби воно не запасло собі їжі. Як викопувати зерна з-під глибокого мерзлого снігу?
Сонлива млявість все частіше охоплювала Піка. Тепер він не виходив зі спальні по два, по три дні та все спав. Прокинувшись, йшов до льоху, наїдався там і знову засинав на кілька днів.
Назовні він зовсім перестав ходити.
Під землею йому було добре. Він лежав у м’якому ліжку, згорнувшись у теплий, пухнастий клубок. Серце його билося все рідше, все тихіше. Дихання стало слабким-слабким.
Солодкий, довгий сон зовсім здолав його.
Маленькі миші не сплять усю зиму, як бабаки або хом’яки.
Від довгого сну вони худнуть, їм стає холодно. Тоді вони прокидаються і беруться за свої запаси.
Пік спав спокійно: адже у нього було два повних льохи зерна.
Він і не здогадувався, яке несподіване нещастя згодом трапиться з ним

Жахливе пробудження
Морозного зимового вечора діти сиділи біля теплої пічки.
– Погано зараз звіряткам, – задумливо сказала сестричка. – Пам’ятаєш маленького Піка? Де він тепер?
– А хто його знає! – байдуже відповів брат. – Давно вже, мабуть, хтось його з’їв.
Дівчинка схлипнула.
– Ти чого? – здивувався брат.
– Шкода мишенятка, воно таке пухнасте, жовтеньке…
– Знайшла кого жаліти! Мишоловку поставлю – сто штук тобі наловлю!
– Не треба мені сто! – схлипнула сестричка. – Принеси мені одне таке маленьке, жовтеньке…
– Чекай, дурна, може, й таке попадеться.
Дівчинка втерла кулачком сльози.
– Ну, дивися: попадеться – ти його не чіпай, мені подаруй. Обіцяєш?
– Гаразд, плаксо! – погодився брат.
Того ж вечора він поставив у комірчині мишоловку.
Це був той самий вечір, коли Пік прокинувся у себе в нірці.
Цього разу його не розбудив холод. Крізь сон мишеня відчуло, як щось важке натиснуло йому на спину. І одразу ж мороз защипав його під шерстю.
Коли Пік зовсім прокинувся, його вже трусило від холоду. Зверху його придушили земля і сніг. Стеля над ним обвалився. Коридор був засипаний.
Не можна було гаяти ані хвилини: мороз жартів не любить.
Треба до льоху і скоріше наїстися зерна: ситому тепліше, ситого мороз не вб’є.
Мишеня вискочило нагору і по снігу побігло до льохів.
Але весь сніг навколо був зритий вузькими глибокими ямками – слідами козячих копит.
Пік щохвилини падав у ямки, видерався нагору і знову падав униз.
А коли дістався до того місця, де були його льохи, він побачив там тільки велику яму.
Кози не тільки зруйнували його підземне житло, але й з’їли всі його припаси.

По снігу й по льоду
Трошки зерен Пікові все ж таки вдалося відкопати в ямі. Кози втоптали їх у сніг копитами.
Їжа підкріпила мишенятка і зігріла його. Знову почала охоплювати його млява сонливість. Але він відчував: заснеш – замерзнеш.
Пік струсив з себе лінь і побіг.
Куди? Цього він і сам не знав. Просто біг і біг світ за очі.
Вже настала ніч, і місяць стояв високо в небі. Дрібними зірочками блищав навколо сніг.
Мишеня добігло до берега річки і зупинилося. Берег був крутий. А попереду сяяла широка крижана річка.
Пік тривожно понюхав повітря.
Він боявся бігти по льоду. А раптом хтось помітить його посеред річки? У сніг хоча б заритися можна, якщо небезпека.
Назад повернути – там смерть від холоду і голоду. Попереду, можливо, десь є їжа і тепло. І Пік побіг уперед. Він спустився з берега і покинув острів, на якому довго жив так спокійно й щасливо.
А злі очі вже помітили його.
Він ще не добіг до середини річки, коли ззаду стала його наздоганяти швидка і безшумна тінь. Тільки тінь, легку тінь на льоду він і побачив, обернувшися. Він навіть не знав, хто за ним женеться.
Даремно він припав до землі черевцем, як робив завжди у хвилину небезпеки: його темна шерсть різкою плямою виділялася на блискучому синюватому льоду, і прозора імла місячної ночі не могла заховати його від страшних ворожих очей.
Тінь накрила мишенятко. Криві кігті боляче вчепилися в його тіло. По голові щось сильно вдарило. І Пік перестав щось відчувати.

Лихо за лихом
Пік прокинувся у цілковитій темряві. Він лежав на чомусь твердому й нерівному. Голова і рани на тілі дуже боліли, але було тепло.
Поки він зализував свої рани, очі його потроху почали звикати до темряви.
Він побачив, що знаходиться у просторому приміщенні, з круглими стінами, які йдуть кудись вгору. Стелі не було видно, хоча десь над головою мишеняти був великий отвір. Через цей отвір до приміщення проникало ще зовсім бліде світло ранкової зорі.
Пік подивився, на чому він лежить, і одразу ж схопився.
Лежав він, виявляється, на мертвих мишах. Мишей було декілька, і всі вони заклякли; мабуть, лежали тут давно.
Страх надав мишеняті сили.
Пік видряпався по шорсткій прямовисній стіні та визирнув назовні.
Скрізь були тільки засипані снігом гілки. Внизу під ними виднілися верхів’я кущів.
Сам Пік був на дереві: визирав з дупла.
Хто приніс його сюди та кинув на дно дупла, мишеня так ніколи й не дізналося. Та воно і не ламало собі голову над цією загадкою, а просто поспішило скоріше втекти звідси.
А все відбувалося так. На льоду річки його наздогнала вухата лісова сова. Вона стукнула його дзьобом по голові, схопила кігтями і понесла до лісу.
На щастя, сова була дуже сита: вона щойно зловила зайченя і з’їла, скільки могла. Зоб її був так щільно набитий, що в ньому не залишалося місця навіть для маленького мишеняти. Вона вирішила залишити Піка про запас.
Сова віднесла його до лісу і кинула в дупло, де у неї була комора. Вона ще з осені натягала сюди з десяток вбитих мишей. Узимку добувати їжу буває важко, і навіть таким нічним розбійникам, як сова, приходиться голодувати.
Звичайно, вона не знала, що мишеня тільки приголомшене, бо інакше одразу ж проломила б йому череп своїм гострим дзьобом! Звичайно їй вдавалося вбивати мишей з першого удару.
Пікові пощастило цього разу. Він спокійно спустився з дерева і шмигнув у кущі.
Тільки тут він помітив, що з ним коїться щось недобре: дихання зі свистом вилітало у нього з горла.
Рани не були смертельними, але совині кігті щось пошкодили йому в грудях, от він і почав свистіти після швидкого бігу.
Коли він відпочив і став дихати рівно, свист припинився. Мишеня наїлося гіркої кори з куща і знову побігло – подалі від страшного місця.
Мишеня втекло, а позаду нього залишалася в снігу тонка подвійна доріжка: його слід. І коли Пік добіг до галявини, де за парканом стояв великий будинок з димарями, на його слід вже напала лисиця.
Нюх у лисиці дуже тонкий. Вона одразу зрозуміла, що мишеня пробігло тут щойно, і кинулася його наздоганяти.
Її вогненно-рудий хвіст так і замиготів поміж кущів, і, звичайно, бігла вона набагато швидше за мишеня.

Горе-музикант
Пік не знав, що лисиця женеться за ним по п’ятах. Тому, коли з хати вискочили два величезних собаки і з гавкотом кинулися до нього, він вирішив, що загинув.
Але собаки, зрозуміло, його навіть не помітили. Вони побачили лисицю, яка вискочила за ним із кущів, і кинулися на неї.
Лисиця миттю повернула назад. Її вогняний хвіст востаннє промайнув і зник у лісі. Собаки здоровенними стрибками пронеслися над головою мишеняти і теж зникли в кущах.
Пік без зайвих пригод дістався до будинку і шмигнув до підвалу.
Перше, що Пік помітив у підвалі, був сильний запах мишей.
У кожної породи звірів свій запах, і миші розрізняють один одного за запахом так само добре, як ми розрізняємо людей на вигляд.
Тому Пік дізнався, що тут жили миші не його породи. Але все ж таки то були миші, і Пік був мишеням.
Він так зрадів їм, як Робінзон зрадів людям, коли повернувся до них зі свого безлюдного острова.
І Пік одразу ж побіг шукати мишей.
Але розшукати тут мишей виявилося не так просто. Мишачі сліди та їхній запах були скрізь, а самих мишей ніде не було видно.
У стелі підвалу були прогризені дірки. Пік подумав, що миші, можливо, живуть там, нагорі, виліз по стінці, проліз через дірку і опинився в коморі.
На підлозі стояли великі, туго набиті мішки. Один з них був прогризений внизу, і крупа висипалася з нього на підлогу.
А на стінках комори були полиці. Звідти долинали чудові смачні запахи. Пахло і копченим, і сушеним, і смаженим, і ще чимось дуже солодким.
Голодне мишеня жадібно накинулося на їжу.
Після гіркої кори крупа здалася йому такою смачною, що він наївся донесхочу. Так наївся, що йому навіть дихати стало важко.
І тут знову в горлі у нього засвистіло і заспівало.
А в цей час з дірки в підлозі висунулася вусата гостра мордочка. Сердиті очі блиснули в темряві, і до комори вскочила велика сіра миша, а за нею ще чотири такі ж.
Вигляд у них був такий грізний, що Пік не наважився вибігти їм назустріч. Він несміливо тупцював на місці і від хвилювання свистів усе голосніше й голосніше.
Сірим мишам не сподобався цей свист.
Звідки взялося це чуже мишеня-музикант?
Сірі миші вважали комору своєю. Вони іноді брали до себе в підвал диких мишей, що прибігали з лісу, але таких свистунів ніколи ще не бачили.
Одна з мишей кинулася на Піка і боляче вкусила його за плече. За нею налетіли інші.
Пік ледве встиг сховатися від них у дірочку під якимось ящиком. Дірочка була така вузька, що сірі миші не могли туди за ним пролізти. Тут він був у безпеці.
Але йому було дуже гірко, що його сірі родичі не захотіли прийняти його до своєї сім’ї.

Мишоловка
Щоранку сестричка питала брата:
– Ну що, спіймалося мишеня?
Брат показував їй мишей, які попадалися йому в мишоловку. Але все це були сірі миші, і дівчинці вони не подобалися. Вона навіть трошки боялася їх. Їй неодмінно треба було маленьке жовте мишеня, але в останні дні миші щось перестали ловитися.
Найдивовижнішим було те, що приманку хтось з’їдав кожної ночі. З вечора хлопчик насадить пахучий шматочок копченої шинки на гачок, налаштує тугі дверцята мишоловки, а вранці прийде – на гачку немає нічого, і дверцята зачинені. Він вже й мишоловку скільки разів оглядав: чи немає де дірки? Але великих дірок, через які могла б пролізти миша, – в мишоловці не було.
Так минув цілий тиждень, а хлопчик ніяк не міг зрозуміти, хто краде в нього приманку.
І от вранці на восьмий день хлопчик прибіг з комори і ще в дверях закричав:
– Спіймав! Дивись: жовтеньке!
– Жовтеньке, жовтеньке! – раділа сестричка. – Диви, та це ж наш Пік: у нього і вушко розрізано. Пам’ятаєш, ти його ножиком тоді?.. Біжи скоріше по молоко, а я поки вдягнуся.
Вона була ще в ліжку.
Брат побіг до іншої кімнати, а вона поставила мишоловку на підлогу, вискочила з-під ковдри і швидко накинула на себе сукню.
Але, коли вона знову глянула на мишоловку, мишеняти там вже не було.
Пік давно навчився вилазити з мишоловки. Один дротик був у неї трошки відігнутий. Сірі миші не могли протиснутися у цю дірку, а він пролазив вільно.
Він потрапляв у пастку через відкриті дверцята і одразу смикав приманку.
Дверцята з шумом зачинялися, але він швидко опановував себе від страху, спокійно з’їдав приманку, а потім вилазив через дірку.
Останньої ночі хлопчик випадково поставив мишоловку біля самої стінки, і саме тим боком, де була дірка, і Пік попався. А коли дівчинка залишила мишоловку посеред кімнати, він вискочив і сховався за великою скринею.

Музикант
Брат застав сестричку в сльозах.
– Він утік! – говорила вона крізь сльози. – Він не хоче у мене жити!
Брат поставив тарілку з молоком на стіл і почав її втішати:
– Розпустила нюні! Та я його зараз зловлю у чобіт!
– Як це у чобіт? – здивувалася дівчинка.
– Дуже просто! Зніму чобіт і покладу його халявою під стінкою, а ти поженеш мишеня. Воно побіжить вздовж стінки – вони завжди по самій стінці бігають, – побачить дірку в халяві, подумає, що це нірка, і туди! Тут я його і схоплю, у чоботі.
Сестричка перестала плакати.
– А знаєш що? – сказала вона задумливо. – Не будемо його ловити. Хай живе у нас в кімнаті. Кота в нас немає, його ніхто не чіпатиме. А молочко я ставитиму йому ось сюди, на підлогу.
– Завжди ти вигадуєш! – невдоволено сказав брат. – Мені байдуже. Це мишеня я тобі подарував, роби з ним, що хочеш.
Дівчинка поставила тарілку на підлогу, накришила в нього хліба. Сама сіла подалі й стала чекати, коли мишеня вийде. Але воно так і не вийшло до самої ночі. Діти вирішили навіть, що воно втекло з кімнати.
Проте вранці молоко виявилося випитим, а хліб з’їденим.
“Як же мені його приручити?” – міркувала дівчинка.
Піку жилося дуже добре. Він їв тепер завжди вдосталь, сірих мишей в кімнаті не було, і його ніхто не чіпав.
Він натягав за скриню ганчірок і папірців і влаштував собі там гніздо.
Людей він остерігався і виходив з-за скрині тільки вночі, коли вони спали.
Але якось удень він почув гарну музику. Хтось грав на сопілці. Голос сопілки був тонкий і такий жалібний.
І знову, як того разу, коли Пік почув “соловія-розбійника” жулана, мишеня не змогло подолати спокусу послухати музику ближче. Він виліз із-за скрині і всівся на підлозі посеред кімнати.
На сопілці грав хлопчик.
Дівчинка сиділа поруч із ним і слухала. Вона перша помітила мишеня.
Очі в неї стали раптом великі й темні. Вона тихенько підштовхнула брата ліктем і прошепотіла йому:
– Не ворушися!.. Бачиш, Пік вийшов. Грай, грай: він хоче слухати!
Брат продовжував грати.
Діти сиділи смирно, боячись поворухнутися.
Мишеня слухало сумну пісеньку сопілки і якось зовсім забуло про небезпеку.
Воно навіть підійшло до тарілки і стало пити молоко, наче в кімнаті нікого не було. І скоро надудлилося так, що само стало свистіти.
– Чуєш? – тихенько сказала дівчинка братові. – Він співає.
Пік схаменувся тільки тоді, коли хлопчик опустив сопілку. І одразу ж втік за скриню.
Але тепер діти знали, як приручити дике мишеня.
Вони тихенько грали на сопілці. Пік виходив на середину кімнати, сідав і слухав. А коли він сам починав свистіти, у них виходили справжні концерти.

Добрий кінець
Скоро мишеня так звикло до дітей, що зовсім перестало їх боятися. Воно стало виходити без музики. Дівчинка привчила його навіть брати хліб у неї з рук. Вона сідала на підлогу, а Пік видирався їй на коліна.
Діти зробили йому маленьку дерев’яну хатку з намальованими вікнами і справжніми дверцятами. У цій хатці він жив у них на столі. А коли виходив гуляти, за старою звичкою затикав двері всім, що потрапляло йому на очі: ганчіркою, зім’ятим папером, ватою.
Навіть хлопчик, який так не любив мишей, дуже прив’язався до Піка. Найбільше йому подобалося, що мишеня їсть і вмивається передніми лапками, наче руками.
А сестричка дуже любила слухати його тоненький свист.
Він добре співає, – говорила вона братові, – він дуже любить музику.
Їй і на думку не спадало, що мишеня співало зовсім не для власної втіхи. Адже вона не знала, які небезпеки пережив маленький Пік і яку важку подорож він здійснив, перш ніж потрапив до неї.
І добре, що воно так добре закінчилося.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.7 / 5. Оцінили: 13

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Мышонок Пик” и другие сказки”

Віталій Біанкі

Видавництво: “Родничок”

1 Коментар
  • Безбабін Богдан
    10.04.2023 22:43

    Дуже класно мені сподобалось

    0
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: