Мисливець Джаїл

Жив-був мисливець Джаїл.

Якось разом зі своїм товаришем Емілом вирушили вони в гори  на полювання.

Бродили вони до вечора, і до заходу сонця вбили гірського цапа.

Втомилися мисливці вирішили відпочити. Поклали свої рушниці, розпалили багаття і засмажили цапа.

Раптом, звідки не візьмись, з’явилася одноока відьма, схопила Джаїла і потягла до печери. А Еміл встиг втекти.

Джаїл спочатку знепритомнів, але через деякий час отямився і озирнувся: навколо було прив’язано чоловік двадцять, а в глибині печери він побачив велику отару — не менше п’ятиста баранів.

Щоранку одноока відьма перераховувала їх, потім випускала на пасовище і закривала вхід у печеру величезним каменем, який ніхто, крім неї, не міг зрушити з місця.

Бранці почали думати, як їм позбутися відьми. Довго ніхто не міг нічого вигадати.

Спостерігав Джаїл за відьмою і помітив: коли вона засинала, її єдине око так яскраво сяяло, що освітлювало всю печеру, а коли вона прокидалася, око втрачало свій блиск і в печері ставало темно.

Посеред печери було велике вогнище. Вечорами відьма розпалювала його і у вогні до червоного розжарювала залізний прут. На ньому підсмажувала когось із бранців.

Якось Джаїл сказав бранцям:

— Більше нам чекати не можна. Потрібно напасти на стару відьму, інакше ми всі загинемо.

— Що ж нам робити, як урятуватися від загибелі? — спитали вони.

— Треба випалити розпеченим прутом єдине око відьми. Потім, коли вона відсуне камінь, щоб випустити овець, ми втечемо.

З цим всі погодилися.

Опівночі стара заснула. У печері стало ясно, як удень. Бранці розбудили Джаїла.

— Зараз я виколю око відьми. А ви звільняйтесь від мотузок і лягайте кожен під вівцю. Відьма кинеться до вас, але на колишньому місці не знайде, а під вівцями шукати не стане.

За порадою Джаїла бранці розв’язали один одного та сховалися серед овець.

Взяв Джаїл залізний прут і влучним ударом встромив його в око старої. Завила відьма, як дикий звір, і одразу кинулася до бранців, але нікого не знайшла.

— Все одно ви від мене не втечете! — вигукнула відьма. — Я хоч і осліпла, а вас не випущу!

Настав ранок.

Стара, що прокидалася завжди в одній і тій самій порі, відсунула величезний камінь убік і крикнула:

— Виходь, білий цап!

Білий цап вийшов, за ним потягнулися вівці. Стара зупиняла кожну, обмацувала ніжки, погладжувала спину і після цього тільки випускала на волю.

Коли вийшли всі вівці, вона закрила печеру каменем і вмостилася біля порога.

— Якщо вона щодня так перевірятиме, то нам звідси не втекти, — сумно шепотіли бранці.

— Не журіться. Я знайшов вихід, — бадьоро сказав Джаїл. — Увечері, коли отара повернеться, ми заріжемо білого цапа, а шкуру його знімемо цілком. Я одягну цю шкуру і стану білим цапом. Вранці вийду на волю, знайду свою рушницю, яку залишив біля печери, застрелю стару відьму і звільню всіх вас.

Зраділи бранці винахідливості Джаїла.

Коли повернулася отара, вони спіймали цапа, міцно зав’язали йому морду, щоб не кричав, і одним ударом убили його.

Вранці стара відкрила печеру і наказала:

— Виходь, білий цап!

Джаїл, одягнений у шкуру цапа, опинився на волі. Знайшовши свою рушницю, він повернувся назад.

Відьма все ще перераховувала овець, випускаючи їх із печери. Джаїл прицілився і вбив відьму.

Так він звільнив усіх бранців. За це вони подарували йому всю відьмину отару.

Пригнав Джаїл овець до себе додому, а родичі вже влаштовували поминки, вважаючи, що він загинув від руки безжалісної відьми.

Зраділи всі поверненню Джаїла, і поминки перетворилися на веселий бенкет.