TOU

На схід від сонця й на захід від місяця

Норвезькі народні казки

Був собі колись бідний селянин і мав він повну хату дітей. Та не мав їх чим годувати і в що одягати. Всі його діти вдалися гожі, як рожі, а найкраща – найменша дочка. Така вже гарна, що й словами не скажеш.

Якось пізно восени, в четвер увечері, надворі знялася страшна буря. В непроглядній пітьмі дощ лив потоками, а вітер так завивав і гудів, що в їхній старенькій хатині аж крокви на даху тріщали. Батько з матір’ю і всі діти сиділи кружка біля відкритого вогнища, і кожне щось робило. Коли це чують – знадвору хтось тричі постукав у шибку. Селянин вийшов з хати подивитися, що там за гість прибився до них у таку негоду. Відчинив він двері, а перед ним стоїть велетенський білий ведмідь. Побачив його селянин і аж похолов з ляку.

– Добрий вечір,– привітався ведмідь.

– Добрий вечір,– відповів селянин.

– Я прийшов спитати, чи не віддаси ти мені свою найменшу дочку. А за це ти станеш такий багатий, як тепер бідний,– сказав білий ведмідь.

Почув це селянин і дуже захотів розбагатіти. Але відповів ведмедеві:

– Запитаю в дочки, як вона схоче, так і буде.

Вернувся він до хати та й каже:

– Там надворі стоїть велетенський білий ведмідь і просить віддати йому нашу найменшу дочку, а за це обіцяє зробити нас такими багатими, як ми тепер бідні.

Почула дочка, що від неї хочуть, і затялася:

– Ні, я з ним нізащо не піду.

Вийшов селянин надвір і домовився з ведмедем, що спробує вблагати свою дочку.

– Прийди,– каже,– по відповідь за тиждень, увечері другого четверга, може, щось і вийде.

І почали всі вмовляти дівчину. Батько з матір’ю, сестри з братами день у день казали, які вони могли б стати багаті і як їй самій було б добре. І нарешті вмовили. .

Заходилась дівчина готуватися в дорогу. Вона вмилася, розчесала коси, випрала й полатала свою стареньку одежу і зв’язала у клуночок те, що хотіла взяти з собою.

Другого четверга ввечері білий ведмідь знов прийшов до них, як і до-мовився з селянином. Дівчина взяла свій клуночок, покірно сіла йому на спину та й поїхала.

їдуть вони, їдуть, а ведмідь і питає:

– Ти не боїшся?

– Ні, не боюся.

– От і добре. Тримайся тільки міцно за мою вовну.

Довго віз ведмідь дівчину, то чагарями, то густим лісом, і нарешті дісталися вони до високої гори. Ведмідь постукав у неї, гора розступилась, і вони опинилися в замку. А там у всіх покоях ясно горить світло, все блищить золотом і сріблом, аж очі в себе вбирає. У великій їдальні стоїть уже накритий стіл і аж угинається від смачних страв і солодких напоїв.

Ведмідь дав дівчині срібний дзвоник та й каже:

– Коли тобі чогось буде треба, подзвони в нього і матимеш геть усе, що схочеш.

А сам пішов собі геть.

Поки дівчина попоїла, настав пізній вечір. Після довгої дороги її почав змагати сон, захотілося лягти. Вона подзвонила в срібний дзвоник
1 не встигла ще висловити свого бажання, як опинилася в спальні, де стояло розкішне, м’яке ліжко з шовковими перинами та подушками і завісою з золотими торочками. Все решта в тій спальні також було з золота й срібла.

Коли дівчина погасила світло й лягла в ліжко, то почула, що в другій кімнаті хтось ходить. Хода наче була не ведмежа, тому вона тихенько прочинила двері й обережно зазирнула туди. І хоч було темно, вона все-таки побачила, що ведмідь скинув із себе шкуру й став високим струнким хлопцем. Але який той хлопець на вроду, їй не видно було.

Таке відбувалося щоночі. Коли дівчина гасила світло, ведмідь скидав із себе шкуру й ставав хлопцем, а як починало світати, знов натягав її, обертався у білого ведмедя і зникав десь на цілий день.

Довго дівчина розкошувала так у гірському замку. Але потім її почала брати нудьга. Вона цілими днями була сама й тужила за батьком, за матір’ю, за сестрами і братами. Ведмідь помітив, що дівчина чимось пригнічена, й запитав:

– Чого ти сумуєш?

– Як мені не сумувати, коли я все сама та й сама. Я знудилася за рідною домівкою, і мені тяжко, що я не можу відвідати батька, матір, сестер і братів.

– На це є рада,– відповів ведмідь.– Але ти повинна пообіцяти мені, що не розмовлятимеш із матір’ю на самоті. Вона тягтиме тебе до комірчини, щоб поговорити з тобою, а ти нізащо не йди. Бо накличеш біду і на мене, й на себе.

Коли настала неділя, ведмідь прийшов і каже:

– Тепер поїдемо до твоїх батьків.

Дівчина сіла йому на спину, і вони подалися в дорогу.

Довга це була дорога, та нарешті вони добулися до великої гарної садиби. На подвір’ї бігали її брати й сестри і весело гралися. Побачила їх дівчина і аж розцвіла з радощів.

– Тут тепер живуть твої батьки,– сказав ведмідь.– Іди до них, але не забудь, що я тебе просив, а то накличеш біду на мене й на себе.

– Ні, не забуду,– пообіцяла дівчина.

Ото була радість, коли вона зайшла на подвір’я! І батько з матір’ю, і сестри з братами не могли надякуватись їй за все, що вона для них зробила. Адже тепер у них було що їсти і в що вбратися.

– І мені добре,– мовила дівчина,– я теж маю все, що забажаю.

І більше нічого не хотіла сказати, хоч скільки вони її просили.

Після обіду, коли всі попоїли, вийшло так, як і боявся білий ведмідь:

мати захотіла неодмінно побалакати з дочкою наодинці. Дівчина пам’ятала
ведмедеве застереження і нізащо не погоджувалась піти з матір’ю до комірчини.

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Норвезькі народні казки”
Упорядкування, вступне слово та переказ із норвезької – О. Д. Сенюк;
Видавництво Веселка, Київ, 1986 рік

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: