Надія – найкращий лікар

Жив у задоволенні і без смутку старий бай Асанбек. Але сталося так, що він тяжко захворів. Ні вдень, ні вночі не було йому спокою від гострого болю.

Лікували його знахарі, вимовляли заклинання, голосно волали до духів.

Але хвороба не проходила, і муки стали нестерпними.

Вирішив бай померти, дістав гострий ніж.

Був у Асанбека єдиний син, якому виповнилося шістнадцять років. Побачив він у руках батька ножа, кинувся до нього і відібрав.

—Тату, – сказав юнак, – так не буває, щоб син не міг допомогти батькові. Навіть якщо сто знахарів не могли допомогти. Коли ти стогнеш, мені здається ніби я сам тяжко хворий. Ось я й вирішив: сяду на коня і поїду до чужих країн шукати лікаря, який тебе вилікує.

Хворий батько розплакався.

— Їдь, синку, — сказав він. — Щасливої тобі дороги. Але боюся тільки одного, що я помру, і тебе занапащу. Мало, що може статися у дорозі!

— Не хвилюйся, батьку, — відповів син, — зі мною нічого не станеться. А ти сам не втрачай надії.

Сів юнак на коня.

Проводжала його мама, дала в дорогу торбу із їжею.

Довго дивилася мати вслід і була рада, що в неї такий рішучий син. Але коли він поїхав, гірко заплакала. Хвороба чоловіка не давала їй спокою. А тепер і син поїхав. Пішла вона до річки, обмила обличчя, повернулася до юрти, радісно сказала чоловікові:

—Твій син уже зовсім дорослий. Ми даремно вважали його за хлопчика. Бачила я сьогодні, як він рішуче поїхав, як впевнено сидів у сідлі. Таким джигітом можна лише пишатися.

Старий Асанбек давно вже не посміхався. А зараз усміхнувся і відповів:

— Якщо так, то мені нема чого сумувати. Мій син виріс, став мужнім чоловіком, і я щасливий батько.

Дружина підклала йому ще одну подушку. Він сперся на лікті, відчув себе краще і навіть попросив попити холодного кумису.

— Надія лікує найсильніше, — заговорив хворий. — Син мій вирушив на пошуки лікаря, і мені одразу полегшало. З’явилася надія, і моя хвороба підкорилася. Виявляється, надія — найкращий лікар!