TOU

Найдорожчий скарб

Євгенія Ярошинська

Давно тому, дуже давно жила в однім селі вдовиця Марина з дочкою-одиначкою Орисею. Вона заробляла собі на прожиток шиттям і тканням; вона була і дуже побожною, і
доброю, бо біднішим від себе роздавала те, що їй лишалось із заробітку. Коли надходив вечір, казала вона завжди: «Я не змарнувала сього дня, а працювала і добре чинила».

Але одного разу Марина занедужала і не могла кілька тижнів нічого заробляти; тому не дивина, що за якийсь час минувся останній крейцар* зі скрині. Тоді встала вона насилу з постелі і поволоклася до сусідів. «Сусідоньки, — сказала, — ви ж знаєте, що я вам допомагала не раз у біді, поможіть і мені тепер, бо я хвора і не можу нічого заробити».

На ці слова ніхто з сусідів не відізвався, а бідна вдовиця пішла додому засумована.

Орися, побачивши зажурену матір, сказала з гіркого жалю ось такі докірливі слова:

«Нащо їм добро робили, коли вони невдячні?»

Мати усміхнулася сумно і відповіла:

«Чи мала я покинути їх у біді? Я не робила добре задля подяки, але робила його в ім’я Боже».

По тих словах повалилася бідна вдовиця на постіль. Орися припала до неї, голосячи: «Матінко, не умирайте, о, не умирайте, не покидайте мене сиротою на сім світі».

Мати лежала не рухаючись, а Орися стояла над нею із заплаканими очима. Запала ніч. Орися засвітила каганець*, і їй прийшло на думку, що мати не раз їй про лісного царя
оповідала, що той добрих людей любить і їм приносить поміч.

Але спочатку треба піти до нього опівночі і постукати тричі у ту скалу, де він мешкає, а тоді він не пожалує* своєї помочі. Орися знала, де та скала. Її маленьке серденько билося
сильно в грудях. Вона піде, буде просити помочі для своєї матінки, бо що ж вона сама буде робити на білому світі. Загаснув каганець, і вона стояла в темноті. «Ні, ні, моя матінка
не умре», — сказала відважно і, відімкнувши двері, побігла до помешкання лісного царя. За хвильку була там і постукала тремтячою рукою три рази в скалу.

Вона почула, як ціла земля затряслася, як скала відкрилася і якась невидима сила занесла її аж до підземної палати лісного царя. Вона стала у великій залі, що ціла була з кришталю. На середині стояв довгий, також кришталевий стіл, а навкруги нього чудові гарні стільці. Все світилося, блищало тисяччю фарб. На столі стояли купи золота, дорогих каменів, коралів, перлів, і все таке блискуче, приманливе.

У кінці стола сидів старий уже чоловік у довгій білій одежі. На голові мав діамантову корону, а в руках тримав золоту палицю. Се був цар-лісовик.
Він глянув на Орисю і сказав:

«Чого тобі треба, людська дитино?»

Орися набралась відваги, зняла руки вгору і промовила:

«Добрий царю і пане, моя матінка така дуже хвора. А до того не маємо що їсти…»

«А чому ви не заощаджували? Таж ви мали добру роботу», — сказав цар.

«Бо матінка давала біднішим від себе, та тому у нас тепер нема нічого в хаті. Але я б хотіла вічно самий чорний хліб їсти, лишень би моя матінка виздоровіла».

«Ти добра дитина, — сказав цар, — і я хочу тобі допомогти. Але я можу тобі лишень одне бажання сповнити. Можу зробити тебе багатою або твою маму зробити здоровою.

Подивись навкруг себе. Із сих всіх скарбів можеш собі брати, скільки сама захочеш. Тоді зможеш для своєї хворої матері ліки купити, хліба, молока, ба ще багато інших речей,
про котрі ти навіть не знаєш».

Орися подивилася на блискучі скарби, що так блищали і до себе манили, на гарні коралі, перли — се все мало їй належати, а до того ще й ліки для хворої матінки.

«Для хворої матінки? Отже, її матінка не мала ніколи виздоровіти?»

«Ні, ні, славний царю», — хотіла вона крикнути, але їй здалося, що червінці* кличуть її: «Бери, бери!» І цар покивав головою і сказав: «Бери, бери!» І перли, коралі, дороге
каміння — все манило її до себе, все кричало: «Бери, бери!»

У цих скарбах були, мабуть, якісь чари сховані, бо вона не могла від них очей відірвати. Дух їй перехопило, а серце ставало в грудях таке тяжке, гейби ті всі скарби причепилися до нього і мовби вона сама стала твердим каменем. Ах, чи не мала вона вже справді серця в грудях, чи скарби її так зачарували!

«Матінко, матінко», — крикнула вона перестрашена і вхопилася за груди, бажаючи переконатися, чи в неї є ще серце. І в тій хвилі побачила свою матусю зі скорченим з болю
лицем недалеко себе. А гроші, скарби манили дівчину до себе, приговорювали то тихо, то голосніше: «Бери, бери!»

Але вона вже на те все не дивилася, вона бачила лиш свою хвору матусю і, впавши на коліна, сказала:

«Славний царю, затримай собі всі свої скарби, а верни здоров’я моїй матусі; я буду тоді найбагатшою на світі».

Цар усміхнувся і глянув сердечно на добру дитину.

«Ти витримала пробу, — сказав лагідно. — Коли ж твоя мати є для тебе найбільшим щастям, то вона буде здоровою. А що ти сими скарбами знехтувала, то нехай ваша праця буде для вас благословенством».

Він ударив палицею в стіл, і Орисі здалося, що вона летить десь далеко, далеко, але нараз опинилася коло постелі хворої матері; їй здавалося, що те все був сон. У хаті було вже
видно, сходило сонце, а мати у ту хвилю відкрила очі.

«Як добре я спала, — сказала, дивлячись на Орисю, — сей сон мене так зміцнив, мені здається, що я тепер видужаю».

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
Додаток до журналу

“Барвінок”

№ 4 за 2000 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: